«З яких початків речі народжуються,
в ті ж таки повертаються, гинучи,
з причини невідворотного боргу,
через те що вони сплачують одне
одному законне відшкодування
неправди (збитків) у визначений час»
Анаксимандр
Без сумніву, Мартін Гайдеґґер (26 вересня 1889-26 травня 1976) – один із найпотужніших філософських умів ХХ ст., який зумів відродити онтологічну проблематику, актуальну для перших філософів Давньої Греції. Тому його можна назвати «німецьким греком» чи «грецьким німцем» Він став усесвітньо відомим: його праці перекладені на більшість європейських мов, а також японською. Кількість статей та монографій, присвячена постаті та творчості Гайдеґґера, постійно збільшується і сьогодні гайдеґґеріанська бібліографія становить тисячі позицій. Е. Левінас назвав Гайдеґґера найвпливовішим філософом ХХ ст. У США діє Гайдеґґерівське коло (“Heidegger Circle”), неприбуткова організація, котра видає щорічник «Зустріч» (“Gathering”) та організовує щорічні конференції, присвячені Гайдеґґеру.
Чому й досі, попри скандали, які супроводжують Гайдеґґера й після його смерті, попри складні тексти та «неясний» стиль написаних творів, попри їхню езотеричність, яка би мала відштовхувати від себе в добу прозорості, спрощення, він такий популярний та притягує до свого доробку? Як на мене, тому, що він випадає з ряду звичайних, рядових, філософів, а випадок завжди притягує людей. Їм цікаво, їм потрібна сенсація. Крім цього, Гайдеґґер заворожує своїм оригінальним мисленням. Оригінальним у тому сенсі, що його мислення спрямовується до свого витоку, початку. Воно реверсне; воно не розгортається вперед, воно воліє повертатися до свого початку й залишатися в своєму початку.
Мартін Гайдеґґер присвятив своє життя справі мислення. Мислення потребує спокою та повільності в осмисленні речей. Повільність не є ознакою тугодумності. Повільність мислення означає його солідність, ґрунтовність та уважність. Солідність мислення полягає в його глибині. Серйозність мислення полягає в його зверненні до важких, а тому, важливих речей. Важкі речі – це речі для філософського осмислення. Наприклад, буття, свідомість, істина, життя та смерть, людина, природа, початок тощо. Важка річ – це те, що лежить в основі, адже в основу завжди покладається тривке, важке, важливе, тобто таке, що триматиме на собі решту конструкції. Мислення звернуте саме до такої основи – фундаментальної. Звернутість мислення до основи встановлює сильний зв’язок мислення з основою. Це і є «метафізичне» мислення, або філософське мислення, котре «виходить» за межі «несуттєвого», надбудованого фізичного (просторово-часового). «Виходить» тільки позірно, бо саме мислення орієнтоване на основу фізичного і тому здатне не лише мислити її, а й осмислити. Але таке мислення не є мисленням суб’єкта, я; таке мислення не є картезіанським мисленням (cogito) першої особи («ego»). Таке мислення є мисленням, яке не належить нікому: ні мислителю, ні традиції, ні певній філософській школі. Так мислити означає бути одним цілим з ним. Сполучник «з» може ввести в оману, ніби один з’єднується з мисленням, долучається до нього, прикріплюється до нього, або, ще гірше, йому це мислення прищеплюється. Тільки один може осмислено мислити важкі речі в їхній важливості.
Дискусії про такі речі неможливі, бо дискусії ґрунтуються на миттєвих реакціях диспутантів, які не хочуть замислюватися над важкими речами, тобто фундаментальними. Диспутант не є один, бо він є певною множинністю чужих думок, гадок, інформації; в ньому немає глибини, бо він її не від-чує. Він не від-чує, бо швидко переходить від однієї поверхової думки до іншої. Диспутант не може казати річ, бо він обговорює те, що сказав інший диспутант; він каже не-річ і не-до-речі, не-суттєве, поверхове, широковідоме. Дискусія – це балаканина, яка забалакує основне, котре стає «невидимим». Ця «невидимість» основи є наслідком мисленнєвої сліпоти диспутантів. Їхнє «немислення» сліпе, яке заплутується в чужих думках, словах. «А що сказав Х?», «а що сказав Y?», «як відповісти Z?». Пошук «хитромудрих» відповідей й формулювання таких відповідей, навіть аргументованих, не є ознакою мислення. Квапливе ознайомлення з текстом («по-діагоналі»), невміння зосередитися, швидкий темп життя, в якому «час – це гроші», є причинами немислення. Набуття вузьких навичок й запам’ятовування інформації, навіть не вміння її опрацювати (критично), а навіщо? Є ж машини, які опрацьовують величезні масиви інформації, а я буду розважатися та споживати. Все це також, як ознаки нашого часу, є причиною немислення. Мережа стає «домом» людини, а машина – замінником «мислення»
Серйозність та важкість мислення не є важливими для сучасної епохи, яка прагне спрощення та видовищ. Щоб вижити, філософія підлаштовується під науку, яка «займається справою». В епоху поверховості та слабкості думки, філософія повинна виживати за рахунок «науковості», коли від неї вимагають доказовості та покликання на «наукові факти». Інструментальне немислення, алгоритмічне немислення, домінують. Необхідно швидко досягти результату за допомоги цих типів «немислення». Інструмент та алгоритм механізують думку, зводять її до формального вираження («логічного»). Філософія намагається «не втратити обличчя», бо її можуть взагалі «викинути» на смітник. Вона підігрує інструментальному та алгоритмізованому немисленню, забуваючи про своє призначення: серйозно й довго осмислювати в мисленні важкі речі. Ця втрата філософією самої себе засвідчується валом друкованої продукції (статей, монографій, збірників та вісників з філософських наук), бо панування в науках інструментів та алгоритмів вимагає від філософії виконання планових показників. «Вписування» філософії у плани «розвитку» наук перетворює її у виробника макулатури, беззмістовних доповідей і тез.
Але, що таке наука? Наука (scientia, лат.) – це знання. Людина має вроджений потяг до пізнання й знання. У людини є найглибша потреба знати, але не просто знати, а ще й знати про своє знання: потреба мати осмислене знання про важкі речі. Лише тоді, коли буде задоволена ця потреба знати про знання важких речей – лише тоді людина заспокоїться й споглядатиме їх в радості та щасті, бо вона знову опиниться в бутті, у своєму домі.
Сучасна «система освіти» працює на плекання немислення в його найгіршій формі: автоматизації запам’ятовування інформації, причому якнайшвидше, бо час – це гроші. Немає часу довго осмислювати проблеми фізики чи математики. Від цього осмислення нічого очікувати, а лише витрачати час. Лінь, нехіть, мислити панує також і в науках. Мислення – ось початок будь-якої науки. Гайдеґґер стверджував, що наука не мислить. Якщо ж в науці немає мислення, то це не наука. Антропоцентризм має бути подоланий, бо серйозне й важке мислення є виходом у буття; серйозне й важке мислення не є людським мисленням і не над-людським. Це мислення є самим буттям, яким є людина; людина, котра вкорінена у буття осмисленим мисленням. Людина без «я», без центру, який «мислить». Осмислене мислення зайняте тим, що є: фундаментальними речами, які не потрібно шукати, бо вони є під носом більшості, яка не мислить. Але, про це ми вже писали вище, що більшість – сліпа до таких речей, бо звикла спрощувати й веселитися. Більшість висміює глибину й повільність осмисленого мислення: для неї глибина є ознакою заплутаності й неясності, безглуздя й відірваності від життя, а повільність – ознакою тугодумності, втратою «гостроти мислення». Комерціалізована наука чи освіта не потребує довгих, напружених, роздумів про основи світу, про те, як влаштовано світ та суспільство; зрештою, вони не потребують мислення. Для них важливі прикладні знання, які можна швидко здобути й швидко використати, щоб заробити. Тому сьогодні стають популярними різноманітні курси, тренінги.
Щоб роз-почати мислити, треба раз і назавжди порвати усі зв’язки з більшістю, скинути тягар чужих думок, ідей, а також свого досвіду. Це означає повернення у стан одинокості. Тільки у стані одинокості можна мислити осмислено важкі речі, тобто повертати те, що вже й так є повернуте до нас у своєму заклику; цей заклик є у всьому, з чим зустрічаємося.
Мислити означає бути в «традиції без традиції»; це означає безпосередність мислення, яке ніколи не стане минулим, ніколи не стане спогадом чи системою спогадів (переконань).
Гайдеґґер є «традиціоналістом без традиції», тому його так важко «класифікувати», повісити на нього ярлики «екзистенціаліста», «феноменолога» чи «нациста» «Традиціоналістом без традиції» є той, хто шукає Одне – Одність у множинному. Сам пошук такої Одності генерує дух, тому духовність можна визначити як пошук Одності, навіть саме сильне прагнення цієї Одності вже є духом. Тому не обов’язково «належати» до певного напряму чи групи, а бути одиноким. Бо одинокий є одним в Одності. Одинокий є «традиціоналістом без традиції»…У групі, колективі, традиціоналістів стаються різноманітні розколи, чвари, як наслідок боротьби за лідерство, владу тощо, але одинокий ніколи не братиме в них участь, бо він Один в Одності і ця Одність береже його від ницого бажання влади; він бачить усю нікчемність такої боротьби й того, як ця боротьба занапащає людей.
Коментарі
Фото на обкладинці
Photo by Digne Meller-Marcovicz, published in Adam Sharr, Heidegger’s Hut (Cambridge Mass.: MIT Press, 2006).
