Рефлексії над книгою “Розумні міста” Джермен Галеґуа
Уявіть, що Ви повертаєтесь додому пізно ввечері. Ви підходите до зупинки, сенсори реагують на Вас і одразу вмикається світло. На цифровому табло завдяки GPS-маячкам відслідковується рух громадського транспорту – автобус до Вашої вулиці прибуде через 5 хвилин (якщо ж він раптом – дуже мала ймовірність, але все ж – поламається дорогою, то завдяки мобільному додатку Ви легко знайдете йому заміну: варто лише подати запит і водії авто, які прямують у Ваш район, підберуть Вас дорогою). Поряд із зупинкою система відеонагляду моніторить ситуацію на вулиці – тут точно не з’являться графіті і не розпочнеться бійка, бо порушників легко ідентифікують. Навпроти сміттєвий контейнер подав у сервісний центр сигнал про те, що він заповнений на 90%, тож комунальна служба уже направила до нього сміттєвоза. Описана ситуація або її окремі аспекти у низці міст уже стали реальністю.
Проблематизації цієї реальності присвячена праця Джермен Галеґуа (Germaine R. Halegoua) “Розумні міста”. Книга вийшла у 2020 році в серії “The MIT Press Essential Knowledge”, і вже наступного року завдяки видавництву “ArtHuss” перекладена українською мовою. Назва серії – “Essential Knowledge”, основні, сутнісні знання – натякає на те, що робота слугує своєрідним вступом до певної ділянки чи проблемного поля, відтак знайомить читачів і читачок із головними дискусіями і позиціями зацікавлених сторін. Отож, хто, як і найважливіше – для чого говорить про розумні міста? Чому нам важливо долучатися до цієї розмови? Які “розумні” ідеї уже втілено на практиці? Які можливості і загрози вони несуть у собі? Врешті, в яких містах ми хочемо жити у майбутньому і якою мала би бути роль технологій у втіленні цього бачення?
Джермен Галеґуа, викладачка факультету кіно- і медіа-досліджень університету Канзасу, уже понад 10 років вивчає розумні міста. Для цього вона подорожує світом, аби відвідати локації, що постулюють свою “розумність”, розмовляє з представниками і представницями міжнародних корпорацій і муніципалітетів, активістами й активістками у сфері цифрової інклюзивності та громадського залучення, аналізує виступи на конференціях і документацію проєктів. Мета, яку вона декларує на початку книги, полягає у необхідності поінформованого залучення до дискусії про розумні міста. Для неї важливо включати соціальну, політичну та етичну перспективи до цієї розмови, здомінованої технократичними й економічними аргументами. Авторка намагається дистанціювати від позицій як прихильників, так і противників ідеї розумного міста (щоправда, її позиція є радше критичною). Її ідеал розумного міста можливий лише через співпрацю усіх дієвців і максимальне включення мешканців і мешканок на усіх етапах.
Перш за все, давайте розбиратися у самому понятті “розумне місто”. Воно передбачає обґрунтоване (базоване на знанні) й ефективне (зі залученням передових технологій) вирішення міських проблем. Однак уже на цьому етапі виникають низка питань: Що слід вважати міською проблемою? Хто її формулює? У який спосіб ми збираємо й аналізуємо про неї інформацію? Дискусії про розумні міста здебільшого зосереджуються навколо питань безпеки (нагляд і фіксація порушень), мобільності (оптимізація переміщень у місті), екології (моніторинг якості води чи повітря) та управління (прийняття рішень на основі даних). Однак вони залишають поза увагою теми нерівності чи виключення, а також значною мірою усе те, що неможливо представити у числовому форматі. Розумне місто на теперішньому етапі – це місто цифрових і мережевих технологій, інтегрованих у конкретну територію і здатних швидко реагувати (навіть більше – активно взаємодіяти) з людьми. Воно оперує даними, отриманими за допомогою сенсорів, мобільних застосунків і швидкого інтернет-зв’язку, які будь-яку дію перетворюють на послідовність нулів і одиниць, та на їхній основі приймається те чи інше рішення. Таке широке визначення розумного міста дозволяє різним дієвцям фокусуватися на різних типах проблем, “розумне” вирішення для яких вони пропонують.
У розмові про розумні міста лунають різні голоси. Деякі з них є гучнішими, інші ж звучать радше на маргінесі. Темп задають великі корпорації, на зразок IBM, Cisco, Siemens, General Electric, Microsoft, Oracle. Саме вони завдяки наявних у них ресурсам і капіталу найактивніше просувають ті чи інші технологічні рішення чи моделі. Вони пропонують як можливості побудови “розумного міста” під ключ (і мені цей підхід значною мірою резонує з амбіціями модерного міста, яке можна збудувати серед поля і мультиплікувати незалежно від контексту) чи інтеграції своїх продуктів в уже збудоване міське середовища.
Якщо мислити про розумне місто з перспективи корпорацій, на перший план виходить логіка отримання прибутку, який у масштабах міста чи мережі міст може бути справді колосальним. Включення приватних розробок у публічний простір (у фізичному і соціальному сенсах) також тягне за собою ризики втрати автономії в управлінні та відчуження від міста колективних благ. Як зауважує Джермен Галеґуа, ця проблема особливо актуальна для країн глобального Півдня. Квартали недорогого житла можуть знести, жителів і жительок сіл примусово відселити, якщо вони заважають реалізації планів забудовників розумних міст і конкурують із ними за землю. Ціни на розумні помешкання у новостворених розумних містах чи кварталах для багатьох стають непідйомними. Врешті, розумні міста – це у багатьох сенсах досить дороге задоволення.
Голоси адміністрацій також є досить помітними. Для міста маркування себе як розумного й адаптація цифрових технологій для вирішення тих чи інших завдань означає включення у глобальну конкуренцію за капітал – як фінансовий, так і людський. Для муніципалітетів розумне місто означає електронний документообіг і оптимізацію процесів управління. Проте чи веде це до змін у підходах до прийняття рішень, чи лише перекладає відповідальність на нібито нейтральні алгоритми і технології? Вдавана нейтральність часто приховує “вшиті” упередження чи припущення: скажімо, мислення про безпеку в категоріях відеонагляду апріорі творить середовище постійної підозрілості замісто того, щоб фокусуватися на вирішенні питань довіри.
Збирати великі дані про місто недостатньо – потрібно їх проаналізувати і включити до політик, а таке включення може відбуватися поверхнево і вибірково (ах, ця магія чисел, якій так легко піддатися!). Кількісні моделі хибують на спрощення, накопичення даних заради самого лише накопичення коштує місту надто багато. Невидимим залишається брак інтеграції і координування між різними міськими управліннями, коли нові “розумні” підходи співіснують із старими практиками керування містом. Проте навіть фрагментарне застосування цифрових технологій допомагає міській владі підтримувати образ успішності і прогресивності.
Представники і представниці креативного класу та техноеліти так само зацікавленні у просуванні моделей розумного міста, яке для них означатиме передбачуваність, ефективність і постійний моніторинг навколишнього простору. Ці люди є максимально мобільними і можуть самі обирати, де їм жити. Їх приваблює “зелена” й інноваційна риторика навколо розумних міст. Поряд із цим, мешканці і мешканки міст, які з тих чи інших обставин зіштовхнулися з бідністю (якщо капітал є глобальним, то бідність локальна), витісняються з нових розумних кварталів – особливо тих, які зведені з нуля. Виключення може спіткати тих, кому бракує навиків роботи з цифровою інформацією або ж тих, хто радикально ставить питання про те, кому належать зібрані в розумних містах дані. Жителі і жительки таких міст – незалежно від їхнього походження чи соціального статусу – найчастіше стають або пасивними реципієнтами інформації, або постачальниками автоматизованих даних.
Власність і доступ до даних є тими темами, які найчастіше лунають у дискусія навколо інформаційних технологій. Вони нагадують про ту ціну, яку ми як мешканці і мешканки міст маємо заплатити за життя у розумних містах. Чи готові ми поступитися власною приватністю на користь смарт-карток і геолокації? Чи погодимося долучатися до підтримки і змін свого середовища в межах тих платформ, алгоритми яких нам не завжди зрозумілі і які перебувають у власності великих корпорацій? Чи стане місто справді інклюзивним і демократичним завдяки інтернету речей і великим даним? Джермен Галеґуа наголошує, що дизайн і впровадження смарт-технологій є засадничо індивідуалізованими – найчастіше вони відображаються на екранах телефонів користувачів чи користувачок. Відтак нівелюється ключовий аспект міського життя – можливість спілкування з незнайомцями і творення нових соціальних зв’язків. Втрата безпосередності у контакті людей між собою і з простором навколо, заміна взаємодії з містом на взаємодію з цифровою інформацією про місто – це ще один ризик, про який слід пам’ятати.
Люди хочуть жити у безпечних і екологічних містах, де справно працює громадський транспорт, де немає проблеми зі сміттям, де прийняття рішень відбувається прозоро і з урахуванням потреб різних містян і містянок. Однак розмова про розумні міста вкотре ставить питання про те, чи зводиться роль міста лише до ефективного надання послуг, де саме слово “містяни” можна без втрати сенсу замінити на слово “клієнти” чи “споживачі”? Джермен Галеґуа пропонує нам критично переглянути стосунки між адміністраціями і мешканцями і мешканками міст, де останнім буде відведена більш творча і важлива роль. Технологія – від мобільних застосунків до сенсорів – може як цьому сприяти, так і творити “ілюзію включеності”, коли можливість впливати на процеси регулюється алгоритмами програм.
Замість того, щоб постійно говорити про міську “ефективність”, варто не забувати про те, що місто – це спільнота людей, яка співпричетна до творення спільного життя у різних його проявах. За допомогою технологій ці люди мають комунікувати не лише з цифровим образом міста, а і між собою, творячи таким чином мережі зв’язків і співпраці. Джермен Галеґуа наголошує на тому, що розумні міста часто надто фокусуються на “розумності”, залишаючи поза увагою “міськість”. Її книга нагадує нам про те, що місто – це лише “машина для життя”, як свого часу говорив про будинок Ле Корбюзьє. Слідом за авторкою я можу сміливо повторити, що “мислення, орієнтоване на ідеали поєднуваності, інтерсекційності і рефлексії, а не на швидкість і оптимізацію, переспрямовує вектор міських пріоритетів і цінностей з інфраструктури й ефективності на фактичні потреби живих людей”.
Розумні міста
Джермен Галеґуа
Яке місто можна назвати розумним і чому стільки суперечок довкола них? Це лабораторії-шоуруми практичного застосування інтернету речей, хмарних обчислень та інтеграції великих даних у повсякдення? Чи доступна модель майбутнього, де буде зрозуміліше й зручніше жити завдяки збору й аналізу інформації? Чи насправді це руйнівні, недемократичні, корпоративні ініціативи, мета яких — усунути великі групи жителів від участі в житті міста?
Авторка розглядає ключові поняття, означення, приклади з усього світу та історичні контексти, пов’язані з розумними містами, а також наводить аргументи гарячих дискусій «за» і «проти».
Джермен Галеґуа попереджає: нам треба більше знати про планування й будівництво розумних міст, щоб активніше долучатися до регулювання їхнього розвитку.
Книга на сайті ArtHuss
