Етьєн Балібар

Про європейську війну на 21-ий день

Передмова Юлії Куліш
Ми продовжуємо цикл текстів, які присвячені стану війни рф з Україною. Західні та українські інтелектуали обмінюються думками в єдиному проєкті, спрямованому на підтримку українців та спробу осмислення воєнного та поствоєнного. Другий автор: Етьєн Балібар – французький філософ, у минулому професор Університету Париж Х – Нантер.
Юлія Куліш
Передмова
Філософи, як і всі певною мірою знамениті особи, що висловлюються з приводу війни в Україні, автоматично й самозрозуміло поділяються нами на два типи, і ми всі прекрасно знаємо принцип цього поділу.

Етьєн Балібар, в есеї, опублікованому на сторінках «Philomag» й перекладеному нижче, наголошує на тому, що однозначність позиції – вибір поміж умовним «так» чи «ні» – є обов'язковим елементом в умовах нашої війни. Цим Балібар насмілюється суперечити давньому принципу філософського мислення – радикальному скептицизмові, що має супроводжувати людину завжди, аби вона могла дистанціюватися, аналізувати й оцінювати. Часом сумнів не працює. Часом саме однозначність і є поштовхом до роздумів.

У розвинутих Балібаром пунктах-нарисах є декілька особливо цікавих моментів. По-перше, протиставлення автором категорій «простоти» і «складності» в контексті наративів довкола війни. Справді, мене ніби блискавкою вдарило: адже росія постійно, на різні голоси, наголошує на заплутаності, багато-/неоднозначності, строкатості цієї війни. Країна-агресорка росія надбудовує й перевертає дискурси, нашаровує сенси, звинувачує у звинуваченнях, словом, множить сутності без необхідності, брунькується, пропагує гіперлінкове мислення, що його можна проілюструвати цитатою, яка гуляє мережею (і заразом вдало описує ситуацію в головах жителів невизнаних республік): «Вони брешуть нам; ми знаємо, що вони брешуть; вони знають, що ми знаємо, що вони брешуть, але вони продовжують брехати, а ми продовжуємо прикидатися, що ми їм віримо». Сучасну людину, відкриту до поліморфії, легко втягнути у текстури, що насуваються одна на одну, зчіпляються одна з одною.

Тим часом ми, звідси, з гострими лезами Оккама в руках, повсякчас оприявнюємо простоту ситуації: є добро, а є зло, як у «Володарі перстнів». Не дарма Балібару спадає на думку така, уже трохи старомодна й банальна категорія як справедливість.

Друге – це заувага автора про беззаперечну роль Європи у тому, що відбувається на наших теренах. Нині зміщення акценту на роль Заходу у російсько-українській війні справедливо засуджується: очевидно, що у довколишньому жахові ця відповідальність є другорядною, ба навіть третьорядною. Проте Балібар уже давно займається питанням Європи як «нерозв'язаної політичної проблеми» і цей його доробок безумовно вартий прочитання. У межах, приміром, роздумів щодо Боснійської війни, він наголошує на фундаментальній відповідальності Європи за той катастрофічний розвиток подій. Заразом, Балібар наголошує і на наслідках, які очікують на тих, хто має стосунок до «імперіалістичного воєнного союзу, який є залишком іншої епохи, але від якого досі нікуди не подітися».

Врешті, останнє, – увага до граней тієї катастрофи, що настає, і тієї, що настане. Парадоксально, війна дістає із пам'яті й актуалізує такі хиткі теоретичні пропозиції як новий матеріалізм й об'єктно-орієнтована онтологія. Війна притягує (для когось) «захмарні» й «далекі» катаклізми, як от екологічна чи продовольча криза. Війна – карнавал неживої матерії, що перетворюється на живу: одна рухлива спрямовується на іншу, теж рухливу, й вони спілкуються вибухами.

У своїй лекції «На кордонах Європи», виголошеній 1999 року в контексті уже згаданої тут Боснійської війни, Балібар стверджував, що розходження щойно неї триватимуть ще довго – адже ніхто не використовував однакових слів, аби ту війну описати. Наша ж війна відрізняється наявністю загального дискурсу, в який вкладаються дійсно дуже подібні посили. Етьєн Балібар є одним із тих, хто докладається до формування цього дискурсу важливими однозначностями: «Україна вже увійшла в Європу», «вибір проти Путіна», «нам потрібні реальні дії».
Етьєн Балібар
Про європейську війну на 21-ий день

В цій трагічній ситуації невизначеності, яка постійно змінюється, ми маємо зайняти однозначну позицію. Або маємо хоча би спробувати. Філософ, якому іноді приписують особливе просвітництво, не надто для цього підходить. Оскільки, з одного боку, філософ не має жодних привілеїв: він звичайний громадянин, покликаний, як і всі, реагувати на будь-які надзвичайні події, спрямований на те, щоб бути поінформованим, аби вибудувати власну позицію у політичних «суперечках». Згадаємо наказ Солона (V ст. до н.е.), за яким вигнанню підлягав кожний, хто дотримувався нейтралітету в державних конфліктах. Але, з іншого боку, його [філософа] «покликання» вбирає в себе своєрідний державний обов'язок, скажімо так, «парресію», яка полягає у тому, щоб не погоджуватися або розходитися [у думках] всередині свого власного угрупування, аби виявити їх прогалини. А ці прогалин є завжди. Надаючи відповідь на прохання «Philomag», я ризикую кількома «ускладненнями» (які не є вичерпними).

1. На початку скажу, що війна Українців проти російського вторгнення – це справедлива війна, у найсильнішому сенсі цього слова. Я чудово розумію, що категорія справедливості достатньо сумнівна і що її довга історія на Заході (від Аврелія Августина до Майкла Вальцера) не є вільною від маніпуляцій, лицемірства або згубних ілюзій, але я не бачу іншої категорії, яка б підходила, і використовую її знов, додаючи наступні уточнення: «справедлива» війна – це не просто війна, в якій визнається легітимність тієї сторони, яка захищається від агресії (критерій міжнародного права), це така війна, в якій ми маємо брати участь разом; це ще й та війна, у якій навіть ті (беручи до уваги і мене), для кого будь-яка війна (будь-яка війна сьогодні, у нинішньому стані світового устрою) є неприйнятною та згубною, все ж не мають вибору, щоб залишатися пасивними. Оскільки наслідки будуть ще гірші. Я не відчуваю ентузіазму, але роблю вибір: проти Путіна.

2. Те, як перед нашими очима розгортається війна в Україні (тому і у Європі: Україна, Росія – європейські держави) має певну двозначність. Вона містить дві характеристики. На локальному рівні – це «тотальна» війна проти народу, який мобілізувався у патріотичній єдності перед небезпекою винищення, яка стерла всі традиційні розбіжності; війна, яка призводить до руйнування та терору, яка ведеться чисельнішою та могутнішою армією сусідньої країни, армією країни, уряд якої втягує її в імперіалістичну авантюру без можливості повернення. У більш широкому сенсі, це ще й «гібридна» війна, у якій цей же сусід з декількома союзниками, які розкидані по всьому світу, які мають дуже різні інтереси та принципи, протистоїть решті Європи (частиною якої ми є), яка є передовим загоном НАТО, тобто імперіалістичного воєнного союзу, який є залишком іншої епохи, але від якого досі нікуди не подітися. Це зіткнення відбувається у сфері озброєння, мобілізації військ, зв'язку та інформації, але, перш за все, у сфері економічного тиску та протидії, що опиняються у центрі сучасної війни. Чим довше вона продовжуватиметься, тим більш заплутаними, як видається, ставатимуть ці два аспекти. Кожен нав'язуватиме іншому власну «логіку», власну «логістику» та тривалість.

3. Можна бути лише дуже песимістичним у ставленні до майбутніх подій (я таким є) – це свідчить, що шанси запобігти катастрофі – невеликі. Для цього є, як мінімум, три причини. По-перше, є вірогідність ескалації, особливо, якщо спротив вторгненню вдасться затягнути, і воно не зупиниться на використанні «без'ядерного озброєння» (межа якого зі «зброєю масового ураження» дуже розмита). З позиції «тотальної» війни, на наших очах, воно завершить руйнацію цілої країни, цілої цивілізації. З позиції «гібридної» війни, воно вимагатиме гігантських витрат у всьому світі (наприклад, у сенсі продовольчих ресурсів для населення Півночі та, особливо, Півдня). По-друге, навіть якщо війна дасть «результат», то він в будь-якому випадку буде катастрофічним: якщо Путін досягне своєї мети, то це вочевидь призведе до знищення українського народу і заохочення інших до схожих починань; якщо він буде змушений зупинитися чи відступити, то повернеться до політики блоків, в яких світ завмре. В обох гіпотезах йдеться про спалах націоналізму та ненависті, у яких ми загрузнемо надовго. Зрештою, по-третє, війна (та її наслідки) затримує мобілізацію планети проти кліматичної катастрофи і, більш того, навіть сприяє її прискоренню, коли вже й так втрачено забагато часу.

4. Війна створює абсолютно нову політичну ситуацію у Європі та для Європи, тобто для її «конституювання» та «творення». Аспект, який підкреслюється найбільше, – це зміцнення державної згуртованості зверху, зокрема, за допомогою мілітаризації Союзу та відновлення дебатів про його «суверенітет». До цього додаються зовсім не завершені дебати щодо зацікавленості або недоцільності негайного переходу до «розширень» у винятковій ситуації: чи є все це гарантією безпеки чи ні, та для кого? якою є форма ескалації? Але є й інший [аспект], так само вирішальний у довгостроковій перспективі, спричинений безпрецедентним напливом з часів переміщення населення після Другої світової війни українських біженців на територію ЄС. Це і є тим, але в більшому масштабі, що я у 2015 році назвав «демографічним розширенням» ЄС (коли канцлерка Меркель одна супроти усіх прийняла рішення вітати біженців із Сирії). Ці мільйони біженців найближчим часом не повернуться «додому», оскільки українська територія (а особливо зруйновані авіацією міста) стає непридатною для життя. Через це їм доведеться бути «вдома» в ЄС. Сьогоднішні надзвичайні заходи – це перший крок, але знадобляться й інші. Або, іншими словами: фактично, Україна вже увійшла в Європу, адже частина її населення знаходиться «в екзилі». Кордон пересунувся на Захід. Залишилося знайти інституційну формулу цієї інтеграції.

5. Ще більша небезпека – напевно, головна, якщо ми знаходимося у просторі того, що Клаузевіц називав «моральним чинником» війни – полягає у спокусі мобілізувати громадську думку, що справедливо співчуває українцям, у формі русофобії, симптоми якої ми бачимо то тут, то там. Це підживлюється напівзнанням російської та радянської історій, поволі чи мимоволі змішуванням почуттів російського народу та ідеології нинішніх «олігархічних» режимів. Заклики до санкцій або бойкотування артистів, культурних інституцій та університетів, чиї зв'язки з режимом та його лідерами доведені, є цілком зрозумілою зброєю (навіть якщо ми спостерігаємо відверто велику прірву між непримиренними закликами до бойкоту культурної сфери і економічною реальністю з тривалими компромісами в області «економічних санкцій», зокрема, щодо закупівель газу і його фінансування). Але стигматизація російської культури, як такої, є аберацією, якщо і справді один із мінімальних шансів уникнути катастрофи криється в російській суспільній думці. Через це, просити громадян поліцейської диктатури «мати позицію», якщо вони бажають, щоб їх і далі радо вітали у наших «демократіях» – це непристойність.

6. Усі «філософські» (напевно, є й інші) ускладнення, які можна було б додати у короткочасній або у довгостроковій перспективах – не можуть, однак, приховати першочергової задачі. А першочергова, невідкладна задача полягає у тому, щоб спротив Українців тримався міцно, і для цього він має бути помітним і підтримуватися реальними діями, а не лише сприйматися почуттями. Якими діями? Саме тут починаються тактичні дебати, розрахунок ефективності та ризиків, «захисту» та «наступу». Будь-яка форма участі у війні або вплив на її перебіг не є розумною тактикою (є ще одні слова Клаузевіца, які повертаються до нас: керування війною є «розумом уособленої Держави»…). Прикладів тактики, здатної прискорити поразку, – достатньо. Або гірше. Але розум не у передбаченні. Wait and see – не варіант.


Sur la guerre européenne au 21ème jour

Dans une situation d'incertitude aussi tragique, en constante évolution, il faut prendre position sans équivoque. Ou du moins il faut essayer. Le philosophe, parfois crédité de lumières particulières, n'est pas le mieux placé pour cela. Car, d'un côté, le philosophe n'a pas de privilège: il est un citoyen parmi d'autres, sommé comme eux de répondre à l'urgence, cherchant à s'informer pour choisir son camp dans les «différends» politiques. Pensons au décret de Solon (Ve siècle av. J.C.) frappant de bannissement quiconque prétendrait rester neutre dans les conflits de la cité… Mais de l'autre sa «vocation» comporte une sorte de devoir d'état, disons «parrêsiastique», qui est d'être en désaccord ou de différer à l'intérieur de son propre camp, pour en déceler les points aveugles. Et ceux-ci ne manquent jamais. Répondant à la demande de Philomag, je me risque donc à quelques «complications» (sans exhaustivité).

1. Je dirai d'abord que la guerre des Ukrainiens contre l'invasion russe est une guerre juste, au sens fort du terme. Je sais bien que cette catégorie est douteuse, et que sa longue histoire en Occident (de Saint Augustin à Michael Walzer) n'est exempte ni de manipulations ou d'hypocrisie ni d'illusions désastreuses, mais je n'en vois pas d'autre qui convienne et je la reprends en lui ajoutant les précisions suivantes: la guerre «juste», c'est une guerre dont il ne suffit pas de reconnaître la légitimité du côté de ceux qui se défendent contre une agression (critère du droit international), mais dans laquelle il faut s'engager à leurs côtés; et c'est une guerre dans laquelle même ceux (dont je suis) pour qui toute guerre (ou toute guerre aujourd'hui, dans l'état du monde) est inacceptable ou désastreuse, n'ont pourtant pas le choix de rester passifs. Car la conséquence en serait encore pire. Je n'éprouve donc aucun enthousiasme, mais je choisis: contre Poutine.

2. Telle qu'elle se développe sous nos yeux, la guerre en Ukraine (et donc en Europe: l'Ukraine, la Russie sont des nations européennes) est à double face. Elle a deux caractéristiques. C'est, localement, une guerre «totale» contre un peuple que le danger d'anéantissement a mobilisé dans une unité patriotique qui efface ses divisions traditionnelles, une guerre de destruction et de terreur conduite par l'armée d'un pays voisin plus grand et plus puissant, que son gouvernement veut enrôler dans une aventure impérialiste sans possibilité de retour. Mais c'est aussi, plus largement, une guerre «hybride» dans laquelle ce même voisin, avec quelques alliés dispersés dans le monde, aux intérêts et aux principes très hétérogènes, affronte le reste de l'Europe (dont nous faisons partie), qui est aussi le détachement avancé de l'OTAN, c'est-à-dire d'une alliance militaire également impérialiste, survivante d'un autre âge mais actuellement incontournable. Cet affrontement se déroule sur le terrain des armements, des mobilisations de troupes, des communications et de l'information, mais surtout des pressions et des contre-pressions économiques, qui s'avèrent figurer au cœur de la guerre moderne. Plus elle va durer, plus, semble-t-il, ces deux aspects deviendront inextricables. Chacun imposera à l'autre sa «logique», sa «logistique» et sa durée propre.

3. On ne peut qu'être effroyablement pessimiste quant aux développements à venir (je le suis), ce qui veut dire que les chances d'éviter le désastre sont infimes. Pour trois raisons au moins. Premièrement l'escalade est probable, surtout si la résistance à l'invasion réussit à se prolonger, et elle peut ne pas s'arrêter aux armes «conventionnelles» (dont la frontière avec les «armes de destruction massive» est devenue très floue). Du côté de la guerre «totale» elle va achever de détruire sous nos yeux un pays, une civilisation. Du côté de la guerre «hybride», elle va avoir des coûts gigantesques dans le monde entier (par exemple en termes de ressources alimentaires pour les populations du Nord et surtout du Sud). Deuxièmement, si la guerre aboutit à un «résultat», celui-ci sera désastreux en tout état de cause: si Poutine arrive à ses fins, évidemment, par l'écrasement du peuple ukrainien et l'encouragement apporté à d'autres entreprises semblables; s'il est contraint de s'arrêter ou de reculer, par le retour à la politique de blocs dans laquelle se figera le monde. Dans les deux hypothèses, par la flambée du nationalisme et de la haine dans laquelle on s'enfoncera pour longtemps. Troisièmement, enfin, parce que la guerre (et ses suites) retardent la mobilisation de la planète contre la catastrophe climatique et même contribuent à précipiter celle-ci, alors que trop de temps a déjà été perdu.

4. La guerre crée une situation politique totalement nouvelle en Europe et pour l'Europe, c'est-à-dire pour sa «constitution» et sa «construction». L'aspect qu'on souligne le plus, c'est le renforcement par en haut de la cohésion étatique, en particulier à travers la militarisation de l'Union et la relance du débat sur sa «souveraineté». S'y ajoutent des débats loin d'être clos sur l'intérêt ou non de procéder immédiatement à des «élargissements» dans une situation d'exception: s'agit-il ou non d'une garantie de sécurité, et pour qui? d'une forme d'escalade? Mais il y en a un autre, tout aussi déterminant à terme: celui qu'engendre l'afflux des réfugiés ukrainiens sur le territoire de l'UE, sans précédent depuis les déplacements de population au lendemain de la Deuxième Guerre mondiale. Il s'agit là, et sur une échelle encore élargie, de ce que j'avais appelé en 2015 (quand la chancelière Merkel prit, seule contre tous, la décision d'accueillir les réfugiés de Syrie) un «élargissement démographique» de l'UE. Le territoire ukrainien (et notamment les villes rasées par l'aviation) devenant inhabitable, ces millions de réfugiés ne retourneront pas «à la maison» de sitôt. Il faudra donc bien qu'ils soient aussi «chez eux» dans l'UE. Les mesures d'urgence actuelles sont un premier pas, mais il faudra qu'il y en ait d'autres. Ou, pour le dire selon un autre code: l'Ukraine est déjà entrée en Europe dans les faits, par une fraction de sa population «en exil». La frontière s'est déplacée vers l'Ouest. Reste à trouver la formule institutionnelle de cette intégration…

5. Un danger majeur – peut-être le principal si on se situe sur le terrain de ce que Clausewitz appelait le «facteur moral» de la guerre – réside dans la tentation de mobiliser les opinions publiques qui, à juste titre, sympathisent avec les Ukrainiens, dans la forme d'une russophobie dont on voit ici ou là les symptômes, alimentés de demi-connaissances sur l'histoire russe et soviétique, et de confusion volontaire ou involontaire entre les sentiments du peuple russe et l'idéologie du régime «oligarchique» actuel. Appeler à sanctionner ou boycotter des artistes, des institutions culturelles et universitaires dont les liens avec le régime et ses dirigeants seraient avérés est une arme qui va de soi (même s'il y a lieu d'observer sans complaisance le grand écart qui se creuse entre les appels intransigeants au boycott culturel et la réalité des compromis qui continuent d'être passés sur le terrain des «sanctions économiques», en particulier pour ce qui concerne les achats de gaz et leur financement). Mais stigmatiser la culture russe comme telle est une aberration, s'il est vrai qu'une des rares chances d'échapper au désastre repose sur l'opinion russe elle-même. Et demander aux citoyens d'une dictature policière de «prendre position» s'ils veulent continuer d'être accueillis dans nos «démocraties» est une obscénité.

6. Toutes les complications «philosophiques» qu'on peut vouloir introduire (et il y en aurait d'autres), soit dans une perspective de court terme, soit en vue du long terme, ne peuvent cependant occulter l'urgence. Or l'urgence, l'impératif immédiat, c'est que la résistance des Ukrainiens tienne bon, et pour cela qu'elle soit et se sente soutenue réellement, par des actions et non de simples sentiments. Quelles actions ? Ici commence le débat tactique, le calcul de l'efficacité et des risques, de la «défensive» et de «l'offensive». Toute forme d'engagement dans une guerre ou pour en influencer le cours n'est pas une tactique intelligente (encore une formule de Clausewitz qui nous revient : la direction de la guerre, c'est «l'intelligence de l'Etat personnifiée»…). Les exemples abondent de tactiques capables de précipiter la défaite. Ou pire. Mais l'intelligence n'est pas de voir venir. Wait and see n'est pas une option.

Переклад: Вадим Мірошниченко та Альона Грузіна.
Редакторка: Ганна Залевська.
Передмова: Юлія Куліш.
Проєкт реалізовано за підтримки Українського католицького університету та Харківської державної академії культури.

Текст публікується зі згоди автора. Оригінальний текст вперше було опубліковано в Philosophie Magazine (21 mars 2022). Використане фото міститься у вільних джерелах.
Підтримай Контур на Patreon
Close
Редакція може не поділяти погляди авторів, але вважає їх вартими уваги.