Це есе є адаптацією лекції, прочитаної в Американській академії у Берліні та Інституті гуманітарних наук у Відні.
Його переклав Дмитро Вовк – кандидат юридичних наук, директор Центру дослідження верховенства права і релігії Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Він також є членом експертної групи ОБСЄ/БДІПЛ зі свободи релігії або переконань та редагує блог Talk About: Law and Religion.
Популізм, від якого зараз трусить Європу, є відповіддю на політичний прорахунок історичного масштабу, проте його найбільш очевидними жертвами стануть ліберальні і лівоцентристські партії.
Для демократії настали тривожні часи. Росія, Туреччина, Угорщина, Польща та інші країни, що колись давали привід для демократичних сподівань, у тій чи іншій мірі скотилися у авторитаризм. Демократія у біді також і в більш надійних місцях.
У США Дональд Трамп становить найбільшу загрозу для американського конституційного ладу з часів Річарда Ніксона. І тим не менше, попри безпорадний перший рік і усю першу половину Трампової каденції, опозиція усе ще не знайшла себе.
Може здатися, що Трампові провокативні твіти, дивна поведінка і стійка відсутність поваги до демократичних норм має становити легку мішень для атак опозиції. Але воно так не працює. Тих, хто волів би організувати політику опору, обурення, що його провокує Трамп, скоріше паралізує, ніж підбурює до дій.
Бездіяльність опозиції має дві причини. Перша – це розслідування спеціального прокурора Роберта Мюллера щодо можливої участі Росії у кампанії Трампа. Надія, що висновки Мюллера потягнуть за собою імпічмент Трампа є самообманом, який відвертає демократів від неприємних запитань про те, чому виборці проголосували проти них як на федеральному рівні, так і на рівні штатів.
Другим джерелом бездіяльності є хаос, який Трамп створює. Постійний потік його провокацій дезорієнтує критиків, які б’ються над тим, що відрізнити значущі зазіхання на демократію від відволікаючих маневрів.
Італійський письменник Італо Кальвіно колись написав: «Перші двадцять років мого життя пройшли з портретом Муссоліні у полі зору». Трамп теж постійно у полі зору, частково завдяки його твітам, а частково через ненаситну жагу телевізійних новин до його обурливих гримас.
Раціональне використання обурення
Моральне обурення, яке може підживлювати політику, спрямовується і керується політичним судженням. Опозиція до Трампа потребує раціонального використання обурення, що слід робити на засадах позитивного політичного проекту.
Як міг би цей проект виглядати? Для відповіді на це питання ми мусимо звернутися до самовдоволеного політичного мислення істеблішменту, що відкрило шлях Трампу у США та правим популістам у Британії та Європі.
Важка реальність полягає у тому, що Дональд Трамп переміг на виборах, граючи на джерелах занепокоєння, розчарувань і легітимного невдоволення, на які провідні партії не мали переконливих відповідей.
Для тих, кого турбує Трамп чи популізм, це означає, що недостатньо мобілізувати протест чи супротив; також потрібно долучитися до політики переконання, що має починатися з розуміння незадоволення, яке охопило політичну сферу у США і в усьому світі.
Падіння технократичного лібералізму
Як і тріумф Брексіту у США, вибори Трампа стали гнівним вироком десятиліттям зростання нерівності і тій версії глобалізації, від якої найзаможніша частина суспільства виграє, але звичайні люди почувають себе безпорадними. Ці вибори також засудили технократичний підхід до політики, тобто ігнорування незадоволення людей, які відчули себе на узбіччі економічного і культурного розвитку.
Дехто засуджує зростання популізму, як щось на кшталт расистської, ксенофобської реакції, спрямованої проти іммігрантів і мультикультуралізму. Інші розглядають його в економічних категоріях, як протест проти втрати роботи, спричиненої глобальною торгівлею і новими технологіями.
Проте вбачати у популістському протесті лише нетерпимість чи розглядати його суто економічно є помилковим. Роблячи це, ми упускаємо з виду факт, що потрясіння, які ми спостерігаємо, є політичною відповіддю на політичний прорахунок історичного масштабу.
Зростання правового популізму сьогодні є проявом провалу прогресистської політики. Демократична партія у США стала партією технократичного лібералізму, більш сприятливого до класу професіоналів, ніж до «синіх комірців» чи виборців з середнього класу, які колись складали її основу. Аналогічні труднощі спіткали Лейбористську партію призвели, після поразки на загальних виборах 2015 року, до несподіваного обрання партійним лідером Джеремі Корбіна, який уособлює протилежність істеблішменту.
Ця складна ситуація своїм корінням йде у 1980-ті. Рональд Рейган і Маргарет Тетчер доводили, що уряд є проблемою, а ринок – її вирішенням. Коли вони зійшли з політичної сцени, лівоцентристські політики, які наслідували ним, – Білл Клінтон у США, Тоні Блер у Британії, Герхард Шредер у Німеччині зробили цю вірю більш поміркованою, але водночас і більш міцною. Вони згладили гості кути безмежного ринку, але не поставили під сумнів центральний засновок ери Рейгана-Тетчер, що ринкові механізми є первинними інструментами досягнення суспільного добробуту. Відповідно до цієї віри вони підтримали глобалізацію, керовану ринком, і вітали зростання фінансіалізації економіки.
У 1990-х адміністрація Клінтона об’єдналася з республіканцями у просуванні глобальних торгових угод і дерегуляції фінансової індустрії. Вигоди від цієї політики відчула найзаможніша частина суспільства, але демократи майже нічого не зробили, щоб подолати зростання нерівності і посилення ролі грошей у політиці. Полишивши свою традиційну місію приборкування капіталізму і забезпечення демократичної підзвітності економічної влади, лібералізм втратив свої надихаючі властивості.
Здавалося, що все змінилося з приходом на політичну сцену Барака Обами. У своїй президентській кампанії 2008 року він запропонував захоплюючу альтернативу управлінській, технократичній мові, якою характеризувався ліберальний публічний дискурс. Він показав, що прогресистська політика може розмовляти мовою моральних і духовних цілей.
Проте моральна енергія і громадянський ідеалізм, які він надихав як кандидат, не знайшли собі місця в його президентстві. Обійнявши пост у розпал фінансової кризи, він призначив економічними радниками тих, хто просував фінансову дерегуляцію у часи Клінтона. За їхньої підтримки він врятував банки на умовах, що унеможливили відповідальність останніх за свою поведінку, що і призвела до кризи, і майже не запропонував допомоги звичайним громадянам, які втратили власні домівки.
Його моральний голос замовк. Обама радше заспокоїв, ніж виразив вируючий суспільний гнів щодо Уолл-Стріт. Цей гнів через рятувальні дії, до яких вдався Обама, ліг тінню на його президентство і згодом підживив настрій популістського протесту, що охопив увесь політичний спектр: і зліва у вигляді руху Окупай і кандидатства Берні Сандерса, і справа у вигляді Руху чаювання і обрання Трампа.
Зростання популізму у США, Британії і Європі є зворотною реакцією проти еліт з провідних партій, але ж її найбільш очевидними жертвами стануть ліберальні і лівоцентристські партії – Демократична партія у США, Лейбористська партія у Британії, Соціал-демократична партія у Німеччині, чий результат на останніх федеральних виборах сягнув історичного мінімуму, італійська Демократична партія, чий результат на цьогорічних виборах впав нижче 20 відсотків, і Соціалістична партія у Франції, чий кандидат у президенти набрав лише шість відсотків у першому турів минулорічних виборів.
Переосмислюючи прогресистську політику
Перед тим, як сподіватись знову отримати суспільну підтримку, прогресистські партії повинні переосмислити їхню місію і мету. Щоб це зробити, вони мають чогось навчитися від популістського протесту, який їх усунув, – не копіюванню його ксенофобії чи жорсткого націоналізму, але серйозному ставленню до легітимного невдоволення, з яким пов’язані ці огидні настрої. Подібне переосмислення слід починати з визнання, що це невдоволення має не лише економічне, але і моральне та культурне підґрунтя; воно не лише про зарплати чи робочі місця, але і про суспільну повагу.
Я виокремлюю чотири теми, яким прогресистські партії мають дати раду, якщо вони сподіваються здолати злість і роздратування, що сьогодні каламутять політику: нерівність доходів, меритократичну зверхність, гідність роботи та патріотизм і національну єдність.
Нерівність доходів
Стандартна відповідь на нерівність – це заклик до більшої рівності можливостей шляхом перенавчання працівників, чиї робочі місця зникають через глобалізацію і технологічний розвиток; підвищення доступності вищої освіти; усунення расових, етнічних і гендерних бар’єрів. Цей заклик можна узагальнити у гаслі, що ті, хто багато працює і живе за правилами, мають отримати усі можливості для зростання настільки, наскільки їхні таланти їм дозволяють.
Проте зараз це гасло звучить непереконливо. В умовах сучасної економіки не так вже легко зростати. Це особливо актуально для США, які пишаються своїми соціальними ліфтами. Американців традиційно менше за європейців хвилює нерівність, адже вони вірять, що з якої б точки не починати, ви здатні, важко працюючи, вибитися з бідноти у багатії. Але ж зараз ця віра охоплена сумнівами. Американці, народжені у бідних батьків, загалом залишаються бідними і в дорослому віці. Серед тих, хто народився у сім’ї, що за шкалою доходів належить до п’ятдесяти відсотків найбідніших, 43 відсотки там і залишаються, і лише 4 відсотки пробиваються наверх. У Канаді, Німеччині, Швеції та інших європейських країнах полишити бідність простіше, ніж у США.
Цим можна пояснити, чому риторика можливостей вже не надихає як раніше. Прогресисти мусять переосмислити припущення, що мобільність здатна компенсувати нерівність. Вони мають бачити саме нерівність у доступі до влади і багатств, а не задовольнятися програмами допомоги людям у видиранні по драбині, чиї сходинки усе віддаляються і віддаляються одна від одної.
Меритократична зверхність
Проте проблема є глибшою. Нестримне бажання створити меритократію, де соціальні позиції відображають зусилля і талант, має роз’їдаючий ефект щодо того, як ми розуміємо наш успіх (або ж його відсутність). Ідея, що система винагороджує талант і важку працю заохочує переможців вважати свій успіх виключно власним досягненням, міркою власних чеснот, а так само дивитися зверхньо на тих, кому пощастило менше, ніж їм самим. Ті, хто програють, можуть скаржитися, що система є нечесною, що переможці махлювали чи маніпулювали, видираючись нагору. Або ж вони можуть пристати до деморалізуючої думки, що вони самі винні в їхній поразці, лише тому що в них замало таланту і прагнення до успіху.
Коли ці настрої поєднуються, а це стається обов’язково, вони продукують суміш з незадоволення і гніву проти еліт, що підживлює популістичний протест. Дональд Трамп розуміє і експлуатує це незадоволення, хоча він і сам мільярдер. На відміну від Барака Обами і Гілларі Клінтон, які постійно говорили про «можливості», Трамп вживав це слово надзвичайно рідко. Замість цього він запропонував невибагливу мову переможців і невдах.
Ліберали і прогресисти надали такої ваги університетським ступеням і як шляхові до зростання, і як підстави для суспільної поваги, що їм важко зрозуміти і зверхність, що продукується меритократією, і суворий вирок, який вона виносить тим, хто не пішов до університету. Таке ставлення перебуває у самому серці популістської відповіді і перемоги Трампа.
Гідність праці
Втрата роботи через розвиток технологій і аутсорсінг поєднується з відчуттям, що суспільство відчуває менше поваги до праці, яку виконує робітничий клас. Оскільки економічна активність зсунулась з вироблення речей до управління грошами, оскільки суспільство щедро віддячило менеджерам хедж-фондів і банкірам з Уолл-Стріт, повага до праці у традиційному сенсі стала хиткою і непевною.
Нові технології можуть і надалі руйнувати гідність праці. Деякі провидці з Кремнієвої долини пророкують часи, коли роботи і штучний інтелект призведуть до зникнення багатьох сучасних видів праці як непотрібних. Щоб спростити прихід такого майбутнього, вони пропонують виплачувати кожному базовий дохід. Те, що колись було засновано як мережа безпеки для усіх громадян, зараз подається як спосіб пом’якшити перехід до світу без роботи.
Чи вітати прихід цього світу або опиратися йому, буде головним питанням для політики у найближчі роки. Політичним партіям потрібно добряче подумати, щоб дати раду значенню праці та її місцю у правильному житті.
Патріотизм і національна єдність
Угоди про вільну торгівлю й іммігранти є потужним джерелом популістської люті. На певному рівні це економічне питання. Їхні противники стверджують, що угоди про вільну торгівлю та імміграція загрожують місцевих виробництвам і заробітним платням, тоді як прихильники відповідають, що це допомагає економіці у довгостроковій перспективі. Але пристрасті, що вирують навколо цих речей, дозволяють припустити, що на шальках терезів щось більше.
Робітники, які вважають, що їхня країна більше піклується про дешеві товари і дешеву працю, ніж про розвиток робочих місць, почуваються зрадженими. Це почуття зради часто набуває огидного, нетерпимого вияву – ненависті до іммігрантів, жорсткого націоналізму, що паплюжить мусульман та інших «аутсайдерів», риторики про «повернення собі своєї країни». Ліберали відповідають засудженням риторики ненависті і наполяганням на чесноті взаємної поваги і міжкультурного порозуміння. Ця принципова відповідь, хоч вона і вагома сама по собі, але не здатна розв’язати багато питань, що випливають з популістських претензій. Яка моральне значення мають (якщо взагалі мають) національні кордони? Чи винні ми більше своїм громадянам, ніж громадянам інших країни? За глобальної доби чи повинні ми культивувати національні ідентичності або ж маємо покладатися на космополітичну етику піклування про кожну людину?
Ці питання можуть здатися надто глобальними, дуже далекими від тих конкретних політичних проблем, що ми зараз обговорюємо. Проте піднесення популізму підкреслює потребу оновити демократичний публічний дискурс, звернутися до великих питань, про які людини думають, включаючи моральні і культурні питання.
Відроджуючи публічний дискурс
Усі спроби звернутися до цих речей, переглянути умови демократичного публічного дискурсу стикаються з серйозною перепоною, яка полягає у тому, що ми маємо переосмислити головну передумову сучасного лібералізму. Ми маємо поставити під сумнів ідею, що шлях до толерантного суспільства лежить через уникнення використання змістовних моральних аргументів у політиці.
Цей принцип уникнення, це наполягання, щоб громадяни залишали їхні моральні і духовні переконання за межами публічної сфери є сильною спокусою. Так, здається, можна уникнути небезпеки нав’язування більшістю своїх цінностей меншості. Так, здається, можна попередити ситуацію, коли перегріта мораллю політика вестиме до релігійних війн. Так, здається, створюється безпечна основа для взаємної поваги.
Та ця стратегія уникнення, це наполягання на ліберальній нейтральності є помилкою. Вона позбавляє нас можливості реагувати на моральні і культурні питання, що живлять популістське повстання. Бо як можна обговорювати значення праці та її роль у правильному житті без обговорення конкуруючих концепцій правильного життя? Як можна помислити необхідне співвідношення національних і глобальних ідентичностей, не ставлячи питання про те, які чесноти ці ідентичності виражають, і вимоги, які вони на нас накладають?
Ліберальна нейтральність зводить питання смислу, ідентичності і мети до питань чесності. Тим самим вона випускає з поля зору гнів і невдоволення, що живлять популістське повстання; їй бракує джерел моралі, риторики і співчуття, щоб зрозуміти ту культурну відчуженість, навіть знущання, що відчувають виборці з числа робітників і середнього класу; і нарешті вона ігнорує меритократичну зверхність еліт.
Дональд Трамп завдячує саме цій політиці знущання. З точки зору економічної чесності його популізм є фейковим. Його план реформування охорони здоров’я негативно вплине на багатьох його прихильників з числа робітників лише задля того, щоб суттєво зменшити податкове навантаження на багатіїв. Та концентруючись виключно на його лицемірстві, ми не розуміємо головного.
Коли він вивів США з Паризької угоди щодо зміну клімату, Трамп доводив, хоч у це і важко повірити, що він так робить задля збереження робочих місць американців. Але справжня мета його рішення, його політичний мотив містився у цій начебто випадковій ремарці: «Ми не хочемо, щоб інші країни та інші лідери продовжували з нас насміхатися».
Звільнення Сполучених Штатів від гаданих пут угоди щодо зміни клімату, насправді, стосувалося не робочих місць чи глобального потепління. У Трамповій політичній уяві, воно стосувалося уникнення знущання. Це знаходить відклик у виборців Трампа, навіть тих, кого турбує зміна клімату. Для тих, хто опинився на узбіччі керованої ринком глобалізації трьох останніх десятиліть, проблема не лише у тому, що зарплата не зростає чи зникають робочі місця, це також і проблема втрати суспільної поваги. Це не лише про нечесність, але і про знущання. Провідні політики – ліберали і соціал-демократи не враховують цей вимір політики. Вони думають, що проблема глобалізації є просто питанням розподільної справедливості – ті, хто щось отримав від глобальної торгівлі, нових технологій і фінансіалізації економіки не надали адекватної компенсації тим, хто від цього втратив.
Проте це неправильне розуміння популістичних претензій. Вони також відображають ваду публічної філософії сучасного лібералізму. Багато лібералів розрізняють неолібералізм (чи laissez-faire, доктрину вільного ринку) і лібералізм, який знаходить свій вираз у тому, що філософи називають «ліберальна публічна аргументація». Перше – це економічна доктрина, тоді як друге становить принцип політичної моралі, який наполягає на нейтральності держави стосовно конкуруючих концепцій правильного життя.
Незважаючи на це розрізнення, неоліберальна віра у ринкове мислення і принцип ліберальної нейтральності є філософсько близькими. Ринкове мислення є привабливим, тому що воно, здається, пропонує шлях до розв’язання спірних суспільних питань без втягування до суперечливих дебатів навколо того, як належно оцінити товар. Коли дві людини укладають угоду, вони самі для себе вирішують, яку ціну слід встановити для товарів, що є предметом обміну.
Аналогічно ліберальна нейтральність є привабливою, бо вона, здається, пропонує спосіб для визначення і виправдання прав без передумови у вигляді певної концепції правильного. Та нейтральність сумнівна в обох цих випадках. Ринки не є морально нейтральними інструментами для визначення спільного блага, а ліберальна публічна аргументація не є морально нейтральним шляхом до принципів справедливості.
Ведення публічного дискурсу, так ніби моральні судження можна передати ринкам чи процедурам ліберального публічного дискурсу, призвело до створення порожнього, убогого публічного дискурсу, браку публічного смислу. Ця суспільна порожнеча неминуче заповнюються обмеженими, нетерпимими, авторитарними альтернативами у формі релігійного фундаменталізму або жорсткого націоналізму.
Це ми і спостерігаємо зараз. Три десятиліття керованої ринком глобалізації і технократичного лібералізму вихолостили наш демократичний публічний дискурс, збентежили пересічних громадян і викликали популістську відповідь, що прагне обрядити оголений публічних дискурс у шати нетерпимого, мстивого націоналізму.
Брак публічного смислу
Щоб оживити демократичну політику, нам потрібно віднайти шлях до морально потужного публічного дискурсу, який би шанував плюралізм, працюючи з нашими моральними розбіжностями, а не уникаючи їх.
Відмежувати нетерпимість популістського протесту від легітимного невдоволення непросто. Але важливо спробувати. Розуміння цього невдоволення і створення політики, яка могла б на нього відповісти, становить найбільш актуальний виклик сьогодення.
Майкл Сендел викладає політичну філософію у Гарвардському університеті та є автором книги «What Money Can’t Buy: the Moral Limits of Markets». Це есе є адаптацією лекції, прочитаної в Американській академії у Берліні та Інституті гуманітарних наук у Відні.
Джерело статті тут.
