Проєкт «Партизани культури» продовжує публікацію текстів, присвячених російсько-українській війні. У межах цієї ініціативи західні інтелектуал(к)и діляться думками, прагнучи підтримати Україну й осмислити воєнне та поствоєнне.
Пеггі Камюф — професорка-емеритка французької мови та порівняльного літературознавства Університету Південної Каліфорнії, співкерівниця книжкової серії «Семінари Жака Дерріда», членкиня редакційної колегії серії «Бібліотека Дерріда» видавництва Éditions du Seuil. Авторка книг Signature Pieces: On the Institution of Authorship (Cornell University Press, 1988), The Division of Literature, or the University in Deconstruction (University of Chicago Press, 1997), Literature and the Remains of the Death Penalty (Fordham University Press, 2018).
Переклад: Вадим Мірошниченко
Редакторки: Юлія Куліш, Альона Грузіна
Текст надано авторкою, переклад публікується за її згоди
Використане фото надано Пеггі Камюф
Текст містить зображення муралу з м. Ірпінь італійського вуличного художника TVBoy
«Якби українська культура була всього лише фольклорним додатком до культури великоросійської, а українська ідентичність лише нечіткою тінню російськості, то навіщо докладати такі шалені зусилля, щоб її стримати? Якщо, як писав царський міністр внутрішніх справ Пьотр Валуєв у 1863 році, “не було, немає і бути не може окремої малоросійської (тобто української) мови”, то навіщо йому знадобилося видавати таємний циркуляр про її заборону? Проте в цьому і є логіка Росії, і вона готова проливати кров, аби підтримувати ілюзію неіснування України»1.
Уям Блекер
Якби подібну «логіку» Фройду представив один з його аналізантів, то найімовірніше, що той розпізнав би у ній Verneinung — заперечення. Це своєрідний спосіб заперечувати бажання самого предмета заперечення, але таке заперечення, на думку Фройда, лише переконливіше підтверджувало несвідому істину цього бажання. Від того царського міністра до нинішнього імперіаліста Путіна цей симптом передавався і повторювався, аби «підтримувати ілюзію неіснування України», тим самим приховуючи їхнє бажання цієї української «речі». Це наштовхує на думку, що так звана логіка Росії прагне приховати заздрісне бажання до відмінності інших, до всього, що робить їх відмінними й іншими, але водночас усе ще достатньо схожими («малоросійськими»), аби їх можна було асимілювати в імперське его. Коли це виражається територіально, мілітарно, стратегічно, не кажучи вже про мовний та, в усьому розмаїтті форм, культурний виміри, наслідки цього заперечення завжди будуть тяжкими, насильницькими, трагічними. Посеред цих страшних і шокуючих наслідків надто малою втіхою є нагадування собі про те, що прагнення Росії привласнити українську відмінність вказує на особливий тип любові.
Те, що російська агресія проти України значною мірою керується цією логікою заперечення, поза сумнівом, є тим, що решта світу досі не усвідомила повною мірою. І надто багато з нас, людей на Заході, не має жодного уявлення про те, що саме стоїть на кону у цій агресії, спрямованій конкретно проти української мови. Її історичне придушення російськими правителями, яке з не меншим розмахом чинили як за царської імперії, так і за радянських часів і за нинішнього режиму, загрожує стерти багату писемну й усну культуру, знищити саму можливість пам’яті про неї для майбутніх поколінь. Саме це стоїть на кону і вимірюється смертями, руйнуванням міст і містечок, та вигнанням стількох людей з їхніх домівок в Україні. Зокрема в США мейнстримні медіа у своїх матеріалах про війну схильні не виходити за межі репортажів про жахливі події, які переважно розуміють як наслідки територіального експансіонізму Росії. Звичайно, це не є помилкою, але, як мені здається, існує припущення, що війни завжди мають зводитися до цих термінів: експансіоністських, імперіалістичних, колоніальних. Це той тип спрощення, до якого вдається нинішній президент США, який одного дня може просто заявити, що хоче певну територію (Канаду чи Гренландію), і пропонує її просто забрати.
Деінде з’являються ознаки того, що медіа можуть використовувати інші підходи, аби дати ширшу картину про все, що стоїть на кону. У Le Monde вийшла низка чудових статей про мистецтво в сучасній Україні, як і на France Culture2. Томас де Ваал, британський журналіст, письменник і науковий співробітник Carnegie Europe, ретельно дослідив, як і чому Пушкіна перетворили на головний символ, що супроводжує російські військові вторгнення в Україну, а також значення демонтажу пам’ятників Пушкіну в Одесі та інших містах3. Певна річ, є чимало літератури багатьма мовами про майже кожен аспект української культури й мистецтва в Україні, а також про сучасне мистецтво, створене як частина спротиву російському спустошенню. Є так багато всього, чим можна захоплюватися в цьому опорі, у цьому гучному «Ні!» тиску підкоритися асиміляції в панросійську ідентичність. Я десь читала, що Путін вважає рушійною силою своєї агресії та ставить на кон саме це уявлення про «ідентичність». Разом з тим, це найпримітивніше і найжалюгідніше, що в ній є.
Є так багато всього, чим можна захоплюватися, — сказала я, — а втім, це відбувається серед того, що варто засуджувати й оплакувати. Гадаю, що це не суперечність, а зближення найкращого з найгіршим — найвищий ступінь зближення крайнощів, якщо можна так висловитися. Проте це зближення можна також розуміти у значенні стискання пружини перед тим, як її відпустять і вона, як то кажуть, відпружинить. Здатність відпружинювати після нападу, удару чи якоїсь фізичної сили, застосованої задля того, щоб здавити чи стиснути згорнуту в спіраль енергію, саме ця властивість визначається як резильєнтність. Оксфордський словник англійської мови наводить визначення цього слова в механіці: «Енергія на одиницю об’єму, що її вбирає матеріал, коли зазнає деформації». Утім, поза цим технічним вжитком, «резильєнтність» стала назвою для загальної здатності всього живого — організмів, рослин, тварин, людей, суспільств, середовищ існування — відновлюватися після того, як вони «зазнали деформації». У цьому широкому значенні це слово виринає повсюди, і ми раз у раз звертаємося до нього, ніби намагаючись знайти заспокоєння перед обличчям усієї напруги і болю цього світу.
Є чимало свідків, котрі відзначають розквіт мистецтва в Україні за останнє десятиліття, й особливо від початку повномасштабної фази війни. Воно виринає повсюди, — як кажуть мені дехто з цих очевидців. У цьому можна побачити джерело й силу цієї культури резильєнтності, яка мусить і надалі відпружинювати після нападів. Подібно до стріт-арту на зруйнованих будівлях, мистецтво загалом відновлює і відтворює те, що в жодному разі не має випасти з людського досвіду, водночас пропонуючи абсолютно новий досвід своїм глядачам, слухачам і читачам.
Придивись уважніше, і ти побачиш спіраль пружини, що випрямилася за межі руїн. Можливо, вона тягнеться до ідеї України, що була б вільною, наче птах.
- Uilleam Blacker. Defensive Wall: Why Ukraine’s Culture Is Everyone’s Fight. London Ukrainian Review, October 2, 2025. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.londonukrainianreview.org/posts/defensive-wall ↩︎
- Див. Rémy Ourdan. La culture en Ukraine, l’autre bataille existentielle. Le Monde, Février 16, 2025. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.lemonde.fr/international/article/2025/02/16/la-culture-en-ukraine-l-autre-bataille-existentielle_6548950_3210.html ↩︎
- Див. Thomas de Waal. Taking Pushkin off His Pedestal. Engelsberg Ideas. April 12, 2023. [Електронний ресурс]. https://engelsbergideas.com/essays/taking-pushkin-off-his-pedestal/ ↩︎
