Уявіть собі зал Міжнародного кримінального суду. Свідок з Охтирки – невеликого містечка на Сумщині, яке у лютому–березні 2022 року більше місяця тримало оборону проти російських військ, — дає свідчення. Він розповідає, як російська авіабомба зруйнувала Покровський собор — один із символів міста. Його голос тремтить. Він описує, як падала дзвіниця поруч, а будівля собору розсипалася на уламки, що вкрили площу пилом.
Слідчі перевіряють. Собор не зруйновано. Більше того, під час бойових дій до нього евакуювали найцінніші експонати міського музею. Виходить, свідок бреше? Ні. Це історія, яка нагадує спостереження Дорі Лауба про свідка, що бачив у Аушвіці падіння димаря, якого ніколи не було.
Бо цей чоловік справді бачив, як на центр міста скинули три авіабомби ФАБ-500. Він бачив обстріл дитячого садка, руйнацію вокзалу та міської ТЕЦ, де загинули люди; він бачив, як місто залишилось без тепла в лютому. Він бачив танки і російських військових. І коли його пам’ять шукала образ, що міг би вмістити всі ці руйнування, вона обрала Собор —архітектурну домінанту, візитівку міста, пам’ятку національного значення, яка пережила і Другу світову, і радянську боротьбу з релігією. Образ зруйнованого собору став у його пам’яті образом зруйнованого міста. Саме це він і намагався висловити під час допиту: він говорив не про конкретну будівлю, а про досвід тотального руйнування, що його свідомість виклала в найпотужнішому доступному символі.
І ось парадокс, який постає перед трибуналом. Якщо відкинути це свідчення як фактично неточне — суд утратить саме те, що повинен зрозуміти: масштаб насильства, пережитого цією людиною. Якщо ж прийняти його буквально — у доказову базу ввійде неправда.
У цьому й полягає зіткнення трьох правд, які не збігаються між собою. Саме воно — у центрі цього есею. І саме собор — той, що стоїть, і той, що впав, — стане провідником крізь усі правди.
Історик звик дивитися на минуле через документ. Але що уважніше працювати з пам’яттю — особливо з пам’яттю про війну, — то виразніше стає зрозуміло: говорити про «одну» правду травматичної події неможливо. Існує щонайменше три її режими. Документальна правда — правда архіву. Юридична правда — правда суду. Терапевтична правда — правда людини, яка щось пережила. Кожна має свою легітимність, свій інструментарій і свої сліпі зони. Кожна по-своєму дивиться на той самий собор. І саме в їхньому перетині відкривається не остаточна відповідь, а карта.
Країну, в якій ми живемо, називають «житницею Європи»; проте цій годувальниці не пощастило з географічним розташуванням. Тут немає природних катаклізмів, але вистачає історичних. Більшу частину своєї історії українці борються за незалежність і самобутність — а отже, ми живемо в посттравматичному суспільстві. Велика війна, Голодомор, голоди радянської доби, нацистська окупація, теперішнє російське вторгнення — усе це має й матиме довготривалі наслідки: уповільнений економічний і соціальний розвиток, деформацію демографічної структури і, звісно, деформовану історичну пам’ять.
Бо історична травма не просто спотворює факти — вона породжує паралельні правди. І наше завдання — не обирати «правильну» з-поміж них, а зрозуміти, як вони взаємодіють. Найточнішим інструментом для цього розуміння є образ одного-єдиного собору, по-різному побаченого з трьох різних позицій.
Першою — і найважливішою для історика — є документальна, або архівна, правда. Саме в архівах можна працювати з першоджерелами й отримувати факти, верифіковані документами, речовими доказами, кількісними даними. Це правда як відповідність фактам — та, що наближає до істини. Її класичний підхід веде свій родовід від Арістотеля і проходить еволюцію через сумніви софістів і думку про те, що вічними є незмінні ідеї, тоді як факти чуттєвого світу — недостовірні.
Саме завдяки цій правді слідчі змогли сказати: собор стоїть. Координати, супутникові знімки, акти інспекції, фотографії дзвіниці на місці. Філософським помічником документалістів тут слугує кореспондентська теорія істини з її мовою інтерпретації фактів. Бо без інтерпретації та розуміння контексту, в якому документ створювався, він є нічим іншим, як гарним аркушем, що зберігається в державному архіві. Можна згадати архіви Штазі у Східній Німеччині, де лежать мільйони сторінок особових справ, — але вони фіксують лише погляд спостерігача і не більше.
І тут пролягають межі цієї правди. Документ селективний — його створює влада. Документ мовчить про суб’єктивний досвід. Документ — це ноти, які мовчатимуть без музиканта, здатного їх прочитати й зіграти. Документальна правда стверджує: собор уцілів. Але вона не може сказати, чому в пам’яті свідка він упав. Архів бачить будівлю — він не бачить людини, яка вже її втратила.
Другою є правда юридична — як результат судової змагальності. Бо тільки те, що доведено «поза обґрунтованим сумнівом», має право на існування у вироку. Цей принцип — найвищий стандарт у кримінальному процесі. Він вимагає, щоб докази виключали будь-яке інше логічне пояснення події, крім вчинення злочину обвинуваченим, а всі сумніви тлумачаться на користь особи, яку звинувачують. Для юриста свідчення про зруйнований собор у такій оптиці — недостовірне. Філософська основа цієї правди — процедурна, або деонтологічна, модель, у якій істина є продуктом справедливого процесу.
Творці такої правди — суди, трибунали, комісії правди та справедливості. І здається, ніби слова свідка про зруйнований собор у залі трибуналу не мають права на існування. Але це не зовсім так.
Після апартеїду в Південно-Африканській Республіці постала Комісія правди і примирення. Вона мала не лише фіксувати грубі порушення прав людини, а й дати жертвам можливість бути почутими — і розглядати справи про амністію винних за умови повного розкриття фактів. Що важливо для історії з собором: комісія не зводила правду до однієї-єдиної форми. Вона розрізняла чотири її форми. Фактична, або судово-доказова, — звична для права: хто, що, коли і за чиїм наказом зробив; вона спирається на документи, свідчення й перевірку доказової бази та є критично важливою для встановлення повної картини порушень. Особиста — простір для жертв, свідків, іноді виконавців; це не набір фактів, а пережитий досвід, акт морального визнання, що повертає видимість і голос. Соціальна — формується через суспільний діалог, слухання, зіставлення приватних спогадів із публічною відповідальністю; вона перетворює правду з приватної на суспільно визнану. І нарешті — правда зцілювальна, відновна: та, що не просто встановлює факт злочину, а допомагає відновити людську гідність і моральну тканину суспільства після масового насилля.
Рішення цієї комісії показує: навіть усередині юридичних інституцій визнають множинність правди. Та це радше виняток. Юридична правда обмежена позовною давністю; вона бінарна — винен або невинен; і вона не завжди здатна осягнути весь травматичний досвід суспільства чи окремої людини. Вона може встановити, що собор стоїть. Але вона не вміє винести вирок мовчанню в зимовому місті без тепла — і саме тому образ упалої дзвіниці все одно піднімається в залі суду.
Останньою — і головною для людини — є терапевтична, або наративна, правда. Без людини не існує ні історії, ні самої професії історика. Адже історія вивчає минуле людства — отже, усе, що так чи інакше сталося з нами, з тими, хто жив до нас, і з тими, хто житиме після.
Терапевтична правда — це те, що має сенс для людини й дозволяє інтегрувати її травматичний досвід у цілісний наратив. Філософське підґрунтя цієї правди — передусім у Г. Ґадамера й П. Рікера. Ґадамер розвиває діалогічну модель інтерпретації, в якій текст виступає як «ти». Рікер наголошує на рефлективній дистанції до тексту: справжнє розуміння включає пояснення, але саме пояснення неможливе безвідносно до людської ідентичності та життєвого світу. За Рікером, ідентичність не є фіксованою у вічності — вона є тривалістю буття-іншим у кожній відповіді, в кожному застосуванні перед-розуміння, яке людина має про себе в новій і непередбачуваній ситуації.
Авторами такої правди є терапевти, усні історики, мемуаристи, митці. Її критерії — когерентність наративу, емоційна правдивість і здатність історії до зцілення. І попри те, що для людини як суб’єкта ця правда найважливіша, вона ж і найнебезпечніша. Зловживання нею може надати легітимності хибним спогадам. Її важко масштабувати до колективного рівня. І вона провокує соліпсизм – переконання, що єдиною безсумнівною реальністю є власна свідомість, тоді як зовнішній світ та інші люди — лише її уявлення.
Але саме в цій правді живе образ зруйнованого собору. Не як брехня. Як метафора, що тримає в собі весь зимовий лютий маленького міста. Свідок не помилився — він переклав непомірне на мову свого внутрішнього собору. І коли слухати його так, як історик слухає джерело, стає зрозуміло: фактично будівля стоїть, але людина, яка свідчить, уже не та, що була до бомб. Її собор упав.
Ці три правди не вибудовані ієрархічно — жодна з них не «правдивіша» за іншу. Кожна існує у своїй реальності, має свої параметри, критерії та легітимність. Питання в іншому: що відбувається, коли вони починають конфліктувати?
Якщо взяти суб’єктів, постає питання — хто має право говорити про зруйнований собор? Пілот літака, що скидав важкі бомби на маленьке місто? Свідок тих подій? І що робити, коли свідок «пам’ятає» неправильно? У праві існує поняття «вірного свідчення» — обов’язку свідка повідомляти суду чи слідству лише достовірну інформацію про обставини, що йому відомі. Цей принцип фундаментальний: він спрямований на встановлення істини. Судовий процес вимагає чіткого, хронологічного й несуперечливого викладу спогадів. Але саме цю здатність травма руйнує насамперед: вона фрагментує спогади, повторюється, створює лакуни.
Людина не відеокамера. Вона не лише отримує інформацію, а взаємодіє зі світом через емпіричний і гносеологічний досвіди. І парадокс полягає в тому, що найбільш «правдиве» з терапевтичної точки зору свідчення може виявитися найменш переконливим у залі суду. Пам’ять не здатна до точного відтворення минулого: вона накладає на спогади досвід — і тому свідчення жертви може фактично розходитись із подією. Так працює травматична пам’ять.
Звідси випливає, що пам’ять та історія протистоять одна одній. Пам’ять — жива, динамічна, приватна. Історія — критична, універсалістська, аналітична. У майбутньому на нас чекатимуть «війни пам’яті»: різні спільноти матимуть несумісні наративи про одні й ті самі події в історії України. І це буде не конфлікт фактів — це буде конфлікт істин.
Не йдеться про те, що «все відносне» або що «кожен має свою правду». Кожна з трьох правд має свої внутрішні стандарти й запобіжники. Якщо хтось зловживає наративною правдою — це не аргумент проти її легітимності, так само як фальсифікація документів не підважує цінності архівів. Тому свідчення про собор слід сприймати не як неправду, а як образ.
Аби краще розуміти ці правди й наближатися до істини, потрібне не їхнє злиття, а перехресне читання. Вони взаємодоповнюють одна одну. Архів потребує свідчення для інтерпретації — свідчення потребує архіву для корекції. Обидва потребують юридичної правди для публічного визнання. Усі три ніколи не дадуть точної картини — досвід свідка завжди суб’єктивний. Але всі три можуть тяжіти до справедливості.
Прикладом є Голодомор 1932–1933 років. Більшість злочинів радянської влади тоді не фіксували зокрема й кількість померлих. Архівна правда не може повністю пролити світло на цю трагедію. І саме тоді на допомогу приходять усні свідчення, інтерв’ю, обчислення на основі суміжних джерел — те, що дозволило встановити приблизну кількість загиблих і — зрештою — визнати Голодомор геноцидом.
З «неправильною» пам’яттю свідка про подію злочину все більш-менш зрозуміло. Але чи має суспільство право на забуття? Забуття буває деструктивним — стирання подій через політику вилучення та фізичне знищення свідків і джерел. Цей досвід українці пережили за радянської доби, коли Голодомор-геноцид та інші злочини режиму замовчували і табуювали. І буває забуття конструктивне — через примирення та відпускання. Згадаймо історичний жест канцлера Німеччини Віллі Брандта, який несподівано став на коліна перед пам’ятником жертвам Варшавського гетто. Цей момент став символом каяття за злочини нацизму і сприяв примиренню в Європі. Не випадково «амністія» та «амнезія» мають один корінь у давньогрецькій — обидва пов’язані із забуттям.
Повернімося до зали суду. До Охтирки. До свідка, який живе на прифронтовій території. Ворог намагається знищити його місто не лише фізично, а й ментально — він підступний, він сіє розбрат, маніпулює правдою, підмінює істину.
І саме у взаємодії трьох вимірів правди — документальної, юридичної, терапевтичної — варто шукати рецепт майбутніх ліків для українського суспільства від історичних травм. Бо це суспільство зранене. Воно посічене війною й усіяне трагічними людськими історіями. І ці історії ще довго будуть привидами минулого, що заважатимуть жити майбутнім.
Розуміння того, що правда може бути різною, — це не про слабкість. Це про зрілість суспільства, здатного витримати тягар свого минулого. Небезпека ховається не в множинній правді як такій, а в її крайнощах: у бажанні насильницької уніфікації та створенні «офіційної» правди — з одного боку, у байдужому релятивізмі, де «кожен має свою правду — і крапка», — з іншого.
Тому, можливо, сенс полягає не в тому, щоб остаточно вирішити, чи був собор зруйнований.
А в тому, чому для одного режиму істини це питання принципове — а для іншого ні.
Собор в Охтирці стоїть.
Собор у пам’яті свідка – упав.
І обидва ці собори правдиві.
