Університет і досі вважається в нашому суспільстві значущим його надбанням.
Хоча, здається, для багатьох у суспільстві та й державі, навіть для людей в цій інституції, стає дедалі менш зрозуміло, чим повинен насамперед займатися сучасний університет.
Скажімо, для викладачів та науковців університету є очевидною потреба збереження традицій різноманітного мислення в різних царинах знання. Неможливо не відчути відмінність думки, скажімо, Платона від Макіавеллі, Монтеня від Русо, Рансьєра від Бадью, чи Дельоза від Фуко та десятків, десятків інших. Їхні тексти читають та коментують, доповнюють та не погоджуються із ними значною мірою саме в університетах.
Викладачі не погоджуються бути просто архіваріусами чужих думок, до яких світу вже немає діла. Їх справа ‒ постійно робити нагальною мисленнєву спадщину нашої та минулих культур для роз’яснення та розуміння сучасних болів, травм та проблем.
І хоча критика культури й соціуму сучасними інтелектуалами вже не має тієї ваги, яку ще мала років сто назад, відмовлятися суспільству від неї зараз було б надто самовпевнено. Так, університет не врятує світ та не зробить його більш істинним. Та все ж з нього завжди будуть виходити люди, які не полишили цієї надії.
Можливо, це і є основна перевага університету: студенти, які вчаться тут роками, потім йдуть у світ, зберігаючи ідею, образ, відчуття єдності та спільноти, спільноти розмови, суперечок, дискусій, різномислення, «спільноти», для якої знайти все-таки чітке загальне підґрунтя не вдається, воно просто є, і воно дає силу творити щось подібне поза стінами університету.
Ми живемо в глобалізованому суспільстві, де наша здатність осмислювати всю інформацію щодо нього суттєво порушена. Так зване сучасне «прозоре суспільство» для нас назавжди залишиться доволі темним; ми не здатні своїм розумом осягнути цілком всю сукупність чинників, які впливають на наше життя. І навіть ШІ тут нам суттєво не допоможе, тому що його навчають зокрема на моделях з життя людей. А це життя сьогодні стає дедалі більше просякнутим війною, насиллям, їх ескалацією та наслідками цього.
Разом з незворотними зсувами від технологічних інновацій постає закономірне питання: а як взагалі ми можемо оцінювати те інноваційне знання та ті його втілені практики, результатом яких є зміна людини, трансформація нас самих?
Яким чином ми можемо виголошувати судження про такого роду знання та відповідні йому практики, якщо вони підважують чи роблять іррелевантними самі норми та критерії, які ми використовуємо для обґрунтування такого роду суджень?
Що ми будемо робити, коли досягнення в цих практиках змусять нас радикально перевизначити те, що ми розуміємо під такими основоположними поняттями як особистість, життя, людство та природа?
У цій ситуації університет може бути місцем, де будуть осмислюватися будь-які ідеї, соціальні зв’язки, що об’єднують людей чи вже нездатні робити це: культура, держава, ідентичність, університет, сингулярність. Університет може бути місцем, де стає зрозуміло, що мислення не належить нікому, йому не можна просто приклеїти якусь ідентичність, воно не може бути власністю якоїсь людини, навіть якщо це Платон, Кант, Сковорода, Жижек чи Алекс Карп.
Ми хронічно залежні одне від одного, наше мислення залежне й завжди залежатиме від мислення інших. Цю залежність неможливо виміряти жодними раціональними методами чи способами. Жоден проєкт емансипації не звільнить нас від цього. Ми мислимо разом з іншими, не погоджуємося з іншими, й університет може бути місцем, де студенти та викладачі завжди міркуватимуть над не/можливістю кінцево вирішити найбільш болючі проблеми людини та суспільства.
Так, ще й досі університет — простір, де на лекціях та семінарах, та й конференціях чи в наукових статтях можуть обговорювати найбільш болючі для сучасності проблеми. Але не обов’язково відразу з конкретними шляхами їх вирішення. Ми не лікарі — ми рана суспільства — могли б сказати викладачі та науковці. Університети ще й досі можуть бути академічними, теоретичними інкубаторами думки, яка не одразу може відчуватися як суспільно корисна.
Але й досі за роки навчання в ньому студенти та студентки можуть вважати, що те, що відбувається з ними, їхній особистісний ріст найкраще описується концепцією Bildung.
У часи війни та екзистенційної загрози постання особистості невіддільне, як ми відчуваємо, від гострого усвідомлення власної національної ідентичності, тому, мабуть, передчасно стверджувати, що університет може лише «пропонувати дезинфіковану націоналістичну ностальгію, яка заглушає та притлумлює будь-які питання, що стосуються сутності суспільного життя». Сьогодні, як ми бачимо, процеси глобалізації в деяких її потоках гальмуються, хоча і не зникають. У подібній ситуації ідея національної держави знову набуває нової значущості.
Постання в процесі навчання в університеті особистостей, мотивованих насамперед на розбудову нашої держави та культури, ніби має відбуватись само собою, але це не так.
Цей процес напряму пов’язаний з якісним викладанням, яке ніякими надійними параметрами, рейтингами, звітами, опитуваннями неможливо виміряти.
Єдиним, як на мене, критерієм якісного викладання в університеті є репутація цього викладання у студентів та випускників впродовж багатьох років. Але навіть цей критерій може мати винятки, та й прорахувати його важко. Це, до речі, одна з причин відсутності звань чи ступенів викладачів за якісне викладання — і це, до речі, є фундаментальною вразливістю та ґанджем сучасного університету. Кожен вважає себе чудовим викладачем; на жаль, студенти так не вважають, хоча й вони інколи помиляються.
Тому особливо боляче спостерігати за тим, як нібито автономний університет не здатний та й не бажає захистити тих своїх неймовірно освічених та талановитих викладачів, які свідомо відмовляються потурати абсурдним практикам інституційної дискримінації під виглядом начебто підтвердження їх освітньої кваліфікації. Формальні, бюрократичні показники сьогодні витісняють неконформно мислячих людей з університету.
Мабуть, найгірше, що може статися з університетом як з інституцією — це суспільна думка про нього не як про валідну державну, корпоративну чи приватну інституцію, а радше як про ще одну корупційну схему, симулякр вишу заради благ якоїсь кількості осіб цього університету та поза ним.
І бюрократизація процесу навчання в університеті радше сприяє цьому, ніж допомагає позбавити нас цього ризику.
І так, університет постійно намагаються колонізувати, інколи, на жаль для всіх нас, доволі вдало: ми можемо стверджувати існування хвиль бюрократичної колонізації: становлення університету ефективності комерційної, корпоративної, культурної тощо.
Ми дійсно перебуваємо в університеті покращення/ефективності/якості, хоча українська версія вишів ускладнена ще й потребою виходу з культурної колонізації.
Бюрократична колонізація університету — це кафкіанська, сюрреалістична, некромантська тема, якої, мабуть, не варто щільно торкатися, надто вона об’ємна.
Чого вартують тільки вимоги мокрих печаток на рецензіях до бакалаврських робіт. І багатьом чудовим PhD рецензенткам закордоном я не можу запропонувати написати рецензію на кваліфікаційну роботу студентів тому, що в них немає цих вологих печаток.
Університет дедалі більше перетворюється на ту корпорацію, яка насамперед працює на себе: оцінювання, рейтинги, «результати навчання», грантові звіти. Знання в такій моделі повинно бути керованим ресурсом, а викладач, на думку Назяво, — своєрідним менеджером компетенцій. (Критичне) мислення, та й будь-яке мислення витісняється «управлінням якістю», зате звіт самооцінювання стає апогеєм освітньої діяльності.
Чому громадяни держави, люди університету, люди культури програють бюрократам, системі, оцій бездумній раціоналізації освіти?
Відповідь самі добре знаємо — з якогось моменту система освіти починає дедалі більше працювати на себе, забезпечувати своїх людей бенефіціями, діяти за інерцією своїх недалекоглядних законів та наказів, а не вирішувати справді нагальні проблеми освіти.
Що це, як не узаконена корупційна схема, яка прикривається покращенням освіти, званнями, кількістю публікацій, взаємним «аудитом» акредитацій і т.д. і т.п.
Ось, наприклад тільки один кейс, спрямований ніби на покращення якості освіти в університеті, який ще невідомо чим завершиться, але, здається, нічим хорошим.
Маю на увазі процес/хворобу/єресь розділення спільноти університету на науковців та викладачів, започаткований МОН, який, здається, зайшов вже надто далеко, щоб мати гарні наслідки.
Розділення частини корпорації студентів та викладачів (власне університету) на науковців та викладачів — у чомусь нагадує єресь розділення божественної та людської природи Христа. А вона — як і наукова та викладацька діяльності — є «незлитною, незмінною, нероздільною і нерозлучною».
Розділення діяльності людини університету на наукову та викладацьку завжди припускає дискримінацію викладацької діяльності, що по суті є проявом освітнього/культурного расизму, вираженого в конкретній дискримінаційній інституційній практиці. Невипадково в оцінці освітньої кваліфікації викладачів університету власне лише один пункт пов’язаний з викладанням, та й то з викладанням іноземною мовою.
Подібні заходи та ініціативи є продовженням моделі знання радянських часів з їх розділенням на фундаментальні дослідження Академії наук та галузевих інститутів, де університети були радше кузнею кадрів для них.
Це, власне кажучи, є запереченням гумбольдтівської моделі знання єдності дослідження та навчання, що дотично заперечує гумбольдтівську ідею університету як осердя стійкості національної держави та культури, що в часи війни є особливо небезпечним.
Звісно, тривале перебування під тиском глобалізації також безумовно вплинуло на необережне копіювання МОН’ом процесів «оптимізації» освіти в західних університетах. Сьогодні, коли глобалізація очевидно почала гальмувати, як мінімум у деяких потоках, мабуть, потрібно більш критично ставитись до спроб оцінювати університет та роботу в ньому тільки через кількісні, бібліометричні показники ефективності.
Університет «ефективності», рейтинговий університет на сьогодні, радше за все, як на мене, вже є застарілою ідеєю. Віра в можливість подання знання чи дослідження тільки як товару чи послуги, які можна перекласти в одиниці виміру й обрахувати на виході з університету в блискучих звітах як компетентності, інновації, рейтинги, користь суспільству і т.д.і т.п., мабуть, не враховує закон Ґудгарта, який не перестає працювати і в наших умовах: коли показники стають метою для оцінки успішної діяльності, вони перестають бути хорошим мірилом.
Ми всі добре розуміємо, що в освіті, навчанні, дослідженні, оцінках їх так званої якості неможливо все обрахувати та й взагалі редукувати все до кількості необхідних «галочок» у звіті. Скажімо, велика кількість написаних статей та книг мало що вартує, якщо вона не має значного академічного чи соціального резонансу. Звісно, вузькофахові дослідження слід оцінювати за іншими критеріями.
Звичайно, все це аж ніяк не схоже на здорову екосистему, здорове середовище для постання людей та речей, без яких буття нашої держави та культури буде неможливим.
Лихо ще й у тому, що державні інституції на кшталт Міністерства освіти та науки та й адміністрація вишів формулюють проблеми, які стоять перед університетами, приблизно в тій самій риториці, в тих самих дискурсах, що й науковці та викладачі.
І цей біг по колу у використанні критичного щодо університету дискурсу робить позицію критиків університету, окремих науковців та викладачів доволі сумнівною. Від критики університету вони не можуть відмовитись так само як і не можуть покинути університет, де вони демонструють свої практики життя, знання та мислення.
Звідси й виростає їхнє відчуття перебування в університеті всупереч системі. Звісно, це відчуття та думку — всупереч системі — ще потрібно розшифрувати, відрефлексувати. Можливо, дійсно, якщо ви вважаєте себе нестандартно мислячою людиною, зокрема і щодо освітніх інституцій, і щодо практик в них потрібно відшукувати у межах університету чи поза ним собі подібних і гуртувати спільноту таких людей.
Фред Мотен [Fred Moten] і Стефано Гарні [Stefano Harney] в 2013 році видали збірку есеїв «The Undercommons» ‒ це і простір втечі, це і своєрідний нелегальний, невидимий простір усередині університету, де збираються ті, хто не вписується: неформальні розмови, солідарність, колективне мислення поза межами навчальних програм. Це не так місце, як радше практика — спільне сингулярне перебування поза офіційною логікою рейтингового університету.
Ось ще одна причина, чому потрібні альтернативні форми освіти та навчання, такі, скажімо, як «Локус» та інші несхожі на цю інституцію, як базові, канонічні, так і дослідницькі/навчальні проєкти меншого масштабу. І, можливо, не так як конкуренти університетам, а як місце мислення по-новому, місце, де буде артикулюватися наша відповідальність перед станом речей, у якому ми опиняємося.
