за літературною редакцією Софії Самборської
Цей текст — уривки подорожі живописними просторами та сувʼязями Каріни Синиці у спробі торкнутися зникомости. Рідне місто художниці — Сіверськодонецьк в Луганській області, вона народилася там 1999 року, місто двічі було окуповане від травня до липня 2014 та від червня 2022 дотепер. Синиця вчилася живопису в Харкові та Києві, нині живе та працює в Україні. Йду слідом власних вмирань у цій війні, серед цих уламків, біля цих рослинних коренів.
Цієї травневої ночі спатиму в місті, в якому досі ніколи не була і в якому до сьогодні не відчувала дощової води у волоссі.
Біла примара серед ялин — «Інтурист-Закарпаття» в Ужгороді. У моєї кімнати №1416 білі стіни, закладені деревʼяними дошками, червоний диван і мʼяке жовте світло. Я заварюю травʼяний чай, приймаю гарячий душ, вкладаю себе в простирадла. І вологе волосся, і недописаний есей, і рідні голоси, і бачене море я вкладаю у простирадла, у зливу, у радянську готельну кімнату.
Тут важко засинати, але тут можна думати про море, мушлі та чудовиськ. «Сподіваюся, небо не впаде на море»1, — хтось уже вимовляв ці слова тут. На білих стінах, ближче до стелі, виображувані зеленаво-сірі та блакитні вітровії обрамлюють кімнату прадавнім горизонтом, який відтворювала і досліджувала тут Синиця у квітні 2024 року. Вимирання, яке розділяє палеозойську та мезозойську геологічні ери. Пермське море, яке існувало напередодні, залишило по собі сіль та гіпс в ґрунті Донецької та Луганської областей. Прадавній ліс, який лишив по собі вугілля. Потім ставалося ще надто багато в(и)мирань. Залишки рослин, живих істот колись зʼявлялися на мить, розглиблювали довкіллєву та естетичну історії людства, а потім зникали під білою фарбою подібних готельних кімнат, під товщами «підземної води», яка «зі злости» знову могла заховати світ.
Така вода ховається в землі Донецького вугільного басейну, де окупаційна влада занедбала закриті шахти. Їх неминуче затоплює вода, насичуючись отруйними, іноді радіоактивними елементами. Вода наповнює погреби місцевих жителів, проникає в ґрунти, річки і живі організми, прирікаючи їх на вмирання. Серед шахт — «Юний комунар», де 16 вересня 1979 року під землею стався експериментальний ядерний вибух. Білі фарби радянської історії вкотре набухали з вологости у передчутті майбутнього утопання.
Така вода ховається в землі Донецького вугільного басейну, де окупаційна влада занедбала закриті шахти. Їх неминуче затоплює вода, насичуючись отруйними, іноді радіоактивними елементами. Вода наповнює погреби місцевих жителів, проникає в ґрунти, річки і живі організми, прирікаючи їх на вмирання. Серед шахт — «Юний комунар», де 16 вересня 1979 року під землею стався експериментальний ядерний вибух. Білі фарби радянської історії вкотре набухали з вологости у передчутті майбутнього утопання.
Мисткиня лаштує в морських та міських спустошеностях людей, які самотньо засвідчують розлами та рештки життя напередодні вмирання. У затишній простирадловій кімнаті, де за шибками періщить дощ, змішується громовиця, вибухи, «тропічна злива» М. Хвильового та справжні розлиті річки; змішуються вимирання, які означували нові геології, та біблійні провіденції; інтимність думки та її доконечна вразливість перед війною та черговим вимиранням.
Мій сон забирає мене і моє ставання однією з тих витончених юнацьких постатей у живописі Синиці, які не лише засвідчують, але й досліджують, стають зберігачами та зберігачками уламків світів напередодні всеохопности. Так, наприклад, дівчинка у спортивному купальнику тримає над головою гілочку ялівцю посеред нічого; безіменна рука охопила стебла зозулиних черевичків; а в розписі «Вони такого не очікували!» мініатюрні постаті стають палеонтолагами, опиняючись побіля знахідок з прадавніх геологічних епох на березі моря, розлитого на зеленаво-жовтих шпалерах у Домі42 у Львові2. Стіни сповнюються історіями. Прикметно, що ці люди різняться в матеріальності від власних середовищ, часто це вирізані фотографічні постаті, які вживлені у живопис. Чи здатні вони зазнати ставання та зріднитися з живописним простором? Чи сумують вони за іншим паперовим середовищем, чорнильним світом друку? Напрочуд ніжні та уважні, вони досліджують живопис з його середин, створених переплетенням прадавніх і теперішніх часів.
Одні постаті опиняються поруч з іншими, більш-ніж-людським. У гімнастичних рухах вони мимоволі нагадують ескізи Оксани Павленко до фрески “Фізкультура і спорт у СРСР” у Харківському червонозаводському театрі (1932–1934). Досконалі жіночі постаті Павленко сповнені тілом та життєвою силою, до якої спричинилися фізичні вправи. Постаті – стончені тіні, діти або підлітки, які лишаються опісля відбутого монументалізму, ще одного вимирання. У 2023 році Синиця звертається до візуальних практик бойчукістів, виображуючи «Розстріл в Межигірʼї» (1927) Василя Седляра у зсірілий надтріснутий рельєф на глеку. І розстріл, і художня робота як артефакт перетворюються в мітологічну епічну подію, яка вартувала би карбування в давньогрецькій кераміці. Мистецтво та простори 1920-х років зазнавали вимирання. Уві сні — дослідження і відтворення.
«Відреставрувати тріщини у висохлому шарі неможливо»3, — тут Синиця відтворює знищені настінні розписи бойчукістів за фотографіями з негативів (НХМУ). Один з них відтворює пролетарську працю на заводів Клубі Державного політичного управління в Одесі (1930), інший — в селянському санаторії імені ВУЦВК на Хаджибейському лимані на Одещині (1928).
Далі почало зникати ще одне море — Аральське. Розписи зникають, стіни лишаються білими, потому набухають вогкістю, плачуть і пригадують. Кожний раз в іншому місті. Колись знищений живопис набуває матеріальної втілености, але завжди в безколірности, лише відтінками чорного та білого, яким він залишився у фотографічних негативах. Художниця не перевигадує кольори, лише з археологічною обережністю відтворює пластичність. Фізично осяжним стає не втрачений колись настінний розпис, але наші знання про нього та горювання.
У Львові я також засинала у дощові ночі, а потім одразу просиналася хворою і вже навіть подумки не могла дорівнюватися до цих елегантних фігур, які відважно залишалися біля великих комах або мертвих мамонтів. Зрештою, навіть уві сні ми разом з метеликами, мамонтами та мушлями опиняємося в замкненому війною просторі, де спостерігаємо за зникомістю одне одного. Так під час резиденції «Українські екології» художниця досліджувала Інститут рослинництва та Національний центр генетичних ресурсів в Харкові, які постраждали від російський обстрілів у 2022 році. У роботі «Казка» художниця накладає сьогоднішні вмирання та збереження у війні з тими, які ставалися під час Другої світової війни, зосібна в діяльности дослідника комах Лева Шелюжка. Каріна багато міркує про музеї та дослідницькі інститути, які зберігають знання про світ напередодні нас, вона розглиблює їхню діяльність до чутливости у «нескорочуваних тривалостях»4 та збереження «культурної та наукової памʼяти»5.
Цього ранку я прокинулася в Одесі, йду до моря. Моє тіло надто довго не поглинала солона вода, натомість тепер, прозора і вереснева, вона огортає і заспокоює мене. Іноді тут вмирають риби і люди через інших людей та їхні знаряддя вбивства.
…згадую усі моря, які бачила за цей час. Згадую Азовське море, тримаючи його, намальоване Синицею, серед голих стін в осінньому Києві 2022 року. Маленька постать у синьоті. Воно справді було настільки глибоко блакитним… Навіть у січні 2022, коли воно замерзло десь побіля Бердянська, напередодні всеохопности.
Художниця досліджує взаємопроникнення в(и)мирань та втрат у вимірах планети, мистецтва, окремих міст, але також в інтимних довкіллях. Так зачинається археологія відсутнього: «сонце, яке не захотіло світити», «дощ, що не має сил зʼявитися», «озеро, яке не змогло очиститися», «лик, що не зміг зʼявитися»6. Ці надписи вживлені у візуальний образ, деякі з них виписувані на стрічках, якими можна заплітати волосся або підвʼязувати молоді саджанці. Одна з рожевих стрічок, яка утримує гілки разом, промовляє: «ніжність не може бути інструментом захисту». Антропологиня Анна Цзин пропонує розвивати «нові інструменти уважности» до середовищ, аби прямувати «вглиб недослідженої території»7 модерности. Зрештою, стрічки та ніжність у роботах Каріни стають інструментом такої нової уважности, проте також співчуття та памʼяті про мінливі асамбляжі, їхні порожнечі. Іноді стрічки увіходять у ці асамбляжі дерев та каміння, стаючи опорою, обтяжуючи або уможливлюючи левітацію.
Художниця просинається в Харкові, виглядаючи у подвірʼя. Художниця просинається в Києві, виглядаючи у подвірʼя. «Під моїм балконом о 4:35 не зацвіли троянди», — інтимна зустріч темного ранку з обрізаними трояндовими кущами. Мій різдвяник помер кілька років тому, аспараґус плюмозус врятувала бабуся. Я залишилася без квітів на підвіконнях. Таким рослинам Синиця також співчуває, передчуваючи виснаженість рослинних і людських життєвих тяглостей під час війни.
Cеред «інструментів уважности» у практиці художниці є також малюнки на маленьких паперових стрічках і свитках, які вона лаштує в будівлі італійської старої вілли: «Тепер я завжди ношу з собою сувій руїн»8. Так памʼять про Харків, його архітектурні вразливості та руйнування внаслідок ворожих обстрілів лишається завжди поруч, проникаючи в інші середовища, які тепер також памʼятатимуть.
Поки я долаю умоглядні й дійсні відстані українськими містами, живописним світом Синиці і поки пишу цей текст, художниця турботливо лаштує мальовані квіти та йодові витинанки на паперових стрічках на полишеній та віднайденій залізничній платформі в Харкові, її паперові стрічки стають «лікуванням ран»9, співдіючи з місцевим виноградом.
Так зʼявляється надія на нові проростання та споглядання. Нерозквітлі троянди і загублені зозулині черевички. Розʼятрена близькість. Лишаємося в закутку радянської модерности, збираємо її уламки, передчуваємо наступні вимирання. Згадуючи море і дім, я прокидаюся в кімнаті з настінним розписом Каріни Синиці.
- Розпис «Сподіваюся, небо не впаде на море» Каріна Синиця створила в межах однойменного проєкту на резиденції «Вибачте Номерів Немає» у березні — квітні 2024 року. Куратор — Петро Ряска. https://www.karinasynytsia.com/shows/solo/i-hope-the-sky-will-not-fall-on-the-sea ↩︎
- Розпис «Вони такого не очікували!» Каріна Синиця створила в межах виставки «Оригіналом будемо милуватися після», яка відбувалася 6–15 червня 2025 року в Домі42 ЛКП «Львівське радіо». Куратор — Борис Філоненко. ↩︎
- Персональна виставка Каріни Синиці «Відреставрувати тріщини у висохлому шарі неможливо» Каріни Синиці відбувалася протягом 23.02–17.03.24 в галереї «Лабіринт» (Люблін, Польща). Куратори — Вальдемар Татарчук, Ґабрієла Ґавенда. ↩︎
- Анарі Берґсон. Творча еволюція, пер. з фр. Р. Осадчук (Київ : Вид-во Жупанського, 2010), 300. ↩︎
- Буклет до виставки «Українські екології», яка відбувалася протягом 25–29.10. 2024 в галереї The Naked Room. Виставка стала результатом однойменної резиденції, організованої Українською мережею довкіллєвої гуманітаристики та Фондом Ізоляція. Куратори — Олександра Погребняк, Дмитро Чепурний. https://izolyatsia.org/media/materials/buklet_print.pdf ↩︎
- Ці вислови вплетені у деякі твори художниці. ↩︎
- Анна Льовенгаупт Цзин. Гриб наприкінці світу. Про можливість життя на руїнах капіталізму, пер. Я. Стріха (Харків: іst publishing, 2025), 67. ↩︎
- Персональна виставка Каріни Синиці «Тепер я завжди ношу з собою сувій руїн» відбулася в липні 2025 року в просторі резиденції BiruchiyCortemilia. Instagram https://www.instagram.com/p/DMNrxPTNN9C/?img_index=1 ↩︎
- Персональна виставка Каріни Синиці «Лікування ран» відбулася у вересні на Платформі сучасного мистецтва (Харків). Кураторка — Євсевія Зякіна. Instagram https://www.instagram.com/p/DOdiJKPCtCy/?img_index=1 ↩︎
