«Кіно мого дитинства мало аромат сечі, жасмину і легкого бризу…». Рефреном роздаються слова десь в серці ілюзій форм вітрікяів Кастилії-Ла Манча… Аромат, котрий неодмінно переплітається з яскравістю. Яскравістю спокуси. Біль і слава… камерне кінематографічне висловлювання Педро Альмодовара в якому розчиняєшся, в якому не сила сховатися від атак фільмічного. На якийсь момент оповідь уповільнюється, завмирає, потік кінознаків уподібнюється фотограмам і le sens obtus захоплює суб’єкта. Геометрія тіл, геометрія ландшафтів, das Ding як об’єкт недосяжного бажання через який я зазнаю страждань… але ця недосяжність das Ding не заганяє до негативних переживань. Фарби, кольори, якась глибинна простота Піта Мондріано або Марка Ротко… це те, що не міститься в мові, не передається метамовою. Фарби як певний спосіб уникнути, оминути, побороти строгість трансцендентного, але чи заперечити його? Бароко не лише руйнує ілюзії загального, а й створює нові – ілюзії особистого. Фарби – не просто черговий план вираження, не чергове кліше, авторський самоповтор… це і є тим, що впритул наближається до фільмічного, не мого фільмічного, яке губиться, розсіюється, коли я покидаю крісло затемненої зали з білим прямокутником на якому фінальні титри сигналізують «до побачення», а la canción закликає ще трохи затриматись… фільмічного як такого, адже воно чатує на мене в початкових титрах окремого естетичного вибуху, буквально розхитує мій критицизм, обеззброює розум, оголює/звільняє тіло… фільмічне свободи, фільмічне сексуальної революції, фільмічне, яке безпосередньо торкається до несвідомого. Червоний – східна мітка тих, кого засудили до смерті. Засудили кожного з нас? І як відповідь: вогонь, життя, жага. І голос… мов симфонія, мов метонімія всієї оповіді… голос Іншого, голос матері… Ti sento ancora più vicino, La musica che sento è… Фільм як досвід уникнення самотності, – дослідити її, шляхом вивчення контурів і модифікацій тілесності, ненормативності, чуттєвості. Плоть, яка відчуває хтиві поклики. Сома, яка переживає фізичну біль, втрачає можливість тактильності з ближніми… Тіло, яке здатне досягати естезису, високого сприйняття дійсності, зазнавати слави, насолоджуватися кожною клітиною коханого… перебуваючи в старенькому мадридському готелі… Біль і слава… і залежність… Чи залежу я від того фільмічного мого дитинства? Чи переслідує воно мене? Той punctum, котрий викарбувався в пам’яті сотнями фотограм, відтінками барв, котрі фіксують моє бажання, бажання Іншого… ніби підглядаючи, ніби роблячи щось непристойне… воля до насолоди і німоти.
Photo by Augusto Oazi on Unsplash
