«Фотоальбом Донеччини» — це проєкт «Гарелеї Неотодрешь», присвячений збереженню персональної та колективної пам’яті про Донеччину через особисті фотоархіви її мешканців і людей, чиє життя пов’язане з регіоном. У центрі проєкту — створення фізичного фотоальбому Донецької області як колективної мозаїки з приватних світлин і спогадів.
“England is mine, it owes me a living”
Morrissey
На фотографії Ірини Неживої, що є частиною видання «Фотоальбом Донеччини», у вуличній урні лежить журнал. Крізь перфоровані стінки видно фрагменти навколишнього простору; край лавки, плитка й опале листя залишаються на периферії зображення. Кадр трохи зрізає урну згори й знизу. Композиція зосереджує увагу на предметі, якого хтось уже позбувся. Що спонукало кураторів відібрати цей знімок для спільного альбому? Хай якими були мотиви цього вибору, журнал виявився гідним збереження принаймні у формі фотографії.
Цей знімок кинувся мені в очі ще до того, як я прочитав підпис «Донецьк». У місті я прожив вісімнадцять років — з п’яти до двадцяти трьох. Мої відносини з ним були простими – тривалий час майбутнє пов’язувалося з можливістю переїзду. Фотографією я особливо не цікавлюся, власного альбому не маю. Проте в поєднанні кур’озної сцени й недосконалості кадру впізнався колишній «донецький» спосіб дивитися на повсякденні речі. Увагу привертали деталі, у яких звичний простір набував абсурдних рис, а комізм не усував тривожного відчуття невлаштованості. Речі довкола не складалися в ту узгоджену картину, якої мимоволі очікував, проте потреба співвідносити їх із нею раз у раз поверталася. Такий досвід міста дивним чином узгоджувався з його предметним образом індустріального краю. Підпис посилив упізнавання, а присутність фотографії в альбомі свідчила, що ця сцена затримала ще чийсь погляд. Моє впізнавання не супроводжувалося бажанням повернутися чи болем за втраченим. Це було радісне відчуття. Й у цій дещо химерній радості Донецьк був для мене цілком рідним.
Після перегляду всього альбому мене не полишало враження, що чимало цих фотографій могли зробити в інших містах і регіонах України. Підписи вказують конкретні місця, проте саме зображення часто не дає підстав провести настільки ж певну межу. Ця подібність не послаблює зв’язку фотографій із конкретними людьми, подіями й обставинами їхнього життя. Вона ставить питання про перехід від упізнавання до узагальнення: що дозволяє нам побачити у знайомій деталі властивість регіону, а у власній реакції — підтвердження певної належності? «Фотоальбом Донеччини», як мені видається, дозволяє впізнавати знайоме, не вимагаючи вбачати в ньому свідчення єдиного регіонального характеру. Сам факт об’єднання фотографій у виданні тут ще не означає завершеності представленого ним цілого.
Війна загрожує будь-якій приватності й водночас загострює питання, до якого звертається це видання: що і як ми можемо пам’ятати спільно? Спустошення, що його несе російське вторгнення не оминає домашніх архівів, змушує людей залишати домівки й розсіює середовище, у якому знімки мали зрозумілі без пояснень значення. Укладачі альбому прямо пов’язують свій задум із родинними архівами, до яких багато хто втратив доступ. Спільна книга постає в умовах, коли навіть можливість зберегти й передати свідчення власного життя більше не здається гарантованою. У цих обставинах є тривога, яку готова мова пам’яті поспішає зробити зрозумілою: визначити предмет утрати, належне почуття та форму, у якій воно має бути висловлене.
До фотографій звертаються з певними очікуваннями. Від них можуть чекати впізнаваного минулого, а від людей, які їх надали, — свідчення про нього. Проте свідчити про власне життя й представляти регіон — різні завдання. Перехід між ними легко не помітити. Опинившись у полі публічної уваги, окремий спогад може набути обов’язку підтверджувати певний наратив. Тоді кураторський відбір і супровідний текст закріплюють за фотографією наперед визначене значення. Подібна процедура лишає небагато простору для суперечливого ставлення до зображеного місця.
«Фотоальбом Донеччини» допускає іншу можливість. У вступному слові укладачі уникають однозначних характеристик регіону; різнорідність знімків підтримує цю обачність. Особисті коментарі також не завжди узгоджуються з тим почуттям, яке глядач готовий приписати фотографії. Святковий кадр може зберігати спогад про роздратування, а світлі кольори — супроводжувати розповідь про важкий період життя. Минуле не стає безсуперечним від того, що доступ до нього втрачено. Альбом залишає можливість це помітити, не позбавляючи фотографії приватного виміру.
Бажання зібрати розпорошені знімки передбачає можливість звернення: їх має побачити хтось інший. Проте майбутньому читачеві не обов’язково впізнавати себе в кожній історії або приймати ці зображення як частини власної. Спільність тут може утворюватися без наперед установленої міри подібності. Політичне значення такої стриманості полягає, зокрема, у тому, що між свідченням і його використанням залишається відстань. Збережений спогад ще не дає нікому автоматичного права говорити від імені того, хто ним поділився.
Послідовність фотографій в альбомі підпорядкована зміні пір року. Зима переходить у міжсезоння, далі настає літо, далі — наступне міжсезоння; знімки різних років опиняються поруч завдяки повторюваності досвіду. Час організовано через умови, у яких відбувалося життя. Сніг, одяг, освітлення, повсякденні й урочисті справи створюють зв’язки між фотографіями людей, які могли ніколи не зустрічатися. Такий порядок дозволяє переглядати книгу, не перетворюючи кожну сторінку на черговий етап руху до вже відомого фіналу.
Заявлене у вступі «позачасся» тому варто розуміти з певною обережністю. Альбом зберігає ритм часу, послаблюючи владу послідовної історичної оповіді. Водночас підписи повертають дати й обставини, які заважають сезонній повторюваності стати образом незмінного життя. Зима перед повномасштабним вторгненням залишається конкретною зимою, навіть коли розметаний степовим вітром сніг робить її схожою на інші. Саме тут проходить межа між можливістю зіставлення й спокусою побачити за різними фотографіями ідеальну форму спільного минулого, очищену від того, що робило його суперечливим.
Естетична робота альбому удоступлює ці зіставлення. Вона визначає масштаб зображень, їхнє сусідство, відстань між фотографією та розповіддю про неї. У такій організації завжди є спокуса надати розбіжностям видимості цілісного образу: тоді будь-яка незручна деталь лише збагачуватиме колорит. Проте коментарі можуть порушувати вже сформоване враження. Розповідь Ольги Оніщук про депресивний період, від якого залишилися світлі, кольорові знімки Єнакієвого, змушує повернутися до побаченого. Колір залишається властивістю фотографій, але його вже недостатньо, щоб судити про життя, яке в них упізнається.
Питання про відсутнє тут виходить за межі того, що залишилося поза кадром. Сам регіон стає впізнаваним відносно місць, можливостей і способів життя, яких у ньому бракує або які уявляються доступними деінде. Ці відношення беруть участь у повсякденному сприйнятті. Вони визначають, що здається звичайним, із чим доводиться миритися і на що можна сподіватися. Місце, де людина живе, містить відсилання до іншого місця, з позиції якого вона його оцінює, навіть ніколи там не бувавши.
Для мене таким місцем тривалий час була Україна західніше Донецька. Київ чи Львів уявлялися простором м’якших соціальних відносин і ширших можливостей. Досвіду, який дозволив би перевірити це уявлення, тоді не було, проте воно вже організовувало моє ставлення до міста. Відсутнє мало цілком відчутні наслідки: знайоме середовище сприймалося крізь відмінність від бажаного іншого. Роки життя в інших регіонах України змінили цю картину. Подібності виявилося достатньо, щоб колишня межа втратила переконливість.
Було б помилкою вважати цю межу лише особистою оманою, яку виправив досвід внутрішнього переміщення. Уявлення про відокремленість регіону набувають стійкості через роботу інституцій, публічну мову й нерівномірний розподіл можливостей. Повсякденний досвід дає їм матеріал і водночас ніколи цілком із ними не збігається. Шкідливий і небезпечний образ самодостатнього регіону залежить від того, що винесено за його межі: від приписаних іншим відмінностей, недоступних перспектив, зв’язків, які залишаються непомітними. Його позірна завершеність потребує цього зовнішнього, щоб узагалі бути переконливою.
Війна надає таким відношенням нової матеріальної гостроти. Фотографії входять у ці змінені відношення, де побачене співвідноситься з недоступним, очікуваним і тим, що вже неможливо перевірити. Називаючи це «відсутнім місцем», варто втримати відмінність між конкретною втратою та місцем у наших уявленнях, якого жодна територія ніколи не заповнювала остаточно. Інакше минулому легко приписати повноту, якої від нього почали вимагати лише згодом.
У цьому контексті подібність між фотографіями Донеччини й знімками з інших міст і регіонів України стає особливо важливою. Вона послаблює очевидність межі, не зазіхаючі на конкретність місць і відмінності між ними. Альбом дозволяє побачити регіон у зв’язках, які його усталений образ міг залишати непомітними. Відсутнє місце тут не прагне отримати завершений образ. Натомість стає можливим помітити, як його дія вже позначилася на тому, що ми звикли вважати безпосередньо знайомим. Майбутній читач альбому поки не має визначеного обличчя. Можливо, він упізнає місце, у якому жив; можливо, знайде подібність до власного досвіду або побачить щось цілком незнайоме. Альбом передбачає це майбутнє звернення, не маючи на меті його результат. І це незважаючи на те, що у такій невизначеності, бажання зберегти легко поєднується з вимогою встановити остаточне значення збереженого. Здається, що загрозі зникнення можна протиставити принаймні певність відповіді: ось чим було це місце, ось ким були його мешканці. Тривога дістає предмет і пояснення, а розрізнені свідчення — призначення в уже впорядкованій історії. Проте визначеність такого образу може виявитися оплаченою ціною саме тих суперечностей, у яких відбувалося життя. Усе, що не підтверджує впізнаваного цілого, стає несуттєвою подробицею або незручною поправкою.
«Фотоальбом Донеччини», у моєму прочитанні, витримує тиск цієї вимоги. Композиція книги дозволяє зіставляти різні досвіди, не підводячи кожен із них до наперед визначеного висновку. Звичайно, уже сам відбір вирізняє фотографії з-поміж інших. Проте увага до окремого знімка ще не робить його репрезентативним: він може зацікавити, не стаючи підставою для узагальнень про населений пункт, покоління чи регіон. У цьому проміжку залишається місце і для спорідненості, яку складно назвати, і для байдужості до чужого спогаду, і для почуттів, що не узгоджуються між собою. Поєднання фотографій у межах однієї книги не потребує згоди щодо того, як ставитися до зображеного.
Повертаючись до фотографії Ірини Неживої, я можу назвати місце, де її зроблено, описати композицію й засвідчити власну реакцію. Проте упізнати в цій сцені Донецьк — ще не означає побачити в ній визначальну рису міста. Так само враження, яке викликав знімок, не підсумовує моїх вісімнадцяти років, проведених там. Воно лише додається до цього досвіду, змінюючи деякі відношення всередині нього. І все ж за роки відсутності я не зустрів іншого образу, який із такою точністю повертав би мене до конкретного відчуття донецького життя. На сторінках альбому фотографії опиняються достатньо близько, щоб між ними виникали зв’язки, але відстань між ними залишає читачеві роботу, яку жодний наратив чи готовий образ регіону не може виконати за нього.
Цей проєкт відбувається за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
Програма «Партнерство за сильну Україну» — це багатостороння донорська ініціатива, яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Мета Програми — посилення стійкості України в умовах російської агресії через надання критично важливої підтримки громадам у співпраці з українськими органами державної влади, громадянським суспільством, медіа та приватним сектором.
Ця стаття підготовлена за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну». Зміст статті є цілковитою відповідальністю медіа Контур і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її Фінансових партнерів.
