Внутрішнє. Ім’я Сьорена К’єркеґора навряд чи можна знайти в аналітичних записках щодо якихось безпекових проблем. Однак це не означає, що йому там не місце — тим паче коли йдеться про безпеку внутрішню: духовну, екзистенційну, здатну тримати людину в момент, коли навколо все розпадається чи коли навколо намагаються все зруйнувати. Адже саме цей данський мислитель, заглиблений у тишу індивідуального існування посеред галасу обуреного Копенгагена, окреслив одну з найточніших форм внутрішньої напруги — між страхом і вірою, між розпачем і покликом до справжності. У час, коли війна в Україні поставила під загрозу не лише життя, а й відчуття орієнтирів, особистий ресурс, внутрішня стійкість і осмислення власного «Я» стають критично важливими; «коли гуманістична форма втрачає свій зміст, виникає потреба […] у філософському переосмисленні самих засад…», а К’єркеґор показує, як таке переосмислення починається із чи не найрадикальнішого пункту: з особистої внутрішньої глибини.
Глибина. Стосунок філософії К’єркеґора до безпекового виміру можна виокреслити як інструмент для внутрішньої безпеки — витримки у крайній нестабільності. Її сила в глибинному розпізнанні того, як бути із тим, що загрожує духу: у здатності встояти перед екзистенційною дезорієнтацією, витримати страх як структуру свободи, не втікати від відчаю, а розгледіти у ньому виклик до відповідального буття. У його ключових категоріях — «відчай», «страх і тремтіння», «естетичне, етичне й релігійне існування» — я вбачаю інструменти самовпорядкування перед обличчям жахливої небезпеки: коли обстріли перетворюють будівлі на уламки, а звичні слова не здатні описати біль. У цьому сенсі К’єркеґора можна назвати радше філософом глибини, ніж філософом занепаду. Саме ця внутрішня глибина є нашим потенціалом, адже тиша усередині дозволяє витримати хаос зовні. Там, на глибині можна побачити внутрішню геометрію спротиву – не в агресії чи втечі, а в самостійному рішенні стати собою. І саме в цьому полягає така важлива сьогодні межа безпеки — бути собою не як риторичне гасло, а як акт внутрішньої відповідальності із постійним зусиллям стверджувати духовну вертикаль.
Самість. Свою працю «Хвороба до смерті» К’єркеґор починає фундаментальним питанням: що означає бути людиною? Ключ до розуміння він вбачає у категорії «самість» — внутрішній спосіб, в який людина ставиться до самої себе, намагаючись зрозуміти ким вона є. Людина — це не лише те, ким і як вона є зовні, а передусім той внутрішній рух, що повертає її до самої себе, до самопізнання і в цьому процесі — до усвідомлення себе. За К’єркеґором, людина — це синтез скінченного й нескінченного, тимчасового й вічного, свободи й необхідності. У кожному з нас поєднуються обмеження і прагнення до безмежного, миттєвість і тривкість, особистий вибір і зовнішні обставини. Ці пари не варто розуміти лише абстрактно — вони стають життєвими, якщо поставити собі питання: (1) що в мені обмежене — мої ресурси, моє тіло, мій час? А що в мені нескінченне — мої мрії, віра, потенціал вдосконалення? (2) що в моєму житті є лише на мить — змінюється, минає, втрачається? А що залишається незмінним, навіть коли обставини руйнуються — окремі переконання, пам’ять, любов, гідність? (3) де в моїй ситуації мій вибір, а де обставини, що я не обирав, але мушу на них відповідати? Тобто, у чому я можу обирати — як реагувати, чим керуватися, яку позицію займати? А що є заданим — моє походження, хвороба чи війна, яку я не обирав? І лише тоді, коли це поєднання стає усвідомленим, коли самість «відноситься до самої себе», з’являється те, що К’єркеґор називає духом. Усвідомлення себе як цілісності — з усіма суперечностями, слабкостями і прагненнями — відкриває шлях до відповідальності. У цій внутрішній роботі постійного самозапитування — «відношення у відношенні» (тобто здатності не просто жити, а ще й рефлексувати над самим собою і бачити себе у власному ставленні до себе) — народжується стійкість, формується міцність, самість стає зрілою, відбувається становлення гідності. Йдеться про те, що ці риси не з’являються ззовні — вони формуються всередині, коли людина наважується дивитися в очі своїм страхам і сумнівам, які особливо загострюються в умовах втрат, невизначеності, суспільного болю. Там, на глибині, сам-на-сам людина вже не може заховатися за фрази «я такий/така, як є» чи «так я сформувався/сформувалася — їй доводиться будувати себе, витримувати напругу між полюсами (наприклад, між свободою та відповідальністю, між страхом і довірою). Це не психологічний комфорт, а моральна праця — шукати в собі сили не здаватися навіть тоді, коли все навколо хитке — в особистому житті, в суспільстві, в самій довірі до світу. Самість — це не фіксований стан і не просто особиста якість, а постійний процес відповідального ставлення до себе. Вона виявляється як форма моральної, особистої та екзистенційної зрілості. Саме цієї зрілості сьогодні особливо потребує світ, який розхитується між страхом, зневірою та байдужістю.
«Людина — це дух. Але що ж таке дух? Це самість. Але тоді — що ж таке самість? Самість — це відношення, яке відносить себе до самого себе, — інакше кажучи, вона [самість] — це те, що у відношенні відноситься до самого себе, тобто самість є не так відношенням, як тим, що відношення відноситься до себе самого. Людина — це синтез нескінченного і скінченного, тимчасового і вічного, свободи і необхідності, одним словом, синтез. Синтез — це відношення між двома [властивостями]. [Втім,] розглянута в такий спосіб людина ще не є самістю».
Відчай. Отже, самість проявляється в тому, як людина свідомо ставиться до власного життя, його можливостей і обмежень. Якщо в певний момент вона відчуває незадоволення своєю самістю, є різні способи проживати цей стан. Хтось намагається ігнорувати це незадоволення, хтось втікає в розваги, хтось — у звинувачення інших. Однак усі ці реакції ведуть зрештою до тої самої фундаментальної проблеми — відчаю. А відчай — це, за К’єркегором, хвороба, яка веде до смерті. У понятті «відчаю» філософ вбачає глибинну розладнаність людського синтезу: втрачений баланс між тимчасовим і вічним, свободою і необхідністю, скінченним та нескінченним. Відчай — це не просто відсутність надії. Це стан, в якому порушується внутрішня гармонія: людина втрачає рівновагу між власною обмеженістю і прагненням до вищого, між буденними й вічними сенсами, між тим, що вона обирає, і тим, чого змінити не здатна.
Діагностика. В умовах війни та великих криз ця втрата рівноваги стає ще більш відчутною: ми наче розірвані між тривогою і бажанням діяти, між болем втрати та необхідністю жити далі. У певному сенсі відчай виникає як збій у структурі самості, коли людина або не знає, ким є, або намагається бути тим, ким не є, копіюючи чужі ролі чи втікаючи в самообман. Цей стан, на думку данського мислителя, — внутрішній зрив, що оголює саму природу людського існування. Йдеться про глибоку дезорієнтацію, яка виникає, коли ми втрачаємо зв’язок із власним духовним джерелом — з тією глибинною основою, внутрішньою точкою, з якої виростає наше справжнє «Я». Саме тому філософія, що входить у глибину таких переживань «останніми питаннями», стає такою важливою: вона дає мову, щоби назвати свій стан, як-от «відчай» чи «втрата себе»; формує увагу до невидимих фундаментальних зрушень, навчаючи бачити у тривозі — знак порушеного синтезу; вона вчить уважності до найменших внутрішніх зрушень, які ще не стали болем, але вже говорять, що щось не так. А головне — філософія стає помічною людині у вияві напруги, хоч і без обіцянок швидкого полегшення, вона вчить залишатися у правді із собою, допоки криза не відкриє свого сенсу. У цьому полягає її «тихе», але реальне вбезпечення.
Усвідомлення. Найбільша небезпека — не в тому, щоби бути у відчаї, а в тому, щоби не знати про нього, не усвідомлювати його. Себто, можна жити у стані відчаю, навіть не розпізнаючи його, продовжуючи існувати у внутрішньому відчуженні чи приглушеній тривозі. Саме усвідомлення свого стану, навіть у його крайній формі, відкриває шлях до виходу. У цій логіці К’єркеґора безпека не асоціюється з комфортом або збереженням status quo. Безпека — це не «все буде добре», а «я знаю, де я є і що зі мною відбувається»; вона вимагає внутрішнього струшування, болючої правди, зустрічі з власною неавтентичністю. Але саме в цьому й полягає терапевтична сила філософії: вона не заперечує хворобу духу, а допомагає її розпізнати — через аналітичну роботу з власними протиріччями; через мисленнєвий рух, що вчить не втікати, а залишатися в точці болю. У реаліях війни, коли багато хто живе у стані втрати, виснаження чи емоційного «замороження», така аналітика стає порятунком. Тож, ця філософська «діагностика» не завершується апатією чи нігілізмом — вона увінчується усвідомленням і спонукає до внутрішньої роботи, до шляху, на якому можна здобути нову, істинну самість.
Віра. Після усвідомлення відчаю має послідувати акт віри як крок, що вкорінює дух у джерелі. Віра тут — це не догматична певність, а радше сміливість бути собою в перспективі трансцендентного. Це довіра до того, що за межами власних сил є сенс, який дає змогу встояти. К’єркеґор говорить із християнських позицій, а сам механізм цієї віри — покірність, відкритість, готовність пережити кризу — звучить універсально. Це відповідь не на запитання «як уникнути страху?», а на запитання «що робити, коли страх є уже?». І саме тут його думка виявляється особливо актуальною для нас у час російської навали, коли страх, біль і втрата вже стали частиною щоденного досвіду. Вони вимагають не втечі, а витримки. Саме в цьому акті віри, що вкорінює дух у невидимому, філософія стає мовою цього вкорінення — вона не замінює віру, а допомагає її осмислити й не втратити. Так філософія (як інструмент) входить у поле духовної безпеки: вона готує людину до зустрічі із тими викликами, яку несе реальність, навіть якщо це зустріч із прірвою. Вона вчить і витримувати напругу між протилежностями, і розгортати горизонт смислу там, де панує темрява.
Опора. У час, коли світ розпадається не лише політично чи інституційно, а в самій своїй екзистенційній основі, розуміння себе як відношення, що має відповідати за себе, стає не абстрактним ідеалом, а умовою витримки. У К’єркеґора можна вгледіти те, як вистояти, не втративши «я», не ховаючись у ролі й маски. Це означає: не затуляти себе ілюзіями або ролями, а стати здатним визнати себе як людину зі страхами, сумнівами, болем — і все ж не відмовитися від себе. Це також означає бачити: Ось тут у мене є вибір — і я маю відповідальність. А ось тут обставини, яких я не зміню, але можу змінити своє ставлення до них. Окреслена формула не замінює інституту безпеки як такого, але формує ту внутрішню етику, без якої жоден інститут не витримає тиску історії. Адже інститути занепадають тоді, коли всередині більше нема того, що скріплює — коли люди звикають не чути себе, не брати на себе відповідальність, не витримувати правду. У цьому сенсі самість, що знає про свою глибину, стає простором останньої опори — не тільки для самої себе, а й для світу, в якому щораз більше людей починають усвідомлювати: порятунок ніколи не є лише зовнішньою справою. Це, власне, і є філософська безпека: не оборона від нападу, а вкорінення в собі, в пошуку істини, яку не можна зруйнувати ззовні.
Синтез. Отже, міркування К’єркеґора про людину як «самість» відкриває глибинний вимір людського буття — той, що не зводиться до психіки чи поведінки, а тримається на унікальній формулі співвідношень: «нескінченного-скінченного», «тимчасового-вічного», «свободи-необхідності». У цьому варто вбачати радше живий виклик, аніж виверти абстрактних структур: бути у згоді із собою як із синтезом, що завжди напружений і незавершений. І хоч знання самої формули не гарантує гармонії, воно прокладає шлях до неї — шлях, що проходить крізь усвідомлення, розпізнавання і витримування. Спробуймо поставити собі питання: Чи живу я лише сьогоднішнім, чи щось у моїх вчинках спрямоване в майбутнє, у вічність? Бо коли синтез залишається неусвідомленим, він стає джерелом тріщин і хаосу. Людина, яка не знає, ким є, не розуміє своїх меж і можливостей, легко піддається зовнішнім маніпуляціям і внутрішньому згасанню.
Збирання. Саме ця ідея К’єркеґора — що лише осмислена самість здатна вистояти — виявляється не тільки глибокою, а й неймовірно сучасною. У час, коли людська суб’єктивність розпорошується між екранами, алгоритмами та страхами, коли ми все частіше живемо в зовнішньому потоці, а не у внутрішньому зв’язку з собою, філософія стає мовою збирання себе: вона пропонує інструменти самовпорядкування, критичної рефлексії, екзистенційної витривалості. Це вміння не просто думати, а проживати свою думку до кінця — бути зосередженим, відповідальним, уважним до себе і до світу. Відчай — це не тільки хвороба духу, це сигнал про внутрішній вакуум, діагноз здатності щодо внутрішнього слухання. А філософія — це те, що знову вчить чути: бути уважним до власного голосу, віднаходити сенс у кризі, стояти на своїй «внутрішній землі», питаючи себе «хто я?». Це і є безпековий сенс філософії: збирати все у цілісність і ставити питання. І тому думка данського філософа — не якась естетична втіха, а безпековий ранг, форма оборони людського у людині, внутрішній бар’єр проти нівелювання особистості. У світі, де нас атакує не лише зброя, а й байдужість, пустодзвін і розгубленість, ця філософія — наш інструмент убезпечуватися і бути гідними.
