Олексій Гаврилюк — письменник, військовий і перформер, який засновує свою практику в автотеоретичному підході та фокусується на темах невизначеності і неможливості
Я не певен, що стерплюю синій. Хоч певний час називав його улюбленим, коли запитували про кольорові преференції, обирав його як ознаку статевої приналежності, але найчастіше був ним позначений, його відтінком, коли йшлося про сексуальну орієнтацію. Від працівників ТЦК я почув припущення — протилежне логіці, — що «голубі» не служать в армії. Синій мені не пасує: шкіра обличчя блякне, синці під очима окреслюються, але маю вже вдосталь речей подібних відтінків у гардеробі. Це — і єдино це — осмілює мене сказати, що нарешті не люблю синій. Нині я мушу носити лише зелене, мультикам чи піксель, маскуючись у щось поряд із природою, і, можливо, ніколи не зібрався б писати про синій, якби не Меґґі Нельсон, щойно виданий український переклад її книги «Синява».
Як і після сну, з яким трохи по-іншому сприймаєш людину, яка наснилася, з прочитанням «Синяви» я став різкіше вдивлятися в рідкісні сині предмети тут, де лише бризент, що накриває польовий туалет, і верхня частина прапорів на нашивках одягу, що виділяється з однострою зелені, нагадують щось синє. Через притаманний мені спазм каяття я мушу зізнатися на початку, що навряд чи перелічуватиму сині предмети, звертаючи особливу увагу на синю чашку, що випадково потрапляється мені в їдальні посеред усіх зелених, чи на синю етикетку батончика, що я спалюю, аби не залишати візуальних слідів військових навчань посеред лісу. Вони не важать мені поза самим помічанням синього. Як і сни, що приходять по ночі до тих, кому доводиться багато приховувати, я зацікавлений в іншому — сумі, що найчастіше позначають синіми відтінками, сині стани як один із можливих перекладів назви книги — «Bluets».
Минуло з пів року відтоді, як побачив анонс перекладу «Синяви» Меґґі Нельсон від видавництва «Книголав» і осмілився бажати написати рецензію. За цей час дивовижно багато змінилося, тож я вже ставлю питання про те, чи можливо писати у війську? Як можливе критичне письмо в армії? Як писати про синяву у надто зелених обставинах? Граматика подібних питань завжди призводить до риторичності, порожнього промовляння — щось подібне, коли й Нельсон у «Синяві» запитує: «…як відділити кохання від коханця, не влаштовуючи при цьому певного роду кровопролиття?» Думаю, йдеться про суперечність між обовʼязком і пристрастю: обовʼязком перед собою пройти крізь усе й — натомість — пристрастю віддатися суму. Кажу так з підозрою, що сум сприймаю як перешкоду військовій службі? Наче ставлячи подібні риторичні питання, я спонукаю себе осилити військову службу, не втративши при цьому себе, можливо, як і Нельсон своїм питанням лише висловлювала бажання осилити сум кохання — витримати розривання і зберегти себе. Мені йдеться про акт волі на противагу капітуляції. Але я також хочу сказати тут про красу, що стоїть за усім цим риторичним і збентеженим: це красива книга — «Синява», про неї я згадую щоразу, як бачу рідкісні сині предмети; у цьому її краса — вона спонукає звертати увагу на синє, наділяючи його значенням поміченого.
Імʼя Меґґі Нельсон часто повʼязують з автотеоретичним письмом, ще частіше — беруть за взірець її пізніший текст 2015 року «The Argonauts» (Аргонавти), що присвячений темам квір-родини, вагітності, гендерної та квір-теоріям тощо — хоч письмо Нельсон надто багате, аби вміщати його в теми. Раніше видану у 2009 році «Синяву» так само важко, на щастя, обмежити темами смутку від розірваних романтичних стосунків і синім кольором. Але достатньо буде назвати лише це, уникаючи дефініцій, як того допускається й сама авторка, бо, думаю, посушлива земля там, де пролягає визначення. Достатньо говорити про синій, синій суцільно, аби розповісти про те падіння, з яким я став прокидатися змокрілий, вчепившись пальцями у піксельний спальник, як у край урвища. Щось врешті завершилося, моє попереднє цивільне життя чи кохання авторки, і єдиною ласкою світу залишається письмо.
Нельсон у «Синяві», як і в будь-якому своєму тексті, уникає смертельного маневру тлумачити, пояснювати по той бік тире: це не книга про перебирання формулюваннями про синій колір, радше — це книга, написана з неясного поклику вшанувати цей світ, його синяву. Автотеоретичне письмо Нельсон не вибудуване на теорії з опертям на метод і притаманні йому надцитування, «обʼєктивність»: вона цитує, але не з метою віднаходження підтверджень у словах інших, ніби це інший завжди визначає, що важливе, а що — ні. Думаю, опирання на цитовані тексти є інтимністю — розмовами, що тривають у неї з тими, кого цитує, її сумнівами до них, що плідні питаннями, моментами ясності, що спроможні виникнути лише у контакті. Цитуванням Нельсон не встановлює владу, а робить видимими впливи і звʼязки, стосунки і наслідування через цитування праць тих, хто стоїть позаду неї і поряд. Лукавством було б сказати, що автотеорія є всього лише поєднанням теоретичного чи філософського з персональним, де перше завжди є чимось авторитетнішим, важливішим, а друге — менш вартісним, функціонує лише клеєм. В одному інтервʼю Нельсон каже, що не бачить різниці між письмом про «себе» і письмом про «більші» речі; вона каже, що це і є фемінізм. «Я», що веде автотеоретичне письмо, і є самоціллю, джерелом знання, що сягає в щось інше, що протистоїть ілюзії однозначності тверджень.
Автотеоретичне письмо походить з феміністичного дискурсу, передовсім із максими «персональне є політичним» (однаково й задом наперед), але й також як наслідок тривалого цензурування людей, які не є білими і цисгендерними чоловіками, та займалися теоретизуванням і політичним, шукаючи визнання. У довгому двадцятому столітті праці прекарної меншини — наприклад, мексикансько-американської лесбійки й феміністки Ґлорії Анзальдуї — сприймали надто персональними для філософії, надто субʼєктивними для теорії. Адже як може бути обʼєктивним те, що близьке і приватне? Західноцентрична філософія і теорія щораз вимагають гри в дистанцію й знеособлення, у нейтралітет, де «Я» походить нізвідки і говорить нізвідки. Можливо, у цьому корінь багатьох проблем цього світу.
Зараз найчастіше можна натрапити на голосне твердження, що «The Argonauts» Меґґі Нельсон є першим автотеоретичним текстом — хоч це й правда, бо саме на обкладинці цієї книги великими літерами вперше було зазначено слово «autotheory» (автотеорія), що ніколи не траплялося з виданими до цього автотеоретичними текстами. Мексиканський критик Деніел Пенья пише, що «The Argonauts» у «великому боргу» перед Ґлорією Анзальдуєю і її працею «Borderlands/La Frontera» («Прикордоння/La Frontera», 1987) і підкреслює цим привілейованість Нельсон як білої жінки з гарною освітою і забезпечною родиною (варто лише й сказати, що мати авторки захистила дисертацію про тексти Вірджинії Вулф), але й також він вказує цим на тривалу сліпоту стосовно здобутків тих, хто не є білими, як Ґлорія Анзальдуя. Не вона перша вигадала автотеоретичне письмо, адже й до утвердження самого терміна «автотеорія», яке в літературний дискурс ввела американська критикиня Стейсі Янґ у праці 1997 року «Changing the Wor(l)d: Discourse, Politics, and the Feminist Movement», багато письменниць та мисткинь винаходили назви на позначення власних практик письма, що не вміщалися у конкретні жанри науки чи художньої літератури. Французька вчена Єлен Сіксу, яка відома феміністичним есеєм «Le Rire de la Méduse et Autres Ironies» («Сміх Медузи, та інші іронії», 1975), називала своє письмо «écriture féminine» (фр. жіноче письмо); канадська поетка Ніколь Броссард — «fiction théorique» (фр. теоретичне художнє письмо); канадська критикиня Барбара Ґодар — «fiction-theory» (анг. художня теорія), та багато інших, що нині загублені чи уніфіковані під парасольковий термін «автотеорія». Автотеоретичне письмо ніколи не було й навряд стане стандартизованою моделлю для повторення, стилем, бо завжди породжене персональними обставинами, особистим спротивом; можливо, найточніше буде назвати автотеорію провокацією, пошуком чогось більшого за життя, що, мабуть, і є самим життям. Тому я пишу «автотеоретичне письмо Меґґі Нельсон», маючи на увазі, що воно відрізняється від автотеоретичного письма будь-яких інших авторок/-ів.
Десь посеред «Синяви» Нельсон запитує, цитуючи Моріса Мерло-Понті, чи не намагається вона звести зібраними тезами і цитатами щось на кшталт притулку, синього притулку? Це мудре питання, до якого я часто повертався з неприємним відчуттям, майже відразою від впізнавання власної риси, яку не хотів би визнавати: я схильний шукати прихистки — у теоріях чи у військових навчаннях, тяжію ховатися у траншеях і «лисячих норах», з укриття кущів цілитися, ніж із навчальними патронами йти в наступ. З мене поганий піхотинець. Ми відпрацьовуємо тактику зачистки бліндажа, і я чую заклик бігти вперед, хоч, наштовхнувшись на інструктора, який грає роль ворога, і розсипаюся в словах — розсипаюся в словах, коли він цілить у мене, коли навчальний пластмасовий патрон вибухає всередині рушниці і випадає, видаючи моторошний звук; тоді я бажаю лише одного — синього притулку, можливості сховатися за власний сум. Як і пише Мерло-Понті, якого цитує Нельсон, слова навряд чи позначають подібні до них речі. Тож слово «граната», вимовлене зі знаком оклику на позначення дії кидання гранати, перестає означати що-небудь. Інструктор каже, що я мертвий, «200», але що врешті позначає «мертвий»?
Уся ця зелень навколо і на мені стала здаватися дивною, відколи дізнався, що це колір нелюбові. Коли червоні, сині та зелені світлові хвилі, з яких і складається ілюзія кольору, потрапляють на цю форму життя, названу листям, вона поглинає перші дві і відбиває зелені світлові хвилі. Предмети здаються такими на той колір, який не спроможні поглинути, іншими словами — не люблять і відторгують назовні. Листя жовтіє і помаранчевіє восени, бо його хімічний склад змінюється та починає поглинати зелені промені і, навпаки, відбивати червоні. Можливо, тому у природі синій такий рідкісний, що його поглинає більшість рослин; він присутній всередині самого живого. У цьому я вірю Ґете, якого цитує Нельсон: синій — це колір життя, але він позбавлений радості. Як і далі Нельсон пише: «…якщо й синява і є чимось на Землі, то вона в достатку». Інший інструктор хвалить мене за те, що я добре маскуюся, в усьому зеленому — на щастя, мені випало проходити базову військову підготовку влітку, — але я думаю про цей колір і все довкруж як сповнене відторгненням, як свідчення, що у цьому світі, котрий видається мені бачити, не вдосталь любові. Через це мені врази магічнішою здається «Синява»: у ній Нельсон спромоглася вшанувати цей світ, хоч у ньому багато нелюбові. Я заздрю тому, як вона впевнено каже, що її «погляд так уперто звернений до синяви: вона не прикидається мною чи кимось іншим»; я прагну сховатися натомість.
Дослідниця Лорен Фурньє каже, що якщо й класична філософія Канта, Ніцше, Маркса, поструктуралістів 70-х суперечить у багатьох аспектах феміністським політикам, автотеорія уможливлює місце опрацьовувати подібний тиск, сформульовувати інакші способи бути із західноцентричними теоріями і філософіями, що відторгують прекарних меншин, що сліпі до не-білих, не-привілейованих, не-цисгетеросексуальних людей. У «Синяві» Нельсон замість переповідання теорій через «Я» теоретизує свій досвід втрат і смутків через письмо про синій колір — думаю, це найточніше, як можу сформулювати. Це певною мірою сповідь, хоч я і боюся цього слова, відколи воно стало нагадувати примусову молитву і читання Біблії, сповідання, яке проводить у навчальному центрі капелан щонеділі. Я хотів би, щоб це слово — сповідь, сповідальність — нагадувало мені лише американську літературу, переважно 50-х років, Сильвію Плат. Меґґі Нельсон захистила дисертацію про сповідальну літературу США, віднаходячи у ній витоки автотеоретичного письма, пишучи цю наукову працю автотеоретично. Проти останнього була її наукова керівниця, яка врешті стала близькою подругою — це її, Крістіну Кросбі, авторка у «Синяві» доглядає в лікарні після автокатастрофи, описуючи її сині вени на пошкодженому тілі, посинілі кінцівки і той смуток, що виникає від споглядання за людиною, яка втратила тілесну мобільність. Нельсон дивується щоразу листам, які Крістіна Кросбі пише друзям: у них вона згадує про радості, про прочитане і свою реабілітацію, але кожен із них завершує словами «…я продовжую страждати». Я стаю більш упевненим, що синява цього світу нікуди не дівається; сині хвилі просякають усе, поглинуті, усередині всього.
Наприкінці тексту Нельсон описує ситуацію, коли вона опинилася за власним бажанням на довгий час у суцільно зеленій місцевості. Тоді вона каже, що радила собі самій полюбити зелений колір. Невдачу подібної поради я можу зрозуміти: щоранку прокидаючись удосвіта, аби отримати закріплену за мною зброю, затишений синявою снів, що тривають наді мною, я також марно раджу собі полюбити зелений, знаходити місце у цих обставинах військової служби, яку я виконую, але я також продовжую перебувати у смутку, у синіх станах. Мабуть, я таки віднаходжу прихисток у «Синяві» Меґґі Нельсон — все ще з притаманною мені огидою до цієї моєї риси потребувати сховку.
