Єва райська

Пробіжи і я тебе побачу

З приходом карантину я всерйоз захопилась бігом. Радше карантинний застій лише посилив моє захоплення. Насамперед я готувалась до свого першого бігового марафону, а скасування масових заходів ще дужче змусило практикуватися. Водночас недавно мені до рук потрапила книга Харукі Муракамі «Про що я говорю, коли говорю про біг». У ній Харукі Муракамі багато міркує про свій біговий шлях. Про те, що без бігу він би не відбувався як письменник. Біг став для нього не тільки елементом тренувань, але й цілісною частиною всього письменницького життя. Після чого я багато думала про Харукі Муракамі передовсім не як про письменника, а як про марафонця.

Спочатку я вправлялась на стадіоні та інколи у спортзалі. Проте такий вид підготовки суттєво втомлював. Ця втома була не фізична, скоріш моральна. Бігати на стадіоні по колу чи у закритому приміщенні на біговій доріжці – це як спілкуватись з живою людиною весь час у режимі zoom. Можна досягти якихось результатів, але прочування все одно не ті. Тому згодом я почала бігати містом. Це відкрило нові перспективи та відчуття.

Дрогобич знаходиться на висоті майже 300 метрів на рівнем моря. У такій перспективі можна побачити примітні гірські ландшафти, якщо дійти до точки, котра вважається найвищою у місті. Від неї до гір – як рукою подати. Проте, ці краєвиди можуть так і залишаються непобаченими, якщо ніколи не пробігти схожими напрямками.

Мій біговий звичний маршрут пролягає через усе місто. Спочатку минаю головну Площу Ринок, далі вузькі закапелки, в яких прозирають напівзруйновані польські та австрійські кам'яниці, широкі бездоріжжя, декілька міських кладовищ, кутасті береги висохлої ріки Тисмениці. Якщо бігти містом, то весь час відчуваєш перепади – догори-вниз-догори-вниз. Схожа ореля супроводжує протягом усього шляху. Найскладніше – середина маршруту. Момент, коли відчуваєш усю ваготу свого власного тіла. Це створює абсолютну неможливість його тягти далі. У голові викристалізовуються минулі слабкості, немочі і невміння. Всі ці помисли якнайсильніше виявляються саме на трьох, семи чи десяти кілометрів шляху. Середина маршруту – приблизно як у письмі. Дописуєш текст до якоїсь частини і суцільний ступор. Біг відкриває перспективу сам на сам поговорити з собою. Тут і зараз зрозуміти свої недосконалі і безпорадні відчуття, намацати їх фізично. Дослухатись до голосу, що у тобі. Зрозуміти наскільки ти можеш. Водночас у бігу є один магічний момент. Важливо його вловити. Бо саме на середині маршруту приходить розуміння того, що вся біль – передовсім у голові. Коли приймаєш це переконання, оптика змінюється. Бо людина завжди може більше, аніж вона про себе думає. Аніж ми про неї думаємо. Покажіть людині горизонт з-під якого майоріють задимлені в туманах хребти і верхів'я гір. І сонце, котре жовтим золотом спадає на кінчики повік, проблискуючи через гострі шпилі міського костелу. І старого втішеного чоловіка, котрий безтурботно косить траву біля дому. І дерев'яну гойдалку, що скрипить на вітрі, заплутуючись у густих бузкових кущах десь в тамтому подвір'ї. Всі ці елементи живого простору помічаєш коли біжиш містом. Вони спонукають забути про недавній біль у тілі і сфокусуватись на іншому.


Світ переходить до нової цифрової епохи. І справа навіть не у вірусі covid-19. Вірус це вже вторинне. Певна кульмінаційна фаза подій, що розгортаються навколо. Цей перехід з реального у віртуальне так чи інакше поволі відбувався з нами. Тепер важливо зберегти щось таке, що зможе нас повернути до справжнього. Не відірвати повністю зв'язок із реальним світом, його первинним відчуттям та сенсом. Бо кожен пробіжений кілометр по щебеню дає повніше відчуття власної сили, аніж винахідливі смарт-технології, які можуть перемістити будь-куди. Приблизно як живе слово, промовлене людиною, не замінить десятки розмов у zoom режим. Бо zoom – це лише ретрансляція голосу, але не сам голос.

Якщо бігти, наприклад, лісом, то можна одягнути навушники і синхронно слухати спів птахів через аудіозапис. Але чи буде у нас цілісне відчуття присутності в лісі? Наближено й зараз: фізично ми ще знаходимось у живому, реальному світі, але більшість своїх емоцій передаємо через ефемерність швидких повідомлень, zoom-трансляцій та нових емоджі. Бо якими б якісними не були наші навушники, нам все ж захочеться їх зняти, щоб почути як звучить ліс чи місто наживо. Пробігти його у реальному світі. Побачити справжнім.


Отримуй статті та новини про культуру
Щотижнева розсилка від Контур
Редакція може не поділяти погляди авторів, але вважає їх вартими уваги.