Небезпеки методології. Фрідріх Ніцше — один із найчастіше цитованих філософів. Певно, те саме можна сказати й про неправильне розуміння його ідей. Аж надто часто, багато і повсюдно інтерпретації його філософії ставали як не спекуляціями невігласів, то інструментами напів-божевільних. Втім, у цьому відкривається лише один бік небезпеки. Інший може починатися одразу по завершенню першого: коли приходить розуміння, що Ніцше змушує і навчає дивитися туди, куди зазвичай не наважуються. Він оголює те, що ми воліємо не бачити або що відмовляємося розуміти. Тому Ніцше і небезпечний догматик, і гострий провокатор, і витончений методолог — це залежить від якості розуміння його ідей. Ніцшевий метод-провокація полягає у чесності прозирати поза поверхню звичних пояснень і, продираючись крізь спокусу самозаспокоєння, відкривати нову перспективу в новий спосіб. У цьому сенсі він аж ніяк не апостол заперечення, а радше діагност мислення і новатор форм та шляхів його сповнення: розпізнаючи, він показує, як ідеї можуть старіти, та підштовхує кожного до нових сенсів гостротою свого слова. Саме з цієї перспективи проводиться й завершується його ключова діагностика: У його діагнозі «смерті Бога» йшлося не так про втрату релігії, як про втрату структурованого смислу, в якому Захід жив століттями. У словах про те, що «ми самі вбили його», тож і самі знищили горизонт, звучить передчуття тієї антропологічної кризи, яку ми сьогодні продовжуємо проживати. А методологічна та імпульсна витонченість Ніцше криється у формі, що вже сама несе ризик нерозуміння, тож і плутала часто тих, хто хотів поспекулювати на гарячих темах і тих, котрі всліпали від власних жадань фанатично омріяного. А Ніцше йшлося про переосмислення і змісту, і форми.
«Ще й досі існують простакуваті самоспоглядальники, які вірять в існування “безпосередньої певности”, наприклад, “я мислю” або, забобон Шопенгауера, “я хочу”, начебто пізнання тут мало б охопити свій предмет в чистому й голому вигляді як “річ у собі”, а з боку ні суб’єкта, ні об’єкта не може бути фальші. Одначе я повторюватиму сотню разів, що “безпосередня певність”, так само як і “абсолютне пізнання” та “річ сама у собі”, містять contradictio in adjecto, суперечність у визначенні: треба ж нарешті позбутися словесної спокуси!»[1]
Тому, за нерозумінням можуть слідувати неприйняття і непорозуміння: він промовляє складний діагноз так, що слова стають частиною самої хвороби, виявляючи її опір і втому. Проте саме в цьому полягає методологічний задум Ніцше: форма висловлювання не лише передає зміст, а виконує саму діагностичну функцію у спосіб збудження, що постійно дивує. Формула «смерті Бога» — може вважатися і образом, і риторичним прийомом, але передовсім — це інструмент розриву, який виводить думку за межі звичного словника філософії. Йдеться про спосіб прорвати стару систему понять, що більше не здатна відображати стан епохи. Тож усвідомлення цієї форми відкриває як нові горизонти мислення, так і нову якість бачення — можливість прозирати кризу лише в координатах глибинної зміни та фіксувати її таким незвичним штибом. Тому Ніцше небезпечний і потрібний сьогодні автор. Адже це спосіб осягати в категоріях втрати та пробудження — зокрема там, де старі смисли вже відходять, а нові перебувають ще в маєвтичному самостановленні і, звісно, — потребують пробуджуючого ефекту для усвідомлення.
У тіні «смерті Бога». Війна в Україні оголила не лише політичну чи гуманітарну кризу — вона зірвала оболонку з духовної виснаженості Європи, яку Ніцше фіксував ще понад століття тому і передбачав її ще на два століття після себе. Він дивився на людину і в момент катастрофи, і в тривалому процесі внутрішнього занепаду — у стані, коли цивілізація вже набула неабияких навичок нігілізувати: втрачати сенси, десь не помічаючи цього, десь вдаючи це. Він бачив соціум, який розівчився вірити у власні підстави, який замість творення смислів звик жити за інерцією звичок і страхів. У словах Ніцше про «смерть Бога» зафіксовано втрату глибини, яка проявляється спочатку як втрата бажання, а тоді й здатності розрізняти справжнє від зручного. Тому це був заклик не до цинізму, а до відповідальності за творення нових властивостей людяності та пересторога щодо їх радикального й непередбачуваного звиродніння. Ніцше прозирав це саме як діагност актуального й майбутнього, котрий бачить хворобу під шкірою культури: конформізм думки і кволість духу; котрий добре помічає невидиме: тінь, що падає від втоми самої свідомості. Тому «смерть Бога» — це ще й випробування «зору», тобто здатності дивитися в темряву ночі, не осліпнувши, здатності дивитися в морок невідомості, утверджуючись. І сьогодні, коли особливо згущена тінь — тінь війни — відкриває нам глибини людської вразливості, прозирання цього філософа стає нам вельми близьким, адже йдеться як про тотальність занепаду, так і про можливість нового поступу. Втім, на жаль, у цій тіні ми часто плутаємо втому з мудрістю, а байдужість — з миром. Це неабияк може живити форми зневіри і ферментувати інші помутніння духу.
Тіло нігілізму. Війна проросла з певного світоглядного ґрунту, з російської імперської волі до заперечення українського (національного) самовизначення, ба навіть його знищення, перетворюючи ці нігілістичні основи на власну рушійну енергію; війна витягла нігілізм із глибин філософських міркувань у реальність щоденного болісного досвіду, надала йому радикальної форми актуальних практик у повсякденні; війна надала нігілізму плоті — тілесної, відчутної, кривавої. В багатьох охопностях війни нігілізм проявився з усією своєю анатомією. Його дихання — у байдужості, що поширюється швидше за віру; його голос — у криках помсти, які підмінюють справедливість; його руки — у свавіллі, що знищує без розбору; його погляд — у холоді розчарування, що не бачить майбутнього. Це ті самі сили заперечення, відчаю й недовіри, які Ніцше описував як хворобу культури, коли джерелом дії є ніщо. У війні вони втілилися, стали жестами, наказами, рухами, звичками мислення. І хоча російська агресія вивільнила ці сили, дала їм зброю й масштаб, сам їхній живильний ґрунт готувався давно — це і «рашистська ідеологія» як ключовий мотиватор, це і загальна європейська втома від сенсу відповідальності, й звичка миритися з брехнею. Це також байдужість до розрізнення істинного й облудного, зрештою — це недовіра та страх.
Та ця хвороба не минає нас стороною і проявляє наше світовідношення у найважчий час. Інтенції нігілізму відтемняють наші душі безліччю переливів — у страсі втекти, у бажанні сховатися, у мовчазному погодженні з тим, що, мовляв, «так було завжди». Його імпульси входять у кожну тріщину втоми, коли байдужість здається легшою за втрату, коли людина зрікається відповідальності за власну гідність. Руйнування усіляких порядків, викривлення сенсів і плюндрування цінностей змушують щодня проводити самоперевірку на мужність і чесність. І тоді орієнтація потребує вже не так системи, як просто внутрішньої витримки. Війна лише зробила це добре видимим і дає нам урок самопізнання: кожен стоїть перед вибором — чи дозволити ніщо діяти через себе. У цьому і є страшна правда війни: вона не лише нищить, а й виявляє те, якою мірою всередині нас самих оселилися сили розпаду, від яких колись так промовисто застерігав Ніцше.
Отрута невдоволених. Навіть у найсприятливіших періодах, коли цілі спільноти переконують у власній просвітленості, в окремій людині продовжує зріти страшна хвороба — озлоблення або ресентимент — отруєне невдоволення, яке Ніцше називав однією з найбільших проблем прийдешнього.
«[…] саме озлоблення стає творчим і породжує вартості: озлобленість істот, які не здатні на справжню реакцію — реакцію вчинку — і які ховаються неушкоджені за уявною помстою. Тоді як уся шляхетна мораль проростає з тріумфального самоствердження, рабська мораль від самого початку виголошує своє “ні” всьому “чужому”, “інакшому”, “не собі”, і це “ні” якраз і є її творчою діяльністю. Такий ракурс оцінювання, ця доконечна потреба спрямовувати все назовні, замість на самого себе, якраз і є характерною рисою озлоблености: мораль рабів для свого виникнення потребує насамперед ворожого зовнішнього світу, потребує, кажучи мовою фізіології, зовнішніх подразників, щоб збуджуватися взагалі, тобто її активність може в принципі бути лише реакцією»[2].
Отруєне невдоволення починається не так зі зла, як від безсилля: із відчуття, що світ несправедливий до тебе, що хтось інший має більше права, більше щастя, більше голосу. Замість відповісти дією (власного розвитку та змін), людина накопичує гіркоту, шукає виправдань і поступово перетворює образу на моральну позицію. Так народжується дивна насолода — жити з почуттям кривди. Тому ресентимент — це не так емоція, як спосіб існування: не здатність діяти, а потреба звинувачувати. У мирний час ця отрута маскується під чутливість, під благородні гасла про рівність і справедливість. Але у війні її обличчя стає дещо інакшим, його видно виразніше. Ця отрута звучить у голосах тих, хто дорікає Україні за «надмір патосу» чи «нестачу дипломатії», у холодних словах європейських аналітиків, які втомилися від чужої трагедії, у політиках, що називають байдужість «прагматизмом». Є й інша форма ресентименту: коли цілий народ, що живе у тіні імперії, мститься всьому, що нагадує йому про свободу. Так з’являється образ ворога, зручний для виправдання власної слабкості, який стає таким загноєним, що бажання смерті цьому «ворогу» перетворюється на норму повсякдення та константу мислення.
І водночас ця отрута живе і в нас самих — у моменти виснаження, коли легше просто нарікати, ніж виснажливо витримувати; коли співчуття стає тінню злості, а віра в правду поступається бажанню мати рацію. Саме тому філософія Ніцше тут особливо важлива: вона щонайперше дозволяє викривати механізми створення чужої невдоволеності — щоби показати, як не отруїтися власним болем.
Вчитися бачити. Для Ніцше продукування якості — це передовсім мистецтво зору, спроба навчитися бачити світ і себе без покривів звички. Бачити — означає не просто споглядати, а наполегливо витримувати: не реагувати на перше враження, не тікати у зручні пояснення, а навчитися дивитися повільно, уважно, з різних перспектив. Отже: уважний погляд, терпіння, повільне сприйняття, яке не поспішає із судженнями та гарячими висновками. Тому такий погляд не народжується з реакції, а виростає з досвіду внутрішньої роботи, де мислення стає актом мужності; такий спосіб бачення починається з внутрішньої паузи — здатності витримувати явище, не тікаючи від нього у звичні оцінки. Це своєрідне тренування спостереження: не запитати одразу «хто винен?», а спершу помітити, що саме відбувається, що я відчуваю, чому саме це викликає опір. Коли ми стикаємося з чимось мало зрозумілим або болісним, природно виникає бажання відвернутися. За Ніцше, треба зупинитися і придивитися! Ще уважніше! Спокійніше! Треба дати цьому досвідові простір, щоб він відкрив свій сенс. І це зовсім не про якусь пасивність, а радше про працю уваги, яка поступово перетворює хаос на форму, а емоцію — на розуміння. Таке бачення можна тренувати у щоденному житті: не поспішати з висновками у розмові, перечитати текст, який дратує, розпізнати в чужій позиції спочатку не ворога, а симптоми. Усе це — маленькі вправи «повільного вдивляння».
Війна зробила цю здатність особливо потрібною, ба навіть крайнє необхідною. Вона примушує дивитися на страждання, на втрати, на руйнування, і водночас вимагає не втрачати «зору» — не дозволити болю чи люті стати єдиною призмою сприйняття. Вчитися бачити в таких умовах означає розрізняти: не плутати справедливість із помстою, віру з ілюзією, співчуття зі слабкістю. Це погляд, який тримає рівновагу, коли постійно і неухильно хитає. Отже, це спосіб дивитися крізь «темряву подій і часів», щоби навчитися жити з ясністю.
Несвоєчасна своєчасність. Ніцше називає свої погляди «несвоєчасними», але саме в цій властивості ми сьогодні впізнаємо її своєчасність для нас. Там, де культура посилається на пам’ять, філософ вимагає відповіді від самої присутності; там, де історія пропонує пояснення, він виводить людину у поле ще не названого. Він вимагає активності та занурення. У цьому можна побачити більше етики, ніж у нормах: бо мораль, що не виростає з випробування власного погляду, виглядає пластиковим декором в добрих руках. А дію, що не походить із внутрішнього переживання, можна назвати «порожньою». Тому «несвоєчасність» у Ніцше — це, крім усього, акт початку. Такий погляд стає для нас формулою опору часові, який прагне все прискорити. У цій думці чується виклик нашому нагальному — гарячому і виснаженому війною: плекати та народжувати смисли, адже «гранична ситуація» у війні позбавлена декорного пластику й ніколи не залишається порожньою. Несвоєчасність — це спроба повернути досвід до точки кипіння, де ще нічого не вирішено остаточно. Отож несвоєчасність — це не так втеча від часу, як спосіб бути в ньому інакше, бачити те, що сама реальність воліє спростити та приховати, бачите те, що вона для нас своєчасна. Така несвоєчасність завжди прагне витримати незавершеність теперішнього і зберегти в ньому можливість народження. Саме тут починається і утверджується дія, яка не повторює задане і нав’язане. Її урок — щонайперше для всіх українців — простий хоч і вельми небезпечний: поки ми здатні дивитися в обличчя часу, він не має влади зупинити народження нового.
[1] Friedrich Nietzsche, Jenseits von Gut und Böse. Vorspiel einer Philosophie der Zukunft, in Sämtliche Werke, ed. Kritische Studienausgabe, vol. 5 (München: Deutscher Taschenbuch Verlag; Berlin: de Gruyter, 1999), 29. Зіставлено із перекладом: Фрідріх Ніцше, По той бік добра і зла. Генеалогія моралі, пер. з нім. А. Онишко (Львів: Літопис, 2002), 21.
[2] Friedrich Nietzsche, Zur Genealogie der Moral, in Sämtliche Werke, ed. Kritische Studienausgabe, vol. 5 (München: Deutscher Taschenbuch Verlag; Berlin: de Gruyter, 1999), 270-271. Зіставлено із перекладом: Фрідріх Ніцше, По той бік добра і зла. Генеалогія моралі, пер. з нім. А. Онишко (Львів: Літопис, 2002), 205.
