Рецензія на книгу Ганса Ульріха Ґумбрехта «Продукування присутності. Чого значення не може передати» .
Одним із трендів сучасної культурної ситуації є критика суспільства споживання. Психоаналіз, екзистенціалізм, постструктуралізм змагаються, хто дошкульніше вразить цивілізацію речей, глибше викриє логіку товарного фетишизму та його міфів і запропонує оригінальнішу терапію від «речизму». Популярна психологія та квазіфілософія гнівно повстають проти капіталістичної культури симулякрів та симуляції, велично посівши позицію «над», теревенячи про смисловтрату, нігілізм та інші теми з епохи, котра викликає ностальгію та захопленість і гордо іменується метафізичною. Часто все закінчується тим, що самій критиці не завадило б пройти сеанс психо- чи іншого аналізу. Затишно влаштувавшись у дихотомії «матеріальне/духовне», ці види дискурсу успішно функціонують, будучи самі частиною споживацької культури. Дані культурні продукти співіснують із різноманітними освітніми ініціативи та проєктами, спрямованими на дискредитацію гуманітаристики як такої, посилаючись на їх непотрібність.
Ганса Ульрих Ґумбрехт
Ганс Ульріх Ґумбрехт у своїй книзі «Продукування присутності. Чого значення не може передати» йде іншим шляхом. Його проект продукування присутності є поверненням з метапозиції до ситуації буття-в-світі. Присутність як сутність світопереживання досягається прибиранням екрану свідомості та рефлексії, слідуючи за феноменологічним закликом «назад до речей». І якщо Гайдеггер, цей постійний протягом книги двійник автора, ставить за завдання мислити речі, то Ґумбрехт прагне до переживання речей.
Існування в світі речей є фундаментальним виміром буття. Саме воно уможливлює усі подальші операції зі світом, у тому числі анексивні інтенції свідомості та картезіанської суб’єктивності. Питання «для чого речі?» можливе тому, що вже є речі та світ, у горизонті якого вони нас захоплюють. Тому прагматичне відношення як би не силилось, не може себе легітимізувати: щоб надати значення речам, вони вже повинні бути, причому бути поза прагматичним виміром «для чого» та, можливо, поза пізнанням. Прагматизм борсається в парадоксах, які не може вирішити, проте даючи поживу вказаним вище «викривачам» консюмеризму:
1. Ми маємо більше дозвілля, аніж будь-яке покоління до нас, проте не знаємо, що робити з часом.
2. Ми живемо в оточенні речей, проте нам тотально не вистачає відчуття матеріальності існування.
Тут я, на відміну від Ґумбрехта, розташував би значення та присутність не як полюси, напруга між якими створює культуру, а у відношенні «раніше/пізніше», в якому присутність є ранішою за значення.
Ця «ранність» не доступна свідомості суб’єкта, адже остання заставляє присутність концептуальними «картинами світу», робить їх предметом наукового аналізу, вводить дискурс функціональності. Присутність же захоплює нашу досуб’єктивну царину, яку Гайдеггер іменує тут-буттям. Переживаючи присутність у інтенсивності, наприклад, естетичного досвіду, ми «втрачаємо» себе, і ця самовтрата є чи не ефективнішою терапією, ніж чисельні рецепти самовідновлення свідомості епохи New Age.
Вимір присутності повертає речам їх самість, відновлюючи первинний сенс речі: місця збирання світу як цілого [1]. Ця подія збирання відлунює в нашій самості екстатичною самоціллю, однією з форм якої, за Ґумбрехтом, є спорт.
Подія присутності виведена за межі онтичного каузального ланцюга та завжди відбувається раптово, не затримуючись у свідомості. Її неможливо запрограмувати, передбачити та контролювати, не ми захоплюємо її, а вона нас. Звідси й ностальгія за присутністю, котра концентрується у речах, часто дрібних та непомітних [2]. Цю захопленість легко сплутати з «фетишизмом» та «міщанською» світонастановою, проте і ці «вади» культури йдуть від ранньої присутності речей.
Онтологічний вимір проблеми присутності доповнюється епістемологічним: продукування присутності робить нерелевантним питання про доцільність не лише переживання присутності, а й гуманітаристики (кому з філософів не доводилося ледь не виправдовуватися, силкуючись відповісти на претензії інструментального розуму: навіщо філософія?). Тут поруч з Гайдеггером виринає Аристотель з його непотрібністю філософії. Гуманітарні науки відбуваються через процес співприсутності викладача та студента, діалогу. Так до Аристотеля додається Сократ/Платон. Присутність не навчає та не інформує (Сократ у «Апології» наголошує: він не вчитель), вона розкриває інший погляд: на те, що найближче. Таким чином, ми не відвертаємося від повсякденності, як на цьому наголошує Ґумбрехт, а дивимося на неї інакше. Її «трансцендування» означало б знову замкнути себе у вежі зі слонової кістки та тішитись власним снобістським елітаризмом. Увага до найближчого — така формула присутності. Адже «і тут присутні боги».
[1] Детальніше про це дивіться есей Гайдеггера «Річ».
[2] Метафізику та естетику дрібниць добре продемонстровано у знаковому фільмі Жан-П’єра Жене «Амелі (2000).
«Продукування присутності. Що значення не може передати» — праця Ганса Ульриха Ґумбрехта.
Видана IST Publishing.
