Світ, який покладається на ціннісні основи прав людини, свободу особистості та політичний плюралізм, дедалі частіше виявляє ознаки глибокої внутрішньої втоми, ба навіть, — виснаженості. Ціннісний ліберальний консенсус, який у другій половині ХХ століття, здавалося, міцно вкорінився у західних демократіях, просто тріщить у першій чверті ХХІ століття. Це спричинено натиском історичних зрушень та політичних викликів, на які, як видається, цей консенсус не здатен адекватно відповісти. Європа ніяковіє за власну ідентичність, губиться у пошуках рівноваги між свободою та безпекою, між правом на відмінність і страхом перед радикально іншим.
«Постдемократичний дрейф» — термін, який колись здавався діагнозом для політично пасивного електорату, — сьогодні охоплює цілі держави. Демократія зберігає процедури, але втрачає дух. Вибори технологізуються TikTok-роликами, а свобода засобів інформації асоціюються із боротьбою YouTube-інфлюенсерів за кількість підписників. Здається, Європа дедалі глибше занурюється в статус «музейної статистики», яка в окремих, але дедалі частіших проявах своєї багатогранності може й не цуратися простих рішень при розв’язанні складних проблем чи спекуляцій щодо «популярних» тем. Це свідчення того, що моральний м’яз її спільнот дедалі більше атрофується в умовах звичного комфорту та зручної байдужості.
Кліматична криза та цифровий прогрес стали чинниками поглиблення прірви. Перша — це дзеркало безвідповідальності перед майбутнім і нездатності мислити в категоріях тривалого та спільного. Друга — це розпад самої здатності мислити: рефлексію замінює реакція, автономію — алгоритм, а зміст поступається формату. Ці процеси формують нову вразливість до маніпуляцій і фрагментацій, котрі вміло інструменталізують авторитарні режими. Відтак, під загрозою сама здатність суспільств до глибшого осмислення й моральної самоорганізації.
Ці проблеми — не теоретичні вигадки і не фантазми тривожної уяви. Це питання філософської актуальності: Чи не реальні це симптоми процесу стабільної втрати та постійної дезорієнтації, посиленої самообманом? Чим і як, власне, інтенсифікується цей процес?
Після великої фінансової кризи, яка підірвала віру в соціальну справедливість, після хвилі мігрантів і випадків терористичних нападів, які добряче похитнули межі толерантності, Західна Європа, як видається, стала на шлях повільного нисхідного руху щодо власної впевненості у власному ж проєкті. Свобода дедалі частіше вимовляється відокремлено від відповідальності («свобода від» замість «свобода для»), а безпека — як щось зовнішнє, що не має стосунку до внутрішнього вибору і залишалася на відкуп совісті досвіду «ніколи знову». Місцями виглядає так, ніби цей досвід потрохи втрачає свою здатність обсяжно передаватися, адже пам’ять про катастрофу не доєднується до розпізнавання її передумов сьогодні. Натомість спекуляції змістом альтернатив чи боротьбою за більші права та історичну справедливість тільки множаться. Звідси й повзуче повернення старого під новим обличчям: зростання підтримки крайніх правих — це не лише про дієвість популізму, але й про «спосіб виїхати» в момент слабкості іншого, про свідчення глухоти до ціннісного звучання власної історії, морального судження і розламу між політичною мовою та екзистенційною реальністю.
Пандемія COVID-19 оголила крім усього втому мислення і кризу розрізнення. Раптово світ зіткнувся з обмеженнями, які були потрібними, але достатньо широко сприймалися як посягання на «священну автономію». Парадокс свободи, позбавленої форми, став очевидним: людина, яка звикла до прав без відповідальності, виявилася безпорадною перед обличчям обов’язку. Вибір між маскою і спротивом набував рис екзистенційної драми. Публічне слово фрагментувалося, етичний центр — розмивався. А рівень інтелектуальної культури осмислення проявив себе з новою хвилею не в есеях сучасних філософів, а в коментарях звичайного пересічного під щоденними новинами, в аргументах «за» і «проти», які в багатьох випадках нічим не відрізнялися від випадкових атональних вигуків.
Зовсім невдовзі, коли новітні виклики почали тестування морально-світоглядних якостей Західної Європи, приходить, певно, ключовий екзамен — війна. Безпідставне і агресивне російське вторгнення в Україну стало не просто черговою «зовнішньою подією» геополітичного характеру, а випробуванням самої структури гуманізму і західного світогляду, стилю життя і мислення, що вже тріщали під натиском внутрішніх суперечностей. Задум швидко заскочити і з монгольським напором московських градів підкорити, наткнувся на одну із типологій європейської свободи — українську ідентичність, але, на жаль, довелося чути й про потребу «діалогу із чортом» від творців теорії комунікативної дії, які вочевидь не врахували, що тип раціональності у чорта геть інший. Словом, самовпевненість та агресивність росіян, що зростилися на історичній сваволі та на імперській нездатності до самопереосмислення, принесли в Європу загрозу принципу «бути вільно». Шкода лиш, що про «необхідність гніву та спротиву» московській навалі, учні комунікативістів починають розуміти так пізно, граючись в діалогізми, адже тут потрібні далекобійні і надточні «інструменти бесіди». Іспит триває, а завдання екзаменаційного білету набули екзистенційного характеру для всіх.
Російський танк, іранський шахед та корейський солдат — це не просто зброя на полі бою, а втілення путінської історіографії, яка заперечує множинність і право на ідентичнісну відмінність. А втім, риторика про «адін народ» — це не історична дискусія, а війна на символічне знищення права бути окремими, бути українцями-європейцями, бути вільними. Це агресія не лише проти держави, а проти форми людського існування, у якій закорінена гідність, відповідальність, співпричетність. Тож атака на саму можливість бути українцем, бути людиною, бути громадянином з гідністю — це виклик усій традиції західного світу і його модерній ціннісній матриці, це спроба підкорити і його. Ідентичність тут — предмет прицільного обстрілу, зневаги, спроб зламати те, що у Європі стало великим досягненням останнього століття — право бути собою й бути з іншими вільно та мирно. Тема ідентичності в Україні змінила акценти з культурного чи політичного на вимір реального виживання, в буквальному й глибоко екзистенційному сенсі. Український досвід виявляє і наголошує в європейському самоусвідомленні те, що воно саме в собі перестає бачити і проєктувати — ключові орієнтири. І саме тут, у цій точці радикального виклику, філософія має проявити свій потенціал та відповідальність — як практика, що ставить питання не так про те, як жити, як про те, що означає жити гідно; що означає залишатися людиною в умовах, коли людина може бути знеціненою; що означає бути нацією, коли тебе хочуть перетворити на територію.
Тож неуникненною є констатація: перша чверть ХХІ століття охоплена кризами — глобальна криза гуманістичної форми і її гострий вияв через локальну війну за ідентичність. Філософія має побачити їх не як ізольовані один від одного епізоди. А як один процес, який корозить Європу, знищуючи Україну, і який не може бути позбавлений свого фундаментального виміру, адже в ньому збігаються спіралі розпаду у своїй спрямованості проти людини як носія гідності, свободи та відповідальності за сміливі та впевнені дії. Світ, що або відмовляється від цінностей чи надуманими, чи реальними ізмами, або цілить у них прямою атакою, створює ситуацію, в якій вижити — означає зуміти витримати запит: «хто я?» і «навіщо я?». Саме тому в центрі безпеки опиняється не держава, не ринок і не армія, а людина — як осередок змісту, як питання, яке не можна обійти. У цій точці філософія постає як інструмент убезпечення людини, бо саме вона вміє ставити питання, які повертають нам форму — людську і громадянську та зміст — смисловий і ціннісний. Уміння мислити, розрізняти, формулювати смисл і не здаватися на милість обставин — це сьогодні вже далеко не характеристика якогось класу інтелігенції, а базова опція виживання в епоху розгубленості та нищення. В Україні, де війна зазіхає на людину не тільки як на громадянина, а, щонайперше, як на смисл, це уміння стає етичним завданням і умовою внутрішньої безпеки. І саме від виконання цього завдання українцями сьогодні залежить загальноєвропейський образ ціннісного поступу завтра.
Тож ця колонка відкриває спроби актуалізувати розмову про людину, її гідність, здатність до мислення, переживання, спротиву, орієнтації; це спроба пошуку та актуалізації джерел для самовбезпечення. Не з пафосом філософських висот, а з увагою до конкретних інструментів. Не з риторикою про невловимі сутності, а з аналізом до практичного виміру. Бо, зрештою, філософія — це не лише любов до мудрості, а й одна з форм внутрішньої оборони, форма тихої, але принципової безпеки, яка починається з глибоких питань.
**
Далі: коли гуманістична форма втрачає свій зміст, виникає потреба не лише в оновленні політичних інструментів, а й у філософському переосмисленні самих засад, у наведенні нових контурів — понять «гідності», «свободи», «відповідальності», «спільності». Тому сьогодні завдання філософії — оновлювати підстави мислення на боці здорового глузду і проти різних світоглядних хвороб замість відсторонено споглядати занепад чи сипати осудом за «дефіцит усього»: дати мову для подолання зневаги, інструменти для внутрішньої опори, перспективу для етичного переозначення. Саме філософія здатна показати, яка форма буття сьогодні ще здатна бути гуманною і як долати форми виродження.
Один із найкрасномовніших та найвпливовіших авторів, котрий найбільш чітко побачив та надзвичайно промовисто артикулював руйнацію свого часу як внутрішню катастрофу і передбачив її на 200 років вперед, був Фрідріх Ніцше. У його діагнозі «смерті Бога» йшлося не так про втрату релігії, як про втрату структурованого смислу, в якому Захід жив століттями. У словах про те, що «ми самі вбили його», тож і самі знищили горизонт, звучить передчуття тієї антропологічної кризи, яку ми сьогодні продовжуємо проживати. Для Ніцше це означало прокричати діагноз, а відтак потребу створення нової мови після перегляду старих орієнтирів, потребу в здатності надавати значення у світі, де звичні регулятиви вже не працюють. Це був заклик не до цинізму, а до відповідальності за творення нових властивостей людяності та пересторога щодо їх радикального й непередбачуваного звиродніння.
Втім, й у інших критичних періодах історії можна виявити ті філософські маркери, що вказували на потребу ставати не лише засобом осмислення занепаду, а й імпульсом до захисту людської гідності. Чи ті, чи ті найпомітніші саме в моменти, коли здавалося, що форма буття розпадається. Саме в таких обставинах Платон після розпаду афінської демократії намагався заново окреслити політичні та етичні форми буття. Криза пізнього Риму — народження філософій внутрішньої свободи: стоїцизм Епіктета, Сенеки. У XVI столітті, на тлі духовного розламу між католицизмом і Реформацією, Еразм Роттердамський сатирично викривав гордовитість офіційної мудрості, що втратила зв’язок із живою етикою. Образ «глупоти» у його праці варто зчитувати радше як виклик зарозумілому догматизму, як заклик повернутися до щирості, милосердя й духовної свободи, аніж як банальне заперечення розуму. У XVII столітті, на тлі релігійних війн і політичного насильства, Рене Декарт шукав незаперечну точку опори в «мислю, отже існую», а Джон Локк формулював принципи політичної толерантності та обмеженої влади. У ХХ столітті після Першої світової війни, коли на тлі кризи європейського раціоналізму, яка стала очевидною після війни, Едмунд Гуссерль закликав повернутися до витоків досвіду — до «життєвого світу» як підстави нового філософського мислення. У часи нацизму Дітріх Бонгеффер, усвідомлюючи, що політична мова більше не працює, осмислював «дурість» як моральну проблему і наголошував на внутрішній свободі як останній формі спротиву. Ці голоси — в різний спосіб, але щоразу — намагалися дати мову для того, щоб не здатися: тримати межу, розрізняти, зберігати людське.
Сьогодні ці голоси звучать знову — інакше, але не менш актуально. Їх необхідно актуалізувати з новою силою в іншій реальності: український досвід — це і локальний біль, і дзеркало Європи, в якому та бачить власну розгубленість і слабкість у час випробувань. Ситуація ставить філософії не виключно теоретичне, а екзистенційне завдання: не тільки пояснити війну, а надавати силу вистояти у ній. Тож мені йтиметься не про афішне цитування філософів минулого чи теперішнього, а радше про продовження їхньої роботи в нашій екзистенційній мові, в наших відповідях на реалії, у наших зусиллях не здатися в надскладних умовах. Те, що колись формулювалося як реакція на катастрофи і падіння різного штибу, сьогодні набуває нового змісту — як інструмент для виживання з гідністю.
Саме тому ця колонка не так про ключові імена з історії філософії, як про окремі думки, які в їхніх текстах можна розгледіти як опір і орієнтацію. У центрі моєї уваги будуть моменти напруги й відповідальності, у яких філософія не закривалася в абстракції, а формулювала смисл, здатний стати внутрішньою опорою. Я спробую вловити в їхніх голосах мотиви, що здатні резонувати тут і тепер — як виклик, як напрям, як інструмент. Не для академічної екзотики, а для практики самовбезпечення, де думка — не втеча від реальності чи осуд похідних проблем, а форма присутності в цій реальності та спроба наблизитися до розв’язку цих проблем. Адже війна, яку переживає Україна, не лише свідчить про її власну драму — вона переплетена і оголює інші проблеми: черговий виток загальноєвропейської кризи цінностей, втрату довіри до інституцій, моральну виснаженість і сліпоту. Саме тому розмова про філософію сьогодні — це не втеча в минуле, а спроба витягти з нього ті смисли, які здатні підтримувати людину в теперішньому.
