Цей текст належить до серії публікацій за результатами дослідження мистецького осередку Поділля 1954–2020 років. Дослідження стало одним із перших етапів створення UMCA Вінниця — пілотного музею мережі Українського музею сучасного мистецтва (Ukrainian Museum of Contemporary Art). Адже кожен музей цієї мережі має спиратися на історію та досвід місцевого мистецького середовища.
Піврічний процес роботи показав, що в регіоні бракувало не мистецького процесу, а знання про нього. Дослідниці шукали мистецтво не лише в офіційних інституціях, а й там, де його зазвичай не фіксують: у неформальних літературних групах, приватних майстернях, дитячих театрах, на фестивалях, серед лікарів-колекціонерів. Вони працювали з архівами, їздили в експедиції, записували усні історії. Кожна авторка обрала тему й оптику відповідно до власних дослідницьких інтересів. Це дозволило побачити мистецьке середовище з різних боків і оприявнити маловидимі практики, розірвані біографії, людські зв’язки, пам’ять місць і середовищ.
Результати дослідження стали основою кураторської візії UMCA Вінниця. Детальніше на: vinnytsia.umca.art
Була весна, і пасла ніч коней —
Таких блакитних! І таких зелених!
— Володимир Прилипко
Для Агіци творча практика невіддільна від побуту й контакту з людьми. На її думку, творчість рятує, вона потрібна всім і повсякденно. Художниця, перформерка, поетка, дизайнерка, психологиня. Практика Агіци Бо-Гі виходить за межі будь-якого означення. Від майстерні Романа Сельського до неофіційних спільнот Вінниці — крізь біографію художниці, її творчий шлях і коло впливів можна простежити тенденції українського мистецтва кількох десятиліть.
Імпульс: світоглядна метафора дороги
Агіцині витвори — це портали, що занурюють глядача в інші світи, а крізь ці світи — глибинно в самого себе. У цій «подорожі» важливі не лиш пункти призначення, а й сам рух. В одній із розмов в Агіци на кухні (взимку 2026 року) мова зайшла про сутність дороги. Для Агіци вона цінна як процес, можливість несподіваної зустрічі чи пригоди. Кожна подорож містить таємницю. Порівняння з дорогою — уміння чи невміння бути в процесі осмислено — Агіца переносить на мистецьку діяльність. Бо коли важливий лише результат — це руйнує митця й знищує дитячу радість від творення, породжує «неможливість відключення раціо й просто кайфування». Момент вільної творчості, яка не вимагає красивого продукту як результата чи будь-якого продукту взагалі, є одним із найважливіших складників мистецької практики — і життя як такого — художниці. Принцип «дороги» вона переносить і на взаємодію з людьми. Агіца каже: «Хоча любов — це найкрасивіша штука взагалі, самовартісна, але раціональність перетягує, навіть це [любов] сприймаєш як щось для чогось. І виходить, що конкретно любов якось і не розглядають, що воно само по собі. А що мені з того? І це так дивно. Воно ж кайфове по собі. Дорога, наприклад…».

У розмовах з Агіцею та в її роботах наявні захоплення життям і несподівані повороти на паралельні «дороги». Завмирання в спогляданні й у моменті, коли щойно почата розмова може перетворитись на «закінчений мистецький твір». Як художниця і психологиня, людина, що тонко відчуває цей світ, Агіца присвячує багато уваги відчуттям та їхньому осмисленню.
Ставлення до творчості як до процесу, а не результату, проявилося в педагогічній практиці Агіци, наприклад у школі «Дизайну та тиші», що діяла два роки у Вінниці на початку 2010-х. Це була її майстерня на Хмельницькому шосе, 13, де для всіх охочих відбувалися курси з трьох напрямків: креативність, арт-терапія, основи дизайну. «В Агі є фантастичний талант і вміння — не лише створювати окремі мистецькі твори чи вироби, а наповнювати весь простір новими сенсами. У неї неймовірне відчуття кольору й гармонії, вона ерудована й тонка художниця, яка здатна повністю сформувати нове й ні на що не схоже середовище на багатьох рівнях одночасно, і на естетичному зокрема, — розповідає учасниця школи “Дизайну та тиші” Женя Перуцька. — Я пам’ятаю заняття, де ми говорили про форму, і це, можливо, було найцікавіше, що я будь-коли чула з теорії мистецтва, артикульоване в украй зрозумілий, але нереально альтернативний спосіб. Завдання ворушили мозок». Агіца навчає за допомогою розмови, яка змістовно може виходити за межі Всесвіту, а водночас дає тонко підібрані практичні завдання, виконання яких вводить у стан, у якому складні теорії природно звʼязуються з художньою практикою.
За рік після презентації курсу в галереї «Арт-Шик» відкрилася персональна виставка живопису Агіци «Подумь». Для художниці виставка була передусім простором взаємодії. На відкритті співали дівчата, стоячи в колі й тримаючись за руки, а її син Давид сидів за бочкою й задавав ритм дійству. У цей час мисткиня вибірково контактувала з глядачами виставки й намагалася рухами відтворити їхній внутрішній стан. Хтось був у захваті й зачаруванні від такої відкритості, хтось, навпаки, обурився й із нерозумінням поставився до події. Це єдиний хоч і коротко, та задокументований перформанс художниці — один із глядачів зробив запис тривалістю близько хвилини, де можна побачити момент контакту Агіци з однією з відвідувачок.
Звідки бере початок імпульс? Як формується світогляд, у якому мистецтво — не професія, а спосіб існування? Люди, зустрічі та середовища поступово виформовували цей імпульс.
Форма: постання в середовищі
Агіца Бо-Гі росла в родині художників Йосипа та Агнеси Бачинських. Вона народилася 21 січня 1974 року в Ужгороді. Після розлучення її мати вдруге вийшла заміж за свого вчителя Романа Сельського. Агіца переїхала з мамою до Львова, де навчалася в школі з першого по сьомий клас; її сестра ж залишилася з батьком в Ужгороді. Агіца чимало часу проводила в майстерні Сельського: «Я прийшла перший раз в майстерню до Романа Юліановича, мама нас познайомила. Мені страшно сподобалася точилка, що отак зажимає олівець: крутиш ручку, а воно само туди заїжджає. Я наточила йому олівці й бачу: він мені не забороняє брати його речі». На полиці вздовж стіни майстерні стояли скляні баночки рідкісної тоді голландської гуаші. Агіца почала переставляти фарби, хотіла розкласти їх по кольорах, як веселку. «Роман Юліанович помітив, що я ходжу й переставляю. Він мене підбадьорював, а потім бачить, що я засумнівалась». Баночки не склалися в бездоганний спектр, тож Сельський запропонував рішення: розмістити темні кольори нижче, яскраві посередині, а світлі зверху. «Урешті-решт вийшла композиція, яка мене все ще не влаштовувала. А він каже: “Дивись, як гарно”. І я подивилася трошки іншими очима — та, дійсно, класно. Я по-дитячому його зацінила як союзника». Ту саму голландську гуаш Агіца памʼятає багато років потому: уже навчаючись в інституті, вона й далі користувалася фарбами з майстерні Сельського. Хоча деякі кольори з часом засихали або пліснявіли, художниця економила цінні відтінки, особливо ліловий.


«У Сельського відчувається чисте зачудування процесом. Він дуже любив малювати. Це для нього була й розвага, і робота, і все, власне. Роман Юліанович, його майстерня, люди, що приходять, мистецтвознавці, їхні розмови», — час, проведений у майстерні Сельського, закарбувався яскравими спогадами про ігри, що розвивали уяву, і спостереженням за богемним львівським середовищем. «Я ж мала, не розумію, що це бесіда про мистецтво, вони щось говорять таке нудне. Але їм дуже подобається. Їх же ніхто не змушує, це не треба для п’ятірки, вони добровільно збираються і говорять».
Агіца була знайома й із ужгородським мистецьким середовищем: на канікули приїжджала до батька, разом вони їздили велосипедами на пленери. А в 1990 році вона вступила до Ужгородського художнього училища: «Відкрився відділ художнього оформлення. Я там не довчилася. Захотіла поступити в інститут. Ціла наша тусовка поступала, — розповідає художниця про те, як вступала до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (зараз — ЛНАМ). — Хлопці поступали перед захистом диплому, щоб не потрапити в армію, екстерном здавали екзамени за 10 клас, щоб мати атестат. А мені не треба було уникати армії». Після другого курсу училища Агіца склала іспити екстерном і разом із друзями подала документи у Львові: «До речі, тільки я одна пройшла в інститут, а вони всі поступили в поліграфічний. Була наймолодшою на своєму курсі. Насправді, я тепер трішки жалію. Треба було довчитися в училищі, зрозуміти, що я хочу. Не вестися на ці тусовки. От мені хотілося якоїсь зміни, знаєш, щось нового».
Із 1992 року Агіца навчалася на кафедрі художнього текстилю у Львові. Однією з ключових постатей цього періоду став Іштван Молнар — художник із Мукачева, музикант і яскрава фігура закарпатського андеґраунду 1990-х. Він заохочував Агіцу показувати свої роботи іншим. Наречений Агіци, Іштван, став її творчою опорою й спонукав творити автономно, поза самою лише навчальною програмою. На жаль, він помер молодим, у 25 років, від хвороби нирок. Агі розповідає: «В Ужгороді з друзями Іштвана зробила тільки одну виставку, присвячену його пам’яті. “P. S.” називалася. Там були роботи Іштвана та його друзів. І моїх було дві. І вже жодної немає з них, на жаль. Такі класні роботи. Це перші творчі роботи, які я робила». Після його смерті Агіца взяла академічну відпустку.
За кілька років, за наполяганням матері, Агіца все ж закінчила навчання. Невдовзі познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, Сашком Бо-Гі, і 1998 року переїхала до Вінниці. Відтоді Агіца міксує місто з селом Кліщів у Вороновицькій селищній громаді, де пороги Південного Бугу й де необхідні для творчості природа й тиша. Із переїздом змінилося її коло спілкування: Сашко познайомив Агіцу з локальним творчим середовищем. Особливе місце в ньому посідав Олександр Борисич — не художник, не вчений, не поет у звичному розумінні. Неформальний вчитель, що збирав навколо себе творчу молодь. Йога, філософія, точні науки, різноманітні релігійні та мистецькі практики — суміш, яку сьогодні назвали б «нью-ейдж на Східному Поділлі». У Вінниці кінця 1990-х це був простір думки й зустрічі.
«До сих пір мені незрозуміло, хто він був за фахом. Він був інтелігентний і начитаний, але не вчений. Щось творче робив, якісь чеканки на продаж, але не був художником. Якісь пам’ятники робив на кладовища, для грошей просто. Писав вірші, кілька його є віршів класних. Але не був поетом. Попри те, він нам пояснив природу речей, філософію, релігії. Він, фактично, останні роки, що ми його знали, жив у дроварні своєї колишньої жінки». Агіца описує тогочасне неформальне середовище Вінниці як простір перетину молоді: «Там не було нікого середнього. Що їх об’єднувало? Вони були розумні й альтернативні, і було цікаво щось більше знати. Завдяки Борисовичу створилося середовище, де вони могли дискутувати, питати й отримувати відповіді».
Гі Агнеса Бо — саме так записана Агіца на платформі «Поетичні майстерні» — зазначала, що вчиться в таких авторів, як Б.-І. Антонич, В. Хлєбніков, В. Прилипко, Дж. Моррісон та Г. Чубай, указуючи їх у своєму профілі як джерела впливу. На порталі є багато віршів Агіци двома мовами (зокрема й вірш-присвята скульптору Олексію Альошкіну російською мовою). На початку тексту — епіграф із вірша Володимира Прилипко. Непросто знайти у відкритому доступі вірші українського поета й археолога, який більшість свого життя прожив у Вінниці, як бракує інформації й про Агіцу.
Її перша персональна виставка відбулась аж у 2007 році у Вінницькому краєзнавчому музеї. Експозицію розмістили в маленькій залі, картини висіли у два ряди, і до кожної був вірш-розʼяснення. Нелегке завдання — усе роздивитися й зчитати в невеликому просторі з живописними полотнами й сповненими образів віршами.
Наступного року разом із чоловіком Сашком Бо-Гі вони створили бренд одягу «Мокша». Як згадує Агіца, усе почалося на фестивалях, як-от «Артполе» й «Шешори». Завдяки Борисичу Агіца познайомилася з Олексієм Альошкіним і його родиною, а згодом розпочалася спільна творча діяльність — на показах театру тіней «Оберіг Мурафи» Агі заповнювала паузи пластичними імпровізаціями. Це були виступи на фестивалях на кшталт «Тустані» й у Музеї модерної скульптури Михайла Дзиндри. «Мокша» слідував логіці Агіци: стирання межі між мистецтвом і життям. В інтернеті можна знайти фото показів-перформансів на фестивалях у Вороновиці. На той час не було магазинів, які могли б реалізовувати цей авторський одяг. Тож Сашко Бо-Гі разом із Богданом Логвиненком і Романом Шкоропом відкрили дві галереї-батярні «Правда,б» — у Києві та у Львові. Окрім «Мокші», у цих просторах розміщували різні крафтові ужиткові речі й мистецтво. Агіца була відповідальна за дизайн крамниць, куди також потрапили її картини. «Правда,б» проіснувала в Києві до 2018, у Львові — до 2023 року.
Усі ці зустрічі — від майстерні Сельського до вінницького альтернативного середовища — поступово формували світогляд та впливали на уяву художниці, із якої виріс її образний світ. Імпульс походить із внутрішнього переживання, форма — гармонізується з людьми, місцями, середовищами. Мистецтво ж починає промовляти, коли відкривається для прочитання інших людей.
У лютому 2022 року Агіца відкрила виставку «Видиме» у вінницькому артпросторі «Піч». Згодом мав стартувати курс з однойменною назвою, але через повномасштабне вторгнення, він не відбувся. Усе-таки у квітні 2026 року художниця втілила авторський курс «Імпульс. Форма. Символ». Пригадую тезовий висновок із одного заняття Агіциного курсу. Символ має форму, але саме людина й соціум наповнюють його сенсами. Потрібен хтось, хто його розкодовує. Для різних соціумів символ має різні значення. Форма — це перехідна стадія від імпульсу до символу.
Символ: розкодування
Часто в розмовах з Агіцею виринали такі теми, як «поле, яке створює мистецькій твір», «творення як портал, потрібний кожному й кожній». Говорилося й про важливість стану, у якому постає твір, і про свідомий й несвідомий впливи на глядача. Ці роздуми перегукуються ще з однією сторінкою вінницької мистецької історії: на початку 1990-х Віктор Шпаковський та Олександр Ричков-Галактіонов написали «Маніфест біоенергоінформаційного мистецтва». У ньому художника проголошували «перетворювачем незримих космічних енергій на форми мистецтва».
У книжці «Термінологія сучасного мистецтва» (Гліб Вишеславський, Олег Сидор-Гібелинда, 2010) наведено визначення схожого терміна: «Енергетика — популярний неологізм (краще — “термін-паразит”) останніх двадцяти років на теренах актуального мистецтва, привабливість якого важко пояснити глядачеві тематикою чи традиційними художніми чеснотами, оскільки в цьому мистецтві вже відбулася кардинальна переоцінка всього перерахованого; органічне породження радянської “духовки”, яку вже ніхто не соромиться “провітрювати” й до якої дедалі частіше апелює обиватель». Сьогодні багато положень маніфесту можуть видаватися наївними або надто привʼязаними до тогочасних духовних пошуків. Але тут зачіпає, як і в розмовах з Агіцею, пропозиція мислити мистецтво не як фізичний обʼєкт, а як поле впливу та взаємодії. Куди ведуть ці портали? У середину людини чи назовні — у простір зустрічі з іншими?


Перший погляд на полотно — і воно здається пейзажем. Олійні фарби накладені тонким шаром, переважають відтінки зеленого, вохрового й коричневого. На основному плані — стовбури дерев і деталізована трава. З-під одного зі стовбурів витікає яскраво блакитний водоспад. Праворуч помітні крони дерев. На задньому плані — гори, їхній повторюваний ритм. А передують дивацькі голівки квітів, що нагадують застиглий у танці салатовий папір із червоною облямівкою, причепленою до маківки. Що довше дивишся, то менше певності. Неочікувані елементи дають картині можливість розкриватися в часі: поруч із водоспадом є сходи, що ведуть у глибину композиції. Темно-коричневі обʼєми на передньому плані — горщики? Панцирі броненосців? Кинуті на землю пальта? А можливо, це реальний краєвид передгірʼя Карпат?
Агіца все-таки не вважає живопис найбільш значущими у своїй творчості: «Що я вважаю визначним? Це більшою мірою не картини, а атмосферні речі — перформанс й атмосфера, яку створювала у взаємодії з іншими людьми (поле, яке створюється у взаємодії з іншими людьми). Це найважливіше, найдієвіше й найкайфовіше як процес. Мені видається воно найбільш дієвим і корисним для людей. Оці кілька перформансів, перформативні покази “Мокші” й ті заняття, ті лекції, що були інтерактивні. Кожен раз воно мало ознаки твору, і я це найбільше ціную. Мені йдеться, щоб люди побачили ту мене, яка може створювати контент у взаємодії з іншими, що я — це не лише колекція картин».
Зараз Агіца зрідка малює чи створює інсталяції, більше зосереджена на навчанні й психологічній практиці (психоаналітичний інтегративний підхід). Чи означає це, що творчість відійшла на другий план? Радше вона змінила форму. Творчість і творчий підхід напрочуд тісно переплелися з повсякденним життям. Це можна почути в розмовах, побачити в деталях одягу, у побуті й предметах, якими оточує себе Агіца, — кухня, де відбувалися розмови, більше схожа на простір, який хочеться довго розглядати, зупиняючись на окремих епізодах і милуючись поєднанням кольорів і фактур.

ЗАРОДЖЕННЯ
Плив сон по іншій стороні
Без перешкоди вилася
Змією по землі
Соната
Й зовсім розплелося
Оте що бачить сом
На глибині.
Дивився той, що ходить по воді
Дивився той, що плаває в траві
Їх погляди текли і струмували
Старанно із повітря набирали
Видіння…
Повітря видимі об’єми
Вільна є безодня неба
А горизонту не знайшлось
зовсім розтанув.
Творчі прояви Агіци у Вінниці точкові й нечасті, як виринання з простору майстерні й власного буття. Це лише видимі фрагменти довгої дороги, що веде від імпульсу крізь форму й до символу. Можливо, сама постать Агіци вислизає від остаточного означення. ЇЇ також доводиться щораз наново розкодовувати. Найточніше про свій метод говорить сама художниця: «Якщо хочеться поділитись чимось сокровенно важливим, то ліпше не говорити про то, а робити мистецтво».
Дослідження було ініційоване ГО «Музей сучасного мистецтва» та реалізовано у партнерстві з ГО «Мистецьке об’єднання Плай». Воно стало одним з перших етапів розробки інституційної та методологічної рамки музеєфікації сучасного мистецтва за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту «Згуртованість та регіональний розвиток України», UCORD, що впроваджується через Швейцарську агенцію розвитку та співробітництва компанією NIRAS Sweden AB.
Роботу дослідниць та експедиції в рамках реалізовано також за підтримки: Міжнародного фонду «Відродження», The Sigrid Rausing Trust і The Andy Warhol Foundation for the Visual Arts.
Відповідальність за зміст цього матеріалу несуть виключно автори. Погляди авторів не обов’язково відображають погляди організаторів та партнерів дослідження.