з англійської переклав Руслан Кривенко
за літературною редакцією Марії Петренко
Ганна Арендт розпочинає своє відоме есе «Що таке авторитет?» з того, що одразу перетворює заголовне питання у «Чим був авторитет?», стверджуючи, що «авторитет зник із сучасного світу». Ми можемо говорити про нього лише в минулому часі: «Ми більше не можемо спиратися на автентичний і незаперечний досвід, спільний для всіх», — і саме це здебільшого визначає для неї модерність.
Але постає питання, чи було в історії коли-небудь інакше — адже так далеко, як сягає пам’ять, ми простежуємо одну й ту саму засадничу позицію: колись панував належний авторитет, але нині ми живемо в часи його занепаду. Погляньмо, наприклад, на «Державу» чи «Закони» Платона, написані з припущенням, що ми живемо в часи кризи, а отже, маємо виправити це виродження та відновити належний авторитет. Можливо, саме це визначає стан людини від самого початку: криза авторитету, припущення, що міцні підвалини соціального зазнали краху. Колись було належне минуле, але сьогодення є збідненим, деградованим, знеціненим порівняно з ним. Ми приходимо запізно, завжди-вже — і з огляду на таку темпоральність важко не нарікати. Традиційно переважним способом говорити про авторитет був саме лемент.
Звісно, у цій історії є двозначність: вона може викликати ностальгію за втраченим і спонукати до віднайдення, відновлення, відбудови чи відродження авторитету. Або ж навіювати відчуття звільнення та емансипації, адже авторитет як такий передбачає ієрархію та послух — туди йому й дорога. Наріканню на занепад авторитету відтак протистоїть героїчна сага про його подолання. Отже, те, що визначає модерність, — не так відчуття, що авторитет зник із сучасного світу (це, мабуть, завжди окреслювало горизонт розмов про нього), як нове усвідомлення того, що це може дозволити нам дихати вільно й віднайти свою автономію. Не може бути нейтральних розмов про авторитет, але чи єдиними є варіанти «консервативного» та «прогресивного» підходів до нього, коли перший прагне його відновити, а другий — подолати? Чи перелік цей вичерпний?
Вважається, що модерність завдала смертельного удару авторитету або принаймні тим його елементам, які не мають належних підстав чи виправдання. Однак увесь модерний досвід переконливо свідчить, що це далеко не кінець історії. Схоже, авторитет опинився у лімбі, де ледь існує у потойбіччі, примарою переслідуючи епоху, яка нібито його знищила. Арендт базувала свою тезу на тріаді «релігія-традиція-авторитет», але, можливо, тепер, коли релігія й традиція втратили своє панування у модерності, на перший план вийшов авторитет — відірваний від них обох — підспудний авторитет без належного підґрунтя, а отже, тим складніший для подолання. Історія модерності — це, в певному сенсі, історія авторитету, що продовжує існувати після своєї загибелі. Те, з чим ми застрягли, можна назвати примарним переслідуванням авторитету.
Арендт надає ще одну корисну підказку щодо природи авторитету. Вона розглядає його у подвійному протиставленні: з одного боку, авторитет не зводиться до застосування сили й насильства — якщо хтось вдається до примусу, дія авторитету призупиняється; з іншого боку, авторитет не зводиться до переконання й аргументації — у ньому є щось таке, що не може бути підкріплене лише розумом. Авторитет розміщується у проміжку між двома, здавалося б, різнорідними і взаємовиключними царинами: цариною насильства, сили, примусу, обмеження, влади, переважної сили та, з іншого боку, цариною аргументів, розуму, переконання, логіки, доказів. Отже, сила проти слова? Насильство проти аргументів? Реальне проти Символічного? Звичайно, ці складники дихотомій ніколи не є повністю відокремленими — кожен акт насильства дискурсивно оформлений, підготовлений і легітимізований, тоді як використання переконання та аргументації часто переплітається з прихованими погрозами та наказами, причому потенційне насильство підтримується і маскується дискурсом. (Таким чином, погроза, цей примітний феномен, є ніби відкладеним насильством, і саме цей проміжок відтермінування створює простір для символічної влади; вона функціонує як відстрочка, де фактичне насильство може бути призупинене на невизначений час, водночас завжди залишаючись присутнім на горизонті як крайній засіб). Неявні погрози та накази не є якимись рідкісними відхиленнями від раціональної аргументації — навпаки, саме вони найчастіше лежать в основі самого життя дискурсу, його численних способів спонукати до обмеження та поступливість лише символічними засобами, без зовнішнього примусу.
Ця двоїстість може видаватися проблематичною і неоднозначною, проте вона дає хороший привід для висвітлення проблеми авторитету та його загадки: межа між насильством і розумом, примусом та аргументацією. Авторитет постає у точці, яка не ґрунтується ані на силі, ані на розумі, але й не є просто зовнішнім щодо них. Проте якщо він не зводиться до обох, як нам його осягнути? Саме тут питання про занепад авторитету в сучасному світі стикається з питанням про авторитет розуму, що було проєктом Просвітництва. Запитання Арендт у назві есе «Що таке авторитет?» можна поєднати зі знаменитим запитанням Канта у назві «Що таке Просвітництво?» (1784) — між ними лежить 170 років, які охоплюють піднесення модерності та дедалі виразніший прояв її темного вивороту.
Відповідь Канта дуже проста, принаймні на позір: «Просвітництво — це вихід людини з самопричиненої незрілості», тобто з нездатності користуватися власним розумом, через що вона стає здобиччю авторитету. Запропонований вихід із ситуації простий: «Sapere aude! Май мужність користуватися своїм розумом! — ось девіз Просвітництва». Зрештою, потрібно лише виявити мужність, ухвалити рішення відмовитися від усіх авторитетів, нав’язаних традицією, і покладатися виключно на авторитет розуму та його іманентне самообґрунтування. Якщо вільне публічне використання розуму буде повністю гарантоване, то він неминуче візьме гору й обов’язково пануватиме у довгостроковій перспективі. Можна тактично й тимчасово визнати обмежене панування наявних сил й авторитетів, але лише за умови, що вони, своєю чергою, визнають публічне застосування розуму. Кант запропонував негласний компроміс — тимчасову покору наявним авторитетам, доки ті дозволяють публічне використання розуму. Іронічно, що ця пропозиція набула форми звернення до авторитету просвітницького правителя, Фрідріха Великого.
Отже, великою амбіцією Просвітництва було позбутися всіх фальшивих авторитетів — як зовнішніх, так і трансцендентних — і замінити їх авторитетом самого лише розуму. За альтернативним варіантом Арендт, розум мав би повністю поглинути питання авторитету та скасувати будь-який примус. Але чи може розум існувати лише сам собою? Що санкціонує його авторитет? Чи може авторитет бути суто дискурсивним та іманентним, ґрунтуючись виключно на аргументах? Чи може розум бути виправданим сам собою? Що робить розум переконливим? І чому модерність, після нібито перемоги Просвітництва, постійно переслідувана примарою авторитету? Ядро авторитету на перетині насильства і розуму не зникло після оголошеної загибелі його зовнішніх і трансцендентних форм, а постало у дедалі некерованіших нових аватарах. Авторитет повернувся з новою силою. Це має всі ознаки фройдівського повернення витісненого — з появою квазі-авторитетів, що виникли на місці зниклого, всупереч будь-якому розумному підґрунтю.
На Великдень 1898 року, під час визрівання своєї засадничої праці «Тлумачення сновидінь» (1899), Зігмунд Фройд відвідав підземну печеру в Словенії — подорож, яку він описав як спуск у Пекло, що гідне Данте. На дні цієї дуже глибокої печери він випадково зустрів іншого туриста, який, за збігом обставин, відвідував те саме місце — нікого іншого, як доктора Карла Люгера, який на той час був бургомістром Відня. Ця зустріч має характер притчі: Люгер був відомим популістським лідером, який здобув свою посаду завдяки отруйній антисемітській пропаганді, такій жорсткій, що згодом він став ключовим зразком для молодого Адольфа Гітлера. Його призначення на цю посаду гучно заперечував імператор Франц Йозеф (мабуть, останній європейський правитель за зразком патернального авторитету), який був обурений цим зухвалим вискочнем; він чотири рази відхиляв його кандидатуру, але зрештою мусив поступитися «демократичному тиску». Ця символічна зустріч (саме у словенському «Пеклі») зіштовхнула віч-на-віч верховного антисеміта та єврейського засновника нової науки — зі зловісним передвістям усього, що мало статися у XX столітті. Вона наочно демонструє, як психоаналіз від самого зародження мусив зіткнутися з новим типом авторитету та реагувати на нього: з популістськими господарями, що з’явилися після занепаду монархів, суверенів, патріархальних і релігійних авторитетів. Слід додати, що саме термін «популізм» увійшов у загальний вжиток якраз тоді.
Таким чином, зародження психоаналізу моторошно збіглося у часі з відродженням фігури авторитету, яку, як вважалося, просвітницький розум мав би вже давно подолати. Можна, звичайно, сказати, що ця фігура має вигляд фіктивного й удаваного авторитету, карикатури на авторитет, яка навіть не заслуговує на таку назву, але це аж ніяк не зменшує масштаб проблеми, а навпаки: чим більш вона фальшива, тим більш підступна. І ми можемо побачити, що проблема, з якою Фройд зіштовхнувся у тій печері, ретроспективно містила в собі ту проблему, з якою ми все ще постійно маємо справу в наш час, хоча й за зовсім інших обставин. Сама Арендт ретельно розглянула її у своїй об’ємній праці про тоталітаризм.
Фройд, який був справжньою людиною Просвітництва, зрештою не мав іншого вибору, окрім як запропонувати голос розуму для протидії силам, що здавалися ірраціональними: «Голос інтелекту тихий, але він не заспокоїться, доки його не почують». Це може здатися дивним з вуст Фройда — людини, яка присвятила свою кар’єру скрупульозному дослідженню (нібито) «ірраціональних» частин людської психіки, (нібито) непоборних сил несвідомого та потягів. Проте Фройд майже повністю повторив шлях Канта, зрештою, все ще покладаючись на тверде переконання, що розум не можна придушити, що він не відступатиме й буде почутий. Але чи переможе він? Хоча існує оптимістичне припущення, що розум завжди візьме гору, хоч би як його намагалися придушити, цей оптимізм буде перекресленим новим усвідомленням того, що істина та розум легко можуть бути відкинуті і знецінені грізними силами самообману й ідеології.
Фройд дожив свої дні у вигнанні після того, як послідовник Люгера повторно захопив Відень — майже рівно через сорок років після зустрічі з його вчителем. Чого вартий авторитет розуму чи інтелекту перед лицем цього іншого виду псевдоавторитету, який не є відтворенням старих авторитетів, а побічним продуктом самого Просвітництва? Зважаючи на цю діалектику, рішення, яке пропонує психоаналіз, є скромним — це практика роботи з авторитетом на індивідуальному рівні, у лабораторних умовах, де людина, по суті, «лікує» авторитет. Що таке перенесення — як не боротьба з авторитетом заради його розплутування? Але ця взаємодія «сам на сам» є недостатньою, якщо вона не залучає також спільноту і не пропонує універсального процесу. Унікальність психоаналізу полягає у тому, що практика індивідуальної терапії породила критичну соціальну теорію з далекосяжними політичними наслідками. Я мушу залишити питання відкритим: чи впорався психоаналіз з цим завданням і як саме.
Випадок психоаналізу є явним симптомом проблеми сучасного авторитету і його відносин з розумом і знанням, але щоб краще зрозуміти цю проблему, ми маємо закинути сіті далі. Проєкт Просвітництва полягав у зведенні авторитету виключно до знання, у твердій вірі, що його прогрес усуне зовнішні залишки, нав’язані традицією. Ця амбіція спиралася на величезний прогрес науки, незрівнянний з будь-чим, що траплялося в історії людства. Ідеалістична частина цього проєкту була унаочнена поширенням сучасних університетів, світочів Просвітництва, аж до того, що університет став парадигматичною інституцією сучасності. Гумбольдтський університет, заснований у Берліні в 1810 році, був першою сучасною інституцією, яка базувалася на цих принципах (на відміну від безлічі поважних старих університетів, що сягають корінням часів середньовіччя та спираються на традицію, авторитет і трансцендентність), ставши взірцем або джерелом натхнення для більшості інших. Він проголосив принцип «знання заради знання», повну свободу досліджень і невіддільний від них процес Bildung — практику формування суб’єкта, що характеризується незалежним судженням, автономією та самовизначенням. Він сприяв безпрецедентному в історії поширенню масової освіти.
Усе це звучить грандіозно, але таку візію перекреслила менш ідеалістична реальність — тим фактом, що розвиток науки значною мірою визначався ринковою економікою, ефективністю, розрахунком, максимізацією, прибутком, експертними знаннями і технічним ноу-гау; відтак позірна автономність авторитету знання ґрунтувалася на цих гетерономних умовах. Виявилося, що знання ніколи не було єдиним авторитетом, а завжди було заручником непідвладних і анонімних сил, що перебували поза його досяжністю, проте фінансували його і визначали його цілі до такої міри, що славнозвісний прогрес науки та самого знання став здаватися нестримною сліпою силою, далекою від автономного розуму, якому він мав би сприяти. Цей прогрес, що пронизує кожну мить і кожен аспект нашого життя, безперечно, приносить величезну користь, але водночас породжує дедалі нові форми панування і служить їм. Спроба повністю підпорядкувати авторитет знанню легко перетворюється на інструмент примусу у розумінні Арендт.
Я належу до покоління студентських повстань, що відбулися на хвилі 1968 року, і в той час однією з головних мішеней критики була саме модель Гумбольдтського університету. Критика була (схематично спрощено) двоякою і, здавалося б, суперечливою: з одного боку, вона була спрямована проти академічної замкненості, «академічного знання», а саме «знання заради знання», що, як здавалося, створювало академічну сферу, відгороджену від стрімко мінливої сучасності, — сферу, замкнену в собі, віддалену від інтересів й антагонізмів бурхливої соціальної реальності. Ключовим словом була «башта зі слонової кістки», а також відтворення соціальних еліт. З іншого боку, докір полягав у протилежному: університет зовсім не був відірваний від соціальних вимог, а навпаки, постійно підкорявся суспільним запитам, перекладеним мовою потреб ринкової економіки, і дедалі більше перетворювався на інструмент пошуку масово виробленого, придатного для продажу знання, пристосованого до панівних ідеологій. Занадто багато автономії знання чи зовсім її немає? Чи можна провести межу між чистим авторитетом знання та його зовнішнім (зло)вживанням? Чи можна уявити критичний авторитет, який міг би слугувати важелем для перетворення обох сторін?
Авторитет, який не зводиться ані до примусу, ані до знання, не можна просто скасувати. Існує його ядро, яке чинить опір спробам усунення — ядро, що утверджує саме себе. В авторитеті є дещо таке, що вислизає з-під раціонального обґрунтування і виходить за межі навіть найкращої аргументації; щось, що не можна повністю охопити за допомогою принципу достатньої причини Ляйбніца (засновницького афоризму епохи модерну). Але це аж ніяк не означає сліпого підкорення якимось незбагненним або невиправданим силам; навпаки, визнання саме цього факту, дає нам змогу окреслити його і використовувати як важіль для критичної взаємодії. Авторитет — це тонка червона лінія, але цю лінію важко провести.
Нерідко пропонують простий вихід із ситуації, компроміс: нам слід зберегти надійний і корисний авторитет, той, що виправданий вагомими підставами, та позбутися токсичного авторитарного. Тобто ми повинні зберегти його хорошу сторону і скасувати погану. Часто проводиться розмежування між «авторитарним» і «авторитетним», де перше є згубним, а друге — корисним — авторитетом, заснованим на добрій волі та розумі, без примусу чи зовнішнього нав’язування. Але чи можна провести таке розмежування? Чи вдасться уникнути двозначності, яка, по суті, притаманна авторитету? Аргументація може швидко звестися у бік таких аналогій, як кава без кофеїну, пиво без алкоголю, бекон без жиру (які так любить наводити Славой Жижек) — свого роду ілюзорне мислення, що пропонує зберегти нешкідливу частину й позбутися жала, водночас ігноруючи прикрий факт — жало залишається у сутності цих речей. Легкого виходу немає. Це лише фантазія — пропонувати авторитет, який не містив би в собі чогось ризикованого, небезпечного й такого, що виходить за межі будь-якого обґрунтування; проте без цього ми не здатні до кінця збагнути соціальне, а зрештою — і людське.
Виокремлення цього аспекту і його використання як інструменту критики — ось у чому полягає суть політичного. Жодні нарікання на зникнення авторитету чи сліпа покірність авторитету знання і науки зрештою не допоможуть. Не допоможе й будь-яке вдосконалення фахових знань та інформації — ніколи в історії інформація не була такою масовою та легкодоступною, але чим більше інформації ми маємо, тим менше знання здається здатним утверджувати авторитет. З поширенням інтернету та вибуховим зростанням соціальних мереж за останні п’ятнадцять років ми, хоч як це абсурдно, можемо опинитися ще далі від «автентичного і незаперечного досвіду, спільного для всіх», втрату якого оплакувала Арендт, далі від спільного світу спільного досвіду, оскільки поширенню інформації легко протидіє розповсюдження дезінформації, чуток і конспірацій, а також утворення окремих епістемних «бульбашок», що підживлюють і посилюють упередження і ворожість. Здається, у нас немає іншого вибору, окрім як продовжувати вести битву Канта за вільне публічне використання розуму, вперто захищаючи публічний простір, що зникає. Це нагадує Мішеля Фуко, який присвятив значну частину своєї кар’єри розплутуванню вузлуватих відносин між владою та знанням, нескінченній різноманітності способів, якими нібито авторитет знання у сучасності був глибоко переплетений із механізмами влади. Проте наприкінці своєї кар’єри він повернувся саме до тексту Канта про Просвітництво, стверджуючи, що позиція, запропонована Просвітництвом, може стати найкращою протиотрутою проти тих недуг, які воно неминуче породжує.
Однак безсумнівно: ми більше не можемо покладатися на віру в те, що прогрес знання і науки як такий позбавить нас безлічі фальшивих авторитетів. На противагу постполітичній ідеї, що нам потрібні лише експертні знання, аби впоратись із усіма нашими негараздами, насправді найнеобхіднішим є перевинайдення емансипативної політики, яка, на жаль, зникла з сучасного світу. Виникає спокуса запитати, повторюючи Арендт: «Чим була політика?». Зникнення авторитету в сучасному світі, про яке вона говорила, можна, мабуть, розглядати як історичну передумову для винайдення сучасної політики — політики, яка більше не покладається на довіру до авторитетів, а займається невизначеними змаганнями й антагонізмами. Зрештою, просвітницький проєкт розуму міг бути успішним лише такою мірою, якою він спирався на політичний концепт, що передбачав радикальне зміщення авторитету. Замість того, щоб оплакувати зникнення авторитету, необхідно бути спантеличеним занепадом справжньої політики в цей час неоліберального консенсусу, поступовим нівелюванням на тлі нового підйому її підступних карикатур.
Цей період пандемії також можна розглядати як лакмусовий папірець у питанні авторитету. З одного боку, існує авторитет наукового знання — медичний та епідеміологічний, який, безперечно, продемонстрував високу ефективність (хоча й не без певних перипетій), пропонуючи дієві заходи, проводячи масштабні дослідження і створюючи вакцину в рекордно короткі терміни. Але питання ефективності цього авторитету було здебільшого політичним, оскільки багато регіонів світу ним нехтували, відкидали його або ігнорували. Це також порушило політичне питання щодо статусу служб охорони здоров’я — ще одного спадкоємця Просвітництва — а також проблему глобальної солідарності, оскільки з пандемією можна боротися лише на рівні глобальної програми дій. На кону стоїть створення сили, здатної реалізувати авторитет медичного знання, і, в ширшому сенсі, це стосується будь-якого авторитету знання і розуму. Пандемія — це не просто невпинне поширення хвороби, вона стала збільшувальним склом, що показало, якими хворими ми були раніше: відмінності в багатстві та доходах, гендерна нерівність, жахливий брак догляду за літніми людьми, вразливість прекарних працівників та дискримінація етнічних і расових меншин. Ці антагонізми є сферами політичного втручання, а не медичного (чи іншого) знання.
Якою є часова природа авторитету? Чи це «є», чи «було»? Мені хотілося б розглядати авторитет не лише в модусі сумнівного сьогодення чи гаданого минулого панування, яке вже зникло, а радше як концепт, що ставить перед нами завдання на майбутнє. Це важке завдання, адже за своєю природою авторитет не залежить ані суто від волі та рішення, ані лише від знання і розуму, хоча неодмінно включає всі ці елементи. Можливо, це неможливе завдання, але його неможливість відповідає його нагальності.
