Що спільного між астрономом Йоганном Кеплером із XVII століття, поеткою Емілі Дікінсон із XIX століття та морською біологинею Рейчал Карсон із XX століття? Ці люди в різних століттях шукали правду та дивувалися красі Всесвіту, перетворюючи свої знання й відчуття на щось, що інші могли переживати навіть після їхньої смерті — поезію, яка змінила уявлення про можливості слова; або книги, що впливали на президентів і започатковували цілі інституції.
Figuring — це 600 сторінок про невидимі зв’язки між різними життями, ідеями та дисциплінами. Сама назва перекладається як щось між «думати», «рахувати», «уявляти», «шукати», «створювати сенси». Як у точній науці, так і в житті. Марія Попова писала цю книгу, шукаючи відповідь на одне важливе питання: What does it mean to live a meaningful life? (Що означає проживати життя, сповнене сенсу?) Чи достатньо любові, досягнень або визнання для щастя? Як вона пише в пролозі: «Дві Нобелівські премії, здається, не компенсують меланхолію, що випромінюється з кожної фотографії жінки в чорній лабораторній сукні» – мова, звісно, про радіобіологиню Марі Кюрі.
У пошуках відповіді Марія описує декілька переплетених біографій, між якими постійно нагадує: багато що залишається невідомим; люди проживають життя не так лінійно, як про життя пишуть. Вона розповідає про астронома Йоганна Кеплера, який відкрив існування орбіт і написав перший науково-фантастичний роман у XVII столітті. Його життєва драма полягала в тому, що через провокаційні погляди на будову Всесвіту його матір звинуватили у відьомстві та спалили. Закінчується книга історією життя морської біологині Рейчал Карсон, завдяки якій в ХХ столітті США створили державну Агенцію з охорони довкілля.
Усі герої, про яких пише Марія, боролися з несправедливими нормами та звичаями свого часу й працювали над тим, що іноді ставало реальністю вже після їхньої смерті. Це астрономка Марія Мітчелл, яка проклала шлях у науку для жінок; скульпторка Гаррієт Госмер, яка зробила те саме в мистецтві; журналістка й освітянка Маргарет Фуллер і поетеса Емілі Дікінсон. На периферії з’являються різні інтелектуали: Ралф Волдо Емерсон, Чарльз Дарвін, Волт Вітман, Карл Саган та багато інших. Як вони боролися з популярною думкою свого часу? Про що вони думали наодинці з собою, за лаштунками своїх наукових відкриттів, творів мистецтва і соціальної боротьби? Як вони закохувалися та що відчували, коли кохання було не взаємним?
Марія Попова не пропонує відповідь на питання про те, як прожити наповнене сенсом життя, а тільки каже: існує безліч типів прекрасних життів. Краса кожного життя, зокрема, полягає у невидимих зв’язках, що тягнуться крізь століття — зв’язках думок, почуттів, сенсів, зацікавлень, таємниць і знань.
Можливо, подібні питання цінніші за відповіді. «Сенс не у відповідях, а в усвідомленні найважливіших питань» – каже Артур Брукс, гарвардський дослідник щастя та сенсу1. Сенс життя – це не загадка, яку треба розв’язати, а радше досвіди, які треба прожити. Тому сенс і поезія тісно пов’язані в питаннях, які порушує Марія. Майже кожен герой книжки взаємодіє з поезією та наукою, підкреслює їх схожість і принципову роль подиву в обох. Як писав Гете в 1817 році: «Ніхто зараз не вважає, що науку та поезію можна об’єднати, проте люди забули, що наука виникла з поезії; та коли часи зміняться, вони знову зустрінуться на іншому рівні як друзі».
1. Збереження серця від зламу
В середині XIX століття жодна жінка в світі не має права отримати формальну освіту в математиці чи астрономії. Саме в цей час Марія Мітчелл, одна з героїнь книги, стала першою жінкою-астрономкою та професоркою астрономії, а також першою жінкою, яка працювала на державу на технічній посаді. Боротьба за зміну норми в суспільствах буде йти ще довгий час: коли людство полетить на Місяць, жінки все ще не матимуть прав володіти кредитними картками. У деяких країнах жінки не мають базових прав і досі.
Інша героїня книги Маргарет Фуллер – журналістка, освітянка та піонерка боротьби за права жінок мала схоже дитинство на те, що у було у Марії Мітчел. Вона була першої дитиною в сім’ї і, хоча батько хотів сина, він подолав своє розчарування, ставлячись до неї як до рівної у розумових здібностях людини – що в ті часи було винятком у межах освітньої практики. Згодом Маргарет Фуллер часто звинувачували у надмірній самовпевненості, на що вона відповідала: «В середовищі подібному до мого – те, що здається занадто амбітним в моєму характері є абсолютно необхідним для збереження серця від зламу й ентузіазму — від зникнення». Ще одна героїня книги — Гаррієт Госмер, яка згодом стане першою визнаною професійною скульпторкою. У дитинстві вона гралася справжнім людським скелетом замість ляльок — він висів у кабінеті її батька-лікаря, який також багато інвестував в освіту доньки, що було винятком для того часу.
Загалом XIX століття було розквітом освітніх реформістів – багато інтелектуалів створювали маленькі школи у себе вдома або відкривали їх в окремих приміщеннях. Марія Мітчелл викладала астрономію в щойновідкритому революційному на той час Vassar College, який позиціонував жіночу освіту як так само необхідну та жадану, як і знищення рабства. Мітчелл вдавалося поширювати культуру запитань і власних досліджень серед своїх учениць. В обсерваторії, яку вона відкривала для студенток, завжди лежала Книга Питань, куди вони записували «відоме невідоме, що рухає науку вперед». Також Мітчелл відмовлялася ставити оцінки студентам, чого від неї вимагав коледж. Вона казала: «Я не можу виразити інтелект в цифрах».
Що наповнює людину сміливістю повірити, що вона може бути чимось іншим, ніж її культура каже їй бути? Можливо, один із факторів — те, що кожна героїня, яка відкрила дорогу жінкам в сферах, де вона була закрита, отримала приватну домашню освіту від своїх батьків, які ставилися до доньок як до рівних.
2. Мапи, які ми малюємо та пам’ятаємо
В XIX столітті Гаррієт Госмер стала першою жінкою, яку визнали професіональною скульпторкою на рівні з іншими чоловіками. Вона винайшла процес перетворення вапняку на мармур і вела кар’єру професійної скульпторки, коли жінкам навіть не дозволяли навчатися – до того ж вона переїхала жити в Рим, де мала власну майстерню та бізнес. В кінці свого життя вона намагалася винайти вічний двигун і померла у банкрутстві.
Рефлексуючи над її біографією, Марія питає: «Чому ми шукаємо наративи, які рухаються від меншого до більшого, а не від більшого до меншого, якщо загальна сума однакова? Чому ми вважаємо невдачею, коли довгі та люблячі стосунки зрештою стають проблемними та закінчуються, але прославляємо романи, сповнені незліченними перешкодами, які закохані долають, перш ніж оселитися в комфортному коханні? Чому ми віддаємо перевагу історіям життів, які починаються в бідності чи безвісті та закінчуються багатством чи славою, ніж історіям тих, хто рано досягає успіхів і закінчує бідністю чи забуттям? Ми прагнемо вічного руху з одного і того самого імпульсу — впертої відмови визнати, що припинення є кінцевою природою всього сущого, і що будь-який динамізм, хоч де він з часом з’являється і як ненадовго, є приводом для святкування».
Нам не вистачає історій, які підкреслюють, що трансформаційні ідеї є результатом перехресного запилення, а не лише ізольованого генія. Інакше ми занадто часто плутаємо випадковість з вибором. Описуючи загадкове життя поетки Емілі Дікінсон, Марія пише: «Як і будь-яка наукова теорія, біографія – це мапа. Те що записується, те й пам’ятається. Як відносно людської історії, так і відносно планетарної. Але те, що записано – лише частинка того, що було прожито, подумано, відчуто».
Історик науки та інновацій Стівен Джонсон, рефлексуючи над внеском людей минулого у наше сьогодення, пише, що наше життя оточують і підтримують речі, створені завдяки ідеям та творчості тисяч людей, що жили до нас — винахідників, ентузіастів і реформаторів. Завдяки їм ми сьогодні можемо користуватися цими благами, навіть не сприймаючи їх як щось особливе. Книга Марії Попової допомагає повернути це відчуття особливості відносно того, що ми знаємо і що приймаємо як дане. У книзі Where Good Ideas Come From Стівен Джонсон зазначає: хороші ідеї не виникають як миттєві еврики. Вони зазвичай формуються поступово, накопичуючись в певних середовищах, іноді протягом десятиліть. Так само як багато зусиль різних людей було необхідно для боротьби за різні аспекти людських прав — не менше потрібно зусиль для оскарження панівних ідей стосовно будови світу та майбутнього. Ба більше, майже завжди одне обгрунтовує інше. Важливо це пам’ятати, плекати культуру для пам’яті про те, як ми отримали цей світ, який маємо – бо він не даність. Ми занадто часто про це забуваємо, а дехто, можливо, ніколи про це й не задумується.
3. Подив як чеснота
Книга Марії Попової допомагає простежувати як ідеї та почуття рухалися крізь простір і час, перетравлювалися людьми та часто змінювали наші уявлення про світ і, таким чином, сам світ. Особисто я для себе даю таку відповідь на питання Марії про умови наповненого сенсом життя: поміж іншого, треба залишати місце для подиву.
Рейчал Карсон — морська біологиня і письменниця, яка проклала міст між серйозною наукою та серйозною літературою, — досліджувала подив усе своє життя. Карсон вважала, що збереження почуття дивування на повсякденній основі веде до особливої наповненості життя, а також є антидотом до жаги руйнування. Так вона розповідає про океанографа Отто Петтерссона, який в свої 93 роки сказав синові: «В мої останні хвилини мене підтримуватиме безмежна цікавість до того, що буде далі»2. Її найголовнішим об’єктом подиву було море. Перші її книги The Sea Around Us та Under the Sea описували таємниці моря. Море досі, майже століття потому, залишається наймеш дослідженим куточком Землі. Донька Рузвельта, тогочасного президента США, захоплювалась її книгою The Sea Around Us. Сам Кеннеді обожнював океан і мав цю книгу на свої полиці.
Під кінець свого життя Карсон боролася на два фронти. З одного боку — за те, щоб охорона природи стала справою національної безпеки, а не просто захопленням вузького кола науковців. З іншого — проти раку молочних залоз і вірусної пневмонії. Вона проходила хіміо-терапію в той час як писала свою найвідомішу та впливовішу книгу під назвою Silent Spring про вплив хімічного забруднення, особливо використання DDT, на екосистеми тварин і людей.
Пишучи Silent Spring, Карсон хотіла попередити суспільство про небезпеку пестицидів для здоров’я та змусити уряд США запровадити суворіший контроль над хімічною промисловістю. Вона досягла обох цілей. Проте вплив Карсон на створення державної Агенції з охорони довкілля був би неможливим без Кеннеді3. Вона волонтерила в його передвиборчій компанії, брала участь у роботі Демократичної консультативної ради, де просувала ідею створення державного органу, а Кеннеді своєю чергою публічно закликав поставитися серйозно до її праці. Попри тиск хімічної індустрії після виходу Silent Spring, він доручив президентській науковій раді перевірити її твердження про небезпеку пестицидів. У 1963 році звіт цієї ради фактично підтвердив головні аргументи Карсон.
В 1963 році, майже за рік до смерті Карсон, відбувся замах на Кеннеді — подія, яка шокувала американську націю та саму Карсон. Невдовзі, вже за президентства Ніксона, було створено державну Агенцію з охорони довкілля, про яку мріяла Карсон. Карсон багато разів наголошувала, що ми маємо перестати проводити дискусії про завоювання. Нам варто навчитися думати про себе як лише частинку неохопного й неймовірного всесвіту. Подив – це емоція, яка мотивує досліджувати навколишній світ та звільняє від зацикленості на собі. Він дає нам відчути взаємопереплетення зі світом та те, що речі перед якими ми відчуваємо подив мають внутрішню цінність самі в собі. Спільний подив перед красою Атлантичного узбережжя стали основою союзу, який надихнув створення цілої інституції національного рівня — сьогодні подібні інституції існують майже в кожній країні, зокрема завдяки подиву цих двох людей.
Відпочинок від себе
Подив — це епістемічна та само-трансцендента емоція. Перше значить, що він мотивує нас досліджувати світ та спрямовує нашу увагу до того, що ми ще не знаємо. Друге означає, що він зміщує наш фокус з нас самих і наших проблем, так само, як це робить переживання співчуття, любові або вдячності4.
Обсесивна сфокусованість на собі заважає нам бачити красу та цінність світу, його принципову загадковість і неосяжність, його необов’язковість. Марія вважає, що багато людських проблем — це проблеми наративної спіралі самозациклення, яка згортається всередину, глибше і глибше, поступово виключаючи все, що не є «я»5. В промові випускникам Kenyon College письменник Девід Фостер Воллес підкреслив це таким чином: «Подумайте про це: у вас немає досвіду, у якому ви не є абсолютним центром. Світ, яким ви його відчуваєте, є перед вами чи позаду вас, ліворуч чи праворуч від вас… Думки та почуття інших людей потрібно якимось чином донести до вас, але ваші власні такі безпосередні, термінові, справжні». Він захочував випускників боротися з цієї установкою кожен день свого життя.
Для Марії Попової подив — це насамперед готовність відмовитися від впевненості, визнати, що чогось не знаєш, а отже — на якусь мить відпустити і саме «я». Адже «я» — це свого роду собор із наших впевненостей. Подив, каже вона, — це вихід назовні: він рятує нас від самозаглиблення, надихає думати, творити й змінювати світ на краще. В Figuring Марія показує, як люди в минулому по-різному переживали цей подив, змінюючи світ навколо себе; скільки зусиль, часу та людей для цього знадобилося. Ця книга нагадує, що подив — це чеснота дорослої людини, здатної визнати власну малість перед світом. Немає нічого нуднішого, ніж безупинна турбота про себе.
- Подкаст Mark Manson, Episode 64: How to Build a Life Full of Meaning and Purpose (ft. Arthur Brooks) ↩︎
- The Sense of Wonder: A Celebration of Nature for Parents and Children / Rachel Carson ↩︎
- Rachel Carson and JFK, an Environmental Tag Team / Douglas Brinkley / 2012 ↩︎
- Книга Wonderstruck. How Wonder & Awe Shape the Way We Think ↩︎
- Подкаст Atmos про нову книгу Марії Transversal https://atmos.earth/podcast/maria-popova-on-turning-matter-into-meaning/ ↩︎
