Целія Шазель. Покарання без в’язниць.

З англійської мови переклав Олександр Артамонов

Сполучені Штати, де кількість ув’язнених перевищує 2,3 мільйони осіб, є країною з найбільшим у світі числом громадян за ґратами і в абсолютному, і у відсотковому співвідношенні¹.

Якщо додати людей, що знаходяться на випробувальних термінах чи є випущеними під заставу, то під наглядом американської пенітенціарної системи перебувають більш ніж сім мільйонів осіб, дев’яносто відсотків з яких складають чоловіки. У 1970 році було ув’язнено менше ніж двісті тисяч американців. З того часу кількість злочинів коливалася і на сьогоднішній день досягла рівня 1973 року, однак наші в’язниці весь цей час впевнено збільшувалися. Загалом це збільшення є результатом запровадження суворішого законодавства стосовно наркотичних речовин, яке здійснювалося протягом останніх тридцяти років; близько третини ув’язнених сьогодні є засудженими за злочини, пов’язані з наркотиками, здебільшого ненасильницькі.² Такі практики зачіпають більше білих американців середнього класу, ніж ми можемо уявити, однак у значно більшій мірі вони зачіпають меншини – особливо чорних чоловіків – з бідних міських районів та наших внутрішніх міст³. Якщо такі тенденції продовжуватимуться і надалі, третина афроамериканців чоловічої статі опиниться за ґратами протягом життя; серед тих, хто не мають вищої освіти, майже шістдесят відсотків потрапляють до в’язниці у віці до сорока років⁴. Багато чорних дітей з міст ростуть, вважаючи в’язницю нормальною частиною життя дорослого чоловіка і майже не знаючи своїх ув’язнених батьків – частково через те, що від установ, куди відправляють більшість в’язнів, їх відділяє відстань понад тисячу миль. В’язниці сприяють збагаченню здебільшого сільських місцин, а внутрішні міста, несучи тягар злочинності, перебувають у бідності.

Експерти, що нині вивчають в’язниці, знають, що історія має значення для вирішення проблем нашої пенітенціарної системи. Численні дослідження провадять порівняння між практиками сучасних американських в’язниць та ранніми формами покарань, властивими для Європи та Сполучених Штатів, або ж простежують розвиток в’язниць від минулого до сучасності. Утім, подібно до класичної праці Мішеля Фуко «Наглядати і карати: Народження в’язниці» (1975 р.), більшість з дослідників присвячують мало уваги європейському Середньовіччю, і – ще менше – століттям Раннього Середньовіччя, так званим Темним вікам (приблизно 500-1000 рр. н.е.). Дійсно, ув’язнення були рідкістю для ранньосередньовічної Європи. Але саме з цієї причини корисно розглянути деякі з надзвичайно різноманітних карних практик тієї епохи – з тим, аби покращити практики сучасні. Нижче я спочатку зроблю огляд загальних судових покарань ранньосередньовічної Європи в світлі сучасних досліджень, а також текстуальних та археологічних джерел. Потім я звернуся до зв’язку між бідністю, злочинністю, расовою приналежністю та ув’язненнями в американських внутрішніх містах, роблячи акцент на Камдені (штат Нью-Джерсі). У цій частині я послуговуватимусь працями з соціології та криміналістики, а також – власним досвідом роботи в одному з кварталів Камдена та викладання у в’язниці штату Нью-Джерсі. В кінці есею я пропоную свої роздуми щодо того, як моє зіставлення ранньосередньовічних та сучасних практик може призвести до змін, які би зменшили негативний вплив американських в’язниць – в особливості, на квартали меншин.

Принципи спільнотного та репараційного правосуддя⁵, а також їхні аналоги, що існували до зафіксованих ранньосередньовічних процедур ведення диспутів, лежать у центрі реформ, про які я говорю. Незважаючи на постійні розмови про те, що реабілітація злочинців сьогодні становить мету карної системи, люди Раннього Середньовіччя переймалися соціальною реінтеґрацією злочинців значно більше, ніж ми. За традиційного кримінального судочинства в сучасних Сполучених Штатах звинувачуваний має з’явитися перед формальним судовим органом, який вислуховує версії різних сторін – захисників, жертв, свідків, юристів – але в результаті приймає рішення з незацікавленої позиції (в ідеалі) і щодо вини чи невинності, і, у випадку вини, щодо покарання – часто у формі ув’язнення. Натомість, ранньосередньовічні джерела повідомляють про багато вчинків – іноді навіть про вбивства – які ми б класифікували як злочини, в той час як тоді вони виносилися в якості питань на обговорення в диспутах. Для вирішення цих питань обвинувачувачі опитували цілі громади – самих жертв, їхніх представників, а також членів їхньої спільноти. Громади найчастіше наполягали на виплаті репарацій чи компенсацій, а також – досить часто – на виконанні покаянних чи інших принизливих обрядів, які в ідеалі мали б відновити – згідно з джерелами – дружбу чи «любов» між ворожими сторонами, а також – мир у спільноті.

Аналогічним чином, сучасні програми зі спільнотного правосуддя іноді заохочують застосування репаративних санкцій у якості альтернативи тюремному ув’язненню. Зазвичай за допомогою таких програм місцеві влади накладають розподільну юрисдикцію на членів спільноти, які співпрацюють з муніципальною поліцією для запобігання умовам, що сприяють злочинності, а також виносять вироки щодо вже скоєних злочинів таким чином, щоб обмежити кількість ув’язнень. Коли стається злочин, комітет спільноти може виступити посередником між різними сторонами; беручи до уваги індивідуальні обставини, члени комітету розробляють такі рішення, що задовольнили б і жертву, і спільноту в цілому. Провідною ідеєю їхньої роботи є розуміння того, що правопорушення обов’язково завдає шкоди соціальним зв’язкам усередині спільноти. Розрахунок тут робиться на те, що покарання – репарації, можливо, у формі примусових робіт – компенсує завдану шкоду та нівелює протиріччя між злочинцями, жертвами та іншими членами спільноти. Розмірковуючи над тим, що злочинці здійснюють «різновид секулярного покаяння» за шкоду, завдану не лише окремій особі, але багатьом, один експерт у цій сфері несвідомо повторює ранньосередньовічні ідеї. Шляхом покарання, пояснює він, злочинці «просять пробачення» в жертв та в широкої публіки⁶.

Ранньосередньовічні практики підкреслюють значущість спільноти і репаративного правосуддя у вирішенні справ із ненасильницькими злочинами в містах на кшталт Камдена і, більше того, вказують на заходи, які могли би принести аналогічні переваги у вирішенні справ із насильницькими злочинами. Однією з переваг розуміння сучасних практик карного судочинства крізь призму ранньосередньовічного правосуддя є виявлення виключної важливості родинних та соціальних зв’язків для добробуту спільноти.

Ранньосередньовічне правосуддя

Найвідомішими формами судових покарань європейського Середньовіччя є, без сумніву, показово драматичні болісні катування, відомі з голівудських фільмів та коміксів «The Far Side»: тіла, що ламаються на колесах та висять на публічних шибеницях, відтинання голів, спалювання, засоби тортур на кшталт тисків для великих пальців чи диби. Відомим є яскравий вступ до «Наглядати і карати» Фуко, де описуються тортури, патрання та четвертування Дам’єна, який намагався скоїти реґіцид (вбити короля) в Парижі у 1757 р. На думку Фуко, ця сцена походила з середньовічного акценту на покаранні тіла – підходу до злочинців, який, як стверджує Фуко, в модерний час було замінено в рівній мірі примусовою карою ув’язнення. Сьогодні зрозуміло, що фізичні тортури нікуди не поділися; однак більшість американців погодяться з тим, що в’язниці свідчать про нашу модерність; і більшість – на відміну від Фуко – вважають, що ці установи є значно гуманнішими за будь-які середньовічні покарання.

Середньовічні тексти, однак, викривають деякі нюанси цієї ситуації. Більшість із джерел, що стосуються середньовічних покарань, датуються ХІІ та пізнішими століттями. Ранньосередньовічних джерел менше, хоча люди і тоді були знайомі з безліччю болісних практик. Ранньосередньовічні кодекси законів передбачають страту за низку правопорушень, починаючи з вбивства і закінчуючи подружньою зрадою та наверненням в язичництвом. Наративні джерела розповідають про королів та аристократів, які засуджували своїх ворогів на вигнання чи смерть, а також – про лордів, що наказували таврувати, осліплювати своїх підлеглих, або відрізати їм носи чи вуха. Суди призначали тортури чи ордалії – такі як випробування вогнем, коли підозрюваний ходив по розпеченому вугіллю, або випробування водою, коли підозрюваний мав дістати певний предмет з окропу. Розкопані з могил скелети мають на собі сліди відтинання голів, ампутацій частин тіла, а також зв’язування кінцівок (імовірно, для вішання)⁷. Окрім того, хоча ув’язнення і не були поширеними, вони все ж практикувалися, і знов-таки призводили до вочевидь неприємного досвіду. Знатні люди, що бунтували проти королів, священики, що не корилися єпископам, а також раби чи серви (люди з підлеглого чи невільного стану), що намагалися втекти, іноді утримувалися в монастирях; деякі релігійні будівлі мали окрему кімнату під назвою «карцер» – звідси походить сучасне слово – де неслухняні монахи утримувалися до тих пір, поки вони не покаються. Імовірно, найгірше доводилося тим правопорушникам, яких затримувала світська влада – їх заковували в кайдани та тримали в підземеллях чи інших похмурих місцях. Багатьох, вочевидь, ув’язнювали для того, аби потім привести їх до лордів чи на суд, аби призначити інше покарання на кшталт штрафу чи страти. Однак деякі люди просто помирали в місцях ув’язнення.

Здається, що всі ці практики підтверджують популярні ідеї щодо варварства Темних віків і доводять, що ми правильно вчинили, коли покинули ті віки позаду. Однак при цьому часто забувають про низку ранньосередньовічних карних звичаїв, що базувалися на слабкості централізованої влади і, відповідно, на важливості невеличких місцевих та регіональних груп. Більшість європейських королівств Раннього Середньовіччя були значно меншими за королівства Пізнього Середньовіччя, і, головне, правлячі еліти – правителі та вища знать – були політично найслабшими за всю історію Заходу. Навіть в імперії Каролінгів, яка охоплювала майже всю західну континентальну Європу в ІХ ст., імператорам, королям та аристократам було складно поширювати свою владу за межі своїх дворів або на найнижчі прошарки суспільства. Відповідно, народ тоді мав виключну автономію в порівнянні з іншими історичними періодами. Численні знатні люди, що не належали до еліти, а також селяни, жили в більш-менш незалежних аграрних господарствах та спільнотах, які вирішували їхні проблеми на місцевому рівні – з мінімальним зовнішнім втручанням. У сучасних американських містах бідні люди живуть під значно більшим «державним» контролем, ніж у ранньосередньовічній Європі. Влада середньовічної Церкви була аналогічно неоднорідною. Єпископи менших діоцезів, монахи та монахині невеличких монастирів, священики, що наглядали за місцевими святилищами, та сільські клірики, віддалені від головних центрів багатства та привілеїв, часто самостійно вирішували свої справи без втручання вищого ешелону єпископів, архієпископів та Папи.

Як на найнижчих, так і на найвищих рівнях тодішньої ієрархії, особисті зв’язки працювали проти правосуддя. Як і сьогодні, коли відомих людей з хорошими зв’язками рідко ув’язнюють чи страчують, знайомство з правильними людьми мало величезне значення. Особливо важливими були родинні зв’язки: широкі гнучкі взаємопов’язані об’єднання на основі «кревності», що могли включати батьків, дітей, різноманітних родичів, об’єднаних кров’ю, шлюбом, хрещенням, всиновленням, а також друзів. Окрім того, майже кожному був відомий свій соціальний клас та ті правові або звичаєві обов’язки, що зв’язували людину з вищими та нижчими рівнями соціальної драбини. Серви були підвладні лордам, жінки – чоловікам та братам, селяни – місцевій знаті, священики – єпископам і т.д. Кінець кінцем, найсуворіші судові вироки виносилися тим людям, які, вступивши в конфлікт з могутнішими людьми, не мали родичів, друзів, лордів чи покровителів з достатнім для протистояння впливом, а також із бажанням цей вплив використати. Таких карали особливо жорстоко: страчували, калічили, шмагали і т.п. Серед таких нещасних можна було зустріти й жінок, покараних своїми родичами-чоловіками за сексуальні правопорушення; чоловіків, покинутих союзниками напризволяще перед лицем могутніх ворогів через те, що їхнє безрозсудство наражало на небезпеку всю групу; відрізаних від своїх родичів безпритульних вигнанців, що вплуталися у конфлікти в чужому селі; і, поза сумнівами, величезну кількість рабів, сервів і вільних, але бідних, селян, чиї лорди вирішили з тієї чи іншої причини не милувати їх, якщо ті потраплять у халепу.

Утім, суспільні проблеми в багатьох випадках вирішувалися шляхом диспутів без участі «великих людей» з одноосібною владою. З одного боку, всі диспутанти мали цілком рівні статус та вплив, тож, жодна зі сторін не володіла силою, достатньою для нав’язування своєї волі; з іншого боку, якщо одна зі сторін була слабшою, вона все одно мала достатньо сил для захисту власних інтересів, і її опонентам доводилося згоджуватися на спільне рішення заради завершення конфлікту. Більшість із записаних диспутів доби Раннього Середньовіччя відбувалися між знаттю, монастирями або кліриками стосовно власності; однак такі насильницькі правопорушення як зґвалтування, викрадення людини чи вбивство – на всіх суспільних рівнях – також могли вирішуватися таким шляхом. Варто пам’ятати, що родова ворожнеча в той час була дуже поширеною. Цикли кровної помсти – часом з низьким рівнем інтенсивності та спорадичними актами насильства – могли тягнутися роками, перш ніж ворогуючі сторони припиняли битися та починали говорити. Коли вони так вчиняли, знання законів, перемішане з місцевими звичаями, могло відіграти певну роль; втім, зазвичай справа полягала не стільки в дотриманні певних законів, скільки у встановленні миру. Якщо конфлікт вирішувався шляхом диспуту, остаточне рішення мали прийняти обидві сторони.

Як сьогодні сусіди вирішують свої суперечки миром, не викликаючи поліцію чи адвокатів, так і ранньосередньовічні диспутанти могли вирішити свої проблеми самостійно або за допомогою кількох помічників. Інші диспути проводилися з метою посередництва чи суду більших груп родичів та сусідів або зовнішніх судів, що складалися з аристократів, єпископів, або королівських представників. Значно частіше, втім, якщо диспути не вирішувалися зовнішніми судами, ставали в нагоді місцеві суди, в певній мірі подібні до сучасних комітетів спільнотного правосуддя: складалися вони з кліриків, землевласників або інших місцевих впливових людей. Важливо не недооцінювати постійну хаотичність таких засідань. Місцеві «боси» могли маніпулювати розглядом справи заради власного зиску, надаючи підтримку одній стороні в обмін на вірність за інших умов. Численні шахраї могли приєднуватися до протилежних сторін та підсилювати конфлікт, породжуючи новим напруженням нове насильство. Суди могли вимагати ордалій, і бідних та безсилих людей, втягнутих у диспути лордів, могли катувати. Для того, щоб отримати допомогу від родичів та друзів, необхідно було домовлятися та відчайдушно відстоювати свою позицію, обіцяючи при цьому взаємну допомогу в майбутньому. Якщо подібна торгівля провалювалася і союзники виступали проти диспутантів, останні могли опинитися перед необхідністю неочікуваної відплати. Якщо врожаї були поганими, спільноти могли бути менш ніж зазвичай налаштованими на проведення диспутів – так, окремих диспутантів виганяли або страчували. В більшості випадків це скорочувало кількість людей, які потребували харчів, а порушника можна було проклясти за привертання Божого гніву на інших.

Утім, виразною рисою задокументованих ранньосередньовічних диспутів є те, що вони частіше завершувалися присудом репарацій, ніж суворих фізичних покарань на кшталт вигнання чи страти. Хоча іноді історики і пов’язують репараційні санкції, згадувані в доступних нам джерелах, з ранньосередньовічним поняттям «wergeld»⁸, яке означає «гроші за людину», тобто ціну за вбивство, гроші могли компенсувати також і інші правопорушення. Ранньосередньовічні кодекси законів включають перелік сум, що мали сплачуватися за низку правопорушень, однак – що властиво як для інших аспектів диспутів, так і для покарань сучасного спільнотного правосуддя – сума відшкодування на практиці залежала від конкретних обставин. Ранньосередньовічні переговори стосовно врегулювання спорів базувалися, як і сучасне спільнотне правосуддя, на обопільній вигоді сторін. Цей принцип був також головним і для кровної ворожнечі: будь-яка шкода мала призводити до еквівалентної шкоди у відповідь. Утім, фактори, що мали вплив на визначення відшкодувань, могли бути досить різноманітними. Покарання могло залежати не лише від сутності правопорушення, але й від вимог великих людей, які намагалися отримати вигоду від справи і, майже завжди, від факторів, що визначали почуття честі та образи самих сперечальників – такі як ґендер або соціальні статуси жертви та правопорушника. Почуття честі та ганьби в ранньосередньовічних відношеннях важили стільки ж, як у відношеннях сучасних вуличних банд⁹. Жертва правопорушення за визначенням була приниженою; це завдавало шкоди соціальному статусу як її самої, так і її родичів і союзників. Щоб жертва або її коло відмовилася від права на помсту, відшкодування мало перевершити не лише втрату дібр чи життя, але й приниження.

Правопорушники також опікувалися честю – своєю та своїх родичів і друзів. Ті, що вважали запропоновані умови занадто ганебними і мали змогу їх не приймати, саме так і робили. Втім, деякі зафіксовані процеси врегулювання спорів передбачали дуже значні відшкодування – імовірно, через неспроможність сторони правопорушника досягти кращих умов. Урегулювання вбивства кентських принців Етельреда та Етельберта (VII ст.), наприклад, зобов’язувало вбивць передати значний наділ землі під заснування нового монастиря¹⁰. Родичі та друзі могли домовитися про те, щоби передачу ресурсів чи встановлених виплат було розтягнуто на роки, що гарантувало б, імовірно, довгострокову гарну поведінку потерпілого. Правопорушники могли втекти, просити прихистку в церквах або бути ув’язненими на час збирання їхніми прихильниками необхідної суми. Допомога з репараціями була обов’язком родичів – однією з ниточок, що зв’язували членів родини; однак, якщо необхідна сума була настільки великою, що родичі та союзники не могли або відмовлялися її сплатити, вільна людина могла потрапити в часткову чи повну залежність від жертви. Свободу можна було втратити і на основі умов урегулювання спору: ірландський текст VII ст. повідомляє про багатого родича, який заплатив викуп за вбивцю, схопленого родиною жертви; після того вбивця став слугою свого родича[11]. Окрім грошей та землі, репарації могли передбачати дарування залежних людей – як у випадку сервів, переданих Редонському монастирю після того, як одного з сервів цього монастиря вбили, а худобу викрали; дарувати могли й окремі об’єкти або жінок для шлюбу¹¹. Крім того, правопорушники могли спробувати примиритися з супротивниками шляхом актів моління чи благання про прощення, таких як простирання на землі чи цілування ніг; або вони могли згодитися на ритуали публічного приниження на кшталт їзди на ослі спиною вперед. Єпископи, місцеві клірики та абати часом виступали як миротворці на таких процесах урегулювання спорів, не будучи їх учасниками. Ганебні ритуали, які вони могли накласти на правопорушників – відлучення від Церкви та публічні покарання як-от піст, носіння лахміття та посипання себе попелом, самобичування, милостиня та проща, також допомагали залагодженню конфлікту та відновленню миру (хоча б у теорії). Врегулювання ворожнечі між англосаксонським (англійським) графом Еальдредом та данцем Карлом, наприклад, передбачало ритуальне братання та обіцянку (яку так і не було виконано) здійснити спільну прощу до Риму для спокути своїх злочинів¹².

Паломники мали покинути свій дім, однак відлучення, репарації та ритуали приниження не обов’язково виключали правопорушників з їхніх соціальних груп. Оскільки колишні вороги могли продовжувати жити поблизу один від одного, це передбачало можливість раптового відновлення конфлікту навіть після врегулювання спору. Ця загроза могла змусити обидві сторони бути обережними хоча б певний час; якщо хтось порушував умови врегулювання, до такої людини могли застосовуватися вже жорсткіші міри, такі як страта або вічне вигнання. Так, оскільки покарані залишалися в своїх спільнотах, існувала хоча б можливість того, що вони займатимуться повсякденними справами разом зі своїми родичами та сусідами, роблячи внесок у роботи, необхідні для спільного виживання. Соціальні зв’язки, таким чином, можна було зберегти без зменшення кількості робочих рук. Особливо важливим у цій системі – якщо можна застосувати таке поняття до настільки різноманітних звичаїв – було те, що наслідки правопорушення зачіпали як родину та сусідів злочинця, так і жертву та її родину. Правопорушення впливало на всі ці групи. Всі страждали від злочинної дії – фізично, економічно (від виплати репарацій), від сорому, від втрати робочого часу (через конфлікт) та через інші можливі причини. Тож, кожен у певному сенсі потребував компенсації за гармонію, яку необхідно було відновити. Відлучення та публічні ритуали покаяння, моління та приниження призводили до того, що правопорушників сторонилися не лише жертви та їхні родичі, але й родичі та сусіди самих правопорушників. Залишаючись у своїх спільнотах, маргіналізовані, однак, на відміну від сучасних в’язнів, не невидимі правопорушники слугували постійним нагадуванням для всіх людей довкола про прийнятну поведінку та про наслідки виходу за її межі. Тож, хоча родичі та члени спільноти і могли вилучати їх зі спільного життя, не допускаючи їх до участі в учтах та інших святкових дійствах, покарані могли брати участь у землеробстві, вихованні дітей та інших колективних заняттях, умиротворяючи тим самим своїх ворогів та прихильників, які сердилися через спричинені правопорушенням проблеми.

У залежності від кожної окремої ситуації (неможливо судити про дійсну ефективність більшості процесів урегулювання спорів, базуючись на доступних нам джерелах), такі дії сприяли реінтеґрації правопорушників до соціальних мереж. У той самий час покарання також задовольняли Бога, спрощуючи примирення між земною спільнотою та Небесами.

В’язниці, Камден та американські внутрішні міста

Якщо історія ранньосередньовічних карних практик має якийсь сенс з огляду на осмислення сучасних практик, то ці уроки мають бути застосовані до тих знедолених міських спільнот, де вплив нашої тюремної системи проявляється в найбільшій мірі. Камден у штаті Нью-Джерсі є типовим прикладом такого міста. Знаходиться він в одному з найбагатших штатів США в десяти хвилинах їзди від Філадельфії на потенційно прекрасному березі річки Делавер. Незважаючи на близькість до важливого центру бізнесу та незважаючи на загальне багатство Нью-Джерсі, Камден на сьогоднішній день вважається найбіднішим та одним з найкриміналізованіших міст у країні¹³.

До середини ХХ ст. Камден був процвітаючим індустріальним центром, у якому в основному жили європейські імігранти з середнього класу¹⁴. Занепад відбувся протягом десятиліття після Другої світової війни, коли афроамериканці мігрували до міста з Півдня в пошуку роботи на міських заводах; тоді білі жителі разом з бізнесом почали пересуватися до приміських зон. Протягом двох наступних десятиліть відсутність роботи та зубожіння меншин, які постійно поповнювали населення міста, призвели до стагнації ринку нерухомості та вдарили по доходам від податків на нерухомість. Публічні служби занепали одночасно з розростанням расових протиріч. Низка невдалих рішень у галузі планування міста пришвидшила ці процеси – зокрема, йдеться про побудову в 1980 р. автостради, що розділяла спальні райони навпіл, а також про створення заміського водоочисного заводу, який надав невелику кількість робочих місць, спричинивши при цьому значне забруднення повітря. Наприкінці 1960-х та на початку 1970-х почалися демонстрації та бунти; на цій хвилі зросла злочинність, через що все більше білих закривали свій бізнес та покидали місто. Населення міста зменшилося з 124’500 (1950 р.) до 79’318 (2006) людей. П’ятдесят три відсотки жителів на сьогоднішній день – це афроамериканці, тридцять дев’ять відсотків – латиноамериканці (незалежно від раси). більше третини населення живе за межею бідності; безробіття складає сімнадцять відсотків на 2009 р¹⁵. Все місто поросло бур’янами. Величезні гори металу на південному краю міста затуляють вигляд на річку; одним з успішних бізнесів сучасного Камдена є переробка металобрухту. Більше ніж тисяча покинутих будівель стоять, забиті дошками, і створюють небезпеку для людей, що живуть поблизу. В порожніх будинках та на нічийній землі, що простягається вздовж розбитих вулиць, кишма кишать наркомани, проститутки, сміття, таргани та гризуни.

Ті жителі Камдена, що мають змогу працевлаштуватися та оселитися деінде, продовжують виїжджати; тих же, що залишаються, захоплює вир бідності, безробіття, наркоманії та злочинності. Для багатьох дітей, особливо хлопців, головними дорослими рольовими моделями є наркодилери та бандити, які переконують цих дітей слідувати тим самим шляхом. Кількість насильницьких злочинів, що стаються у Камдені за рік, у п’ять разів перебільшує середній загальноамериканський показник та в десять разів – показник Ґлазґо, західноєвропейської «столиці вбивств»¹⁶. У 2009 та 2010 роках сталося по 32 вбивства, у 2008 р. їх сталося 52¹⁷ (варто нагадати, що населення міста становить менше ніж 80’000 людей). Більшість жертв вбивств – це чоловіки у віці до тридцяти років, застрелені з пістолетів, часто в ході ворожнечі між бандами, згідно з давньою традицією кровної помсти, що набула значно смертоносніших форм, ніж за часів Раннього Середньовіччя. Як і в ранньосередньовічній Європі, кількість постраждалих від вбивств значно перебільшує кількість вбитих. Меса, що проводиться кожного листопада у камденській церкві Святого Серця, проливає вражаюче світло на хвилі туги, які прокочуються містом щороку. Більшість з прихожан – це білі жителі приміських зон, однак у цей день вони сидять на церковних лавах, затиснуті з усіх сторін такою ж кількістю камденських чорних та латиноамериканців – друзів та родичів убитих, які відвідують лише цю месу. Коли священник називає чергове ім’я, вік та причину смерті – «Тайсон Джонс, шістнадцять, застрелений; Джесі Бейлор, сорок, застрелений; Деріл Коул, сімнадцять, застрелений»¹⁸ – член родини, друг або представник підходить до вівтаря зі свічкою. Лави поступово порожніють, поки зачитується список і лінія поруч з вівтарем більшає. Звук тихого плачу змішується з ритмічним читанням імен та віку жертв, що знов і знов перериваються словом «застрелений», поки матері, дружини, батьки, діти, інші родичі, друзі та прихожани споглядають, як місто щороку втрачає все більше й більше життів.

Мої тюремні студенти, які утримуються у закладі, розташованому в більш сільській частині Нью-Джерсі, загалом є чорними та (в меншій мірі) латиноамериканськими чоловіками у віці від двадцяти до тридцяти; вони походять з міст на кшталт Камдена. Більшість з них засуджені за бандитизм, велика кількість – за вбивства; у цьому сенсі вони репрезентують культуру насильницької смерті, оплакуваної на листопадовій месі в церкві Святого Серця. У всіх камденців, яких я знаю найкраще – загалом жінок – були вбиті друзі чи родичі, іноді – сини або батьки їхніх дітей. Хоча здається, що жінки змирилися зі станом речей, вони прагнуть безпечних вулиць так само, як і жителі приміських зон з середнього класу. Деякі з них вважають, що насильство не вщухає через те, що місцева влада майже не дбає про безпеку городян. Поліцейські роз’їжджають вулицями, зупиняючись, щоб обшукати якогось молодика, хоча я й чула безліч скарг щодо причетності поліції до торгівлі наркотиками та щодо повільного реагування на виклики. Якось я знаходилася поблизу перестрілки; сирени завили лише через двадцять хвилин після пострілів. Таке відчуження від охоронців правопорядку виробляє в законослухняних городян відчуття солідарності; хоча про це загалом і не говорять в новинах, сила їхніх соціальних мереж є головною позитивною рисою життя камденців у спільноті – більшість приміських зон такого рівня не досягнули. Нестабільна організація міських домогосподарств знедолених меншин базується на зв’язках між кількома поколіннями родичів та, іноді, між не пов’язаними між собою членами спільноти. В Камдені переважають жінки – частково через те, що звинувачені за вбивства чоловіки циркулюють між містом та в’язницею. Однак, якщо не брати до уваги ґендерний дисбаланс, домогосподарства нагадують ранньосередньовічні групи родичів більше, ніж нуклеарні сім’ї жителів приміських зон з середнього класу. Незважаючи на свої великі обсяги та нестабільність, вони тісно зв’язують своїх членів. Жінки піклуються про біологічних та прийомних дітей інших жінок, а також іноді про дітей, покинутих на вулицях. Вони обмінюються одягом та діляться їжею, машинами, грошима, мобільними телефонами та талонами на їжу. Незначні конфлікти стосовно вкрадених телевізійних кабелів, вандалізму та торгівлі наркотиками між сусідами загалом вирішуються шляхом «врегулювання спорів» без втручання поліції; часто жінки захищають своїх родичів чоловічої статі від поліції. Однак вони також відчайдушно протистоять наркоторгівлі та бандитизму, майже не виражають симпатії до злочинців, заарештованих поліцією, та опікуються безпекою дітей. Як у ранньосередньовічній Європі, а також як у бідних афроамериканських міських родинних структурах (за класичною працею Керол Стек «All our kin», опублікованою в 1947 р.), Камден – це місце, де «родина» є необхідною для вирішення повсякденних проблем.

Прагнення до публічної безпеки в Камдені заслуговує на таку ж увагу, як і аналогічне прагнення жителів приміських зон з середнього класу. Реформи пенітенціарної системи мають брати до уваги право жителів внутрішнього міста на почуття безпеки, і за нинішніх умов неможливо уявити таку безпеку без в’язниць для тих, хто скоює серйозні злочини. Треба, однак, звернути увагу і на негативні наслідки, породжувані в містах на кшталт Камдена системою правосуддя, яка пропонує замало альтернатив тюрмі, через що всі злочинці ретельно ізолюються від суспільства. Подібно до страт та вигнань, але на відміну від численних репараційних санкцій ранньосередньовічної Європи, сучасні в’язниці позбавляють міста робочої сили та доходу – отримуваного хоч легально, хоч нелегально – який раніше приносили злочинці. Окрім того, багато ресурсів втрачається через те, що родичі мають оплачувати в’язням (чия зарплатня є мізерною) дрібні витрати або платити за телефонні дзвінки та за проїзд для відвідування в’язнів. Ув’язнення також знижує продуктивність людей після звільнення, частково через те, що якість загальної та професійної освіти в американських в’язницях поступово зменшувалася протягом останніх десятиліть, а також – оскільки держава ставиться з упередженням до колишніх злочинців (інколи протягом всього їхнього життя): закон утримує їх від певних посад, врізає деякі цивільні права, як-от право голосувати на виборах чи бути присяжним, а також відмовляє їм в окремих формах державної підтримки. Загострює все це значний емоційний удар, яким факт ув’язнення є для в’язнів, їхніх родичів і друзів. Переживання через арешт, суд, винесення та здійснення вироку, а потім – роки перебування під замком у віддаленій установі: усе це руйнує зв’язки в’язнів з їхніми дітьми та законослухняними дорослими родичами, друзями та сусідами – з людьми, які виховують їхніх дітей за відсутності батьків, та можуть допомогти їм самим встати на ноги після в’язниці. Телефонних дзвінків, листів та візитів стає все менше, і часом вони зовсім закінчуються; один з моїх в’язнів-студентів сказав мені, що його родина переїхала в інший штат, не залишивши йому нову адресу. Якщо колишні в’язні повертаються у свої колишні райони, їм важко відновити нормальні суспільні відносини; наприклад, дослідження демонструють, що колишні злочинці одружуються рідше за інших чоловіків. З послабленням зв’язків із законослухняними людьми, які перебувають на волі, посилюються зв’язки з бандами. Будучи фальшивим замінником родини та надаючи засудженим захист і емоційну підтримку у в’язниці, банда часто стає й головним роботодавцем (в галузі торгівлі наркотиками) для в’язнів після звільнення¹⁹.

Можливі реформи

Проблеми такого масштабу неможливо дійсно вирішити без глибоких змін практик, до яких вдається держава в численних областях. Проте для початку було б непогано адаптувати до наших потреб практики, використовувані ранньосередньовічними людьми. Нинішнім американським в’язням надзвичайно складно коли-небудь повністю повернутися в суспільство. Очевидно, що є багато деталей ранньосередньовічного правосуддя, які ми копіювати не хотіли б; але одна гарна риса, яка заслуговує уваги – це ті різноманітні покарання, що дозволяли правопорушникам продовжувати жити та працювати поряд з родичами та сусідами, і, таким чином, полегшували в результаті відновлення повноти соціальної приналежності правопорушників до їхніх спільнот.

У тюремних практиках часто використовуються старі ідеї, які подаються в якості нових. Часткове використання ранньосередньовічних практик можна зустріти у заходах сучасного спільнотного правосуддя – особливо в тих, що зосереджені на репараційних санкціях. На жаль, більшість з таких програм призначені для білих представників середнього класу, винних у ненасильницьких правопорушеннях. Подібно до ранньосередньовічного бідняка, який не міг досягти прийнятного для себе вирішення конфлікту через брак могутніх покровителів, бідні правопорушники з меншин сьогодні мають значно менший доступ до репараційного правосуддя – навіть у випадках ненасильницьких злочинів на кшталт торгівлі наркотиками. Нью-Джерсі щорічно витрачає близько 39’000$ на одного в’язня; в’язниці та СІЗО щорічно обходяться державі у шістдесят мільярдів доларів²⁰. Утім, навіть незважаючи на економічну кризу (уявіть, у які соціальні програми можна було би вкласти ці гроші!), політика жорсткої боротьби зі злочинністю, зосереджена на ув’язненні злочинців, має сильну підтримку; більшість американців досі вважають в’язницю найкращим засобом досягнення безпеки на вулицях та забезпечення низького рівня злочинності. На відміну від ранньосередньовічної Європи, де державні структури були слабкими та мали обмежену владу, централізована держава загалом вдається сьогодні до каральних практик; якщо не брати до уваги обнадійливе буркотіння на обрії²¹, політична воля до масштабних змін у цій царині, зокрема для бідних представників меншин, залишається слабкою.

Незважаючи на це, ми маємо вимагати змін, особливо для винних у ненасильницьких правопорушеннях – не лише заради збереження грошей, але й задля соціальних вигод. Як відновлення конфлікту могло легко підірвати крихкі ранньосередньовічні домовленості щодо врегулювання спорів, так і – на думку сучасних прихильників спільнотного правосуддя – зменшення кількості ув’язнень може призвести до того, що правопорушники, засуджені до репараційних санкцій, можуть вдаватися до нових правопорушень, продовжуючи жити у своїх районах. Рівень злочинності не обов’язково одразу ж знизиться. Але в довгостроковій перспективі програми спільнотного правосуддя, зосереджені на репараціях, можуть стати ефективною відповіддю на злочини, а також – залагодити ті урбаністичні проблеми, які підвищують рівень злочинності. Гроші, заощаджені від зменшення витрат на в’язниці, можуть бути використані на внутрішні міста, які так потребують кращої роботи державних служб, удосконалення шкіл, відбудування інфраструктури; і будь-яка робота у сфері послуг, здійснювана покараними правопорушниками, підсилить ці покращення. Утім, імовірно, найбільш значущим наслідком є можливість відновлення – завдяки репараційним санкціям – розірваних зв’язків довіри між правопорушниками, жертвами та сусідами. Як і в ранньосередньовічній Європі, праця злочинців, що живуть у своїх спільнотах – замість того, щоби бути виключеними з них – може резонувати з почуттям ображеної честі інших жителів і зцілювати розриви, створені правопорушеннями.

Отримати політичну підтримку відмови від ув’язнення винних у насильстві буде складніше. Але навіть для них можна також скоротити строки ув’язнення та розширити можливості застосування альтернативних покарань, не створюючи загрозу громадській безпеці. Окрім того, інші політично прийнятніші міри могли б знизити ступінь відмежування ув’язнених – засуджених хоч за насильницькі, хоч за ненасильницькі злочини – від їхніх родин та спільнот. У цьому випадку зміни також будуть особливо корисними для знедолених міських районів. Можна було би принаймні прикласти більше зусиль для переміщення в’язнів з внутрішніх міст до закладів поряд з їхніми домівками, щоб родичі могли відвідувати їх без обтяжливих витрат на дорогу. Окрім того, багато з в’язнів, засуджених за насильницькі злочини, не є настільки загрозливими, щоб їх не можна було безпечно повернути до рідних районів, аби вони там працювали під наглядом. Образ в’язнів, які працюють на вулиці в кайданах, спотворив масове уявлення про таку працю та затьмарив її потенційну цінність. Подібно до репараційних санкцій, які накладаються на винних у ненасильницьких злочинах, а також подібно до робіт та ритуалів ранньосередньовічних злочинців, ця праця може допомогти рідним спільнотам в’язнів та посилити соціальні зв’язки у відповідних районах.

Незалежно від своїх навичок, в’язні можуть зробити величезну кількість добра для своїх районів, виконуючи примусові роботи. Нехай під наглядом поліції ремонтують тротуари та вибоїни, збирають сміття, вичищають покинуті будівлі та висаджують на порожніх ділянках землі дерева та сади. Навчіть їх технікам будівництва, аби вони могли будувати нові будинки; серед них є неймовірні митці; в’язничні мури вкривають твори мистецтва, невидимі для зовнішнього світу. Доручіть їм малювати мурали для будинків своїх жертв, для осель власних дітей чи для громадських місць, аби замість потворності, породженої частково їхніми злочинами, прийшла краса. Дехто з них вміє готувати – вони могли б готувати їжу для безкоштовних їдалень та шкіл. Є серед них також спортсмени та музиканти, і вони могли би під наглядом допомагати зі спортивними та музичними програмами для місцевої молоді. Перелік можливих проектів є довгим. Така праця, публічна та, мабуть, ганебна – як і принизливі ритуали, що накладалися на ранньосередньовічних правопорушників – могла б частково компенсувати злочини і жертвам, і спільноті. Професійні навички, які отримає в’язень, можуть знизити рецидивізм та, звісно ж, зробити райони в’язнів кращими місцями для життя. Аналогічно (а може й більш) важливим є те, що зменшення ізоляції призведе й до зменшення руйнівного впливу в’язниці на зв’язки в’язнів з сусідами та родиною, включаючи дітей, які отримають можливість звикнути асоціювати батьків з турботою про спільноту, а не з руйнівною діяльністю.

Безсумнівно, деякі з запропонованих реформ є менш здійсненними за інші, проте головна ідея в них одна: зробімо нашу пенітенціарну систему такою, щоб вона не змушувала таку кількість знедолених представників міських меншин втрачати роки життя у вигнанні. Ранньосередньовічні європейці часто страчували або виганяли злочинців; проте також вони розробили такі покарання, які в теорії захищали їхні зв’язки з родичами та дозволяли їм працювати на користь своїх родин та спільнот. Здається, ранньосередньовічні люди зрозуміли, що шкода від злочинів має широкий обсяг: окрім жертв та їхніх родин, злочини зачіпають родини самих злочинців, їхніх друзів та сусідів. Усі ці люди страждають через злочини та впливи злочинів на місця їхнього проживання. Всі вони заслуговують репарацій за шкоду, завдану всій соціальній павутині. Запропоновані в цьому есеї пенітенціарні практики, джерелом натхнення для яких частково стали звичаї далекого минулого, жодним чином не вирішать усі наші проблеми. Проте вони напевне більше за нинішню одержимість в’язницями посприяють зціленню того емоційного – як і фізичного – спустошення, яке злочин несе в наші внутрішні міста.

Примітки

1. На кінець 2008 року загальна кількість в’язнів у США становила 2’424’279 людей: W. J. Sabol, H. C. West, M. Cooper, Bureau of Justice Statistics Bulletin: Prisoners in 2008, Washington, DC: US Department of Justice, 2009, p. 8. Online, Available HTTP: http://bjs.ojp.usdoj.gov/content/pub/pdf/p08.pdf (accessed 13 January 2011). Загалом американські СІЗО є окружними; в них перебувають підозрювані в очікуванні на суд, а також засуджені на строк менше року. В’язниці – або федеральні, або підпорядковані владі штату – є установами, де перебувають засуджені на довші строки. В наведене вище число входять також військові та неповнолітні в’язні. З 2008 року це число трохи зменшилося. ↩︎
2. Bureau of Justice Statistics. Online. Available HTTP: http://bjs.ojp.usdoj.gov/content/glance/corrtyp.cfm (accessed 13 January 2011). ↩︎
3. D. Garland, “Introduction: The Meaning of Mass Imprisonment,” Punishment and Society 3, 2001, 5-7. Online. Available HTTP: http://pun.sagepub.com/content/3/1/5.full.pdf+html (accessed 13 January 2011). ↩︎
4. B. Western, Punishment and Inequality in America, New York: Russell Sage, 2006, p. 33 (with B. Pettit). ↩︎
5. Тут і далі ми перекладаємо поняття «community justice» словосполученням «спільнотне правосуддя». «Community justice» в загальних рисах можна охарактеризувати як практику покарання правопорушників з орієнтацією на цілісність їхніх власних спільнот: держава не «вириває» правопорушника зі спільноти, а натомість дозволяє самій спільноті призначити йому, наприклад, виправні роботи у власному ж кварталі; разом з тим, спільнота допомагає правопорушникові уникнути рецидивів протиправної поведінки; докладніше пояснюється далі в есеї (примітка перекладача). ↩︎
6. R. A. Duff, Punishment, Communication, and Community, Oxford: Oxford University Press, 2001, pp. 106, 112-114; see T. R. Clear, Imprisoning Communities: How Mass Incarceration Makes Disadvantaged Neighborhoods Worse, Oxford: Oxford University Press, 2007, pp. 191-193. ↩︎
7. A. Reynolds, Anglo-Saxon Deviant Burial Customs, Oxford: Oxford University Press, 2009, pp. 34-69. ↩︎
8. Пор. старослов’янське слово «вира» (примітка перекладача). ↩︎
9. C. Adamson, «Tribute, Turf, Honor and the American Street Gang Since 1820,” Theoretical Criminology 2, 1998, 57-84. Online. Available HTTP: http://tcr.sagepub.com/content/2/1/57.full.pdf+html (accessed 13 January 2011). P. Hyams. ↩︎
10. Rancor and Reconciliation in Early Medieval England, Ithaca, NY: Cornell University Press, 2005, p. 109. J. M. H. Smith, Europe After Rome: A New Cultural History, 500-1000, Oxford: Oxford University Press, 2005, p. 109. ↩︎
11. J. M. H. Smith, Europe After Rome: A New Cultural History, 500-1000, Oxford: Oxford University Press, 2005, p. 109 ↩︎
12. 13. W. Davies, “People and Places in Dispute in Ninth-Century Brittany,” in The Settlement of Disputes in Early Medieval Europe, ed. W. Davies and P. Fouracre, Cambridge: Cambridge University Press, 1986, pp. 65-84; p. 77. ↩︎
13. Hyams, Rancor and Reconciliation, pp. 76, 278. ↩︎
14. Згідно з даними за 2006 рік, Камден є найбіднішим містом США на основі середнього доходу домогосподарства та відсотку домогосподарств, що живуть у бідності: CAMConnect, “Poverty in Camden: Camden Quick Dacts.” Online. Available HTTP: www.camconnect.org/documents/poverty_handout.pdf (accessed 13 January 2011). У 2008 р. за середнім доходом домогосподарства Нью-Джерсі був на другому місці в країні (70’347 доларів). На першому був Меріленд (70’482 долари), на останньому була Західна Вірджинія (37’528 доларів): US Census Bureau, Small Area Income and Poverty Estimates. Online. Available HTTP: www.census.gov/did/www/saipe/data/highlights/2008.html (accessed 13 January 2011). ↩︎
15. H. Gilette, Camden After the Fall: Decline and Renewal in a Post-Industrial City, Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2005. ↩︎
16. US Census Bureau, State and County QuickFacts: CaMDEN (CITY), New Jersey. Online. Available HTTP: http://quickfacts.census.gov/qfd/states/34/3410000.html (accessed 13 January 2011); “Camden, New Jersey,” Wikipedia. Online. Available HTTP: http://en.wikipedia.org/wiki/Camden,_New_Jersey (accessed 13 January 2011). ↩︎
17. Показник вбивств у Ґлазґо становив на 2005 р. п’ятдесят п’ять вбивств на мільйон людей; показники Камдена у 2009 та 2010, з двадцятьма двома вбивствами на рік, становили 437.5 вбивств на мільйон людей: див. “Report Ranks Camden Most Dangerous US City.” Courier-Post, 24 November 2009. Online. Available HTTP: www.courierpostonline.com/apps/pbcs.dll/artikkel?NoCache=1&Dato=20091124&Kategori-NEWS01&Lopenr=911240338&Ref=AR (accessed 13 January 2011). Щодо Ґлазґо: “Homicide Rate Hits 10-Year High,” BBC News, 14 December 2005. Online. Available HTTP: http://news.bbc.co.uk/2/hi/uk_news/scotland/4527570.stm (accessed 13 January 2011). ↩︎
18. “Camden Resources.” Online. Available HTTP: http://www.camdenresources.org/murders/ (accessed 13 June 2011). Див. також “Camden, New Jersey: Crime,” Wikipedia. Online. Available HTTP: http://en.wikipedia.org/wiki/Camden,_New_Jersey (accessed 7 March 2011). ↩︎
19. J. M. Hagedorn, A World of Gangs: Armed Young Men and Gangsta Culture, Minneapolis: University of Minnesota Press, 2008, pp. 11-22. ↩︎
20. C. Dela Cruz, “Proposed Bill Would Charge NJ Prisoners for Cost of Incarceration,” The Star-Ledger, 14 May 2009. Online. Available HTTP: www.nj.com/news/index.ssf/2009/05/proposed_bill_would_charge_pri.html (accessed 13 January 2011); D. Cole, “Can Our Shameful Prisons Be Reformed?” The New York Review of Books, 19 November 2009. Online. Available HTTP: www.nybooks.com/articles/archives/2009/nov/19/can-our-shameful-prisons-be-reformed/ (accessed 13 January 2011). ↩︎
21. N. Gingrich, P. Nolan, “Prison Reform: A Smart Way for States to Save Money and Lives,” The Washington Post, 7 January 2011. Online. Available HTTP: www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2011/01/06/AR2011010604386.html (accessed 12 January 2011). ↩︎