Стівен Надлер

Як свободу розумів Спіноза, як її розуміємо ми

Переклав з англійської Микола Федяй
Барух Спіноза, нідерландський мислитель сімнадцятого століття, може бути серед найбільш загадкових (і міфологізованих) філософів західної думки. Та водночас він залишається одним із найважливіших мислителів – як для свого часу, так і для нашого. Він був красномовним прихильником секулярного, демократичного суспільства та був палким поборником свободи і толерантності в ранньомодерний період. Ключова мета його «Теологічно-політичного трактату» – анонімно виданого 1670 року, спричинивши таке сум'яття, що аж один із численних критиків назвав трактат «книжкою, викуваною в пеклі самим дияволом» – закріплена у підзаголовку та арґументі останнього розділу: показати, що «свободу філософування» не тільки можна надавати «без шкоди публічному спокою, побожності та праву суверена, але, аби це все зберегти, її треба надавати».

Писати «Трактат» Спінозу спонукало усвідомлення того, що Нідерландська республіка та, зокрема, його рідна провінція Голландія почали відхилятися від своїх на диво ліберальних і відносно толерантних традицій. Він боявся, що в 1660-х роках, разом зі зростанням політичного впливу більш ортодоксальних і вузькочолих представників Нідерландської реформаторської церкви, а також із бажанням цивільної влади втихомирити проповідників, виступаючи проти тих праць, що їх вони вважали «нерелігійними», «розпусними» та «згубними», – майже двадцятилітній період «істинної свободи» добігав кінця. «Трактат» – це і книжка з особистим гнівом (друга Спінози, автора радикального трактату, тоді щойно запроторили до в'язниці, де той невдовзі помер), і публічний заклик Нідерландській республіці не зраджувати політичних, правових і релігійних принципів, що уможливили її процвітання.

У своїй праці Спіноза порушує проблему індивідуальної свободи під кількома оглядами. Насамперед – це питання про переконання, а надто про толерантність держави до переконань своїх громадян. Спіноза доводить, що всі люди повинні бути абсолютно вільними та необмеженими у своїх переконаннях за правом і фактично. «Неможливо, щоби розум цілковито перебував під контролем іншого; бо ніхто своє природне право чи спроможність вільно розумувати і судити про будь-що не може передати іншому, а також його не можна змусити до цього».

Тому будь-які спроби з боку уряду керувати переконаннями та думками громадян – приречені на поразку і, врешті-решт, призведуть до підриву його авторитету. Суверен, звісно, вільний намагатися обмежити те, що думають люди, проте результатом такої політики, як передбачає Спіноза, стане лише обурення і протидія його правлінню.

Можна стверджувати, що толерантність держави до індивідуального переконання не становить складну проблему. «Неможливо», як зазначає Спіноза, щоби розум особи перебував під контролем іншого. І це є тою неодмінною реальністю, яку має визнати будь-який уряд. Більш складний випадок, справжнє випробування режиму на дотримання толерантності, стосується свободи громадян виражати свої переконання як усно, так і на письмі. І тут Спіноза йде далі, ніж будь-хто інший за його часу: «Повна невдача, – каже він, – супроводжуватиме всяку спробу в державі змушувати людей говорити тільки у приписаний сувереном спосіб, незважаючи на їхні відмінні та протилежні думки… Той уряд буде найжорстокішим, за якого індивіду відмовляють у свободі виражати та повідомляти іншим те, що він думає, тоді як поміркованим буде той уряд, за якого цю свободу надано кожному».

Спіноза має низку незаперечних арґументів на користь свободи вираження поглядів. Один із них засновано на природному праві (чи природній владі) громадян говорити, як їм заманеться, а також на очевидному факті (як у випадку з переконаннями як такими), що спроба уряду обмежити цю свободу приречена на поразку. Хоч би які закони запроваджували проти висловлювань та інших засобів вираження, громадяни продовжуватимуть казати те, у чому переконані (бо вони можуть), проте тепер робитимуть це таємно. Результатом придушення свободи, знову ж таки, стане обурення та послаблення зв'язків, які об'єднують підданців з їхнім урядом. На думку Спінози, нетолерантні закони, врешті-решт, призводять до гніву, помсти та заколоту. Спроба їх втілити – це «велика небезпека для уряду». (Безумовно, це був урок, взятий з недавньої історії, адже Нідерландська революція виникла через репресивні заходи, які запровадила Іспанська корона на своїх північних теренах у шістнадцятому столітті).

Спіноза також виступає за свободу вираження поглядів на утилітарних засадах – вона необхідна для відкриття істини, економічного прогресу та зростання креативності. Наука, філософія та інші дисципліни без відкритого ринку ідей задихаються у своєму розвитку, що завдає технологічну, фінансову і навіть естетичну шкоду суспільству. Як зазначає Спіноза: «Ця свобода [вираження власних ідей] має найважливіше значення для заохочення наук і мистецтв, адже лише ті, чиї судження вільні та неупереджені, можуть досягнути успіху в цих сферах».

Незвичайні погляди Спінози ніколи не були такими актуальними. Наприклад, у 2010 році Верховний суд Сполучених Штатів оголосив конституційним закон, який, зокрема, криміналізував певні різновиди свободи слова, які не конче повинні надзвичайно й неминуче комусь загрожувати чи становити «явну і реальну небезпеку» (за висловом судді Олівера Вендела Голмса). Вони можуть не містити жодного заклику до дії чи до насильства взагалі; вони, далебі, можуть бути закликом до ненасильства. Верховний суд США у справі «Голдер проти Проєкту гуманітарного права» своїм тривожним рішенням більшістю голосів, погодившись з основною частиною арґументів, які навів Ерік Голдер, генеральний прокурор Президента Обами, – підтримав федеральний закон, згідно з яким стало злочином надавати допомогу іноземній групі, що визначена Держдепартаментом як «терористична організація», навіть якщо надана «допомога» полягає лише в мирних та юридичних консультаціях, включаючи висловлювання, які спонукають ту організацію прийняти ненасильницькі методи розв'язку конфліктів і навчають її, як це здійснити. (Сполучені Штати, звісно, не єдині серед західних країн обмежують свободу вираження поглядів. Буквально цього тижня [23 січня 2012 р.] Франція, яка щойно визнала незаконним носити паранджу мусульманським жінкам, заборонила в друкованих виданнях та у виступах заперечувати офіційно визнані геноциди, на противагу до того, як Туреччина криміналізувала публічне визнання геноциду вірмен).

На думку Спінози, в добре організованій державі, навпаки, ідеї не повинні зазнавати криміналізації. Libertas philosophandi, свободу філософування, слід підтримувати в ім'я здорового, безпечного й мирного співжиття і матеріального та інтелектуального прогресу.

Проте Спіноза не підтримує абсолютну свободу слова. Він чітко стверджує, що суверен не має толерувати вираження «заколотницьких» ідей. Не повинно бути ніякого захисту для свободи слова, яка пропагує повалення уряду, непокору його законам чи кривдження співгромадян. Люди вільні виступати за скасування законів, що їх вони вважають нерозумними та деспотичними, але вони мають робити це мирно та за допомоги раціональних арґументів; і якщо їхні арґументи не переконують суверена змінити закон, то на цьому слід поставити крапку. Чого вони не можуть робити, так це «розпалювати народну ненависть проти [суверена та його представників]».

Прихильники абсолютної свободи слова непокояться через такі застереження Спінози. І правильно роблять. Зрештою, хто має вирішувати, які типи висловлювань вважати заколотницькими? Хіба уряд не може оголосити заколотницькими просто ті погляди, з якими він не згоден чи які бере за суперечні своїй політиці? Спіноза, ймовірно, щоби розвіяти такі побоювання, пропонує визначення «заколотницьких політичних переконань» як таких, що «негайно призводять до анулювання угоди, за якою кожен відмовляється від свого права чинити так, як вважає за потрібне» (курсив автора статті). Характерною рисою таких думок є «дія, що в них приховано міститься». Тобто вони є більш-менш словесними закликами до дії проти уряду, і тому вони прямо суперечать неписаній суспільній угоді громадян.

Важливо те, що Спіноза окреслює межу, хоча й невиразну, між ідеями та дією. Він наполягає на тому, що уряд має повне право визнавати незаконними певні види дій. Суверен, як відповідальна за публічний добробут сторона, повинен володіти абсолютною і винятковою владою перевіряти і законодавчо контролювати те, що люди можуть чи не можуть робити. Проте Спіноза явно не включає ідеї чи навіть вираження ідей до категорії «дії». Мірою того, як індивіди виходили з природного стану, щоби завдяки суспільній угоді стати громадянами, «кожна людина відмовлялася лише від права діяти так, як вона вважала за потрібне, а не від свого права розумувати і судити».

У передостанньому абзаці «Трактату» Спіноза наполягає на тому, що «для держави немає нічого безпечнішого, ніж вважати побожність і релігію такими, що полягають лише в здійсненні милосердя та справедливості; влада ж суверена як в релігійній, так і секулярній сфері має обмежуватися лише діями людей, у той час як кожному має бути дозволено думати, що він хоче, і казати, що він думає». Немає підстав тлумачити погляди Спінози таким чином, що цей разючий та безпрецедентний принцип толерантності слід застосовувати вибірково: щодо мовця, виражених ідей (за винятком явних закликів до заколоту) чи публіки, до якої звертаються.

Я навів справу «Голдер проти Проєкту гуманітарного права» не для того, щоби розглянути конституційний аспект, – залишаю на розсуд правників визначати, чи є рішення Верховного суду зрадою найвищих ідеалів нашої країни, – а радше для того, щоби підкреслити незмінну цінність філософського вчення Спінози.

Задовго до Джона Стюарта Міла йому не забракло проникливості визнати, що необмежена свобода вираження поглядів – в інтересах самої держави. У світі, який настав після 11 вересня, існує спокуса повірити, що «національну безпеку» краще забезпечувати придушенням певних свобод, аніж їхнім вільним здійсненням. Це стосується тенденції суддів суворо тлумачити наявні закони, старання законодавців створити нові обмеження, а також готовності населення «заради миру і безпеки» змиритися з цим усім. Ми, схоже, не лише готові прийняти вищий ступінь самоцензури, але й раді погодитися на послаблення правового захисту від превентивного обмеження (чи то в друкованих публікаціях, чи під час поширення інформації в інтернеті), незаконного нагляду, безпідставного обшуку з конфіскацією та інших примусових заходів. Спіноза ще давно розпізнав небезпеку такого мислення – як для окремих людей, так і для держави в цілому. Він збагнув, що немає жодної потреби поступатися свободою вираження поглядів заради політичного і соціального добробуту; навпаки, добробут залежить від свободи.


Переклав з англійської Микола Федяй
Переклад став можливим завдяки підтримці патронів
Підтримай Контур на Patreon
Close
Редакція може не поділяти погляди авторів, але вважає їх вартими уваги.