Есе з книги “Дерево Одіссея: Есеї, тексти, фото”
Синестезія. Нарешті я зрозумів, що саме цим словом треба почати есей. Словом, звісно, зі словника нейрології, але це проміжне означення точніше вкаже на певну особливість цього мистецтва, де, попри позірну свободу авантюрної процедури, усе ж таки є і дисципліна. І де сполучаються, здавалось б, далекі одне від одного речовини й матеріали, утворюючи дзеркальні пари звязків, приховані для поверхового погляду.
Живопис – це процедура забування означень. Або ухиляння від них.
Коли ми говоримо “живопис”, то поринаємо в гущавину матерії. Пігменти. Сполучні. Плетіння полотна, дерево підрамника. Мязова радість тіла художника. Тємнича робота уяви й ока. У підсумку те, що було розрізненим матеріалом, стає цілістю – світловою речовиною. Цілістю, яка не підлягає розчленуванню – раціональному аналізу. Видиме відрізняється від висловлюваного. Сприйняття – це дословесне схоплювання.
Багато років тому я занотував на аркуші паперу список улюблених художників. Праворуч через тире дописав кожному якусь характеристику. Одне слово. Одне означення. Ці характеристики не доконечно пов’язано з їхньою естетикою, хоча як можна відірвати їхню творчість від особливостей персональної біографії і психотипу? Навпроти імені Веласкес стояло слово «самотність».
Мабуть, у холодних церемоніальних просторах королівського палацу, в інтригах двору, в боротьбі всіх з усіма за краще місце під сонцем монарха всі якоюсь мірою почувалися самотніми. Проте були персонажі в цій виставі, які почуття самотності переживали унікально, дуже загострено. І воно подвоювалося. Це король, інфанта, карлики і придворний художник. Самотність підкреслювалася соціальною ієрархією і подвоювалася придворним церемоніалом. Можливо, сеанси, коли вони позували художникові, давали їм можливість вийти з території вистави, за рамки ритуалу, зняти соціальні маски й залишитися просто людиною. Для художника ці подвоєння не могли не позначитися на структурі мислення, на формулах побудови картини, які він потім використовував у своїй роботі.
Подвоєння— принцип дзеркала. Є втілена влада і є його низовий відби ток— придворні блазні. Є влада і спадкоємиця. Чоловіче і жіноче. Батько і дочка. Двоє полководців. Арахни й реальні іспанські ткалі. Міф і реальність. Є смертні люди й те, що зробить їх безсмертними,— мистецтво живопису. Є елементи цього мистецтва— простір і час, площина і глибина. Фігура і віддзеркалення, світло і темрява. Речовина пігменту, фарби, що перетворюються в ілюзію життя на площині. Полотно і палітра. Ось ця остання пара важлива для розуміння того процесу, як ремесло стає мистецтвом. Сенс живопису полягає не в тому, щоб точно передати фарбами те, що бачиш. Це заняття художника. Робота живописця інша за своєю природою. Не перенесення на площину полотна переживань художника, а здатність злитися з кольоровим потоком, що перебуває за його межами.
Предмет зображення, оповідь, яка лежить в основі історичної картини, портрет, пейзаж, натюрморт — усе це зовнішні прикмети; каркас, на який одягається принесений сенс. Картина (живопис)— рукотворна подія. Подія, яка порушила суцільну тканину буття, але є результатом перетворення зашкарублої матерії пігменту внаслідок роботи ока й жесту людини, індивідуальність якої розчиняється в колірному потоці.
У житті Веласкеса немає авантюр. У двадцять три роки він стає придворним художником, приїхавши до Мадрида з тихої Севільї. І можливо, це одинока інтрига, яка спричинила пересуди й заздрість столичних колег. Однак його переїзд— справа могутнього Олівераса, його покровителя, чиє ім’я залишилося в історії завдяки численним портретам Веласкеса. А далі, аж до самої смерті, крім двох поїздок до Італії, — служба придворного художника. От і вся канва життя нашого живописця.
Він народився в добу математики, фізики, в добу наук. У добу ідей Декарта й Локка. У «добу серйозності», як її назвав Ортеґа-і-Ґассет. Можливо, його живопис— найкраще втілення їхніх ідей— новочасного дуалізму. Протистояння об’єкта й суб’єкта. А може, повторимо слідом за Бруно Латуром, нового часу (епохи модернізму) не було? Може, тільки в мистецтві, у живописі Веласкеса, Рембрандта, Вермеєра ці ідеї парадоксальним чином знайшли своє ідеальне втілення?
Французький філософ Ґастон Башляр уподібнює творчість конкретних людей певним стихіям. Думаю, щодо Веласкеса можна говорити про воду і її протистояння (дзеркальне) твердості каменю. Ще не «живописець», ранній, севільський Веласкес поміщає стихію води у твердий лакований глечик «Продавця води». Згадаймо Еліаде, який говорить про принципи нерозрізненого й можливого у воді, про вмістилище всіх зародків. У севільському періоді вода й «камінь», тобто глиняний глечик, протиставляються. Воду поміщено в жорстку форму. Потенційність вичерпано в метафорі. Інакше в пізньому періоді Веласкеса, де час дзеркалить, розтягується і сповільнюється, як і буває в справжньому живописі.
У нас немає письмових свідчень про те, що Веласкес знав праці алхі міків, але Іспанія того часу— місце, де вони працювали, тож їхні праці, ідеї цілком могли дістатися коридорів Ескоріалу. Байдуже, знав чи ні Веласкес принципи Великого Діяння. Просто процес перетворення зашкарублої матерії (пігменту, сполучного) на кольоросвітло живопису відбувається так само, як пошуки філософського каменя. Описане в алхімічних трактатах відбувається не в нашій реальності, а в паралель них просторах, і дзеркало— один із головних образів цих текстів. У дзеркальних відбитках просторові характеристики міняються на протилежні, час ущільнюється і сповільнюється. У цих дзеркалах, як казав майстер Фулканеллі, людина бачить природу в істинному світлі. Природа не дозволяє побачити себе відкрито. І, як стверджує Фулканеллі, побачити її справжнє обличчя можна тільки у віддзеркаленні. Можливо, для цього й було винайдено живопис. Щоб не просто зображати предмети чи події, а відкрити їхню істинну сутність. Саме так побудо вано структуру «Менін». Дзеркально. Так земна жінка дивиться в дзеркало і стає міфічною Венерою. У системі віддзеркалень алхімік має справу не з об’єктами, а з образами.
Є цікава інтерпретація «Менін» іспанської дослідниці Мануели Мени, яку переказав американо-французький письменник Джонатан Літтелл у своїй книжці «Триптих. Три етюди про Френсіса Бекона». Інтрига тут полягає в правилах династичного успадкування влади. Коли почалася робота над «Менінами», у Філіпа IV не було спадкоємця по чоловічій лінії. Балтасар-Карлос помер за десять років до цього. Було ясно, що трон дістанеться інфанті Маргариті. Вибір для короля полі тично важкий і, очевидно, сприймуть його вороже. Саме цей епізод— вручення жезла влади головнокомандувача— і мав закарбувати придворний живописець. Коли 1965 року зробили рентгенограму «Менін», виявилося, що під реальністю того, що ми сьогодні бачимо, ховаєть ся дещо інша картина. На місці фігури художника було намальовано пажа з жезлом влади в руці, що його він передає інфанті. І всі довкола сприймають це спокійно, ніби так і має бути. Одним словом, саме спо кій і буденність події були головним посланням цієї картини.
Та під час роботи художника над картиною у Філіпа IV народився син Філіп Просперо, і робота Веласкеса перетворилася на двозначний політичний документ. Король просить живописця заховати картину, і якийсь час полотно стоїть у майстерні розвернуте до стіни. Однак ви гадавши новий сюжет, де дзеркало стає головним композиційним вуз лом, художник умовив короля дати йому змогу переробити й завершити картину. Так постала ця складна композиційна структура, а світ отримав шедевр. Згідно з твердженням Мануели Мени, на місці пажа з’явилася постать самого живописця в камзолі із зображенням ордена св. Якова. А двоярусна дзеркальна структура на площині одного полот на зробила цей твір унікальним.
«Теологія живопису» — так, за словами Луки Джордано, стали називати «Меніни». В іншому столітті в іншому медіумі ця вишукана дзеркальна конструкція повториться у фільмі Алена Рене «Торік у Марієнбаді» із загадковими персонажами, їхніми нерозгаданими взаєминами, бароковими інтер’єрами, тінями і світлом, лабіринта ми й дзеркалами. Інтерпретацій цього фільму, мабуть, не менше, ніж інтерпретацій «Менін». Із тієї ж таки книжки Літтелла відомо, що сказав про Веласкеса мистецтвознавець Джон Моффітт: «…він уживає… зашифровану, …просвітницьку символічну мову, так би мовити, глибокі істини, прикриті звичайною реальністю»,— погоджуючись із думкою Мануели Мени про важливість розуму в живописі, наводячи як свідчення розумовий процес disegno interno, що передує фізичному акту disegno externo.
У Республіканській художній середній школі (РХСШ) копії з Веласкеса були важливим складником навчального процесу. Пам’ятаю, я зробив кілька копій олівцем. А після інституту просив дозволу копіювати «Ін фанту» в музеї Ханенків. Московський критик Анатолій Михайлович Кантор, приїжджаючи до Києва, завжди заходив до мене в майстерню подивитися, що я роблю. Усі наші бесіди закінчувалися суперечкою про те, «Інфанта»— це оригінал чи копія. Я обставав за оригінал, а Анатолій Михайлович— за копію. Його твердження, що це копія ХVIII століття, зазвичай закінчувалося заявою, м’якою, але наполегливою: «це надто красиво, Веласкес писав простіше». Урешті-решт, ми погоджувалися, що копія не поступається оригіналу, і так було під час кожного його приїзду. Мені здається, що «Інфанта» в Києві справляє на всіх нас невидимий цілющий вплив, як і «Оранта», яка зовсім недалеко, у Софії, майже на одній вулиці. Православна «Оранта» і плід католицької Європи. Дзеркало живопису.
Ці два зображення жінок тримають київський живопис.
До книжки українського художника і теоретика сучасного мистецтва Тіберія Сільваші ввійшли есеї, тексти, інтерв’ю та фото за більш як тридцять років творчої діяльності. Автор аналізує сучасне і класичне мистецтво, роль кольору, форми, часу; розмірковує над роллю живописця й художника, зокрема розповідає про найважливіших для нього митців — Рембрандта, Вермеєра, Веласкеса, де Кіріко, Яблонську, Животкова, Криволапа, Чебикіна, Якутовича.
Книжка містить унікальний візуальний матеріал — фотографії, що їх зробив Тіберій Сільваші у своєрідному творчому діалозі з митцями, про яких він пише тексти. Художник запрошує всіх, хто цінує мистецтво, до своєї творчої майстерні, де не тільки розповідає про секрети мистецтва, а й ділиться своїми поглядами на життя взагалі.
Видавництво: ArtHuss
