29 липня у Мистецькому арсеналі відкрилася виставка сучасної української фотографії останніх 30 років. Через назву, масштаб і рівень узагальнення проєкт виглядає як замах на фотографію — спробу зафіксувати її як таку, що придатна для відтворення і поширення. У кураторському тексті до виставки зазначено, що акцент в експозиції не на хронології чи енциклопедичності, а на процесах у самому медіумі.
Фотографія з відкриття виставки «Чутливість. Сучасна українська фотографія». Автор Олександр Попенко
Виставку побудовано тематично. Обрані теми перегукуються і працюють над створенням історій, які не завжди зчитуються і сприймаються цілісно. Експозицію можна сприйняти як нагромадження зображень поряд з поодинокими інсталяціями, які привертають більше уваги. Текстів, які б розкривали кураторський задум, у просторі замало, однак кураторські і мистецькі практики пов’язані з мовою. Коли куратори говорять мало, коли їхні думки не зафіксовано у просторі експозиції, то думки глядачів втрачають зв’язок з фізичною і смисловою географією виставки.
Можна сподіватися, що глядач, яким би він не був — підготовленим чи ні, надивленим, критичним чи екзальтованим — прийшовши зі своєю оптикою і позицією, сам зможе якось собі пояснити, що бачить. Але, ймовірніше, не пояснити, а оцінити. Якщо ж проєкт оцінюють, а не розуміють, то його ефект поверхневий. Поряд із тим, проєкт міг би спонукати до рефлексії над фотографією у багатьох її сенсах.
Виникає питання, чи виконали куратори роль тих, хто будує виставку, скеровує і пропонує погляди чи позиції, з яких можна дивитися; тези, всупереч яким можна мислити власні? Вся виставка потребує вузлів — текстів і дизайну, які поєднують візуальне під спільною темою. У створенні таких вузлів і полягає робота куратора. Це не замах на свободу митця і глядача, а «клей» проєкту. Дивитися проєкт, в якому не видно кураторської руки, яка вказує, подібно до того, щоб нагуглити собі картинок на якусь тему, — і отримати добірку, об’єднану кількома словами з пошукового рядка.
Теми, за якими поділено дев’ять експозиційних залів Мистецького арсеналу, не зафіксовано словами, але їх можна окреслити як «про тіло», «про конструювання образу», «про фото і активізм». Вони показують пошуки довкола сюжетів та образів, до яких головно звертаються українські фотографи. Весь же об’єм поданий під назвою «Чутливість».
Знайти об’єднуючу ідею виставки можна спробувати у її назві. За словом «чутливість» — історія матеріальності і дематеріалізації фотографії. Історія фотографії — це пошук світлочутливих матеріалів і поряд з тим способів зафіксувати зображення, обмежити тривалість чутливості. Цей пошук торкав художників, природознавців, технологів, винахідників. Образи, створені світлом, оголювали людські страхи втратити душу; людина відчувала себе вразливою перед фотокамерою, а з фотокамерою — всесильною, здатною спіймати час.
Дослідникам вдалося дати собі раду з чутливістю фотоматеріалів. Натомість розвинулася і чутливість людей з камерами до часу.
На цьому зосереджують увагу куратори — у кураторському тексті йдеться про чутливість фотографів до соціальних й політичних обставин. Поряд з тим виставка потребує чутливості глядачів.
Зараз цифрова фотографія залишається залежною від світла, але втрачає фізичні ознаки, які традиційно мають твори мистецтва — розмір, матеріал. Цифрова фотографія найліпше піддається копіюванню, повторенню, її розмір може варіюватися залежно від задуму автора, куратора, людини біля принтера. Фотографія, знята на цифрову камеру, як і негатив у аналоговій фотографії, є матеріалом, який відрізняється від кінцевого твору чи творів, які можна зробити на основі неї.
Фотографія з відкриття виставки «Чутливість. Сучасна українська фотографія». Автор Олександр Попенко
Отож назва-фокус і поділ на зали власне є проявом кураторського рішення. У першому залі приділяють увагу матеріальності й природі фотографії (Андрій Бояров, Євгеній Павлов, Дмитро Старусєв), але наступні зали головно ігнорують її. Лише окремі роботи, наприклад, Віктора і Сергія Кочетових, Анни Войтенко показують зв’язок з руками авторів. Більшість робіт — цифровий друк, виставкові зразки, які знищать після проєкту. Такий підхід оголює питання про копію-оригінал у фотографії. У час, коли кожен може привласнити зображення, зберігши його на телефон, роздрукувати, цінним є те, яке зробив автор. Фотографія — це не тільки візуальний образ, який, можливо, цінується, більш за інше, але й фізичний об’єкт. Коли ми відчужуємо фотографію від фізичних характеристик, то отримуємо картинку. У час, коли візуально відрізнити копію від оригіналу неможливо, потрібно знаходити сенс у тому, що не передається через екран, чого не може відтворити принтер.
Все ж куратори пропонують підхід — передусім брати до уваги соціально-політичний контекст, аналізувати сюжети і образи. Він не є поганим, але можливо, його не достатньо для амбітної назви «Чутливість. Сучасна українська фотографія».
Фотографія з відкриття виставки «Чутливість. Сучасна українська фотографія». Автор Олександр Попенко
Історія про фотографію має бути більш проговореною. При аналізі цього проєкту постійно з’являється спокуса виокремити окремі фотографії чи окремих авторів і говорити тільки про них, але про них вже говорили. Сенс такої масштабної виставки в іншому — в тому, щоб зрозуміти, яке поле української фотографії за тридцять років склалося чи радше яке поле можна скласти з тих напрацювань, які з’явилися.
Отримуючи стільки матеріалу, скільки подають куратори, хочеться виходити на рівень більш абстрактний й теоретичний, ніж вести розмову про окремі фрагменти. Але на заваді відчуття, що кураторам вдалося зробити щось, що вони невідповідно назвали і подали.
Зрештою, після такого об’єму зображень виникає питання, про що ми говоримо, коли говоримо про фотографію. Вона завжди веде глядача від себе: показуючи війну, вона змушує говорити про травму, насильство, маніпуляції; показуючи меншини, змушує говорити про права, утиски, свободу бути собою; показуючи тіло, змушує говорити про ідентичність, чуттєвість, межі дозволеного. Коли ж фотографія говорить про себе? Чи не губиться розмова про фотографію за множиною сюжетів і образів?
Проєкт «Чутливість. Сучасна українська фотографія» бере масштабом і простором, у якому втрачається увага. Він правдивий, бо показує стан фотографії як практики, про яку мало говорять, мало пишуть; яка, незважаючи на перенасичення соціально-політичним, зберегла й чутливість до прояву внутрішнього світу людини. Куратори відкрили простір для роботи. Можливо, цей проєкт краще сприймати як матеріал, корисну добірку з множинними наративами, які потрібно відшукати і об’єднати в історію.
В обкладинці використана фотографія Олександра Попенка. Фотографії надані Мистецьким арсеналом
Цей текст написано в рамках освітньої події Мистецького Арсеналу — журналістський практикум «Факультатив» 2021 під час виставкового проєкту «Чутливість. Сучасна українська фотографія». Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
