Аленка Зупанчич. Параноїдна влада

з англійської переклав Руслан Кривенко

У 2006–2007 роках у Лондонському музеї Фройда проходила виставка під назвою «Параноя». Однією з її цілей було відобразити — переважно мистецькими засобами — «колективне відчуття жаху перед тупістю, упередженістю та марновірством, породженими “війною проти тероризму” у світі після 11 вересня»¹. До ключових механізмів параної, які супровідний текст виставки виводить на перший план — спираючись на низку цитат із Фройда, — належать проєкція, відсутність перевірки реальністю, нездатність істини утримати нас у своїй владі, пошук цапа-відбувайла та схильність до агресії.

Уже з початкового наголосу на «світі після 11 вересня» ясно, що «параною» тут розуміли не лише як клінічну категорію, а й у широкому соціальному значенні та контексті. Саме такий підхід я застосовуватиму в цьому есе. Дивлячись на світ приблизно через два десятиліття після виставки, ми цілком можемо виявити певні подібності як у політичному, так і в суспільному розумінні того, що відбувається. В обох випадках наявне відчуття, що щось безповоротно скінчилося, що світ ніколи не буде таким, як раніше — він зазнає приголомшливих змін. Наше природне і соціальне середовище переживає кардинальні перетворення, а глибокі тектонічні зсуви відбуваються просто зараз, у цю мить. Ці зміни здебільшого проявляються через низку криз, що накочуються на нас одна за одною, спричиняючи зростання прекарності та невизначеності: економічні кризи, криза Covid, війна в Україні, криза на Близькому Сході (який же це евфемізм!), криза, спричинена Трампом (який жадає нового внутрішнього і глобального порядку) тощо. На іншому рівні розгортається також кліматична криза, що супроводжується дедалі частішими екстремальними погодними явищами в різних частинах світу.

Певні риси, що виявляються в цьому сучасному контексті, перегукуються з епохою, коли Фройд теоретизував про соціальні аспекти параної, — а саме з міжвоєнним періодом, що передував піднесенню фашизму або навіть збігався з ним. Сьогодні фашизм, схоже, відроджується в новій формі, яка не є простим повторенням своїх попередніх втілень, а вимагає подальшого осмислення й аналізу.

У цій статті я хотіла б зробити невеликий внесок у такий аналіз, розглянувши появу нових форм влади, піднесення нових авторитарних лідерів та їхні взаємини з людьми — зокрема зі своїми прихильниками — крізь призму особливої форми параної, яка, схоже, є частиною цієї нової конфігурації «кінця часів».

Перш ніж рухатися далі, варто зробити таке застереження: наступні міркування не слід розглядати як альтернативу соціоекономічному чи геополітичному аналізу, ані як спробу стверджувати, що психологічне картографування наших соціальних скрут перевершує інші підходи. Однак я переконана, що такий аналіз може допомогти нам зрозуміти певні механізми, які відіграють ключову роль в оркеструванні соціальних антагонізмів і які значною мірою незалежні від індивідуальної психології. Оскільки значна частина цього аналізу зосередиться на прикладі Дональда Трампа та його нинішньої адміністрації, важливо також підкреслити, що я не вважаю ані його самого, ані його особистість коренем проблеми. Мало статися чимало всього, щоби хтось на кшталт нього вдруге здобув президентство. Ми в жодному разі не повинні ставати жертвами перевернутої трампістської фантазії, яку плекають багато демократів, і просто вірити, що якби Трампа усунули, «Америка знову стала б великою». Однак його особлива персона виявилася здатною надати конкретної форми вже наявним антагонізмам і спрямувати їх у певному напрямку. Навіть якщо проблема «системна», її конкретний прояв завжди визначається певною випадковістю.

Що «насправді» з нами сталося?

Скрутні економічні обставини, війни, соціальна невизначеність, нестабільність та інші форми кризи: ми справді можемо спостерігати, що саме в таких умовах процвітає соціальна параноя. Але чи достатньо цього, щоб припустити прямий причиново-наслідковий зв’язок між цими явищами й таким чином пояснювати зростання соціальних форм параної, вказуючи на труднощі, реальні кризи, загрози та травми, з якими стикається багато людей? Я вважаю, що це було б серйозною помилкою. Хоча реальні, емпіричні умови скрути та незахищеності, безперечно, відіграють важливу роль, причиново-наслідковий зв’язок тут складніший. Це стає очевидним, якщо врахувати, що не існує прямої кореляції між ступенем реальних труднощів, яких зазнає людина, і схильністю, наприклад, вірити в теорії змови — одну з переважних соціальних форм, якої набуває сучасна параноя. Найзапекліші прихильники теорій змови рідко бувають найзлиденнішими людьми.

Ключовий елемент причиновості розгортається на рівні, де емпіричні труднощі або криза набувають наративного оформлення. Під цим я маю на увазі не просто пояснення (та можливих цапів-відбувайлів), запропоновані, щоб прояснити, чому ми опинилися там, де опинилися, — це вже вторинне. На кону стоїть дещо фундаментальніше (і водночас таке, що утворює коротке замикання між найінтимнішим чи найособливішим і соціальним), а саме характеристика «де ми перебуваємо» (тобто що саме з нами сталося чи стається), а не чому ми туди потрапили (що, знову ж таки, належить до іншого рівня, який, безперечно, також існує).

Іншими словами, на кону — наративне відтворення болю — статусу наших «ран» — що відкриває цілком новий майданчик або «платформу», де наш біль існує соціально (навіть якщо ми не переживаємо його безпосередньо), у стосунку до інших, як сила водночас єднання та поділу, і як підстава для можливих «пояснень» і рецептів одужання.

Якщо поглянути на те, як праві популісти — насамперед у США, — оформлюють сучасні проблеми, що зачіпають дедалі більшу кількість людей на Заході, що ми побачимо? Що це відбувається за допомогою всеохопного тропу і риторики «кастрації». Можливо, влучнішим словом було б «емаскуляція», оскільки це здебільшого виражається через безпосередню, майже фізичну втрату сили, потенції, життєвості та насолоди. Наприклад, це можна простежити в тому, як крайні праві привласнили поняття «свободи слова» — не як громадянське право для захисту критичних голосів, а просто як право насолоджуватися: у цьому дискурсі «втрата свободи слова» означає нездатність вільно ображати інших і говорити все, що заманеться. Вимоги ввічливого та шанобливого спілкування, а також заборони щодо символів і риторики, пов’язаних із нацизмом і фашизмом, дедалі частіше подають як перешкоди для свободи, що її розуміють як свободу насолоди — і, в цьому сенсі, як «кастрацію». Ще однією рисою цього особливого оформлення соціальних недуг як «емаскуляції» є апеляція до приниження та жаху бути приниженим: «З нас усі сміються», «Нас ніхто не сприймає серйозно» тощо.

Однак це конкретне наративне конструювання — не просто одне з можливих, а унікальне. Його можна описати як прочитання «кризи», що має особливу здатність блокувати можливість розв’язання кризи на символічному рівні. У контексті лаканівської клініки параноя розуміється як структура, вибудована навколо недоступності (або форклюзії) певного ключового позначника. Однак якщо ми говоримо про параною як про соціальне й політичне явище, важливо пам’ятати, що ми зазвичай маємо справу не з ситуацією, де внаслідок певних випадкових, але об’єктивних обставин ключовий позначник стає недоступним і породжує параноїдну структуру. Натомість ми маємо справу з недоступністю позначника, яку продукують на соціальному рівні — і роблять це цілком цілеспрямовано — навіть якщо ті, хто її створює, не до кінця усвідомлюють механізми, що за цим стоять. А втім, вони знають, як ці механізми застосовувати, і знають це тому, що структура параної не є для них чужою.

Отже, ми маємо справу з інтерпретативним ходом, який у певний вирішальний момент блокує символічний регістр: окреслення кризи у термінах, що апелюють до «кастрації», значною мірою сприяє витісненню її позначника, роблячи його недоступним. Наратив «емаскуляції» не просто індукує страх або тривогу кастрації — він також успішно накладає заборону на самий позначник, який міг би допомогти людям пропрацювати цю тривогу в межах символічного регістру, тобто допомогти їм перенести її з регістру (фізичного) безсилля до (символічної) неможливості або «символічної кастрації». Кастрація залишається дієвою лише в регістрі Уявного та Реального. Якщо постійно говорити людям, що їх «каструють», це, очевидно, аж ніяк не додає їм сили. Натомість послання таке: «Вас (зробили) безсилими, і я — популістський лідер — єдиний, кому ви можете довіряти, щоб зрештою повернути вам бодай якусь силу». Іншими словами, йдеться не просто про те, щоб сіяти в людях страх, тривогу та незахищеність, а й — і передусім — про відсікання цих переживань від символічного регістру, представлення їх як Реального, що, принаймні на певний час, робить людей злими, обуреними й водночас безсилими.

Бойовий клич звучить так: нас емаскулюють, і ми не можемо цього допустити — я, ваш лідер, не допущу цього! Як було зазначено, це особливо очевидно в США та в повсякденній американській політичній риториці. Усіх звинувачують у «крадіжках» в Америки, «обдиранні її», «наживанні на ній»; стверджується, що країну заполонили «ґвалтівники й злочинці»; ЛГБТК+ люди «полюють на наших дітей» і хочуть їх «хімічно каструвати». Людей, які критикують Трампа, клеймують як жертв СДТ — «Синдрому дисфункції Трампа» (недуга, що нібито змушує людей втрачати раціональність, коли йдеться про Трампа), — і це один зі способів проєкції параноїдних передумов крайніх правих на опозицію². А оскільки СДТ — це також абревіатура «Синдрому дефіциту тестостерону», ця назва виконує подвійну функцію: звинувачує опонентів у параної та водночас натякає на їхню «емаскуляцію».

Економіка, кордон, зовнішня та внутрішня політика — усе це стає глибоко сексуалізованим у цьому світогляді, і ця сексуалізація вибудовується насамперед навколо грубої опозиції Сильний/Слабкий, апелюючи до фантазій про «кастрацію» та спираючись на них.

Важливо підкреслити, що я не намагаюся запропонувати глибше психоаналітичне прочитання цієї риторики, вказуючи на якийсь прихований страх або загрозу кастрації. Навпаки, риторика цілком відверта: саме нові авторитарні лідери горланять «кастрація!», використовуючи цей троп або «загрозу» для мобілізації людей. Якщо вже на те пішло, вони діють як психологи-аматори, натискаючи на потрібні кнопки населення. Те, що вони самі можуть бути чутливими до певних кнопок, мало що змінює в їхньому інструментальному застосуванні.

Кастрація як заразна хвороба

У цій інструменталізованій «загрозі кастрації» простежується ще одна особлива риса: безпосередня загроза подається не як така, що походить від якоїсь іншої, суперницької великої сили, а радше від тих, кого вже сприймають як «емаскульованих» і «слабких». Щоправда, є також натяк на якусь іншу владну інстанцію — на кшталт «тіньової держави» або «Брюсселя», — яка оркеструє цю емаскуляцію за лаштунками. Але важливо те, що зброєю цієї іншої інстанції є не сила чи насильство, а поширення слабкості.

Слабкість («емаскульованість») вважається заразною; вона негайно розбещує природу сильних і могутніх. Саме тому, наприклад, сама лише згадка в школах і дитячих садках про існування геїв і трансґендерних людей вважається здатною негайно зіпсувати вічну й вроджену «природу» дітей, перетворивши їх усіх на тих самих геїв або трансґендерних людей — тобто на «емаскульованих». Так само іммігрантів переслідують саме тоді, коли вони вже найбільш вразливі — через свій прекарний статус, — а не просто як представників якоїсь іншої, альтернативної потенції. Звичайно — як і у випадку з посиланням на «тіньову державу», — існує також ідея чи фантазія про альтернативну потенцію, що загрожує послабити і «замінити нас». Але знову ж таки, більшість безпосередніх сутичок і баталій ведеться проти слабких, а не проти сильних.

Шаблон тут цілком простий — і водночас огидний: коли хтось повалений і вразливий, продовжуй бити його, доки він не помре або не відповзе геть. Інакше це може серйозно вплинути на власну «вірильність». Це одна з причин справді огидного ефекту сумнозвісного «з’ясування стосунків» в Овальному кабінеті під час візиту Зеленського в лютому 2025. Щось подібне можна сказати й про сумнозвісні відеозаписи безжалісних депортацій «нелегальних іммігрантів», поширені через офіційні канали. Якщо раніше такі речі були приховані від очей громадськості, то тепер їх демонструють,  ними хизуються. Видовище активного приниження та забиття «слабких» не лише стало прийнятним — його активно заохочують на поталу певній меті. Значна частина риторики Нетаньягу та геноцидних сіоністських дій підпорядковується тій самій логіці. План Трампа «Газа Рів’єра» ґрунтується на подібній основі: Газа лежить у руїнах, спустошення тотальне, а палестинський народ уже переможений — тож вони цілком могли б визнати це й відповзти з поля нашого зору.

З іншого боку, авторитарні лідери почуваються добре в товаристві один одного — тобто в товаристві інших «могутніх чоловіків». У цій логіці є натяк на те, що влада так само заразна, як і слабкість — якщо ти перебуваєш у товаристві могутніх, до тебе пристає влада. Якщо ти перебуваєш у товаристві слабких, до тебе пристає слабкість («емаскуляція»). Ця настанова тісно перегукується зі знаменитим висловлюванням Ілона Маска про те, що емпатія — це «фундаментальна слабкість західної цивілізації».

Однак слід підкреслити, що справді шкідливим аспектом цієї позиції є не просто союз «могутніх» проти «слабких», а радше те, що ця риторика й образність влади затуманюють зовсім іншу реальність: ця «влада», по суті, є параноїдною — владою параної.

Уже Фройд зазначав, що страх зараження слабкістю (або «кастрації через зараження») — тобто ідея, що кастрація заразна, є чимось, що можна «підхопити», — є ключовою рисою параної³. І легко зрозуміти, чому: це відбувається через відсутність позначникового розрізу, що відокремлює Символічне від Реального. Без свого позначника кастрація вже не становить основи символічного розрізнення та символічної влади, а натомість функціонує радше як вірус. (У деяких частинах суспільства навіть здається, що заперечення вірусу Covid та його сили повертається тут у зміщеній формі — як нищівний «вірус кастрації».)

Однак суть не в тому, що ці лідери самі демонструють виразні ознаки параної і тому дійсно є «слабкими» та наляканими, що вони не такі вже й могутні та впевнені у собі, якими прикидаються, — ніби таке викриття могло б якимось чином позбавити їх руйнівної влади. Адже це неможливо, і ми можемо спостерігати це практично щодня. Вони не «здуються», якщо ми викриємо їхню «справжню» слабкість, адже саме ця конкретна параноїдна слабкість і привела їх до влади за нинішніх умов — і саме вона утримує їх при ній. Інакше кажучи: вони не розваляться, якщо ми їх викриємо, адже їхня влада не є символічною — принаймні не першочергово. Це, однак, не означає, що вона безпечна або нездатна завдати нам шкоди — зовсім навпаки.

Це влада, що існує лише як накопичена реальна матеріальна сила — військова або поліційна міць, прямий тиск і, звісно, статки (ми говоримо про деяких із найбагатших людей у світі). Зворотним боком цього є цілком слушне параноїдне припущення, що більшість людей насправді не поважає їх або поважає недостатньо. Знову ж таки, сумнозвісне «протистояння» Трампа і Зеленського в Овальному кабінеті слугує яскравим прикладом цього («Ви виявляєте неповагу!»). Стара приказка про те, що повагу не можна купити або здобути силою, справджується — але у випадку параноїдної влади ця правда лише призводить до нарощування демонстрацій сили у пошуках точки зламу іншого.

Младен Долар стисло формулює роздуми Ганни Арендт про авторитет: символічний авторитет, по суті, функціонує як відкладена загроза, призупинена сила або насильство⁴. Він діє як «авторитет» лише доти, доки не потребує безпосереднього застосування сили. Щойно це відбувається, «авторитет втрачає свій авторитет». Щодо авторитету, авторитаризм починається з протилежного кінця: він розпочинається як уже втрачений авторитет — зазвичай із застосування сили та здійснення загроз — і намагається повернутися до неможливої точки збігу символічного авторитету з реальним. В авторитаризмі авторитет надреалізований; авторитаризм цілковито зосереджений на «реалізації» («Ми діємо — і діємо ефективно, а не просто говоримо про це»), проте водночас ця «реалізація» відчайдушно намагається досягти точки символічної дієвості — тобто «дієвості самого слова», — яка залишається для неї недосяжною. Ця недосяжність і є рушійною силою «надлишкової реалізації» та «ефективності».

Потік «виконавчих указів», який ми спостерігаємо цими днями, — це не лише стратегія, покликана приголомшити опозицію, а й потреба, що рухає цим конкретним авторитарним порядком, який функціонує через особливе поєднання параної та перверсії⁵.

Або ж слід сказати, що в позиції символічної влади параноя стає формою перверсії? Риторика Нетаньягу про «екзистенційні загрози», що вимагають «превентивних» бомбардувань і масових вбивств цивільних, слугує ще одним похмурим виявом цієї викривленої логіки параної, що обернулася перверсією. Або — у подвійно викривленій німецькій версії цього — Мерц стверджує, що Ізраїль виконує «брудну роботу замість усіх нас».

Чим пристрасніше цей різновид авторитаризму намагається досягти точки чистого символічного авторитету, тим більш насильницьким він стає, тим більше грубої сили застосовує. З такої перспективи, не позначник кує реальність; натомість він застосовує силу до реальності, щоб вона (нарешті) виробила та виплюнула свій позначник. І саме тут він стає перверсивним: параноїдна ідея про те, що позначники ховаються в Реальному, стикається з перверсивною логікою примусу реальності самій виробити те, чого їй бракує.

Коли жінка мусить існувати

Це важливо для розуміння того, чому в цих авторитарних порядках виникає таке своєрідне поєднання «натуралізму» (біологізму, генної інженерії) та «символізму». Нинішня одержимість адміністрації Трампа «біологічною статтю» — яка також супроводжує підйом ультраправих у багатьох інших країнах, — має до цього безпосередній стосунок і майже не має жодного стосунку до серйозної дискусії про стать і гендер (якщо взагалі має). Також не дивно, що акцент (знову, як це так часто бувало в історії) робиться саме на жінках.

Визначення того, що таке «жінка», у такий спосіб — комічно чи зловісно — стало пріоритетом номер один для держави. Одним із перших виконавчих указів, підписаних президентом Трампом після вступу на посаду (посеред великих світових криз і внутрішніх соціальних проблем), був указ під назвою «Захист жінок від екстремізму гендерної ідеології та відновлення біологічної істини у федеральному уряді».

Спосіб, у який реалізується ця мета, добре проілюстровано в одному з пунктів указу: (b) «Жінки» або «жінка» та «дівчата» або «дівчинка» означають відповідно дорослих осіб жіночої статі та осіб жіночої статі неповнолітнього віку.

Важко не побачити в цьому визначенні-піруеті неможливість, на яку вказував Лакан у своєму знаменитому диктумі: «Жінка не існує». І це факт, що імператив змусити Її існувати на рівні позначників завжди відігравав ключову роль у найбрутальнішому пригніченні жінок. Жінок історично пригнічували не через стирання їхньої символічної ідентичності, а навпаки — через її жорстке приписування, через те, що їм диктували, ким вони є і що це означає.

«Жіноча» та «чоловіча» стать підпорядковуються культурі та культурним значенням своєї статі не однаковим чином — тут немає симетрії. Коли йдеться про «чоловіків», задане культурне визначення маскулінності забарвлює їхнє буття так чи інакше; тоді як у випадку жінок, воно творить їхнє буття: (культурне) значення є їхнім буттям — безпосередньо. З лаканівської перспективи ми могли б таким чином сказати, що «жінка» є культурним конструктом у значно сильнішому, онтологічному сенсі цього слова. Специфікація та визначення того, що означає бути жінкою, займає місце неіснуючого позначника й покликана виконувати його роль: зміст або позначення мусить само функціонувати як позначник (жіночого), і саме в цій точці породжується найстрашніше насильство.

На прикладі виконавчого указу ми також можемо побачити, як і чому поліціювання «трансґендерності» та «жінок» виступає частиною одного й того самого порядку денного. «Трансґендерне» функціонує як надлишковий об’єкт, у якому брак позначника для «іншої статі» постає як щось позитивне, щось видиме й зовнішнє. Основна ідея полягає в тому, що якщо прибрати цей надлишковий об’єкт, жінки знову стануть «цілими» — вони функціонуватимуть як належний позначниковий відповідник чоловікам, і ця відновлена комплементарність вирішить сексуальне, а також соціальне (не-)відношення.

Іншими словами, трампістські «справжні чоловіки» бояться не Жінки як можливого позначникового відповідника їхній власній мужності — вони бояться жінок як іншої статі, з якою вони поділяють один і той самий позначник, попри відмінність їхніх сексуальностей. Ось у чому полягає лаканівська теза: відмінність статей функціонує крізь незвідну «тотожність» — обидві статі поділяють один і той самий брак, представлений «фалічним позначником». Те, що ці «справжні чоловіки» відкидають, — це саме фалічний позначник (фалос як позначник), адже він уже передбачає «кастрацію». Їхня обсесивна прихильність до всього фалічного або фалоподібного є прямим корелятом цього. Це спрацьовує для них лише тоді, коли вони сповнені цим — або коли це сповнене ними.

Параноя, перверсія і любов

Хіба впевненість у собі «справжнього чоловіка» не натякає на протилежність параної? Ні — натомість вона вказує на її злиття з перверсією, як було зазначено вище. Дивне поєднання відчуття власної «недоторканності» з одночасним збереженням «параноїдності» і є формою цього злиття. «Справжні чоловіки» на кшталт Трампа є «наймогутнішими», «найвеличнішими», проте символічний вимір їхньої влади все одно відсутній. Зворотним боком цієї відсутності є компульсивна потреба заповнити брак символічної влади Реальним — демонстрацією «реальної» могутності. Мегаломанська самовпевненість іде пліч-о-пліч з обсесією знищити всі сліди, що могли б оскаржити цю владу, кинути їй виклик або піддати критиці. Те, що ми звикли називати «критичним мисленням», потрапляє під цунамі цього зворотного боку впевненої мегаломанії — параноїдної нездатності сприймати критичні аргументи як щось інше, ніж пряму, фізичну загрозу власній цілісності. «Свобода слова» як свобода насолоджуватися обертається тріумфом цензури та переслідування, а боротьба проти «культури скасування» стає квінтесенційною формою «культури скасування».

Отже, так, ці «справжні чоловіки» залишаються «параноїдними» — але від цього вони аж ніяк не менш небезпечні. Насправді це робить їх іще згубнішими. Ось чому, коли глузування — вказівка на їхню «справжню слабкість» — стає нашою єдиною відповіддю, жарт обертається проти нас. Тим паче, що коли ця динаміка поєднується з державною владою, вона стає справді вибуховою.

Ця «реалізація» символічної влади — спроба заповнити її емпіричною силою — також перегукується з тезою Жака-Алена Міллера про те, що у параної насолода локалізована у самому Іншому (тобто в символічній рамці, яка в нормі її позбавлена). Це передбачає локалізацію іншого в Іншому або навіть заміщення Іншого іншим⁶. І це знову підкреслює, можливо, несподівану близькість між авторитаризмом і параноєю.

Це також має важливі наслідки для відносин між такими лідерами та їхніми прихильниками — а саме щодо, здавалося б, дивного поєднання двох рис, які часто їх визначають. З одного боку, вони культивують цілковиту недовіру до будь-якого суспільного авторитету, інституцій та науки. З іншого — сліпо довіряють лідеру, навіть коли його твердження є очевидно суперечливими або доведено хибними: він просто не здатен схибити. Як ці дві крайнощі — ця абсолютна, часто «параноїдна» недовіра та безумовна довіра — поєднуються?

У своїй праці «Психологія мас та аналіз людського “Я”» (1921) Фройд називає цю сліпу довіру «любов’ю», і це визначення справді влучніше, ніж просто «сліпа довіра»⁷. Адже в критичний момент така довіра насправді не є сліпою — вона дещо бачить: а саме насолоду. Любов тут протиставляється довірі, що ґрунтується на повазі. Простіше кажучи, повага передбачає дистанцію, яку варто зберігати, — дистанцію, що усуває безпосередні питання насолоди та бажання з відносин до Іншого. «Любов», натомість, передбачає інтимний і привілейований зв’язок з Іншим, що охоплює і бажання, і насолоду. Проте Лакан, здається, поєднує ці два поняття, коли досить несподівано ставить питання знання в самий центр любові: «Celui à qui je suppose le savoir, je l’aime» («Того, кому я приписую знання, я люблю»)⁸. Любов ніколи не буває просто безпосередньою; вона завжди передбачає припущення знання з боку Іншого.

Це може допомогти нам розрізнити два різновиди любові. Один ґрунтується на бажанні — тобто на браку в Іншому — і, відповідно, на випитуванні загадки Іншого: «Чого хоче Інший?» та «Чим я є для Іншого?». Любов стає відповіддю на це випитування — відповіддю, в якій суб’єкт відповідає на брак в Іншому своїм власним, даруючи Іншому те, чого сам не має. У любові ми заповнюємо брак, закладений у бажанні Іншого, нашим власним браком або бажанням, а не якимось позитивним змістом. Точніше — повторюючи лаканівський аргумент — саме припущення про наявність знання утворює ту позитивну, конкретну форму, якої набуває «дарування мого браку Іншому». Це припущення, звісно, не ґрунтується на жодних емпіричних свідченнях знання Іншого, а залежить від місця, яке Інший займає відносно мене та інших.

Але це не єдиний різновид любові, і далеко не той, про який Фройд пише у своїй праці з психології мас, називаючи його «гіпнотичним». Я схильна назвати цю іншу форму любові «перверсивною», адже вона ґрунтується на перверсивному різновиді спокуси. Інший тут спокушає або зачаровує суб’єкта не через бажання чи брак, а через повноту. Тут не відбувається жодного обміну (як-от обміну мого браку на брак в Іншому), і в цьому сенсі утворений таким чином зв’язок по-справжньому гіпнотичний: він залишається зовнішнім та одностороннім. Те, що відрізняє цей стосунок від класичної поваги до суспільного авторитету, полягає в тому, що традиційна повага передбачає авторитет, позбавлений насолоди, тоді як перверсивний зв’язок діє саме в ім’я насолоди. Ось чому перверсивний авторитет — на відміну від класичного — не є вразливим до викриття своєї насолоди. Навпаки, таке викриття лише зміцнює його.

Припущення про наявність знання тут не є порожнім знаком довіри. Любов до лідера починається з певного — можливо, втраченого — досвіду насолоди, який він викликає або пробуджує в нас і який відтак асоціюється зі знанням: знанням про насолоду. Якщо знову взяти за приклад Трампа: припущення про наявність знання в його випадку зовсім не стосується політичної проникливості чи управлінської мудрості. Воно зводиться до іншого: він багатий, він знає, як збагатитися, — а «багатство» тут якраз і обіцяє насолоду. Він знає, як насолоджуватися, і він може подбати про нашу насолоду. Водночас відверте викриття цієї насолоди («Я можу робити і казати все, що заманеться») функціонує як джерело зачарування — зачарування у строгому сенсі, коли людина не в змозі відвести погляд, почуваючись притягнутою та відштовхнутою водночас. Насолода — це приманка.

Отже, повертаючись до нашого питання про те, як пояснити співіснування цілковитої недовіри до всіх публічних авторитетів і беззастережної довіри до лідера, ми мусимо усвідомити, що остання насправді аж ніяк не є такою. Вона зумовлена надлишковою насолодою — яка є і нашою власною, — що циркулює в Іншому за параноїдного припущення, ніби хтось (усі!) намагається її вкрасти. У цьому строгому сенсі любов до лідера є не чим іншим, як позитивною формою, якої набуває недовіра до всіх інших авторитетів — це один і той самий механізм. Любити лідера означає не довіряти більше нічому і нікому.

Це, звісно, не той різновид любові, що звільняє або наснажує, «наділяє нас міццю»; він робить нас «сильними» лише в нескінченній практиці чисток — або, як їх називає Лакан у своєму аналізі перверсії та влади, хрестових походів. І він додає таке пророче застереження: «Візантія так і не відродилася з попелу хрестових походів. Ми повинні бути обережними з такими іграми, адже їх можна розіграти знову, навіть сьогодні, в ім’я інших хрестових походів»⁹.

Дійсно.

Примітки

1. Див. →. ↩︎
2. Однак це не означає, що в попередні роки, аж до виборів, виняткова зосередженість демократів на Трампові — за рахунок розробки якісної соціальної політики — не була реальністю. На жаль, була. І ця виняткова стратегічна зосередженість на Трампові значною мірою сприяла їхній електоральній поразці. Трамп функціонував як фетиш, що дозволяв демократам заперечувати власні вади, коли йшлося про розв’язання економічних і соціальних проблем, з якими стикалася дедалі більша кількість людей. Подібна проблема існує в багатьох інших країнах, де ліві, схоже, не здатні протистояти піднесенню протофашистських народних рухів жодними іншими засобами, крім як закликаючи виборців просто голосувати проти того чи іншого популістського лідера. ↩︎
3. У його дослідженні фобії (Sigmund Freud, Analyse der Phobie eines fünfjährigen Knaben, Studienausgabe, Band VIII: Krankengeschichten, S. Fischer Verlag, 2000, 1–122), а також параної (S. Freud, Psychoanalytische Bemerkungen über einen autobiographisch beschriebenen Fall von Paranoia (Dementia paranoides), Studienausgabe, Band VIII: Krankengeschichten, S. Fischer Verlag, 2000, 235–320). ↩︎
4. Mladen Dolar, Od kod prihaja oblast (DPU, 2021), 29. Звісно, це не означає, що символічний авторитет є просто ненасильницьким — він застосовує особливий різновид насильства (символічне насильство). Ця відмінність, однак, веде до двох принципово різних логік. Пор.: Младен Долар, «Майбутнє авторитету?» https://kontur.media/dolar/ ↩︎
5. Запропоновано Марі Бендтсен на міжнародній конференції «Відродження Фройда», що відбулася в Копенгагенському університеті 17–18 січня 2025 року. ↩︎
6. Jacques-Alain Miller, “Paranoia, Primary Relation to the Other,” The Lacanian Review, no. 10 (December 2020): 81, 85. ↩︎
7. Sigmund Freud, Massenpsychologie und Ich-Analyse, in: Studienausgabe, Band IX (S. Fischer Verlag, 2000), 85–86. ↩︎
8. Jacques Lacan, Le Séminaire, Livre XX: Encore (Seuil, 1976), 64. ↩︎
9. Jacques Lacan, Le Séminaire, Livre XVI: D’un Autre à l’autre (Seuil, 2006), 256. ↩︎