Промисловий район Львова Підзамче — одна з місцевостей, що мають неабиякий шарм і багату спадщину, а проте не є об’єктом пріоритетної уваги міських влад. Ревіталізація Підзамча відбувається радше через розрізнені ініціативи та проєкти, які мають різних ініціаторів. Наприклад, з 2010 до 2014 року під час дослідницького проєкту «Пам’ять про “зниклі” групи населення в міському середовищі Львова, Чернівців, Кишинева і Вроцлава», ініційованого Центром Європейських досліджень (Лунд, Швеція), вивчали Підзамче як колишню єврейську дільницю. « Програма ревіталізації Львів-Підзамче 2012-2025» краківського Інституту розвитку міст і регіонів та львівського Інституту міста була розроблена як дослідницький і візіонерський документ, який проте не має керівного характеру, і лише кілька його позицій були впроваджені в життя за підтримки фінансування з Польщі. Ця підтримка дозволила активізувати місцевих мешканців, які спільними зусиллями разом із координаторами проекту з міськради перетворювали прибудинкові дворики, відновили фонтан біля станції Підзамче, ділилися спогадами та артефактами, а також баченнями майбутнього району. У 2012 році, теж на основі усних спогадів, Центр міської історії створив вуличну виставку та онлайн-колекцію « Пошуки дому у повоєнному Львові. Досвід Підзамче». І поки міська рада зосередилася на покращенні інфраструктури та транспорту на основних вулицях-артеріях району, масштабні перетворення забудованого середовища реалізуються приватними девелоперами, а творення нових смислів — громадськими та приватними ініціативами, як-от ремісниками на колишньому заводі РЕМА чи митцями на Фабриці Повидла, що перетворюється на арт-центр.
Помітними акторами у процесах ревіталізації є дві інституції — муніципальний Палац Гната Хоткевича та арт-центр «Фабрика Повидла». Перша працює з місцевими мешканцями, які прагнуть змін у власному районі, дає простір для зустрічей, виставок, показів. Поряд з Палацом Гната Хоткевича ініціатива «Львівського культурного центру» та «Центр соціальних інновацій» « Підзамче.Нарешті!» залучає мешканців до дослідження локальної історії та допомагає віднайти позитивну ідентичність. Арт центр «Фабрика Повидла» відкриється тільки у 2022 році, але вже працює над трансформацією образу Підзамча, приваблюючи до нього подіями, резиденціями, дискусіями та виставками.
Аудиторією всіх цих проєктів є активні мешканці району, які готові творити для вуличної галереї і говорити про театр, а також не мешканці району, яких приваблюють унікальні події та історії Підзамча. Поряд з ними залишаються старші мешканці, які ностальгують за заводами і робочими місцями, пам’ятають як мукали корови на М’ясокомбінаті і бідкаються, що вже немає того продуктового ринку, на якому все було найсвіжіше, бо він близько до вокзальної станції.
Інституція, яка прагне трансформувати Підзамче, має працювати з цими аудиторіями і вивчати їхні потреби. Ностальгію не можна ігнорувати, щоб вона не стала засобом знецінення і зброєю проти всього нового. Натомість пам’ять про те, як було раніше, здатна хоч якось компенсувати відсутні в архівах фотографії чи записи.
Тому команда арт центру «Фабрика Повидла» у 2018 році провела проєкт «Розкажи історію», під час якого записала інтерв’ю з колишніми працівниками і працівницями заводів району Підзамча, Рогатки і Знесіння. У 2021 році зібрані історії стали основою для резиденції «Слідами спогадів Підзамча». Така практика — актуалізація матеріалів досліджень через артпроєкти — знімає монополію на пізнання з науки і показує різні способи осмислення даних. Залучення митців і мисткинь робить спадщину, історію більш помітною і доступною.
Кураторкою резиденції є Анна Гайдай, а мисткинями, які працювали з усними історіями, — Сара Ренар і Тереза Барабаш.
Сара Ренар — саунд мисткиня з Хорватії. Вона вивчала архітектуру та урбаністику і поєднує розуміння міста у роботі зі звуком. У цьому проєкті вона працювала зі звуками як зі стимулами до пізнання простору. Створена аудіопрогулянка взаємодіє з архітектурним промисловим пейзажем, накладається на звуки сучасного міста. Проєкт символічно підкріплює ідею, що голоси мешканців важливі, тим, що вони звучать у шести треках.
Аудіопрогулянка поєднує точки району, які найчастіше згадували в інтерв’ю, а також точки, через які життя району репрезентується якнайвиразніше: залізничну станцію «Підзамче, фабрику чоколяди «Світоч», М’ясокомбінат і шкірзавод «Світанок», дім культури «Райдуга», продуктовий ринок. Ці об’єкти були визначальними для району, довкола них відбувалося робітниче і приватне життя, відпочинок, розваги, зустрічі. З цими місцями пов’язані дитячі легенди та ігри. Формат аудіопрогулянки зберігає не тільки інформацію, але і голоси людей, інтонацію, усмішки, зітхання, які олюднюють і стають художніми засобами. У створенні треків Сара Ренар використала різні прийоми — накладання звуків, повторення, монтаж із синтезованими звуками, що відображає множинність схожих спогадів, діалог між мешканцями, який почули дослідники.
Досвід цієї аудіопрогулянки залежить від багатьох чинників: від погоди, від вітру, від тиску, які впливають на поширення запахів, про які згадують мешканці. Також невід’ємними залишаються звуки сучасної вулиці, вокзалу, машин — вони стихійно доповнюють аудіозаписи і так роблять кожну аудіопрогулянку іншою.
На залізничній станції «Підзамче»
Фото з прогулянки «Слідами спогадів Підзамча
Під час проходження маршруту виникає ефект накладання реальностей — навколо бачиш одне, але в навушниках чуєш інше. Сум за тим іншим і є ностальгією, яку легко осягнути, адже так переконливо звучать слова про запах «найсправжнішої чоколяди».
Живі голоси викликають емпатію до їхніх власників — тих, хто ностальгує за заводами. Проєкт допомагає зрозуміти, якою важливою частиною ландшафту для них були промислові об’єкти. А також те, що зараз аналогів їм вони не знаходять.
Проєкт нашаровує приватні історії і оприявнює їх через різні медіа. Частиною маршруту є запахи, які дозволяють відчути, як пахло Підзамче. Саме через те, що мешканці часто згадували запахи району, учасниці проєкту вирішили працювати з їхніми спогадами у такий спосіб, щоб залучити ще одне чуття — нюх.
Для розробки запахів залучити фахівців львівської майстерні парфумів Be craft.
Мешканці згадують, що Підзамче пахло не тільки шоколадом. Вокзал, М’ясокомбінат, шкірзавод, ринок мали не завжди приємні аромати, але вони були невідчужуваними ознаками — вже тільки по запаху можна було зорієнтуватися у районі. Запахи минають, їхні силуети не залишаються у краєвиді місті, однак, спираючись на спогади, дослідники створили мапу, на якій позначено зони розповсюдження.
На продуктовому ринку, біля фабрики «Світоч», на подвір’ї будинку культури «Райдуга»
Фото з прогулянки «Слідами спогадів Підзамча»
Індивідуальний досвід сприйняття запаху складно передати іншим — запах складно описати словами. Тому створені запахи не імітують такі, у яких всі впізнавали б одне й те саме. Вони радше навіюють асоціації, які викликали описані у інтерв’ю спогади; вони є переосмисленням і концентрованим висловлюванням про невловимі характеристики місця. Наприклад, запах М’ясокомбінату і шкірзаводу — хімічний, «лаковий», він насторожує, а запах продуктового ринку — поєднання огірка, дині, хліба — відсилає до літа, химерно поєднується із спустілим зараз місцем, яке вже ніяк не пахне, а запах для занедбаного подвір’я дому культури «Райдуга» — класичні жіночі парфуми, якими бризкалися на танці. Зараз ці запахи як привиди.
Мапа запахів та об’єктів у AIR Space
Фото з прогулянки «Слідами спогадів Підзамча»
Створена прогулянка з аудіотреками і запахами оприявнює вміст індивідуальних пам’ятей, дозволяє кожному приєднатися до діалогу з минулим, робить спогади спадщиною спільноти.
Водночас зрозуміло, що робота зі спогадами потребує критичного погляду і розуміння їхньої природи. До цього під час резиденції звернулася українська мисткиня, відома роботою з текстилем, інсталяціями, аудіо-візуальним мистецтвом, Тереза Барабаш.
У рамках проєкту вона створила дві інсталяції в просторі AirSpace арт центру «Фабрика Повидла.
Перша, яку бачать глядачі, — об’ємна, підвішена у просторі, хмара із зшитих друкованих матеріалів: текстів інтерв’ю, документів, мальованих ментальних мап, фотографій. Місця з’єднання утворюють гострі грані-злами, а освітлення підкреслює рельєф і ще більше деформує структуру з допомогою різких тіней, які відкидають виступаючі частини. Окремий ефект створює власна тінь глядача, який йде довкола інсталяції, — за нею можна побачити висловлювання про вплив того, хто слухає історію, на її сенс. Ця інсталяція є спробою візуалізувати людську пам’ять, структура якої залежить від безлічі обставин і постійно змінюється. Відсутність чітких стиків, плавних переходів, суперечливість спогадів, їхня неузгодженість, фрагментність підважують пам’ять як джерело надійних свідчень про те, що було.
Інсталяція Терези Барабаш у AIR Space арт центру «Фабрика Повидла
Інша інсталяція поряд — темні штори відгороджують наповнену світлом і гулом кімнату. На її стінах розміщені лампи денного світла, які Тереза Барабаш знайшла у закинутих приміщеннях заводів. Під такими лампами раніше проводили робочі години працівники, а зараз глядачі можуть відчути сліпуче світло і гул, які супроводжували роботу. Після цього ностальгія за заводами і робочими місцями здається добровільною оманою, вибірковою пам’яттю тільки про хороше.
Інсталяції проблематизують спогади як джерело інформації, спонукають до запитання: «У чому цінність спогадів як спадщини?». Адже спогади — спадщина, яка не лише збагачує, але й створює примари, які прив’язують до минулого. Однак їхня цінність не в інформативності, а в олюдненні історії. Цю спадщину — спогади, які показують приватні досвіди, а не факти, — потрібно опрацьовувати, щоб вона не стала болісною ностальгією і тавром «раніше було ліпше» на нові ініціативи.
Дякуємо історикині Ірині Склокіній за консультації у роботі над цим текстом Дякуємо арт центру «Фабрика Повидла» за надані фотографії
