Передмова Вадима Мірошниченка
Ми продовжуємо цикл текстів, які присвячені стану війни рф з Україною. Західні та українські інтелектуали обмінюються думками в єдиному проєкті, спрямованому на підтримку українців та спробу осмислення воєнного та поствоєнного.
Четвертий автор: Бернгард Вальденфельс – німецький феноменолог, почесний професор філософії у Рурському університеті міста Бохум.
Вадим Мірошниченко
Передмова
«Переосмислення мало б набути радикальної форми», ‒ пише в своєму есеї про війну в Україні «Nostra res agitur» німецький філософ Бернгардт Вальденфельс. Війна має підштовхувати до ризикованого мислення, яке, в свою чергу, мусить призвести до кардинальних перетворень в суспільстві і до світоглядних зрушень окремої людини. Ризиковане мислення неможливе без супроводу ризикованої мови, яка дозволяє переглянути старі і створити нові концепти та оприявнити пошуковане переосмислення. Адже відповідь на загрози з боку Чужого, відповідь не лише збройна, а й інтелектуальна має бути ризикованою, вільною, ненормативною через те, що Чужий не просто продукує власні наративи, він чинить опір наявним, які намагаються його подолати.
Нагальність нової, ризикованої мови проглядається в тому, що ми вже реагуємо на «квазі-військову езопову мову», яку так наполегливо використовує російське військово-політичне керівництво (слова «спеціальна військова операція» замість «війна»). Відбувається викривлення реальності задля того, аби, серед іншого, применшити сприйняття насильства і злочинів (перейменування завжди щось приховує, зміщує акценти, сприяє появі умовно-нового або нового). Все це забезпечується пропагандою, посилюється і поширюється завдяки новітнім технологіям.
Одним з ключових понять для Вальденфельса є солідарність (назва есею відсилає саме до нього). Виклики, які постали перед Україною, є колективними ‒ і відповідати на них має «вся бунтівна Європа». Солідарність в розумінні Вальденфельса охоплює не лише, умовно, Захід, а й представників «неімперіалістичної Росії». Це суттєво. Так, автор згадує опозиційні режимам «свідчення» росіян і білорусів. Але я би тут розрізнив «свідчення окремих людей» від «громадян в цілому» (тобто, не йдеться про реабілітацію так званих «хороших руських»). Серед сучасних західних інтелектуалів є поширеною думка, що війну проти України розв’язав режим на чолі з путіним, роль громадян рф або замовчується, або педалюється тема «незгодних» (хоча розмаїття громадян рф доволі строкате: заручники обставин, ті, хто призвичаївся і яких ввели в оману, лояльні тощо). Можливо, така позиція інтелектуалів пояснюється історичним досвідом, прихильністю до деяких теорій чи є наслідком тієї «квазі-військової езопової мови», яку критикує Вальденфельс.
Очевидно, що Вальденфельса цікавлять конкретні голоси, а не аморфні маси «неімперіалістичної Росії». Наприклад, ідеї Михайла Бахтіна про «відповідність» (ответность) протиставляються монологічності «автократичної влади», яка спотворює, придушує усе інакше, опозиційне. Важить багатоголосся, полілог, вміння «мислити чужими мовами» (включно з мовою опонента, ворога). Солідарність уможливлює конструювання певної історико-соціальної послідовності, в якій війна в Україні посідає власне місце серед Варшавського, Будапештського і Празького повстань. Це ключові, переламні моменти боротьби за «свій вільний спосіб життя». Як не парадоксально, а може це цілком закономірно, війна є своєрідним «внеском» путіна до цієї солідарності. Солідарність не є раз і назавжди зафіксованою, вона працює як вимога змін і заклик до змін (навіть таких наразі неприйнятних положень як «солідарність уражених» за Яном Паточкою на якого посилається Вальденфельс).
Прикметно, що Вальденфельс згадує не лише Бахтіна, а й Андруховича. Не думаю, що це умисний крок чи запрошення до якогось гіпотетичного примирення. Якщо Бахтін в принципі важливий для проєкту феноменології Вальденфельса, то Андрухович його цікавить з огляду на актуалізовані сьогодні ідеї щодо Центральної Європи. Йдеться про децентралізацію, яка в силах позбавити від імперіалізму (байдуже, походить він зі Сходу чи із Заходу), а отже, вивільнити від соціополітичних ілюзій. Солідарність – це не просто «спів-чуття» (ko-affektion) і «ко-респонденція» (kor-respondenz). Маємо бути готовими, в перспективі, сприймати в Чужому/Іншому як приємне, так й огидне. По суті, з цього випливає один з головних сенсів феноменології Вальденфельса, «заснованої на патосі та респонзивності, яка головно виходить не з того, що ми говоримо та робимо, а натомість з того, що нас разом зачіпає, несподівано або постійно».
Бернгард Вальденфельс
Nostraresagitur (Справа стосується нас)
7. 3. 2022, одинадцятий день війни в Україні
Переклала Юлія Коваленко
Війна, яка вирує в Україні з 24 лютого, виникла не на порожньому місці, натомість – була ретельно спланована. Я пригадую свій попередній візит до Києва у жовтні 2004-го. На конференції, організованій місцевим університетом та Академією наук, йшлося про «Феноменологію і культуру». Серед учасників були гості з таких міст як Харків, Одеса, Мінськ та Санкт-Петербург. Люди тоді іще без зайвих турбот пересікали кордони між Україною, Білоруссю та Росією. Я особисто брав участь із доповідями щодо «Генеалогії культури» та «Феноменології слідами Чужого», та мав жваві дискусії, в яких пробуджувалися феноменологічні традиції. Проте вже тоді були симптоми того повороту, який вже за місяць почався фактично – разом з Помаранчевою революцією на Майдані. Десять років потому, у 2014, настала черга кривавих демонстрацій Євромайдану, використаних задля підготовленої російської окупації Криму та відокремлення прикордонних областей східної України. Можна було вже тоді здогадатися, що на цьому все не завершиться. Я дозволю собі процитувати лист, який я надіслав 28 липня 2014-го Карлу Шльоґелю [2]:
«Я прочитав сьогодні у Süddeutschen Zeitung, як Ви ставитеся до конфлікту в Україні, за яким я теж слідкую щодня. На щастя, Ви не належите до тих, хто стару німецьку провину перед Росією компенсує за рахунок нової жаги влади з Росії і хто продовжує старе блокове мислення щодо людей «окраїнних народів». Я пам’ятаю, як у 1981-му праві та ліві давали поради прибічникам польської Солідарності не наражати на небезпеку Східну політику [3], і як у 1995-му те, що відбувалося у Сараєво та Сребрениці, применшувалося у порівнянні з Голокостом. Я думаю, що – на щастя чи на жаль – існує історико-географічна сингулярізація, яку не можна ототожнювати з провінціалізацією і яку не можна піддавати універсалізації чи глобалізації. Окрім того, це ганьба – піддавати глобальній підозрі у фашизмі людей з Майдану на кшталт Юрія Андруховича».
Карл Шльоґель, відомий як чудовий знавець російської історії, у 2013 у своєму докладі «Археологія комунізму, або Росія у ХХ столітті» [4] у мюнхенському Фонді Siemens (опублікований у Мюнхені у 2014) пояснює постійний потяг до завоювань «постімперським фантомним болем».
«Анексія Криму у березні 2014 та подальша агресія проти України вказують однак на динаміку, в якій втеча уперед – у військові дії, що хірургічно точно проводяться, – та втеча у багаж ідей та форм, як радянської, так і імперської Росії, йдуть пліч-о-пліч – і зрештою об’єднуються у щось нове, до чого неросійський світ не був готовим» (с.127).
Тим часом представники російської влади говорять квазі-військовою езоповою мовою про «спеціальну військову операцію»; а хто назве війну – «війною» ‒ стає злочинцем у власній країні. Але якщо це не війна, то у чому тоді різниця між цими цілеспрямованими вбивствами приватних осіб та відвертими вбивствами, чиї сліди збережені в урочищі смерті ‒ Бабиному Ярі. Для дій поліції бракує обвинувального ордеру. Викривлення мови задля прикривання насильства здавна належить до засобів пропагандистського ведення війни, майстром чого у нас в Німеччині був Йозеф Ґеббельс. «Смерть ‒ це німецький майстер» – звучить голос Пауля Целана, який заслуговує особливої уваги, адже він походить з Чернівців, колись багатомовного прикордонного міста Галичини, яке сьогодні так само знаходиться у небезпеці. Майстер, що приносить смерть, буває і в інших національних кольорах.
З того часу, як в Україні сталося очікувано-неочікуване, у медіа висловилося багато жертв, свідків та експертів, тож інформації не бракує. Втім, так було не завжди. Ті, хто раніше у Німеччині відзначилися як Путінферштеєри [5], стали більш боязкими. Стереотипи про Україну, які тривалий час на Заході зустрічалися на кожному кроці, детально простежуються у збірці Ukraine in History and Stories, виданій у 2019 у Києві за редакцією Володимира Єрмоленка, та оскаржуються авторитетними місцевими інтелектуалами.
Як людина, яка неодноразово подорожувала «окраїнними країнами» колишнього радянського союзу після його розпаду, від Литви до Білорусі та від України до Грузії (див. мій «Щоденник подорожей феноменолога» [6]), та як людина, чиї бабуся та дідусь за батьківською лінією під польськими іменами іммігрували у Рурську область зі Східної Пруссії та Нижньої Сілезії, на цьому етапі я задовольнюся виокремленням фундаментального мотиву, який перевершує наявну причину. Спалах війни в Україні я відношу до числа колективних викликів, кожен з яких виникає з локальних подій, але набуває глобальних масштабів, посилених через цифрові механізми. «Глобальність, локальність, дигітальність» [7] ‒ так звучить назва моєї книги, що зараз друкується, в якій політично та економічно розпалене питання біженців разом з доказами насильства грають таку ж роль, що й вірусна пандемія, кліматичні зміни та, нарешті, вимоги майбутніх поколінь. Концептуальне же підґрунтя забезпечується феноменологією, заснованою на патосі та респонзивності, яка головно виходить не з того, що ми говоримо та робимо, а натомість з того, що нас разом зачіпає (widerfährt), несподівано або постійно.
У головній тезі, що розпочинає цей мій доклад, я посилаюся на давню латинську приказку. Вона з’являється у Горація в «Посланні» та вибудовує міст від приватної до спільної долі, що робить нас усіх товаришами за долею ( consortes): « Nam tua res agitur , paries cum proximus ardet» ‒ «Бо якщо вже горить твій сусід, значить, це лихо й твоє» [8]. Tua у однині звертається безпосередньо до кожного та кожної. Використовуючи nostra у множині, я ж зазначаю, що зачіпання ( Widerfahrnisse) не є поодиноким відчуттям, що лише згодом опрацьовуються асоціативно та соціально.
Історія Європи відзначає такі вирішальні події, як: Перська війна, під час якої вперше мешканці європейської землі билися за своє існування; афінська моровиця, яку Фукідід описує як тривожно-руйнівний патос; виверження Везувію, яке поховало під собою цілі міста; лісабонський землетрус, який питання традиційної теодицеї перетворив на питання соціодицеї за участі багатьох від Вольтера до Канта; і нарешті французька революція, яка для Канта була чимось, що «ніколи не забудеться». Те, що у таких випадках вривається та у вигляді «історичних знаків» вказує на суспільні тенденції, як у трактаті Канта «Суперечки факультетів», стосується аж ніяк не самого лише мене як індивіду: це впливає на мене разом з іншими, з ким я поділяю життя. Норберт Еліас, соціолог зі школи Гуссерля, у своїх дослідженнях «Суспільство індивідів» у 1987 говорить про схильний до зсувів «баланс Я та Ми», який не зумовлюється ані атомістичним індивідуалізмом, ані компактним колективізмом, натомість вирівнюється поміж нами. Те, що нас зачіпає у дотику, у погляді, у зверненні, набуває форми спів-чуття (Ko-affektion), на яке ми відповідаємо у формі ко-респонденції (Kor-respondenz). «Ми», яке звучить у префіксі ко/спів (cum/mit), не є ані готовою субстанцією, ані фіксованою інстанцією, воно формується кожного разу наново у медіумі патично сформованого досвіду, який стикає нас як з приємним, так і з огидним.
Давайте почуємо голос зі Східної Європи, в якому проявляється інша, неімперіалістська Росія. Для теоретика літератури Михайла Бахтіна, якому наша респонзивна феноменологія завдячує важливими речами, кожне слово, що я промовляю, є «напівчужим словом»; воно буквально народжується з «відповідності» ( ответность), яка під час провокації чужим промовлянням та сплетіння з чужим промовлянням залишає позаду себе монологічність (пор. Die Ä sthetik des Wortes, Frankfurt/M. 1979, hier S. 185, 233). На відміну від цього, монологічність народжується з імперської чи автократичної влади, яка піддає замовчуванню усе чуже. І її нам Путін та його послідовники нещодавно дуже рішуче продемонстрували як колективну манію величі, яка заграє з «всемогутністю думки» [9]. Європа же можлива лише як багатоголосий союз, в якому є місце полілогу. У поворотному 1989 році, на жаль, східна сторона втратила шанс замінити радянську гегемонію євразійським варіантом Сполучених Штатів, включно з ісламськими країнами. Чи для цього вже остаточно запізно? «Вчи мови. Навіть ті, яких немає» ‒ звучить одна з «незачесених думок» польського літератора Станіслава Єжи Леца. Недостатньо розмовляти іноземною мовою, як це роблять агенти спец.служб та дипломати, натомість важливо мислити чужими мовами, а не тільки своєю. Тільки тоді можливий справжній полілог.
Полілог торкається коренів товариськості та нетовариськості. Це підводить мене до ключового слова «солідарність», яке вже у множині згадується у назві цього мого докладу. Прикметно, як часто нині говорять про солідарність, незважаючи на усі розбіжності, у сенсі загального способу життя, у сенсі конкретних поривів до дії та життєвого співбуття (Mitsein) – і все це поза межами фактичного буття та нормативної належності (Sollen), поза межами суб’єктивного чуття та трансуб’єктивного правила. Багато з цього можна знайти у збірці «Солідарність» [10], виданій Куртом Баєрцом. Мотив солідарності, який сягає ще ранньосоціалістичної громадської та кооперативної системи у Франції ХІХ століття, повертається улітку 1980 як ключова ідея польського руху Солідарності та як гасло Варшавського повстання, що входить в одну низку подій разом з Будапештським повстанням у 1956 та Празьким ‒ у 1968. І те, що нині відбувається в Україні, належить до переломних моментів бунтівної Європи, що бореться за свій вільний спосіб життя.
Не можна оминати увагою численні свідчення росіян і, особливо, білорусів, хто суттєво ризикує та повстає проти старого та нового великодержавного мислення. Не бракує також і голосів з мистецтва та науки. Однак церковні інституції на кшталт Московського патріархату висловлюються неохоче – в Німеччині ж можна згадати про «німецьких християн» за нацистських часів лише із жахом (horribile dictu). І тим більш дивовижною є солідарність, яка раптово виявляється між жертвами російської агресії, між українцями та їхніми сусідами день у день разом з широким співчуттям світової громадськості; і це з урахуванням тривалої та широко поширеної соціал-ідеології, яка підносить індивідуальні та колективні форми самозбереження та гонитву за прибутком попри все на найвищий рівень, і яка відзначає некапіталістичний ренесанс посткомуністичних олігархів. Можливо, ця солідарність, яка несподівано спалахнула у Європі, є ненавмисним внеском Путіна до Європи, що ретельно бореться за свою єдність. Якщо, згідно Платону, філософствування виникають із сильних афектів як-то здивування та переляк, то це стосується також розмірковувань про зґуртованість суспільства. З точки зору Платона, держава знаходить у «спільності радості і смутку» [11] ( Politeia V, 462b) свій афективний та патичний запас (Fundus), який не можна замінити ані нормативним регулювання, ані розрахунком корисності.
Те, що виникає у кризові часи, які ми зараз переживаємо, не має швидкого рішення; втім, є проблиск світла та надії, які вказують на те, що повсякденними приказками на кшталт «рятуйся, хто може», «обізвався грибом, то лізь у борщ» чи катастрофічною «після нас – хоч потоп» просякнуто геть не все. Чеський філософ та дисидент Ян Паточка, якому довелося страждати у Празі спочатку від вторгнення нацистів, а потім ще раз через «заходи захисту» з боку російського «братнього народу», в одному зі своїх і досі актуальних есе, в якому він осмислює «Війни двадцятого століття та двадцяте століття як війну», каже про «солідарність уражених», які «здатні сказати “ні” тим мобілізаційним заходам, котрі роблять військовий стан всесвітнім» [12]. Тут автор розмірковує про фронтовий досвід, який був свого часу описаний Теяром де Шарденом та Ернстом Юнґером та який давно вже обігнали рафіновані військові технології. Але вирішальною є думка про те, що за надзвичайних обставин повсякдення перегортається догори дриґом, тож традиційні лінії фронту розмиваються. Втім це передбачає, що ми розуміємо nostra res agitur не як просто твердження, а натомість як заклик до змін.
Переосмислення мало б набути радикальної форми. Стисла фраза Путіна: «Українці історично належать нам», ‒ відсилає до непохитної позиції, в якій грандіозне «Я» зливається із зарозумілим «Ми» і за якої майже абсурдно говориться про геноцид російського народу на сході України та про захист, який буде нав’язано. Як би це виглядало, якби ми, німці, продовжували твердити, що «Калінінград – він же Кьоніґсберґ» або «Вроцлав – він же Бреслау, історично належать нам»? Якби весь світ використовував історію як ідеологічне сховище? Що правильно для Росії – то дешево для Китаю. На жаль, слід побоюватися, що Китай візьме приклад із путінської етнічної політики для підготовленого «возз’єднання» із Тайванем. Russia або China first як пронизливе західне відлуння трампівського America first [13] – як ми можемо запобігти тому, що психопатичні егоцентрики приходитимуть до влади і, нехтуючи усіма нормами міжнародного права, гратимуть із атомною зброєю у своєму «вовчому лігві»? Though this be madness , yet there is madness in it [14].
Я хотів би завершити одним прозорливим зауваженням, що походить з країни, яка нині бореться. Український галицький письменник Юрій Андрухович у своїй збірці нарисів «Моя остання територія» від свого імені та імені своїх співвітчизників пропагував Центральну Європу особливого роду: «Центральна Європа – це особливий стан душі (…) це така провінція, де кожен знає, що він насправді перебуває в самому центрі, бо центр є ніде і всюди водночас» [15]. Така децентралізація, ймовірно, позбавила би вітру вітрила будь-якого імперіалізму, чи-то із Заходу, чи-то зі Сходу.
Bernhard Waldenfels: Nostra res agitur
7. 3. 2022, elfter Kriegstag in der Ukraine
Der Krieg, der seit dem 24. Februar die Ukraine heimsucht, kommt nicht aus heiterem Himmel, er wurde sorglich geplant. Ich erinnere mich an meinen früheren Besuch in Kyiv im Oktober 2004. Bei der Tagung, die von der dortigen Universität und der Akademie der Wissenschaften veranstaltet wurde, ging es um «Phänomenologie und Kultur». Zu den Teilnehmern gehörten Gäste aus Städten wie Charkiw, Odessa, Minsk und Sankt Petersburg. Man überquerte die Grenzen zwischen Ukraine, Belarus und Rußland noch ungeniert. Ich selbst beteiligte mich mit Vorträgen zur «Genealogie der Kultur» und zur «Phänomenologie auf den Spuren des Fremden» und erlebte angeregte Diskussionen, in denen phänomenologische Traditionen wach wurden. Doch es kündete sich bereits ein Umschwung an, der einen Monat später mit der Orange Revolution auf dem Maidan tatsächlich einsetzte. Zehn Jahre später im Jahre 2014 folgten die blutigen Demonstrationen des Euromaidan, vorbereitet durch die russische Okkupation der Krim und die Herauslösung von grenznahen Gebieten der Ostukraine. Man konnte ahnte schon damals, daß damit noch nicht das Ende erreicht sein würde. Ich erlaube mir, aus einem Brief zu zitieren, den ich am 28. 7. 2014 an Karl Schlögel schickte:
«Ich las heute in der Süddeutschen Zeitung, wie Sie zum Ukrainekonflikt stehen, den ich ebenfalls Tag für Tag verfolge. Glücklicherweise gehören Sie nicht zu denen, die alte deutsche Schuld an Rußland gegen neue Machtgelüste aus Rußland aufrechnen und das alte Blockdenken über die Köpfe von “Randvölkern” hinweg fortsetzen. Ich erinnere mich daran, wie man 1981 von rechts und links den polnischen Solidaritätsanhängern nahelegte, die Ostpolitik nicht zu gefährden, und wie man 1995 das, was in Sarajewo und Srebenica geschah, mit dem Holocaust klein redete. Ich denke, daß es im Guten wie im Üblen eine historische und geographische Singularisierung gibt, die nicht mit Provinzialisierung gleichzusetzen und nicht einer Universalisierung oder Globalisierung zu unterwerfen ist. Im übrigen ist es eine Infamie, Leute vom Maidan wie Juri Andruchowytsch unter einen globalen Faschismus-Verdacht zu stellen».
Karl Schlögel, bekannt als ausgezeichneter Kenner der russischen Geschichte, führt in einem 2013 an der Münchner Siemens Stiftung gehaltenen Vortrag zur Archäologie des Kommunismus oder Rußland im 20. Jahrhundert (veröffentlicht München 2014) den andauernden Eroberungsdrang auf einen «postimperialen Phantomschmerz» zurück.
«Die Annexion der Krim im März 2014 und die fortgesetzte Aggression gegen die Ukraine verweisen indes auf eine Dynamik, in der Flucht nach vorn – in die chirurgisch präzis ausgeführte militärische Aktion – und die Flucht in den Ideen- und Formenbestand des sowjetischen wie des imperialen Russlands Hand in Hand gehen und sich zu etwas Neuem zusammenfügen, auf das die nichtrussische Welt nicht vorbereitet war» (S. 127).
Inzwischen sprechen die russischen Machthaber in einer quasi-militärischen Tarnsprache von einer militärischen «Spezialoperation»; wer den Krieg beim Namen nennt, macht sich im eigenen Land strafbar. Wenn aber nicht Krieg, worin unterschiedet sich dann dieses gezielte Töten von Privatpersonen von einem schlichten Morden, dessen Spuren in der Todesschlucht Babyn Jar aufbewahrt sind? Für polizeiliche Aktionen fehlt der Strafbefehl. Sprachverdrehungen, die Gewalt wegreden, gehören von alter her zu den Mitteln propagandistischer Kriegsführung, in der bei uns in Deutschland Joseph Goebbels ein Meister war. «Der Tod ist ein Meister aus Deutschland», so die Stimme von Paul Celan, der besonderes Gehör verdient, stammt er doch aus Czernowitz, einer einst vielsprachigen Grenzstadt Galiziens, die heute ebenfalls bedroht ist. Den todbringenden Meister gibt es auch auch in anderer nationaler Färbung.
Seitdem in der Ukraine das Erwartet-Unerwartete eingetroffen ist, haben sich viele Opfer, Zeugen und Kenner in den Medien zu Wort gemeldet, an Informationen herrscht kein Mangel. Das war nicht immer so. Jene, die sich in Deutschland als «Putinversteher» hervortaten, sind kleinlaut geworden. Die Stereotypen über die Ukraine, die im Westen lange im Schwange waren, lassen sich in einem 2019 in Kyiv erschienenen, von Volodymir Yermolenko herausgegebenen und von maßgeblichen einheimischen Intellektuellen bestrittenen Band Ukraine in History and Stories genauestens nachverfolgen.
Als jemand, der die Randländer der ehemaligen Sowjetunion nach deren Zerfall mehrfach bereist hat, von Litauen über Belarus und die Ukraine bis zu Georgien (siehe mein Reisetagebuch eines Phänomenologen, Baden-Baden 2020), und als jemand, dessen väterliche Großeltern unter polnischen Namen aus Ostpreußen und Niederschlesien in das Ruhrgebiet eingewandert sind, begnüge ich mich selbst an dieser Stelle damit, ein grundlegendes Motiv herauszugreifen, das den gegebenen Anlaß übersteigt. Den Ausbruch des Ukrainekriegs zähle ich zu der Vielzahl kollektiver Herausforderungen, die jeweils von lokalen Ereignissen ausgehen, aber globale Ausmaße annehmen, verstärkt durch digitale Mechanismen. Globalität, Lokalität, Digitalität so lautet der Titel meines im Druck befindlichen Buches, in dem die politisch und ökonomisch angeheizte Flüchtlingsfrage zusammen mit Zeugnissen der Gewalt eine ebensolche Rolle spielt wie Viruspandemie, Klimaschäden und am Horizont die Ansprüche künftiger Generationen. Den gedanklichen Hintergrund liefert mir eine pathisch und responsiv angelegte Phänomenologie, die primär nicht von dem ausgeht, was wir sagen und tun, sondern von dem, was uns gemeinsam widerfährt, überraschend oder dauerhaft.
Mit dem Leitsatz, der meinen Gesprächsbeitrag einleitet, beziehe ich mich auf eine alte lateinische Redensart. Sie taucht bei Horaz in einer speziellen Briefstelle auf und schlägt eine Brücke vom persönlichen zum gemeinsamen Geschick, das aus uns allen Schicksalsgenossen ( consortes) macht: « Nam tua res agitur, paries cum proximus ardet – Denn es geht um deine Sache, wenn es nebenan brennt, wörtlich: wenn die Wand des Nachbarn brennt». Mit dem Singular tua ist jeder und jede einzelne direkt angesprochen. Mit dem Übergang in den Plural nostra deute ich an, daß Widerfahrnisse keine einsamen Empfindungen sind, die erst nachträglich assoziativ und sozial verarbeitet werden.
Die Geschichte Europas verzeichnet einschneidende Ereignisse wie den Perserkrieg, in dem erstmals die Bewohner des europäischen Festlands um ihre Eigenexistenz kämpfte; die Pest in Athen, die Thukydides als ein verstörend-zerstörendes Pathos beschreibt; den Ausbruch des Vesuvs, der ganze Städte unter sich begrub; das Erbeben von Lissabon, das unter Beteiligung von Voltaire bis Kant Fragen der hergebrachten Theodizee in Fragen einer Soziodizee verwandelte; schließlich die Französische Revolution, die für Kant etwas war, das «sich nicht mehr vergißt». Was in solchen Fällen einbricht und in Form von «Geschichtszeichen» gesellschaftliche Tendenzen anzeigt, so in Kants Schrift Der Streit der Fakultäten, geht keineswegs bloß mich als Einzelnen an, es trifft mich selbst zusammen mit Anderen, mit denen ich das Leben teile. Norbert Elias, der Soziologe aus der Schule Husserls, spricht 1987 in seinen Studien zur Gesellschaft der Individuen von einer störanfälligen «Ich-Wir-Balance», die weder auf einen atomistischen Individualismus noch auf einen kompakten Kollektivismus zurückzuführen ist, sondern sich zwischen uns einpendelt. Was uns in der Berührung, im Anblick, in der Anrede widerfährt, nimmt die Form einer Ko-affektion an, auf die wir in Form einer Kor-respondenz antworten. Das Wir, das in dem Präfix cum/mit anklingt, ist keine fertige Substanz und keine fixe Instanz, es bildet sich sich immer wieder neu im Medium einer pathisch verfaßten Erfahrung, die uns mit Willkommenem wie auch mit Widrigem konfrontiert.
Hören wir dazu eine Stimme aus dem Osten Europas, in der sich ein anderes, ein nicht-imperiales Rußland bekundet. Für den Literaturtheoretiker Michail Bachtin, dem unsere responsive Phänomenologie Wichtiges verdankt, bedeutet jedes Wort, das aus meinem Mund kommt, ein «halbfremdes Wort»; es entstammt nämlich einer «Antwortlichkeit» ( otvetnost’), die in der Provokation durch fremde Rede und in der Verflechtung mit fremder Rede einen jeden Monologismus hinter sich läßt (vgl. Die Ästhetik des Wortes, Frankfurt/M. 1979, hier S. 185, 233). Im Gegensatz dazu entspringt der Monologismus einer imperialen oder autokratischen Macht, die alles Fremde verstummen läßt. Sie wird uns neuerdings von Putin und seinen Gefolgsleuten so drastisch vor Augen geführt als kollektiver Größenwahn, der mit einer «Allmacht der Gedanken» liebäugelt. Europa ist nur lebendig als vielstimmige Union, die für einen Polylog Raum läßt. In dem Wendejahr 1989 wurde leider auf östlicher Seite die Chance verpaßt, die sowjetische Hegemonie durch eine eurasische Variante von Vereinigten Staaten zu ersetzen, unter Einschluß islamisch geprägter Länder. Sollte es dafür endgültig zu spät sein? «Lernt Sprachen. Auch die nicht vorhandenen», so lautet einer der «unfrisierten Gedanken» des polnischen Aphoristikers Stanisław Lec. Es genügt nicht, fremde Sprachen zu sprechen, wie es auch Geheimdienstlern und Diplomaten gelingt, es kommt darauf an, in fremden Sprachen zu denken und nicht nur in der eigenen. Nur so kommt es zu einem veritablen Polylog.
Der Polylog rührt an die Wurzeln von Geselligkeit und Ungeselligkeit. Damit komme ich zu dem entscheidenden Stichwort Solidarität, das in dem pluralen Titel meines Beitrags bereits anklingt. Es ist bemerkenswert, wie häufig zur Zeit, ungeachtet aller Zwistigkeit, von Solidarität die Rede ist, und zwar im Sinne einer generellen Lebenseinstellung, im Sinne spezifischer Handlungsimpulse und eines gelebten Mitseins – und dies alles jenseits von faktischem Sein und normativem Sollen, jenseits von subjektivem Gefühl und transsubjektiver Regel. Vieles davon findet sich in dem von Kurt Bayertz herausgegebenen Band Solidarität (Frankfurt/M. 1998). Das Motiv der Solidarität, das auf das frühsozialistische Gemeinschafts- und Genossenschaftswesen im Frankreich des 19. Jahrhunderts zurückgeht, kehrt im Sommer 1980 wieder als Kernidee der polnischen Solidarność-Bewegung und als Parole des Warschauer Aufstandes, der in eine Reihe tritt mit den Ereignissen von Budapest 1956 und Prag 1968. Was sich zur Zeit in der Ukraine abspielt, gehört zu den Wendemarken eines rebellierenden Europas, das um seine freie Lebensart kämpft.
Nicht zu übersehen sind zahlreiche Zeugnisse von Russen, sonderlich auch von Weißrussen, die sich dem alten und neuen Großmachtdenken unter erheblichen Risiken entgegenstellen. Es fehlt auch nicht an Stimmen aus Kunst und Wissenschaft. Kirchliche Institutionen wie das Moskauer Patriarchat äußern sich allerdings nur zögernd, in Deutschland wird man sich horribile dictu an die «Deutschen Christen» aus der Nazizeit erinnern. Umso mehr hat die Solidarität, die zwischen den Opfern der russischen Aggressivität, aber auch zwischen den Ukrainern und ihren Nachbarn von Tag zu Tag unter breiter Anteilnahme der Weltöffentlichkeit mit einem Mal ans Licht tritt, etwas Erstaunliches, und dies angesichts einer lang und weit verbreiteten Sozialideologie, die individuelle und kollektive Formen der Selbsterhaltung und das Profitstreben über alles stellt und die unter postkommunistischen Oligarchen eine neokapitalistische Renaissance feiert. Vielleicht ist diese in Europa überraschend auflodernde Solidarität der ungewollte Beitrag Putins zu einem Europa, das mühsam um seine Einheit ringt. Wenn laut Platon das Philosophieren aus starken Affekten des Erstaunens und des Erschreckens erwächst, so gilt dies auch für die Besinnung auf die Bindekraft einer Gesellschaft. Aus Platons Sicht findet die Polis in der «Gemeinschaft von Lust und Unlust» ( Politeia V, 462b) ihren affektiven, pathischen Fundus, der durch keine normative Regelung und durch keinen Nutzenkalkül gänzlich zu ersetzen ist.
Was in Zeiten der Krise, wie wir sie gerade durchleben, zutage tritt, enthält sicher keine rasche Lösung; dennoch gibt es Lichtblicke und Hoffnungsschimmer, die darauf hindeuten, daß mit alltäglichen Sprüchen wie «Rette sich, wer kann», «Mitgehangen, mitgefangen» oder dem katastrophalen «Nach uns die Sintflut» eben nicht alles gesagt und getan ist. Der tschechische Philosoph und Dissident Jan Patočka, der in Prag zunächst unter dem Einmarsch der Nazis und dann nochmals unter den «Schutzmaßnahmen» seitens des russischen «Brudervolkes» zu leiden hatte, spricht in einem seiner immer noch aktuellen Essays, in dem er Die Kriege des zwanzigsten Jahrhunderts und das zwanzigste Jahrhundert als Krieg behandelt, von einer «Solidarität der Erschütterten», die dazu befähigt, «”nein” zu sagen zu allen Mobilisierungsmaßnahmen, die den Kriegszustand verewigen» ( Ketzerische Essays zur Philosophie der Geschichte, Stuttgart 1988, S. 162 f.). Der Autor denkt hierbei an Fronterlebnisse, wie sie von Teilhard de Chardin und Ernst Jünger zu ihrer Zeit beschworen wurden und die längst durch eine raffinierte Kriegstechnologie überholt wurden. Doch entscheidend ist der Gedanke, daß der Alltag unter außerordentlichen Umständen außer Fassung gerät, so daß eingefahrene Frontlinien sich verwischen. Dies setzt allerdings voraus, daß wir das nostra res agitur nicht als bloße Feststellung verstehen, sondern als Appell zur Umkehr.
Das Umdenken müßte eine radikale Form annehmen. Putins lapidarer Satz: «Die Ukrainer gehören historisch zu uns» rekurriert auf eine unerschütterte Position, in der das grandiose Ich mit einem angemaßten Wir verschmilzt und bei der auf geradezu absurde Weise ein Genozid an der russischen Bevölkerung in der Ostukraine herbeigeredet und eine Protektion aufgezwungen wird wird. Doch wie sähe es aus, wenn wir Deutsche fortfahren würden mit der Versicherung: «Kaliningrad alias Königsberg» oder «Wrosław alias Breslau gehören historisch zu uns»? Wenn alle Welt die Geschichte als ideologische Vorratskammer nutzen würde? Was nämlich Rußland recht, ist China billig. Daß China sich bei der geplanten «Wiedervereinigung» mit Taiwan an Putins völkischer Politik ein Beispiel nimmt, ist leider zu befürchten. Russia oder China first, dazu als schrilles westliches Echo Trumps America first – wie läßt sich verhindern, daß psychopathische Egozentriker an die Regierung kommen und, jedes Völkerrecht mißachtend, in ihrer jeweiligen «Wolfsschanze» mit Atomwaffen spielen? Though this be madness, yet there is madness in it.
Schließen möchte ich mit einer hellsichtigen Bemerkung, die aus dem derzeit umkämpften Land stammt. Der ukrainisch-galizische Schriftsteller Juri Andruchowytsch propagiert in seinem 2003 erschienenen Essayband Das letzte Territorium im eigenen Namen und im Namen seiner Landsleute ein Mitteleuropa besonderer Art: «Mitteleuropa ist ein besonderer Seelenzustand – es ist eine Provinz, wo jeder weiß, daß er sich in Wirklichkeit im Zentrum befindet, denn das Zentrum ist überall und nirgends». Eine solche Dezentrierung wäre geeignet, jedem Imperialismus, ob von Westen oder von Osten, den Wind aus den Segeln zu nehmen.
Переклад та примітки: Юлія Коваленко
Передмова: Вадим Мірошниченко
Редакторка: Альона Грузіна
Проєкт реалізовано за підтримки Українського католицького університету та Харківської державної академії культури. Текст надано автором, переклад публікується за його згодою. Використане фото міститься у вільних джерелах.
Примітки та коментарі
1. Справа стосується нас (лат.)
2. Історик Східної Європи.
3. Політика керівництва Федеративної Республіки Німеччина (Західна Німеччина) зі зближення з Німецькою Демократичною Республікою (Східною Німеччиною) та із соціалістичними державами Східної Європи.
4. Карл Шльоґель. Археологія комунізму, або Росія у ХХ столітті. Реконструкція картини / Пер. з нім. Іванни Витрикуш, ‒ К.: Дух і літера, 2018. – 120 с.
5. Німецький політичний неологізм Putinversteher буквально означає «той, хто розуміє Путіна» і застосовується до тих, хто висловлює співпереживання Путіну, ґрунтуючись на уявленнях про «законні інтереси Росії» у країнах, що входили до радянського блоку, а також про німецьку провину перед Росією. Так, наприклад, п’ятий федеральний канцлер ФРН Гельмут Шмідт заявляв, що анексія Криму хоч і була нелегітимною, втім «зрозумілою».
6. Bernhard Waldenfels. Reisetagebuch eines Phanomenologen: Aus den Jahren 1978-2019. – Ergon – ein Verlag in der Nomos Verlagsgesellschaft, Baden-Baden 2020. – 498 S.
7. Bernhard Waldenfels. Globalitat, Localitat, Digitalitat. – Suhrkamp Verlag AG, Berlin, 2022. – 250 S.
8. Переклад Андрія Содомори.
9. Відсилка до книги Зігмунда Фройда «Тотем і табу», в якій він розглядав «всемогутність думки» як елемент неврозів.
10. Kurt Bayertz. Solidaritat: Begriff und Problem. – Suhrkamp Verlag AG, 1998 – 533 S.
11. Платон. Держава / Пер. з давньогр. Д. Коваль. – К.: Основи, 2000. – с. 154
12. Ян Паточка. Негативний платонізм; Вічність та історичність; Єретичні есе про філософії історії / Пер. з чес. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – с. 349
13. Відоме гасло Дональда Трампа «Америка понад усе».
14. Вальденфельс відсилає до промови Полонія у відповідь на незрозумілу мову Гамлета, але навмисно перефразовує її. Дослівно: «Хоч це і безумство, але є в ньому безумство.»
15. Юрій Андрухович. Моя остання територія. Виголошено на конференції «Пост-модерн чи post mortem?» (Львів, січень 1999). – Zbruc, 13.03.2022 – URL: https://zbruc.eu/node/96209 (дата звернення: 02.05.2022)
Редакція може не поділяти погляди авторів, але вважає їх вартими уваги.
