Спочатку ми мали перевірити, справжня перед нами людина чи реплікант, тому про всяк випадок провели письменника через тест Войта-Кампфа. Незважаючи на вчасність і відносну доречність реакцій, цілком можливо, що Шинкаренко — нова версія репліканта від Nexus’a, але спілкування однаково було напрочуд цікавим.
Нижче можна ознайомитися з транскриптом тесту:
<Voight_Kampf_test_on>
В: Зараз ми опишемо кілька соціальних ситуацій. Вам треба відреаґувати на них якомога швидше.
На день народження вам дарують гаманець зі шкіри молодого ягня.
ОШ: Я його візьму, бо мій гаманець не мінявся 10-15 років, а ягнятка все одно не повернеш.
Ю: У вас маленький син. Він показує вам свою колекцію метеликів включно з баночкою для заморення.
ОШ: Це важко уявити. Він колекціонує тільки машинки. Його взагалі не цікавлять живі істоти.
В: Вас це не лякає?
ОШ: Ні… Хоча ні. Звісно, він цікавиться, любить фільми про них дивитися або уявляє себе тваринами. Він останнім часом себе уявляє перуанською віскачею. У нього є велика енциклопедія з різними тваринами, він їх там знаходить, а потім дивиться в ютюбі, як вони виглядають у живій природі. У нього скоріше дослідницький погляд.
В: Ви сидите і дивитесь телепроґраму, і раптом помічаєте осу, що повзе по вашому зап’ясті.
ОШ: Природна реакція — відігнати осу.
Ю: У журналі ви натрапили на кольорове фото оголеного хлопця на всю сторінку. Вашій дружині подобається це фото. Чоловік лежить долілиць на великому чудовому килимку з козячої шкіри.
ОШ: Не знаю, як на це можна відреаґувати.
В: Ваша дружина чіпляє це фото на стіні свого ательє.
ОШ: Ніяк не відреаґую.
Ю: Ви винаймаєте в горах будинок, де на стіні висять старовинні мапи, а над каміном — голова оленя — дорослого самця з розгалуженими рогами.
ОШ: Мені було би все одно.
В: Ваша кохана завагітніла. Ви хочете від неї дитину, але вона вирішує зробити аборт.
ОШ: Мабуть, це таки її рішення, їй народжувати, їй годувати. Вона вирішила — хай робить.
Ю: Ви дивитесь фільм, показують бенкет, всі їдять картоплю зі шкварками, але головна страва — варений собака, фарширований рисом. Ця жирна картопля зі шкварками для вас відразливіша, ніж фарширований собака?
ОШ: Все жирне і смажене для мене відразливе, оскільки у мене захворювання печінки і жовчного міхура.
<Voight_Kampf_test_off>
В: Коли ви останній раз зберігалися, і в якому форматі ви зберігаєте Шинкаренка?
ОШ: Звісно, головний інструмент безсмертя сьогодні — це соціальні мережі. Чим менше ти відображений в соцмережах, тим менше через 20-30 років залишиться людей, які могли би свідчити про тебе.
У мене є одна знайома. Вона вчора померла. У неї є молодша сестра. Коли цій сестрі було 14 років, а мені — 17, я був у неї закоханий страшенно. Зараз їй 40, вона вже 5 років сидить в тюрмі, а коли вийде — їй буде під 50. І я не можу взагалі навіть зрозуміти, як це, бо я не бачив її з 1994 року. Можливо, вона сидить за вбивство або за торгівлю наркотиками. А сестра її сьогодні померла. З нею давно вже був втрачений зв’язок. У неї немає профіля в соціальних мережах. Це типовий приклад людини, яка назавжди залишилася у 1990-х роках. Тому якщо хочеш якось зберігатися, то треба зберігатися на віддаленому сервері. Бажано на серверах Фейсбука, вони десь у Норвегії під землею закопані.
Шинкаренко. 1989 рік
Ю: Я читала блоґ вашої старої версії на лайфжорналі, та версія ще спілкувалася російською мовою, грала в пост-панкових гуртах, орґанізовувала кіноклуб “Восхождение” і багато чого іншого. Скільки версій Шинкаренка існує? І як би ви їх назвали? Це Шинкаренко 1.0, 2.0 і так далі або, може, Шинкаренко.ру, Шинкаренко.юа? Як вони збережені на вашому комп’ютері і скількох ви видалили або втратили при форматуванні?
ОШ: Людина — це не дискретна особа, вона безперервна. Власне, можна сказати, що людина міняється в кожен момент свого життя, але не існує ніяких одиниць зміни. У британського філософа-позитивіста Бертрана Рассела є цікава ідея (скоріш за все, це не його ідея, адже він постійно у когось щось позичає), що взагалі особистості як такої не існує, це як вішалка, що ми на неї понавішали різноманітного одягу. Ми називаємо це особистістю, тільки тому що нам так зручно. Очевидно, що з плином часу люди приходять і якісь з речей знімають звідти: коли хтось помре, коли у тебе щось заберуть, ти розійдешся з дружиною або помруть твої батьки. З тебе знімають ці частини, як з тієї вішалки. І не можна сказати, що від цього ти перестав бути сам собою, хоча твоя особистість радикально змінилася, чогось вже немає, але не можна сказати, що ти сьогодні вже не ти, а якась інша людина. Тому “я” — це велика умовність, як, наприклад, “час”, якого так само не існує насправді.
В: У вас були якісь дуже важливі речі, які вже не на вашій вішалці?
ОШ: Одна з таких речей — російська культура. Ми постколоніальна держава і зараз ще не перестали бути колонією Росії. Ми були дуже сильно на Росії зосереджені. 2006-го року я приїхав на Форум Видавців, і там Андрухович весь час ходив із Віктором Єрофєєвим. Мені це було так неприємно. Я думав: шо цей Андрухович примазується до Віктора Єрофєєва? Тут така зірка приїхала з Росії, а тут цей Андрухович. Що він там взагалі робить? Що він про себе думає? Тепер все змінилося. Андруховича я не полюбив, але вже нема такого тиску авторитету російської культури. Чому виникав цей тиск російської культури? Бо ми всі не знали іноземних мов, не читали ні англійською, ні французькою, за дуже рідкісними винятками. І ми постійно були, і зараз знаходимося в “Русском мире”. Жодна інша країна так не зосереджена на вивченні та обговоренні російських новин, як наша. Зробити з цим нічого неможливо, бо всі ми знаємо українську і російську мови, а вже білоруську, наприклад, не знаємо. Ми не розмовляємо про проблеми з білоруською або зі словацькою культурами, які через кордон знаходяться. Навіть якщо ти є русофобом, у тебе алерґія на російське, ти весь час все одно читаєш новини з Росії, цікавишся всім, що там відбувається. Навіть якщо ти ненавидиш Прілєпіна, то весь час читаєш про нього чи його блог, бо це підживлює твою ненависть.
В: Це він поїхав на окуповані території? Ю: Так!
ОШ: Парадоксальна ситуація: Прілєпін може в будь-який час поїхати в Крим або на ОРДіЛО, жити там, писати, видавати книжки, заробляти непогані гроші, постійно перекладатися європейськими мовами. Я бачив у центрі Парижа у книжковому магазині його “Український щоденник”. А український письменник такого не може зробити. Уявімо, що найпопулярніший український письменник поїхав у Росію і пише про неї книжки. Ці книжки взагалі нікого не зацікавлять в Європі, а Прілєпін зацікавить. Чому? Тому що за декілька сотень років Росія змогла побудувати собі в Європі репутацію “культурного Колоса”. Звісно, вона вкладала в це великі кошти, а ми не вкладали. Тільки зараз почали — і то дуже скромно.
Я зараз читаю Блума “Західний Канон”. І цей канон — своєрідна маніпуляція. Гарольд Блум — це американський професор літератури, який мало що цінує, окрім британської літератури, бо не читає рідкісними іноземними мовами (наприклад, албанською чи українською), тому він в канон із 26-ти авторів додав 14 англомовних письменників, а українських там немає і ніколи не буде. Є один російський — Лєв Толстой. Його сильно просували в західній культурі. Очевидно, це сталося тому, що Толстой натиснув на певні клавіші “клавесину західної культури” (я нікого не цитую, але це виглядає мов цитата — цитата-симулякр). І одна з таких клавіш — це Наполеон, його аґресія, експансія, експансія свободи по-французьки. Не всім це подобалось, але у Парижі та Нью-Йорку наразі стоять дві ідентичні статуї Свободи: у Парижі — маленька, у Нью-Йорку — велика, тому вся наша сучасна свобода має французьку біографію: Наполеон переміг. А ми, українці, ні на які кнопки не тисли і сотні років нічим таким не займалися, а тепер вже пізно. Ця постколоніальна ситуація російської геґемонії, на жаль, ще довго буде залишатися, бо існує шалена інерція. Але, принаймні, ми можемо починати цю ґегемонію з вішалки частково знімати. Хоча вона й так валиться сама: у 2012 році я запросив російського письменника Євгенія Попова до Львова, сказав, що влаштую йому презентацію на Форумі видавців. У листі я додав: це треба зробити, бо українська та російська культури стрімко розлітаються, тому він має рідкісний шанс бути почутим у нас. Він несподівано відповів, що захворів. Сьогодні у російському ПЕН-клубі Попов займає вкрай консервативну позицію, не захотів підтримати Олега Сенцова, наприклад, “как бы чего не вышло”.
ШЕВЧЕНКО ПОВОДИВСЯ ЯК ПАНК
Гоголь — це російський імперський письменник. Всі його книжки написані у Санкт-Петербурзі, він був частиною російської імперської машини, “колезьким реєстратором”. Саме тому всі намагання зробити його українським письменником — марні! А Шевченко навпаки не міг таким стати, бо не мав посади. Всі російські письменники були в “табєлі о ранґах” (це імперська напів-військова ієрархія чиновників), поет Афанасій Фєт був німцем, але хотів стати не таким, а іншим совєтніком у “табєлі о ранґах”, бо тоді б йому більше платили. А Шевченко був кріпаком, а коли його викупили — одразу встрягнув у Кирило-Мефодіївське товариство, і його посадили на 10 років. Він просто не міг потрапити до цього “табєлю о ранґах”. Це призвело до того, що він поводився як панк, міг написати про імператрицю таке, чого Гоголь ніколи не написав би. Ось уривок з його поеми “Сон”:
Виступає; обок його
Цариця – небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога
Ні Гоголь, ні Фєт ніколи не могли собі такого дозволити, бо їх би негайно звільнили з роботи із вовчим квитком. Шевченко був більш вільний у своєму світобаченні. Через це його в російській культурі зробили дідуганом в шапці, що писав про віковічні страждання українського народу. Це був лише один з образів Шевченка, на мою думку, дуже невдалий, але в Москві він страшенно сподобався, бо дозволяв обмежити українську культуру в рамках ґетто, щоб ми ніколи не змогли дістатися до “клавесину західної культури” і не дай бог не натиснули би там чогось, щоб нас не почули, і ми не потрапили би до “Західного канону” Гарольда Блума. Бачите? – я у всьому звинувачую Росію. Це також ознаки колоніального мислення.
Всі ці радикали типу Юрія Хорта і Коханівського, які не дають нам зняти із Шевченка його смушкову шапку, витерти сльози та розвеселити, ввести до світу сучасності, перебувають в радянській традиції, російській, імперській. Це дуже погано і шкідливо. Спроби зробити щось із Шевченком з боку художників Єрмоленка, Грєхова та інших — це спроби врятувати Шевченка із архаїчної ями забуття. Бо ми не грали на тому європейському “клавесині західної культури”, куди пускали пограти Толстого та Гоголя. Художник Грєхов намагається допустити Шевченка посмертно до цього європейського клавесину, щоб він на ньому пограв хоч трішки. А ці хлопці, що влаштовують погроми — вони противляться модернізації намагаються повернути нас в російсько-імперський дискурс. Ми намагаємося скинути із себе якщо не “Шинель”, то хоча б черевики Гоголя або якісь рукавички, шапку, а вони несуть знову ті рукавички Гоголя на ту вішалку. Там і пилом все припало, і міль їх трахнула, а вони хочуть, щоб було завжди як в ХІХ сторіччі.
В: У нас склалося враження, що ви гакер або вірус в українській літературі. Ви знаєте, як писати код, але спеціально пишете все навпаки. Але ми також знаємо, що злодії в більшості випадків вважають, що творять добро. То що ви скажете: ви гакер чи кіберполіція, вірус чи антивірус в українські літературі?
ОШ: Мені було 20 років, коли був модний концептуалізм, це одна з форм соціальної критики мистецькими засобами. Концептуалісти критикують все, вони можуть критикувати: класичну літературу, романтизм, реалізм, соцреалізм, Мао Цзедуна, Рейґана, все що завгодно, — лише мистецькими засобами.
Я займаюся постійною деконструкцією, я руйную, розламую, щоб всі побачили, що там відбувається всередині. Я міг би написати щось конструктивне, класичний текст, але це мені дуже нудно, міг би лише пару сторінок написати. Я починав із постмодернізму, але врешті прийшов до метамодернізму. Це такий напрямок, який включає в себе всі інші. При цьому у метамодерністичному тексті постійно відбувається переключення стилів іноді навіть у межах одного речення: ти починаєш писати як журналіст, продовжуєш як поет-романтик, далі йде декілька слів в дадаїзмі, а наприкінці — реалістичний фрагмент. Іноді це виглядає дуже химерно і не зовсім зрозуміло, чи автор серйозно ставиться до свого читача, чи просто жартує. І це також одна з ознак метамодернізму: автор одночасно і жартує, і говорить серйозно. Ця багатоканальність є властивою не лише літературі метамодернізму. Метамодерністичною є сучасність: Трамп, Зеленський, російсько-українська війна — це метамодерністичні феномени.
В: Тобто, ви гакер з певними ідеалами?
ОШ: У кожного деконструктора є певні ідеали, які він захищає. По стилю захисту (як по стилю шахової гри гросмейстера) видно, що це за ідеали. Відкрийте Кокотюху, ви зрозумієте: його ідеал — це продавати книжки й заробляти гроші. По Забужко, Андруховичу, Жадану, по тому, як вони подають текст, також видно їхні ідеали.
В: Як ви думаєте, читачу зрозуміло, які у вас ідеали?
ОШ: Є люди, абсолютно без досвіду, їх мої ідеали можуть або шокувати, або відвернути, або вони взагалі нічого не зрозуміють і подумають, що це якийсь шум. Це все одно, що людині 80-х, яка ходила на дискотеку і слухала “Ласкавий май”, показати drum’n’bass. Хоча тепер це вже також архаїчна музика. Всі ідеали швидко застарівають та засмерджуються, не треба на них молитися — це всього лише речі побутового вжитку. Більшість ідеалів можна купити в “Ашані” по акції. Я одночасно жартую і не жартую.
Для того, щоб мати перспективи у культурі, потрібно постійно докладати зусиль. Інакше ти будеш в ямі типу Бангладеша чи Ашгабада, поступово дійдеш до гомофобії, до захисту традиційних кодів, які були сформовані у XV столітті. Почнеш казати, що не треба прививатися від кору, почнеш пити сечу з лікувальною метою. На тебе очікує колапс.
Шинкаренко. Пишається, що весь одяг з фото купив у секонд-хенді
Ю: У вас є цікава теза про культурний пил. Чи не свідчить культурний пил, бруд про те, що цьому бруду є, де збиратися?
ОШ: Це дуже важлива складова. Культурний бруд російської культури — це російський шансон: Наговіцин, Круг. Це бруд, який назбирався ще на Вертинському, Висоцькому. В українській культурі немає на чому збиратися цьому бруду. Одна з причин, чому у нас немає шансону: у нас не було ні Висоцького, ні Вертинського.
В: Власне, тому що їх дуже швидко вбивали.
ОШ: Одна з причин, так — фізична ліквідація основ. Російські імперіалісти дуже добре розуміли, що саме треба ліквідувати, щоби нація залишалася в архаїчному стані, щоб не було ніякої модернізації, і щоб не пустили до європейського клавесину. Щоб в Європу їздили тільки Гоголь, Висоцький і Прілєпін. А Шевченко щоб їздив на Аральське море і писав там собі у свою захалявну книжечку.
В: Я хотів би, все-таки, перепитати: чи можемо ми казати про суголосність імперської свідомості? Тобто, не просто гра на клавесині, а те, що західні народи й нації — це також імперії, як і Росія.
ОШ: До речі, якщо подивитися на цей канон Гарольда Блума, то видно, що в нього 90% авторів — це громадяни різних імперій. У нього чомусь немає албанських або чеських письменників. Чому у нього Гашека немає? Що це, поганий письменник? А британських — аж 14 штук, серед яких Беккет. Беккет — це що, великий письменник? Беккет — це просто цікавий письменник, але нащо його до канону додавати?
ЧЕСЬКА МУЗИКА НІКОМУ НЕ ВІДОМА,
А УКРАЇНСЬКА — ВЗАГАЛІ В ПОВНІЙ ДУПІ
То чому ж Блум так пишається Беккетом? Тому що у Беккета є ядерний арсенал, президент Трамп, CNN, Курт Кобейн. Маючи Курта Кобейна, Гарольд Блум може собі дозволити написати, що Гашек не входить в канон, бо у Гашека немає Курта Кобейна. Чеська музика також нікому не відома в світі так, як відома американська. І це чеська музика, Чехія поруч з Францією, а українська — взагалі в повній дупі. Єдине, як ми можемо з цієї дупи вибратися — це копіювати турецьку популярну музику, як це зробив гурт Казка.
Ю: А де поділася традиція української музики 90-х? Було ж багато рок-гуртів.
ОШ: У 1990-х я теж грав у рок-гурті, він називався Реліктові Вантажівки. Це було в 96-му році. Загалом вся ця музика 90-х не була хороша.
Шинкаренко. 1992. Smells like teen spirit
Ю: Ну чому ж, перший альбом ВВ, наприклад, — досить хороша музика.
ОШ: Якщо ми кажемо про один альбом ВВ — це, може, й була хороша музика, а я кажу про всю українську рок-музику 90-х загалом. Практика створення українських шаф, на які б могла нападати пилюка — це, в принципі, цікаво, але якщо порівнювати з тим, що на цей час робилося в Європі, це було вже зовсім нецікаво.
Дев’яності роки особливі тим, що було відчуття глухого кута. Коли мені було 18, я не знав, куди йти навчатися, бо я знав, що у мене все одно ніколи не буде хорошої роботи, я буду жити весь час в Запоріжжі і працювати на заводі. Я думав: що взагалі робити?
Кожний чоловік тоді мав закосити від армії й піти в інститут. На завод не хочу, вчителем не хочу. Не вдома ж сидіти! Тоді я пішов в інженерну академію і подивився на список спеціальностей: на “А” була Автоматика. Я вступив, хоч знав, що все життя буду працювати на заводі інженером і отримувати 300 гривень, у мене ніколи не буде комп’ютера, я ніколи не вивчу англійську мову, поступово буду лисіти, товстіти і пити горілку. Коротше, зі мною трапиться катастрофа. І саме це й трапилося з багатьма моїми однолітками. Це відчуття було у всіх людей в 90-ті роки, і ми намагалися якимось чином його позбавитися.
Хтось писав оповідання, хтось грав у рок-групах. На жаль, ніхто про це не думав, як про бізнес, бо не було ринку. Приблизно через рік після таких занять музиканти починали усвідомлювати, що це для них просто гобі.
А потім світ змінився і різко подешевшали комп’ютери. Коли я закінчив інститут, то навіть не вмів вмикати комп’ютер (нагадаю, спеціальність у мене була “Інженер з автоматики”). Нам пропонували навчитися створювати документи в ворді, але я вирішив не вчитися, бо комп’ютери були дуже дорогі, але через 2 роки вони почали дуже швидко дешевшати. Стало можливо записувати музику вдома. Ще довго ніхто не усвідомлював, що у нас може бути якийсь шоу-бізнес, можна продавати квитки, їхати на гастролі, на виступи. Перші такі думки почали з’являтися масово лише в 2010-х роках. З’явилися більш-менш професійні гурти типу Вів’єн Морт або Tik Tu.
Шинкаренко як інженер
Ю: Ми заходимо на теку український постмодернізм. Про всяк випадок натискаємо “оновити”. Чи буде там прізвище Шинкаренко? І що там взагалі буде?
ОШ: Моє прізвище там з’явиться не скоро. До того ж я й не постмодерніст. У нас є пул критиків, які займаються постмодернізмом: Соломія Павличко, — вона могла про мене писати, але вона померла. Наступна критикиня, яка могла би про мене щось серйозне написати — це Тамара Гундорова, і окрім неї, здається, ніхто не може, бо всі інші пишуть тільки статті. Я їй надсилав свої книжки, зустрічав її на всяких виставках, на Арсеналі дарував їй книжки, але вона про мене ніколи не згадує і, мабуть, одразу їх викидає, навіть не читаючи.
А ось критикиня Тетяна Трофименко мої книжки хоч і любить, але у своїй книжці “Окололітературне” мене не згадала. А статті для всіляких сайтів вже через кілька місяців забувають. Я в Києві працюю журналістом із 2008 року, і все, що я написав, для газет “Дєло”, “24” і “Вечірні вісті” — зникло. Я навіть інтерв’ю в Отара Іоселіані брав, — все зникло. Їх просто видаляють із серверів.
Тому я місце в каноні українського постмодернізму займу не скоро. Станом на сьогодні я написав чотири романи і збірку оповідань. Я гадаю, десь після двадцять першого роману на мене можуть почати звертати увагу українські літературні критики й з’явиться аналог Гундорової, або коли вона мене, нарешті, помітить.
В: До речі, складається таке враження, що ви пишете багато романів водночас.
ОШ: Я дуже повільно пишу, десь зі швидкістю одна сторінка на тиждень. Нещодавно дописав роман “Бандера Distortion”, і він вийшов у видавництві “Дім химер”. До речі, від цього роману відмовилися всі українські видавництва. Хоча я ці тексти випробовував на різних аудиторіях, всі в захваті, всім страшенно подобається. Чому видавництва відмовляються, я не можу зрозуміти.
В: Ми знаємо про ще один роман, якого бояться всі видавці. Ніхто так і не погодився видати “Смачного!”. Ми так подумали, ну і нащо він нам здався? Ви не погоджуєтесь? Дасте почитати?
ОШ: Може, цей роман дійсно погано написаний. Він про те, як людина із провінції, якій вже 30 років, розуміє, що, якщо негайно не втече із міста і не кине займатися тим, чим займалася раніше, то почне товстіти, лисіти і зіп’ється. Я не можу писати реалістичні романи, мене страшенно нудить вже з другої сторінки. Тому я придумав таку метафору, що ця людина була в молодіжному угрупуванні людожерів, і хоче звідти вирватися і стати нормальною. Для цього вона переїжджає в Київ.
В: Чи можете ви пояснити вибір тих людей, які усвідомлюють таке своє майбутнє, але все одно нічого не роблять для того, щоб його змінити?
ОШ: Якщо в тебе є вибір, ти одразу вибираєш, починаєш рухатися до кращого. У них просто немає вибору. Вони не можуть працювати журналістами, як я, а лише інженерами. А інженер в провінції — це кошмар взагалі. Тобі вистачає грошей лише на їжу. Вся техніка — стара, нічого не модернізується і не буде модернізуватися.
Ще повинна бути певна доля авантюризму. От наприклад, поетка Ярослава, про яку я казав, — ще одна ілюстрація колоніальної свідомості. У 1990-х вона була захоплена Цвєтаєвою, Ахматовою. Вона писала вірші російською мовою, уявляла, що перебуває в російській культурі, але насправді-то вона перебувала в Запоріжжі, що до російської культури не має стосунку зовсім нічим, ніяким боком. Від цього відчуваєш дисонанс, коли намагаєшся уявляти, що ти — якийсь там Вінстон Черчилль, а живеш в Запоріжжі. Цього треба терміново позбавлятися. Якщо ти риба — плавай в воді. Якщо морська риба — то краще, звісно, в морі плавати.
Тому я на українську мову перейшов приблизно у 2005-2006 році. Після Помаранчевої Революції я зрозумів, що якщо збираюся працювати з мовою, а не інженером, то писати російською мовою в Україні — це все одно, що з моря вистрибнути кудись у пустелю Сахара чи в ліс і уявляти себе кротом.
Повернімося до Ярослави. Вона працювала двірничкою, торгувала пивом на базарі, трусами, а закінчила торгівлею пиріжками, врешті захворівши на туберкульоз, від якого і померла. Власне, це типовий шлях людини, що залишилась у 90-х і не могла від них врятуватися. Те, що пише Жадан про 90-ті — брехня. Якісь там бандити, пєрєстрєлкі, — це все російська романтика, яку Жадан запозичив із російських телесеріалів. Він явно надивився Бандитського Петербургу і намагався це переносити в українську культуру. Насправді все було не так. В 90-х не було бандитів і перестрілок, це все придумано якимись московськими продюсерами.
Насправді 90-ті — це коли в тебе немає комп’ютера, і ти знаєш, що його ніколи не буде, ти не вчиш іноземні мови, бо знаєш, що ніколи не поїдеш за кордон, а все життя будеш заробляти 300 грн і працювати на заводі. Єдине, що ти можеш собі дозволити — напитися з друзями горілки на вихідних.
Шинкаренко і та сама Ярослава
В: Ось ви кажете про запозичення у Жадана. Чи не є ваше “інженер на 300 гривень” запозиченням із Акваріуму “інженер на 100 рублів”?
ОШ: Ні, бо я саме й був таким інженером. Я одразу після закінчення інституту пішов на Запоріжсталь, бо там можна було заробити 1000 грн на місяць. Але місць не було, казали, треба дати хабаря у 1000 баксів, щоб дістати роботу. А я навіть не знав, кому їх давати, і пішов продавати компакт-диски в магазин, а ввечері грав в рок-гурті. Так було 3-4 роки, поки літак не врізався в торгові центри в Америці. Тоді я зрозумів, що треба щось змінювати, тому що моя зарплата була 200 грн. Я тоді спілкувався по інтернету з Зуфаром Гарєєвим . Він був маловідомим російським постмодерністом. Він побачив, що на літературі не заробиш, і відкрив “Еще”, московську порнографічну газету, примітивну, дешеву, але з непоганими гонорарами. Його, до речі, судили за цю газету. Я пробував писати ті оповідання, але Зуфару не подобалося, бо він хотів реалістичну порнографію, а мені таке писати було страшенно нудно. Ще я публікувався на сайті “Проза.ру”. Це був єдиний варіант якогось виходу в світ. Треба було писати російською мовою, щоб тебе з Росії коментували. Можна було отримати 3-4 коментарі на тиждень і страшенно пишатися через то.
Потім, наприкінці 90-х, в Україні почали з’являтися перші багаті люди, які вирішили, що їм треба мати свої медіа. Найбагатші були в Дніпропетровську і Києві. До Києва було далеко, а у Дніпропетровськ я часто їздив, бо там можна було купувати книжки з Москви.
А потім там можна було всякі відеофільми записувати на касети: Ґодара якогось чи Грінуея. Кажуть, що це була якась ґей-пара дніпропетровська, і у них була велика колекція.
Тоді ще в Дніпропетровську був журнал “Наш”. Я туди надіслав свої оповідання, їм сподобалося і мене опублікували. Я їм написав статті про Sonic Youth, Joy Division і “найкращого режисера всіх часів і народів” Алехандро Ходоровського (тут я жартую і не жартую). Я робив компіляції з перекладів англійських статей, і за одну публікацію платили десь половину зарплати інженера. І я тоді вирішив, що варто дійсно зайнятися журналістикою.
В Запоріжжі дуже багатих людей не було, але були бандити, що займалися відмиванням грошей через конвертаційні центри. Один з них був типу інтелектуал і вирішив зробити газету. Якось так вийшло, що я почав писати для них.
Для того, щоб стати журналістом у якійсь “справжній” (тут я жартую і не жартую) газеті, наприклад, “Індустріальноє Запорож’є” або “МИГ” треба було закінчити університет або мати певний досвід. А в ту газету, якою володіли бандити, що тримали конвертаційні центри, мене моментально взяли і дозволили писати різні речі, від яких я зараз здриґаюся, коли пригадую. Я тоді начитався Андрія Кураєва, він писав книжки типу “Матриця і православіє”, казав, що готовий віддати життя за рускій рок, виходив на рок-концертах з хрестом. Це на мене справило враження, і я думав, що рускоє православіє — це те, що треба, інтелектуальна вершина, і до неї треба прагнути, а все інше — це якісь недорелігії. Оце я пішов в костьол, почав страшенно тролити пастора і написав про це статтю. Зараз мені за це соромно.
Та робота в аматорській газеті була цікава, бо за мій тролінг платили 1000 грн, просто неймовірні гроші. От, наприклад, був Форум Видавців, в газеті могли так сказати: “На тобі фотоапарат “Кенон” і напиши нам на розворот репортаж з фотоґрафіями”. У жодній запорізький газеті таке було неможливо, щоб відіслали до Львова писати статтю, витратили гроші на це, ще й фотоапарат дали.
Ю: Яких неукраїнських письменників ви ненавидите? Бо про українських ми й так знаємо. Щоб вам було зрозуміліше, які файли в теці світової літератури ви б видалили?
ОШ: Думаю, що я нікого ніколи не ненавиджу. Є, мабуть автори, на яких я не звертаю увагу, бо це немає ніякого сенсу, це витрата часу. Є автори, над якими я можу жартувати, бо вони поводяться кумедно. Я взагалі не ставлюся до літератури дуже серйозно. Це найважливіша річ у моєму житті, але по суті вона не має ніякого значення. Це просто купа книжок, яку скоро викинуть на смітник і назавжди забудуть.
В: Зараз є багато іноземних авторів, яких всі починають лавиноподібно читати. Наприклад, “Атлант розправив плечі” чи Гарарі. Можете назвати кілька книжок, на які не варто витрачати час?
ОШ: Була парадоксальна ситуація із Гаською Шиян. Я про переклад роману
Ді-Бі-Сі П’єра. Вона зібрала кошти на переклад, Ді-Бі-Сі навіть приїхав з презентацією. Але роман-то, по суті, на три з мінусом. У цього автора є інший роман, на який у нас ніхто не звернув уваги — “Vernon God Little”, і саме його треба було перекладати. Це просто неймовірний роман, як “Ловець у житі”, чи навіть краще, я читав його і не міг відірватися. А от той, що вона переклала, просто неможливо читати.
В: Ви постійно знущаєтесь з різних ідеолоґій. Чи є якийсь справді важливий для вас -ізм?
ОШ: Це, звісно, зручна позиція — усіх критикувати і нікому про свій ідеал не розповідати. Як Rebel without a cause — романтична фігура. Але це й типово метамодерністський ідеал: ти можеш бути потроху всім одночасно і нічим конкретно. Тут тебе дуже важко упіймати у сенсі, про який писав Сковорода. Мені нічого не подобається і одночасно подобається все. Звучить, мов безкінечний жарт, але так і є. Звісно, у мене теж є власний канон, як у Гарольда Блума, у музиці, літературі, кіно. Але, щойно я починаю пригадувати імена, так одразу розумію, що я давно всього цього не слухаю і не читаю. Метамодерніст за все тримається не більше 15 хвилин, а далі бере щось інше.
Ю: То як, вам вдалося отримати пароль ? Який найкращий пароль можна вигадати для того, щоб надійніше зберегти свої тексти?
Найкращий пароль — взяти словосполучення українською мовою і набрати його англійською клавіатурою. Тоді відгадати майже неможливо.
Фото надані Олегом Шинкаренком
