Переклад з англійської Анни-Марії Котлярової
Винятковий здобуток контроверсійного філософа початку двадцятого століття Людвіґа Вітґенштайна полягав у тому, що він розпізнав істинну природу західної філософії, – у чому особливість її проблем, звідки вони походять, як їх варто і не варто розглядати, і чого можна і не можна досягнути у спробах їх розв’язати. Саме винятково проникливі відповіді на ці мета-запитання надають його трактуванням специфічних питань (зокрема, стосовно мови, досвіду, знання, математики, мистецтва і релігії) у рамцях цього предмета такої сили висвітлення, що її годі знайти у творах інших.
Щоправда, мало хто погодився б із такою райдужною оцінкою; певно, що мало хто з професійних філософів. Окрім малої та нехтуваної кліки запеклих поборників, сьогодні звично вважають, що його твори є надмірно темними, а за чіпкими гаслами ховається брак інтелектуальної цінності. Проте таке зневажання приховує те, що цілком очевидно є реальною причиною непопулярності Вітґенштайна на філософських кафедрах: власне, його безкомпромісна відмова від цього предмета як його і традиційно, і тепер практикують, і його наполягання, що він не може дати нам таке знання, яке зазвичай розглядається як його raison d’être.
Вітґенштайн стверджує, що не існує жодної сфери феноменів, вивчення яких є спеціальною справою філософа і щодо яких він або вона мали б вигадувати заплутані апріорні теорії та підтримувати їх за допомоги витончених арґументів. Неможливо зробити жодних приголомшливих відкриттів стосовно фактів, які би не були відкриті методам науки, проте були б доступні «з кабінету» завдяки якійсь суміші споглядання, чистого розуму і поняттєвого аналізу. Справді, сама ідея предмета, який міг би дати такі результати, ґрунтується на непорозумінні і видаванні бажаного за дійсне.
Ця настанова цілковито протистоїть і надалі панівному традиційному погляду. Філософію поважають, ба навіть звеличують, за її обіцянку надати фундаментальні прояснення щодо людського становища і остаточного характеру всесвіту, які вели б до істотних висновків про те, як нам треба влаштувати наші життя. Вважають очевидним, що можливо досягти глибокого розуміння природи свідомості; того, як можливе знання про зовнішній світ; того, чи можуть наші рішення бути направду вільними; того, якою є структура будь-якого справедливого суспільства тощо. І саме філософія має забезпечити таке розуміння. Чи не тому ми так зачаровані нею?
Якщо так, тоді нас пошито в дурні і ми приречені на розчарування, каже Вітґенштайн. Адже це самі лише псевдопроблеми, байстрюки лінґвістичної ілюзії і плутаного мислення. Отож геть не дивним має бути те, що «філософію», яка спрямована на їх розв’язок, затавровано вічною суперечністю і браком переконливого поступу, а також бентежною неспроможністю, понад 2000 років потому, залагодити будь-яке зі своїх центральних питань. Отже, традиційне філософське теоретизування має поступитися копіткій ідентифікації її принадних, але неправильних передумов і розумінню того, чому ми взагалі поч вважати їх леґітимними. Проте, якщо це так, він запитує: «у чому полягає важливість [нашого] трактування, якщо видається, що воно лише руйнує все цікаве, себто все велике та важливе? (Неначе усі споруди, що залишають по собі лише уламки каміння і жорству)», й відповідає: «те, що ми руйнуємо, є лише повітряними замками, а ми розчищаємо підмурки мови, на якій вони стояли».
Враховуючи цей надмірний песимізм щодо потенціалу філософії, можливо рівносильний запереченню існування такого предмета, навряд дивує те, що «Вітґенштайн» у більшості філософських кіл вимовляють із презирливою посмішкою. Кому ж до вподоби, щоби справу його чи її життя називали заплутаною і беззмістовною? Так, навіть Бертран Расел, його ранній вчитель і завзятий поборник, зрештою був змушений буркотливо нарікати, що Вітґенштайн, здається, «втомився від серйозного мислення і винайшов учення, яке би зробило таку діяльність зайвою».
Та що це за горезвісне вчення і чи можна його захистити? Ми можемо звести його до чотирьох пов’язаних тверджень.
• По-перше, традиційна філософія є сцієнтистською: її чільні цілі — досягнення простих, загальних принципів, розкриття глибинних пояснень та кориґування наївних поглядів — запозичено з наук. І це, безсумнівно, так.
• По-друге, неемпіричний («кабінетний») характер філософського дослідження – його фокус на поняттєвій істині – суперечить тим цілям. Це тому, що складність і мінливість наших понять роблять їх напрочуд непридатними для теорії. Вони розвинулися не заради науки та її прагнень, а радше щоби слугувати взаємодійним випадковостям нашої природи, культури, довкілля, комунікативних потреб та інших наших цілей. Як наслідок, зобов’язання, що визначають індивідуальні поняття, зрідка бувають простими чи визначеними, і неабияк різняться як до поняття. Ба більше, неможливо (як це можливо у емпіричній царині) усунути поверхову складність за допомоги простих принципів на більш засадничому (наприклад, мікроскопічному) рівні.
• Третє чільне твердження Вітґенштайнової метафілософії – безпосередній наслідок перших двох – традиційна філософія необхідно просякнута надмірними спрощеннями; аналогії безпідставно роздуті; винятки із простих закономірностей хибно відкинуті.
• Отож – четверте твердження – належний підхід до предмета має уникати конструювання теорій, а натомість мусить бути не більш як «терапевтичним», обмеженим виявленням ірраціональних припущень, на яких ґрунтуються орієнтовані на теорію дослідження, та ірраціональних висновків, до яких ті припущення ведуть.
Розгляньмо, наприклад, парадигмово філософське запитання «Що є істина?». Це провокує утруднення, бо, з одного боку, воно вимагає відповіді такого штибу: «Істина — така і така», а, з іншого боку, попри століття пошуків, жодної прийнятної відповіді такого штибу ніколи не знайшли. Ми спробували [тлумачити] істину як «відповідність фактам», як «довідність», як «практичну корисність», і як «сталий консенсус», проте всі спроби виявилися так чи інак недосконалим – чи то циркулярними, а чи обтяженими контрприкладами. Реакції на цю безвихідь включали різноманітні теоретичні пропозиції. Деякі філософи були схильні заперечувати існування такої речі як абсолютна істина. Деякі обстоювали (наполягаючи на одному зі згаданих повище визначень), що, хоч істина й існує, їй бракує деяких рис, які їй зазвичай приписують, – наприклад, істину деколи неможливо відкрити. Деякі висновували, що істина властиво парадоксальна і посутньо незбагненна. А інші не залишають спроб винайти визначення, яке узгоджувалося би з усіма інтуїтивними даними.
Однак, із перспективи Вітґенштайна, перші три стратегії нехтують наші фундаментальні переконання щодо істини, а четверта має мізерні шанси на успіх. Натомість, на його думку, нам варто спершу визнати (як зазначено), що наші різноманітні поняття відіграють дуже різні ролі у нашій коґнітивній системі і (відповідно) керовані визначальними принципами різного штибу. Тому той факт, що емпіричним поняттям на кшталт червоний, магнетичний або живий відповідають властивості з визначеною внутрішньою природою, завжди було помилкою екстраполювати на припущення, що ідеї істини мусить також відповідати якась така властивість.
Поняттєвий плюралізм Вітґенштайна змушує нас визнати своєрідну функцію того поняття і виснувати, що саму істину не можна буде редукувати до чогось більш засадничого. Себто ми можемо побачити, що функція поняття істини у нашій коґнітивній системі полягає лишень у тому, що воно слугує засобом узагальнення. Воно дає нам змогу казати, наприклад, такі речі: «Останні слова Айнштайна були істинними», а не застрягти в: «Якщо останні слова Айнштайна були E = mc2, тоді E = mc2; і якщо його останні слова були такі: потрібно заборонити ядерну зброю, тоді ядерну зброю потрібно заборонити;… тощо». Недолік цього в тому, що це нескінченно довго! Подібно до цього ми можемо використати поняття істини, аби сказати: «Нам варто хотіти, щоби наші переконання були істинними» (замість того, аби борсатися в: «Нам варто хотіти, щоби коли ми переконані, що E = mc2, тоді E = mc2; і щоби коли ми переконані… тощо»). Ми можемо також побачити, що така корисність залежить лише від того факту, що приписування істини твердженню очевидно рівнозначне самому твердженню, – наприклад, «Істинно, що E = mc2» рівнозначно «E = mc2». Отже, здається, володіння поняттям істини полягає у визнанні тієї тривіальності, а не в опануванні якогось експліцитного визначення. Традиційний пошук такого викладу (чи якоїсь іншої форми редуктивного аналізу) був гонитвою за недосяжним, псевдопроблемою. Істина виявляється винятково неглибокою і винятково нетаємничою.
Цей приклад ілюструє ключові складники метафілософії Вітґенштайна і підказує, як їх удокладнити. Філософські проблеми типово постають із зіткнення між неминуче своєрідними рисами понять з особливим призначенням – істинне, добре, об’єкт, особа, тепер, необхідно – і сцієнтистсько вмотивованим наполяганням на одноманітності. Ба більше, теоретичні ходи різного штибу, спрямовані на розв’язання таких конфліктів (форми скептицизму, ревізіонізму, містеріанізму й консервативної систематизації) не лише ірраціональні, але й немотивовані. Парадокси, на які вони відповідають, слід натомість розв’язати лишень визнавши помилковість надмірних викривлених узагальнень, із яких ці парадокси випливають. А фундаментальним джерелом цієї ірраціональності є сцієнтизм.
Як Вітґенштайн зауважив у «Синій книзі»:
Наше жадання до узагальнення має [як одне] джерело… нашу заклопотаність методом науки. Я маю на увазі метод редукування пояснення природних феноменів до найменшої можливої кількості примітивних природних законів; а в математиці – уніфікації трактування різних тем за допомоги узагальнення. Філософи постійно мають на оці метод науки, і вони перебувають у непереборній спокусі запитувати і відповідати у такий спосіб, у який це робить наука. Ця тенденція є справжнім джерелом метафізики, і вона веде філософа у суцільну темряву. Тут я хочу сказати, що наше завдання ніколи не може полягати в редукуванні чогось до чогось, або поясненні чогось. Філософія насправді «цілком дескриптивна».
Не очевидно, що ці радикальні ідеї правильні, і, за ретельного огляду, вони можуть виявитися помилковими. Але вони заслуговують на той огляд – аби їх розглянули серйозніше, ніж до них ставляться зараз. Так, більшість із нас були зацікавлені у філософії лише через її обіцянку надати достоту той вид теоретичних прояснень, які, як стверджує Вітґенштайн, є ілюзорними. Проте такі надії не захищають від його критики. Крім того, якщо з’ясується, що він має рацію, ми, певно, зможемо вдосталь задовольнитися й тим, що все ж можна буде здобути, – ясністю, демістифікацією та істиною.
3 березня, 2013
Переклад з англійської Анни-Марії Котлярової
Перекладено з видання: Paul Horwich. Was Wittgenstein Right? In: The Stone Reader: Modern Philosophy in 133 Arguments. New York/London: Liveright.
