Уночі я лежу і слухаю ППО, сподіваючись, щоб шахед мене вбив — у моєму ліжку й тихо. Померти у власному ліжку, у дрімоті, майже як у красивих історіях про старих людей. Тоді я уявляю, що виростаю з молодих літ і опиняюся старим — за кілька митей до удару, наввипередки, аби зустріти смерть уже прожитим життям. У такі ночі, сподіваючись на те, щоб ракета чи дрон влучили у моє ліжко, я сподіваюся бути врятованим. Бути мертвим, а отже, врятованим від болю витримувати далі щоденність війни.
Вдивляючись у війну під час війни, проживаючи її своїм тілом, я дивуюся надії, до якої змушую себе. Як людина з позначкою «чоловік» у паспорті, усе моє життя спрямоване до служби у війську, що позначає межі моїх надій. Як гей, моє майбутнє також не гарантоване в країні мого народження й вибору. Сподіватися, дивитися в майбутнє — дивна одержимість у моєму становищі. І все ж.
Надія — практика заперечення теперішнього й потурання бажанням. Це можливість уявляти, хоч ловлю себе на тому, що ця формула хибить. Чи є місце для великих надій — надій на соціальні зміни, надій на створення кращих умов життя людей з людьми? Надій на завершення війни? Це поганий тон нині сподіватися на грандіозні зміни?
У мені оселяються малі надії — домашні й інтимні, як-от повернутися до свого ліжка після виснажливого дня або бути прибитим ракетою в тому самому ліжку. Ніби сподіватися на соціальні зміни чи покращення громадянських прав вважається неминуче марним і зайвим, тоді як естетика self-care пропонує ключ до навігації нерівностями, які я проживаю. Навіщо сподіватися на кращі умови, якщо масово рекламовані дихальні практики мають зняти мій біль від виживання в сьогоднішніх умовах? Поняття рівності, кращих умов і справедливості пов’язані з ідеєю прогресу, вбудованою в надію. Прогрес у сенсі руху, руху по спіралі, зиґзаґами чи будь-якого іншого нелінійного руху.
Я думаю, що велика надія — та, що об’єднує людей, — може виникати лише в умовах нестабільності, гіршої за звичну, у часи, що спрямовані в невідоме. Хоч скільки б я питав ближніх і далеких — здається, що надія сьогодні не є категорією, якою люди керуються у своєму житті, навіть у цій значно гіршій за звичну нестабільність. Або принаймні публічний дискурс формує надію як пасивну — як просте очікування кращих днів, бездіяльність, непродуктивність. Коли дія й активність підносяться над процесом уявляння, коли продуктивність є найкращою чеснотою, тоді надія маргіналізована.
Я бачу надію як основу для переосмислення й перебудови наявних відносин — як часову й ресурсну практику уявлення альтернатив, перший крок, з якого починаються всі наступні. Потенціал колективних трансформацій походить звідси. Свідомий «лівості» такого погляду, який нічого спільного не має з моїм життям у війні, я все ж змушую себе до надії. Це здається найбільш раціональним.
У «Критиці чистого розуму» (1781) Кант (1724–1804) сформулював, що філософія зводиться до трьох питань: 1) Що я можу знати? 2) Що я повинен робити? 3) На що я можу сподіватися? Останнє мене найбільше цікавить. Кант запитує: на що я можу сподіватися, не суперечачи самому розуму? Яке майбутнє я можу легітимно обрати як орієнтир, не відмовляючись від меж знання й логіки? Кант називає це «раціональними надіями».
Одна з раціональних надій — це надія на щастя. І коли Кант пише про щастя, він має на увазі дещо дуже конкретне, відмінне від повсякденного вжитку цього слова. Для Канта щастя — це завжди щастя, пропорційне моїм моральним якостям. Я можу сподіватися бути такою самою мірою щасливим, якою я був у своєму житті моральним. У цьому є щось суворе й надійне: ідея, що якщо я ставитимуся до людей не як до засобів, функцій, а як до цінних попри їхні прояви, то я зрештою заслуговуватиму на щастя або проживатиму його. Це не обіцянка — радше раціональний дозвіл сподіватися на щастя, пропорційне моїм моральним якостям. Оскільки це логічне, розумне рівняння, я завжди можу бути виправданим у своїй надії на щастя.
Друга річ, на яку раціонально сподіватися за Кантом, — це мир. Коли Кант говорить про мир, він не має на увазі внутрішній спокій окремої людини — не «спокій душі», створений за рахунок CBD-олій чи дихальних практик. Йдеться про політичний мир, мир між державами — перебудову відносин у такий спосіб, щоб насильство не було систематичним і за замовчуванням. В есе «До вічного миру» (1795) Кант стверджує, що сама природа підштовхує нас до миру — не тому, що ми його заслуговуємо, а тому, що системи з часом виснажуються. Це не обіцяна утопія, а напрям, рух. Тож навіть якщо політичний мир здається рекламою, що приховує продовження експлуатаційної інфраструктури, Кант каже: мені раціонально дозволено — можливо, навіть потрібно — продовжувати мати надію на мир, саме тому, що є межі виснаження суперечностей і їхніх систем.
Мене дивно втішає — і водночас тривожить — що принаймні один філософ вважав раціональним сподіватися на мир. Втішає — бо я теж ношу цю надію, тихо і замасковано, як соромну рису. Тривожить — бо така надія повинна бути колективною, не індивідуальною.
Надія завжди утопічна в тому сенсі, що дозволяє уявляти світ інакшим, але не відчуженим від реального. У «Das Prinzip Hoffnung» (Принцип надії, 1954-59) Ернст Блох (1885–1977) зазначає, що вся людська свідомість є фундаментально — або принаймні частково — спрямованою вперед, антисипативною. Для Блоха бути свідомим означає вже бути зорієнтованим на те, чого ще немає. Він розглядає надію не як розкіш чи ілюзію, а як щось вбудоване в саму архітектуру свідомості. Блох також називає це утопічною функцією мислення: людська свідомість за своєю природою прагне уявляти майбутнє іншим, ніж наявний стан речей — це вияв людського. І надія передовсім є колективною, адже виникає в контексті спільної дії або всупереч спільним обставинам. У розумінні Блоха, спершу потрібно мати надію, аби діяти, а не навпаки.
Ця ідея, що надія лежить між соціальним і індивідуальним, нагадує мені про Джона Лайсейкера і його «Hope, Trust, and Forgiveness: Essays in Finitude» (Надія, Довіра та Прощення: есеї про кінечність, 1966). Він каже, що надія — індивідуальна, але індивіди — соціальні. Коли я маю надії — так само, як люди поряд чи близькі — ми можемо діяти разом, навіть якщо досвід надії у кожної/-го свій. І якщо все-таки Блох має рацію щодо цих трьох рис — що (1) надія колективна, (2) реалістично утопічна й (3) залучає до дії, — тоді надія є, зрештою, трансформацією або також і трансформацією спільного середовища.
У розмовах про надію завжди присутній есхатологічний дух: «ще-не», місце, що має настати, уявний розрив у світ, де мир, турбота й невикривлені відносини влади є не недоступними, а є інфраструктурами. Майбутнє в цьому сенсі завжди має сакральну ауру, радикальну інакшість, що відмовляється зводитися до теперішнього, обмеженого мікротрендами й алгоритмами.
Надія — це також про час. Ентоні Стайнбок розгортає цю темпоральність надії у «Moral Emotions: Reclaiming the Evidence of the Heart» (Моральні емоції: повертаючи докази серця, 2014). Мене зворушує те, що він описує надію не просто як бажання чи проєкцію, а як очікування — форму витривалості в часі. Сподіватися — означає чекати з наміром. Стайнбок каже, що надія пов’язана з терпінням — не з покорою чи пасивністю, а з практикованою присутністю. Навіть коли я сподіваюся на щось, що станеться за годину, мені потрібно чекати. А коли йдеться про повільні й болісні зміни — радикальні політичні — терпіння не є опцією, воно є частиною самого процесу зміни.
Кожен обстріл супроводжується терпінням. Я лежу в ліжку, вже навряд чи розрізняючи бажання смерті як полегшення чи завершення тривоги, аби доспати хоч годину до підйому на роботу. Я терпляче очікую на порятунок: бомбу, дрон, ракету, ранок, думаючи: чи такий вигляд може мати дослідження? Зловити кількох мислителів, звести їхні думки до коротких формул і заявити про свою солідарність із ними? Врешті, ось моє тіло разом із літерами тут. Сфери піднесеного мислення, філософських роздумів недоступні мені у такі ночі — я пришпилений до меж і афектів мого тіла; наприкінці тексту висновків не буде, бо мені страшно.
Якщо цієї ночі мене не вб’є ракета, я прокинуся дивно рано, подивлюся у вікно, шукаючи невидимі шрами в небі, і притиснуся всіма ще не пораненими кінцівками до серцебиття. Тіло — мій єдиний зв’язок із цими світами і словами, і я більше не можу мислити поза його фізичними межами. Плекання надії бути вбитим — це також заперечення теперішнього, цього тіла, умов, в яких воно перебуває. Чи це говорить про моє виснаження і бажання відпочити?
В есе «Paranoid Reading, Reparative Reading…» (Параноїдне читання, відновлювальне читання…, 1990) Ів Косовськи Седжвік (1950–2009) казала, що надія — це не чиста й не лінійна сила: вона тріскається, затримується, чекає, зникає, наполягає. Вона не лише спосіб витримувати теперішнє, а й спосіб складати його уламки в щось придатне до життя — можливо, навіть таке, що можна розділити з іншими поруч або отримати пропозицію долучитися до чужого. Якщо Седжвік мала рацію — а мені здається, що мала, — тоді сподіватися означає відмовлятися і від відчаю, і від ілюзії — збирати зламане не для того, щоб його полагодити, а щоб уявити, як можна жити інакше всередині руїн.
Десь у листуванні з Максом Бродом Франц Кафка писав, що у світі є безмежна кількість надій, великий обсяг, але не для нас. Це спокуслива думка, бо вона обіцяє втечу від болю уявляти щось інакше і прямувати туди; це втеча від вразливості бажати чогось іншого і ділитися цим. Але безнадія важча. Вона твердне. Вона ізолює сильніше, ніж будь-яке очікування. Тож я обираю — раціонально, свідомо — мати надію. Мати надію як практика, як обов’язок перед собою і близькими мені. А далі — ще одна безсонна ніч із дзижчанням і пронизливими звуками обстрілів. Надія — дивний стан, ніби падати на вистромлені ножі, але ніколи не приземлятися повноцінно.
