З апокаліпсисом у анамнезі
11 березня 2020 року ВОЗ визнав Ковід-19 пандемією. Захворіло 687,69 млн, понад 6,8 млн померли. Перші роки (згідно з опитуваннями Ipsos) Ковід вважали головною проблемою більшість країн світу, потім на перше місце вийшла інфляція. Офіційно пандемія завершилася в грудні 2024-го, тоді ВОЗ представив свій фінальний по ній звіт.
Головне до чого привчили нас роки пандемії — фіксована пікова емоція: інстинкт збереження, увімкнений на повну, та за відчуттями кінець світу неминучий і безальтернативний.
П’ять років тому звучали голоси публічних інтелектуалів: Шекспір, мовляв, написав свого «Короля Ліра» за часів великої чуми, отож і ми вийдемо з цієї моровиці, прихопивши з собою новий досвід виживання і шедеври рівня трагедій Шекспіра. Щодо другого пункту, то ні, взагалі ні, жодних шансів. А от щодо нових досвідів виживання, про це варто якраз через п’ять років і поговорити трішки.
Зустрічали жарт? Світ збожеволів враз і по всіх директоріях невипадково, нас бо попереджали, що коронавірус сильно впливає на мозкову активність, наслідки його для психіки явні та неясні, ну от, маємо, бач, наслідки. Жарти жартами, але ті світоглядні проблеми, які прогнозували філософи-публіцисти в перший локдаун, нині, здається, стали нашою (політичною) реальністю. Між іншим, за тими самими опитуваннями Ipsos головне занепокоєння у людей від 2023 року і донині викликає збереження психічного здоров’я.
Недовіра
Патрісія Локвуд, англійська поетка, написала есей «Безум після корони?» (Insane after Coronavirus?); вона рефлексувала перебіг власної хвороби. З чоловіком заразилися і хворіли одночасно, в сусідніх кімнатах. Патрісія судомно гуглила все підряд, робила нотатки до нової книжки, яка відкриє людству сенс буття, одужавши, перевіряла, що гуглила і нотувала і була шокована нісенітницями. Єралаш в тих запитах був позірним. Коли жінка під час пандемії записує щось про Маску Червоної Смерті і про Статуї Перикла, а у гугла питає, «які штуки використовують, щоби оживляти людей струмом», то жінка має план. Оповідання По про тих, хто покараний на смерть, бо влаштував бенкет під час епідемії; Перикл, якому завоювати світ завадила епідемія — тут непростий контекст, і Патрісії в ролі доктора Франкенштайна зшивати з мертвої плоті людство, що загнулося від масової хвороби. Її чоловік цілодобово грав в комп’ютерні ігри-симуляції. Патрісія ж була впевнена, що він вдає хворого, його кашель їй звучав глузливо, а сам тим часом, ясно що, задумав її отруїти. Кожен із цих двох так захоплений ідеєю створення нового світу, бо старий сконав, що проникаються лютою, ворожою недовірою одне до одного. Такий вигляд має заздрість і ревність деміургів.
Тотальна криза довіри супроводжувала нас всі роки пандемії і не думає сходити зі сцени. На дуже намацальному рівні: кожна людина потенційно загрожує нашому життю. На більш широкому: кожен день ізоляції слід було довіряти діям твого уряду і науковій спільноті, котра розробляла вакцину. Те, яка лавина фейкових нових залила соціальні мережі паралельно з вимогами довіритися, цю справу не полегшувало. У кризових станах ми потребуємо додаткову довіру, додаткову солідаризацію, додаткове почуття доброї волі, яке — складається таке враження — було геть усе вичерпане за перші дні локдауну.
Під час ізоляції, мовляв, люди стали самими собою… Інший бік примусового ставання собою — перегляд того, що здається нормальним із позиції суспільного договору, а не індивідуальної потреби. Комунікація стала більш екстремальною, суспільно схваленим є демонстрація нав’язливих ідей та тривог на публіці. Те, як змінилася нині уже мова й міжнародної дипломатії, радикально і швидко, годі було б уявити.
Виключення
Здорові, інфіковані, ті, хто перехворіли, ті, які вакцинувалися, ті, що другий раз вакцинувалися, ті, що з бустером, ті, що перехворіли уже двома штамами, ті, хто померли, ті, хто в зоні ризику, ті, хто ковідіоти і ковідесиденти. А ще китайці і всі, хто на китайців схожі і побували колись в Китаї, бо то вони у всьому винні… Практики і теорії виключення стали першим і дієвим способом осмислювати Ковід.
Одна з перших книжок про Ковід — «Ми вийшли на вулицю і знову побачили зірки» (And We Came Outside and Saw the Stars Again) за редакцією Ілона Ставанса. Це альманах, тридцять різних авторів писали про досвід пандемії короткі оповідання. Сентиментальне і пафосне чтиво, чесно кажучи. Оповідка про батька, який намагається заспокоїти страхи сина, котрий не розуміє, що раптом сталося з Парижем; чи, скажімо, історія лікаря, котрий працює в Нью-Йоркській «швидкій» і піклується про близьких одночасно — в режимі тихого подвигу. Одне оповідання розлютило читачів. Там пандемія зупинила політичні протести в Чилі; кажуть, не шукайте в хворобі користі. Так автору й не йшлося про користь, а про додаткову шкоду.
Ба більше: практики виключення розповсюдилися не лише на соціальні групи, а й на саме живе тіло. Непереривність і цілісність природного тіла функціонує відтак чимсь типу карти на поверхні плоті. Про це багато писав Брюно Латур в колонках під час першого локудауну, які скоро видали й окремою книжкою. В есеї «Неживі тіла накопичуються» (Multiplying the Number of Mortal Bodies): наше ставлення до тіла виходить із ототожненням його з самою планетою, тіло-земля таке собі, але планету ми розмічаємо на зони корисних копалин і вибираємо по секторах все, що можна, ми засвоюємо ресурси планети за принципом клаптикової ковдри. Так же мислимо живе тіло, яке «здобувають» і «виробляють»: «Онколог і понеділок, нефролог в середу вдень і кардіолог у п’яницю поводяться так, ніби вони вибрали три окремі органи з одного мого біологічного тіла».
Недовіру поширили на власне тіло людини. Небезпека іде ззовні від інфікованого Іншого і зсередини власного хворого тіла, значить, треба те тіло полікувати від всяких вірусів, поставити стіну і зробити плоть great again (перипетії з корисними копалинами в Україні докладіть до метафори Латура самостійно, я вам довіряю).
Ізоляція і розширення
Втім, загрожувала нашому життю не всяка людина, а та, яка порушила соціальну дистанцію. Ідея кордонів, котра довгий час в об’єднаній Європі перейшла з розряду практик у розряд подоланого упередження, оприявнилася на часі дуже чітко. От закриті кордони країн і скасовані перельоти. От зачинений від випадкових перехожих і кур’єрів твій під’їзд. От твоя маска на твоєму обличчі. А от людина, яка проникає через ці кордони і тобі погрожує. З іншого боку маємо особистий, навіть інтимний досвід ізоляції, який одночасно з тим є неунікальним і, головне, несамостійним. Ізолювали під час Ковіду не тих, хто захворів, а іще здорових. Власне, як і роблять при карантині, але на карантин пішла більшість країн планети. Шататися почало уявлення і про особисті кордони.
Зрештою, саме порушення кордонів завершило пандемію. Ні, я зараз говорю не про 24.02.22 в Україні, коли всі забули про коронавірус. Імунізація — це буквально вторгнення в об’єкт, порушення його кордонів, це дифузія і гібридизація природного.
Десь під час другого локдауну Амітав Кумар написав сатиричний роман «Часи за межами цього часу» (A Time Outside This Time). Ідеальна книжка про часи непевності і постправди. За головного героя взяв американського письменника індійського походження Сатію. Той, поки триває пандемія, уважно дивиться новини, шаленіє від обсягу і різноманітності фейків, замикається в письменницькій резиденції. Сатія починає роман «Вороги народу»(!). Кумар книжку перфектно монтажує. Історія його Сатії перемішана з цитатами промов Трампа, посиланнями на новини типу «Прем’єр-міністр Індії просив людей бити ложками по баняках щодня в певний час, аби вірус відступив», потоками іншої постправди, неправди і напівправди. І це теж про кордони.
Повернення до етногенезу
В есеї «Втрачене літо» (Der verlorene Sommer) Владімір Камінер розказує, як мав зняти репортажі про фестивалі, що скасували через пандемію. Мав зафіксувати щось, що не сталося — і то у формі журналістського матеріалу. (Це все ще має звучати як абсурд, я сподіваюся). Одним із тих фестивалів мала би бути містерія на тему Страстей Христових, що її раз на декаду проводять мешканці невеличкого села. За тим фестивалем люди в селі навіть відраховують час: рік по Страстях, за два роки до Страстей. Цього року актор, який мав би грати Христа, залишився без ролі. Доста прозоро. Про цінність усамітнення і самотність. Про масштаби доленосних подій, які не нам, їхнім сучасникам, фіксувати. Про рух історії за правилами іронічного повтору. А от самий початок прозорих алегорій Камінера: «Та ви сміливець, — сказав кондуктор, коли я дозволив собі натрохи зняти респіратор. — Я не сміливець, я задихаюся».
У процесах виключення, у наростаючій недовірі прогнозували повернення до етногенезу, яке 2025-го року ми, либонь, назвемо посиленням правих. Ідея колективного імунітету, що мав порятувати світ, чітко корелює з відчуття приналежності до певної групи (врятованих, уцілілих, тощо). Відчуття приналежності до групи стало як ніколи чітким і значущим.
На початку 2020-го Джорджо Аґамбена масово зненавиділи. Італійський філософ виступив із текстом про самоізоляцію. Він (залучившись ідеєю дисциплінарних практик Фуко) обмірковував парадокс: чому нині громадська відповідальність полягає в кардинальному ослабленні, аж до повного розриву соціальних зв’язків. Ми учимося сприймати те, що нас роз’єднує, в ролі того, що нас об’єднує. І це колосальна небезпека для самої ідеї соціального життя, до уявлення про цілісність спільнот. Аґамбена краще б почули, звісно, аби він не закликав просто ігнорувати карантинні заходи. Не можна сказати, що він не врахував масштабу небезпеки від Ковід-19, бо говорив таке в найгарячіші пандемічні дні в Італії. Вочевидь, його більше лякав масштаб світоглядних трансформацій, що очікують на наше соціальне життя.
Повернення до етногенезу — це якась дуже чітка і дещо страшнувата заява сьогодення, котра читається як спадок лиха п’ятирічної давності: якщо глобалізація нікуди не веде і жодної користі не має, то дайте нам маленьку безпечну місцинку, де ми будемо най ізольовані, але захищені… І будемо там збагачувати уран, — підсумую я, з вашого дозволу, такі невеселі роздуми, вибачте, зовсім уже сумним жартом.
