Террі Іґлтон

Проти сімейних цінностей

Переклад: Андрія Рєпи
Найбільш небезпечна книга на планеті в наш час – не Коран, а Біблія. Християнські євангелісти вірять, що от-от має настати кінець світу, однак вони не добачають, що кінець прийде саме через їхню віру.

Такий фанатизм, що цілком логічно, нестерпний для освічених лібералів. Утім, через те, що більшість з них страшенні невігласи в теології, вони не вдатні помітити, що правофлангові євангелісти помиляються навіть за християнськими мірками. А це означає, що освічені ліберали позбавляють себе дієвої зброї, якою можна скористатися проти євангелістів.

Християнські праві розглядають мораль як щось пов'язане виключно із сексом і сім'єю. Але Новий Заповіт, за утвердження якого вони борються, дотримується абсолютно протилежного погляду. Господь Старого Заповіту міг щось там собі надумати, коли карав Содом і Гоморру, але тепер жоден шанований біблійний учений не вважає, що це сталося через гомосексуальність. У тій ранньоізраїльській війні міста-близнюки билися зі своїми ворогами не тому, що чоловіче населення стрибало одне одному до ліжка.

Та й про секс у Новому Заповіті сказано дуже мало. (Цікаво, що вкрай обмаль там сказано і про володіння зброєю, крім однієї ремарки: хто візьме зброю, від неї й загине). Ісус бродить зі злочинцями та повіями. До жаху його вихователів він співчутливо звертається до старої самаритянки, яку звинуватили у подружній зраді, тим самим порушуючи одразу три правила: молодий неодружений релігійний лідер у I ст. у Палестині зазвичай не розмовляв би з жінкою наодинці; він не надавав би ліжко сексуально дискредитованій жінці; і галілеянин, на кшталт Ісуса, подумав би двічі, перш ніж спілкуватися із самаритянами, місцевими холопами.

І про сім'ю Новий Заповіт переважно небагатослівний; а те, що сказано – завзято вороже. З похвальною зухвалістю хлопчик Ісус не вибачається перед своїми спантеличеними батьками за те, що йде світ за очі. Натомість наполягає: те, що він називає «справою його Батька», – пріоритетніше за вірність домашньому вогнищу. Будь-який доброчесний юдей того часу зрозумів би, що під «справою його Батька» мається на увазі не лише релігійний ритуал, а питання справедливості та солідарності. Ісусові йдеться про основні юдейські обов'язки: годувати голодних, приймати імміґрантів і захищати бідних від насильства багатих. Згодом він запропонує, що саме ці питання, а не просто ходіння до церкви та набожність, є критеріями для спасіння або прокльону.

З неодруженим сином, незайманою матір'ю і батьком-рогоносцем Святе Сімейство навряд чи схоже на сім'ю, яку зараз так ушановують десь у Далласі. Тим паче, коли найголовніший Батько Небесний у Новому Заповіті безглуздо прирікає свого власного сина на смерть. Коли Ісуса поховали, Євангеліє від Луки вкладає у вуста його матері тріумфальне величання, традиційно відоме як «Магнифікат»: про голодне буття, сповнене добра, і – заможне буття, сповнене марноти («Господь… удовольняє голодних добром, а багатих пускає ні з чим!»). Деякі біблійні вчені вважають, що ця промова набула популярності серед зилотів – тогочасного підпільного антиколоніального руху. Фактично, для звичайного обивателя сам Ісус, імовірно, дуже скидався на зилота. Він би відмовився від шлюбу не тому, що мав щось проти сексу (для Святого Павла шлюбна любов – ознака прийдешнього царства справедливості), а тому, що домашні обов'язки перешкоджали б його місії для бідноти. Народний вождь із вітром у підошвах не має відволікатися на іпотеку.

Обов'язковим Ісус вважає радше своє безпритульство. Він не має жодного пристойного місця проживання, де можна релаксувати після важкого дня, але натомість має жорсткі слова для свого послідовника, який хоче попрощатися зі своєю родиною, перш ніж приєднатися до нього. Своїм послідовникам він непримиримо пояснює, що у них один вибір – між ріднею (яку вони мають «зненавидіти») і ним. Справедливість пориває зі звичними узами спорідненості: він прийшов, як він заявляє, щоб розділити сім'ї, налаштовуючи тих, хто шукає його справедливості, – проти тих, хто цього не робить.

Коли жінка з юрби голосно благословляє лоно, що породило його, він відкидає цей набожний жест пошани, показуючи у своїй традиційно їдкій манері, що благословенні лише ті, хто дотримується слова Божого. Коли його матір і брати просять побачитися з ним, він різко відказує їм зачекати, пояснюючи, що його справжні матір і брати – ті, хто виконує волю Божу. Коротше кажучи, він відмовляється будувати ідеологію на сімейних цінностях.

Це схоже на маячню для тих, для кого мораль стосується спальні, а не палати зібрань. Коли Маргарет Тетчер запитали, чого навчає Новий Заповіт, вона несподівано відповіла: «свободи вибору». Це майже так само абсурдно, як розглядати Новий Заповіт як щось, що стосується реформи виборчої системи або заборони полювання на лисиць. Тоді спокусливо назвати американського президента та його поплічників «фарисеями», хоча це звучить принизливо для біблійних фарисеїв, які загалом представляли напрямок релігійного антиримського руху зилотів. Фарисеї Нового Заповіту були антиколоніалістами, але пуристського, ексклюзивного, теократичного типу, більше ніж деякі радикали-ісламісти сьогодні. Ісус приберіг найстрашніші прокльони якраз для цієї самовпевненої групи, голосно проголошуючи, що горітимуть вони у пеклі.

Сучасними спадкоємцями цієї одіозної лицемірної кліки є американські євангелісти, які вважають, що релігія – це все, що стосується успіху і респектабельного передмістя. Просто їхня одержимість мирським успіхом ускладнює розуміння, чому це вони повинні поклонятися страченому політичному злочинцеві, який зазнав повної невдачі.


Террі Іґлтон – професор теорії культури в Манчестерському університеті
New Statesman
Переклав Андрій Рєпа
Підтримай Контур на Patreon
Close
Редакція може не поділяти погляди авторів, але вважає їх вартими уваги.