Юнак Нарцис, що відрізнявся божественною красою та холодним, гордовитим характером, відпочивав після полювання біля ставку. Відчувши спрагу, він нахилився до води і побачив обличчя. Він вмить закохався у лице, не знаючи, що це було лише його відображення. Ніщо не могло відірвати його від споглядання єдиного і найважливішого в його житті — його самого.
Загравання із міфологічними сюжетами для опису суспільства — привабливе але вкрай вимогливе заняття, що вимагає певної акуратності в інтерпретації, а також залучення великої кількості побічних джерел. Однак класики залишили нам великий спадок таких спроб, тому — як експеримент і припущення — можна дозволити собі також невелику спробу пограти в міфологію.
Найбільшою проблемою античних сюжетів є те, що вони, власне, античні. У них обов’язково присутні боги, їхня воля, торжество фатуму та приречені спроби його побороти. Але саме це наповнення і дає надшироку можливість для інтерпретацій. Там, де в античному сюжеті боги — в сучасності будуть медіа, там, де панує фатум — приховуються структури панування та підкорення. Там, де герой перемагає чудовиськ або зазнає трагічного кінця, класи й індивіди кидають себе у революції та потерпають від реакції. Це відкриває для нас нескінченні можливості для того, щоб знайти такі фундаментальні детермінанти сучасності, які могли б повноцінно стати на місце богів, фатуму та нещасного героя.
Часи богів та титанів
Один з варіантів, як ми можемо розглядати суспільство у часі, запропонував Мішель Фуко у своїй відомій праці «Наглядати та карати» (Фуко, 2020), яку неодноразово критикували та доповнювали різні автори, зокрема Жан Бодріяр, Жиль Дельоз, і Бьончхоль Хан.
Фуко, аналізуючи владу, пропонує розділити її історію на владу суверена, характерну для феодально-середньовічного суспільства та дисциплінарну владу, більш характерну для сучасності. Бодріяр у відомому есеї «Забути Фуко» (Baudrillard, 2007) пише, що така детальність аналізу сама собою натякає на те, що дисциплінарне суспільство або вже закінчилося, або вкрай близьке до цього етапу. Якщо раніше влада й система ще хоч якось співвідносилися із принципом реальності, то тепер усе реальне має бути замінене на вироблене, а все, що неможливо замінити, наприклад смерть, має бути подолане. Але подолання смерті ще не означає торжество життя або його контроль з боку певних форм біополітики. Навпаки, життя, як щось, що можна продукувати, також активно включається в порядок символічного обміну та виробництва симулякрів. Пізніше, у «Прозорості зла» (Baudrillard, 1993), Бодріяр стає ще радикальнішим та заявляє, що наше суспільство «після оргії» стало суспільством тотального звільнення: усе, що можна і не можна було звільнити, стало вільним, і тепер усе є політика, усе є секс, усе є задоволення, а якщо усе є все, то його немає, а залишаються лише симулякри.
Звільнення взагалі є основною рушійною силою нового часу. Через реформацію, просвітництво, індустріальні, сексуальні й інформаційні революції модерн (або вужче — просвітницький проєкт) ставив на меті доволі благородне вивільнення людини зі всього, що її обмежує (як виявилося, в цю категорію входить і здоровий глузд). Обмеження економічні, політичні, сексуальні тощо поступово спадали, виключаючи все, що можна назвати негативністю, тобто зовнішній вплив Іншого, який тисне та формує наше Я.
Повертаючись до античних сюжетів можна виокремити декілька архетипів, які обумовлюють суспільство та форми його організації. Мені здається, що найкраще їх зобразити парами. У дисциплінарного суспільства два архетипи — Едіп та Сізіф.
Фіванський цар на стражі неврозу
Античний міф і трагедія Софокла про царя Едіпа є загальновідомим — Едіп вбиває свого батька Лая, одружується на своїй матері Йокасті, а потім дізнається, що пророцтво, якого він щосили намагався уникнути, було втілене його власними руками. Уся ця історія символізує підкорення інстанції Іншого у вигляді фатуму (Богів), Батька, держави, що несвідомо, приховано, керує нами та нашими рішеннями. Чому основна психічна хвороба XIX століття — це невроз? Бо це саме той час, коли за видимими досягненнями економічних і політичних свобод свобода моральна свобода все ще строго підкорювалася сім’ї та суспільним уявленням про мораль та благопристойну поведінку. Вікторіанська епоха, в цілому, вважається вкрай пуританською за своїми норовами, що прекрасно відображено в естетиці йлітературі тих часів.
Едіпів комплекс та пов’язана із ним фройдівська структура психіки (Над Я, Я, Воно) відображають структуру тиску та примусу — це безпосередній спосіб контролю, характерний для сталого буржуазного суспільства. Особистість людини затиснута між інстанцією Над-Я (яка керує та намагається ввести Я в якісь межі та Воно, яке взагалі не приймає ніяких меж. Звісно, це необхідний елемент соціалізації; фігура батька тримає законодавчу функцію та формує Символічне, а через нього ми, в цілому, здатні до адекватного суспільного існування. Едіпа буквально розчавлено між фатумом (тяжке зовнішнє Es muss sein) і власними діями.
Абсурдне щастя і щастя абсурду
Інший міфічний цар — Сізіф, за свої численні гріхи та глузування над богами був приречений котити на гору камінь, який по досягненню вершини падав вниз. На перший погляд, тут немає жодної опозиції із попереднім міфом, бо в обох випадках спроби героїв протистояти волі богів закінчуються трагедією. Однак вони є абсолютно протилежними за наслідками.
Щодо Сізіфа можна вивести дві можливі інтерпретації. Перша, за Камю, стверджує, що Сізіфа варто уявити щасливим (Камю, 2020). Будучи абсурдним героєм, він усвідомлює абсурдність своєї ситуації, відсутність мети його праці й трагічність у ті моменти, коли камінь падає вниз і за ним треба знову йти. Але, в той же час, його доля залишається повністю в його руках — є він, і є камінь, який і є єдиною його турботою. Земні насолоди та пасії є лише мінливими намаганнями підкорити собі абсурдний світ, якій врешті обернувся та звівся до каміння.
Звідси випливає інша версія, на яку Камю лише натякає, але яка йому суперечить. Сізіф являє собою щастя-усвідомленості, але іншого типу — він усвідомлює не так абсурдність світу та ситуації, в якій він знаходиться, як те, що накладені заборони й обмеження винагороджуються стабільною, рутинною постійністю: камінь гарантовано треба котити в гору, і він гарантовано буде з неї падати, але ані з горою, ані з камінням, ані з тим, хто його котить, нічого не станеться.
У цьому плані два герої відображають дві крайності дисциплінарного суспільства. Обидва вільні, обидва вчиняють певні дії та несуть за них покарання. Однак Едіп символізує собою каральну силу системи, яка пронизує і фатум, і богів, і Над-Я. Натомість Сізіф парадоксально являє собою те, що система може дати: монотонний труд героя зі штовхання каменю на гору є наріжним каменем суспільства загального добробуту — гарантована зайнятість, яка ніколи нікуди не подінеться.
Досягнення меж продуктивності
Бьончхоль Хан, розвиваючи думку Фуко та Бодріяра доходить висновку, що дисциплінарне суспільство вже відійшло в минуле, а його місце зайняла нова форма організації — суспільство досягнень (Leistungsgesellschaft) (Han, 2016). Тюрми й каземати замінилися світлими офісами й фітнес-центрами. Старий негативний тиск інстанцій підкорення та дисципліни досяг меж продуктивності. Тому на місце негативності Іншого прийшла позитивна само-мотивація в дусі «Just Do It» та «Yes we can!». У суспільства досягнень інша пара архетипів — Прометей і Нарцис.
Невпинна воля до самознищення
Прометей — це бунт проти Іншого, це торжество волі, яка зрештою стає скованою та воює сама із собою. Прометей, що вкрав вогонь з Олімпу та віддав його людям, завжди був символом бунту та прогресу. Платон наводить легенду, що коли між людьми і тваринами ділили здібності, брат Прометея Епіметей віддав усе тваринам, тоді Прометей вкрав із майстерні Гефеста й Афіни вогонь та вміння (320d-321e). За що, згодом, був прикутий до скелі, де кожен день до нього прилітав орел та викльовував його печінку.
У передмові до шостого видання «Суспільства втоми» (Müdigkeitsgesellschaft) Хан наводить цитату з «Прометея» Кафки: «Боги втомились, втомились орли, втомлено закрилася рана» (Kafka, 1931, c. 42). З цього він виводить припущення, що відношення Прометея (Его) та орла (Альтер Его) — це картина психологічного апарату сучасної людини. Це специфічна внутрішня аутоагресія, до якої інший немає жодного відношення. Печінка, як і наша свідомість, так-то не болить. Прикованість до скелі та вічний «біль» — це зворотна сторона свободи. Прометей обрікає людство на свободу від богів, але за це воно виявилося приреченим на постійний біг і «головний біль».
Поглинутість в самому собі
Нарцис — це фіксований на самому собі суб’єкт, абсолютно вільний і приречений на загибель у самоспогляданні. Міф про Нарциса, окрім ще однієї суперечності між свободою та фатумом, є цікавим в іншому світлі. Прокляття Нарциса — закохатися в самого себе. Він не порушує божественні заборони та не глузує з богів, його прокляття не Інший, а він сам.
Пізньомодерний суб’єкт досягнення (Leistungssubjekt) переживає таку саму проблему. Позаяк він приречений на свободу і звільнений від всього, у нього залишається тільки власне Я. Класична фройдівська схема, якщо не розпадається, то значно деформується — негативність дисциплінарного іншого зникає, на її місце заступає абсолютна позитивність, психічні хвороби зсуваються від неврозів до РДУГ та депресії.
Те, що зараз називається клінічною депресією, Фройд визначав як меланхолію (Freud, 1981). Вона є наслідком перенесення об’єкта втрати в Я, де психіка починає його атакувати. Від горя її відрізняє відсутність усвідомлення того, що саме та чому було втрачено. Але Інший так чи інакше має місце: саме його в собі атакує наша психіка. Сучасна депресія повністю цього позбавлена: суб’єкт досягнень нічого не втратив, не переживає тяжкого горя, але його свідомість веде агресивну війну проти себе.
Сучасна людина, за Ханом, перетворилася на animal laborans — тварину, що працює, чиє життя максимально минуче, підкорено активності й абсолютно невмируче. Слідом за смертю із нашого символічного обміну була викреслена нудьга. Звісно, сучасна людина може нудьгувати, коли стоїть в черзі, коли чекає на потяг чи літак, але цей стан викликає в неї роздратування. Постійне «Я можу» у якийсь момент починає давати збій, і саме тоді людина усвідомлює не тільки те, що вона «не може», а що вона «може не могти». Налаштоване на продуктивність і досягнення Я в абсолютному розпачі стає само-репресивним — воно немов відтворює структуру Над-Я в самому собі.
Дисциплінарне Над-Я не зникає, як може здатися на перший погляд. Інший як система правил (як негативних, так і позитивних), як суспільство і держава не можуть зникнути із життя індивіда, бо тоді зникне і сам індивід. Примус замінюється заохоченням, наказ — мотивацією тощо. Суб’єкт досягнень замість формотворчої фігури батька, отримує Ідеальне-Я — певний уявний образ, який мотивує до нескінченних активностей і підтримується віртуальними симулякрами успішного-успіху, що транслюються через соціальні мережі (Han, 2011). Однак тут випливає важлива проблема — фройдисько-дисциплінарний Інший не тільки репресує, але й винагороджує. Як у Канта моральний закон гарантується Богом (який зважує діяння людини, і, відповідно, карає або рятує), стабільний Інший дисциплінарного суспільства — як відносно стала система цінностей, норм і правил гарантує покарання за провину та винагороду — за досягнення.
Нарцис не здатен насолодитися собою. Він впевнено та невідворотно слідує за своїм Ідеальним-Я, яке може тільки підганяти. А через те, що «ідеальне» за самою своєю суттю недосяжне, психіка починає атакувати сама себе — звідси депресивна самокритика, синдром самозванця та гіперневротичність. Як на відомій схемі мотивації, морква переміщується від гонитви за ідеалом, до бігу від визнання невдачі. Нарцис не може знайти у собі розради та спокою, і тим самим обрікає себе на загибель.
Ніцшеанське Аполлонівське та Діонісійське — як суперечність між Над-Я та Воно — уступає суперечності між Прометеївським і Нарцисичним. Людина утверджується у своїй божественній творчій свободі, але замість реального звільнення, вона опиняється заручницею власного ідеального образу. Звільнений до наготи, абсолютно живий для смерті, і надто мертвий для життя, пізньомодерний Нарцис невідривно дивиться у своє відображення, та йде все далі під воду. І лише втомлений, змучений Прометей, якому нема куди бігти, залишається споглядати світ, який сам і створив.
Післямова і критичні зауваження
Звісно, якщо перейти з поетичної на критичну мову, то до теорії Бьончхоль Хана можна висунути велику кількість зауваг. Тут і проблема доказової бази, і велика кількість самоповторень, і, багато в чому, ірраціональна інтуїція проти реального стану справ. Однак, він багато в чому вскриває ті самі приховані структури нашого буття, деформовані і змінені пізнім неоліберальним капіталізмом. Критиці також можна піддати багато в чому радикальне зауваження про зникнення негативності та Іншого. Вони не так зникли, як дуже сильно трансформувалися, разом зі світом, зміну якого вони обумовили. Капіталізм нікуди не зник, а разом із ним і негативність, яка просто стала більш дружелюбною і націленою на фрагментацію та дезорганізацію великих мас людей. Колектив, який дійсно діє як ціле — це прояв негативності;
кожний його учасник подібний до атомів в кристалічній рещітці, що обумовлюють і підтримують один одного. А одинокий індивід, єдина мета якого виживання, є доволі аморфним і вимушеним опиратися тільки на себе.
Змучений і голодний Нарцис, що невпинно дивився в своє відображення на водній гладі, впав і почав тонути. І в перший, і в останній раз його око побачило сонце та небо, які розчинялися за товщею води, що вже не могла відобразити краси ані його, ані світу навколо.
Література
1. Baudrillard J. (1993). The transparency of evil. Verso.
2. Baudrillard J. (2007). Forget Foucault. Semiotext(e).
3. Deleuze, G., & Guattari, F. (1977). Anti-Oedipus: Capitalism and schizophrenia. Viking Press.
4. Freud, S. (1981). Mourning and Melancholia. In The Standard Edition of the Complete Psychological Works of Sigmund Freud: Vol. XIV. On The History of Psycho-Analytic Movement, Papers on Metapsychology and Other Works (p. 243-258). Hogarth Press and the Institute of Psycho-Analysis.
5. Han B.-C. (2011). Topologie der Gewalt. Matthes & Seitz Berlin. 6. Han B.-C. (2016). Müdigkeitsgesellschaft Burnoutgesellschaft Hoch-Zeit. Matthes & Seitz Berlin.
6. Kafka, F. (1931). Prometheus. Im Beim Bau der Chinesischen Mauer (S. 42). Gustav Kiepenheuer.
7. Камю, А. (2022). Міф про Сізіфа. У Міф про Сізіфа. Бунтівна Людина (с. 7-118). Фоліо.
8. Платон. (2017). Протагор. У Апологія Сократа. Діалоги (с. 81-162). Фоліо.
9. Фуко, М. (2020). Наглядати й карати. Hародження в`язниці. Комубук.
