з англійської переклав Микита Грицай
Вступ
У цій статті ми розглянемо розвиток відмінностей у соціально-політичній організації народів на полінезійських островах. Ці розбіжності спостерігалися ранніми європейськими відвідувачами островів. Більшість описів таких мандрівників датуються останньою чвертю XVIII століття, але деякі джерела сягають початку XVII сторіччя, включно з журналами голландських мандрівників Шутена, Ле Майра, Тасмана і, трохи згодом, Роґґевена. Ці журнали часто містять дивні та детальні описи полінезійських народів та культур, з якими вони зустрічалися. І хоч автори цих описів часто не розуміли того, що бачили, проте ретельно розповідали про те, що сталося на їхніх очах, або ж те, що, як їм здавалося, вони бачили. Як правило, підкреслювалися відмінності між культурами островів, але деякі мандрівники дивилися поза межі цих розбіжностей і бачили загальнішу картину, яка лежала в основі різних культур, з якими їм доводилося стикатися. Ці культури були, так би мовити, варіаціями умоглядної схеми. Найбільш чітке уявлення про єдину схему можна знайти в журналі Джеймса Кука (James Cook 1969:279, 354-5), який під час свого візиту на острів Пасхи (Rapa Nui) у 1774 році спостеріг:
За кольором шкіри, рисами та мовою вони [жителі островів Пасхи] настільки споріднені з народами західних островів, що ніхто не сумнівається в їхньому однаковому походженні. Дивовижно те, що один і той же народ поширився по всіх островах у величезному океані, від Нової Зеландії до цього острова, тобто майже на чверті земної кулі. Багато хто з них сьогодні не знає один про одного нічого, окрім того, що зафіксовано в старовинних традиціях. З часом вони стають усе більш різними народами, кожен з яких прийняв якийсь особливий звичай або поведінку. Тим не менш, уважний спостерігач скоро помітить їхню спорідненість (James Cook 1969:279, 354-5).
Під час свого візиту на острів Пасхи в 1786 році, французький дослідник Лаперуз (Lapérouse 1987:60) підтвердив погляди Кука. Також Йоган Райнгольд Форстер (Johann Reinhold Forster 1996:153, 172, 183), природознавець у другій подорожі Кука (Cook 1772-1775) вказує у багатьох місцях своїх спостережень (див. також спостереження його сина: Georg Forster 1983:535) на схожість мов та культур полінезійців. Аналогічні спостереження були в лейтенанта Кінґа (Lieutenant King 1967:1392-3) під час третього плавання Кука. З думкою, що в полінезійців – загальна культура і спільна мова, хай навіть з різними варіаціями, сьогодні погоджується переважна більшість науковців, що вивчають регіон.[1]
У цій статті спочатку будуть представлені дані щодо загального походження полінезійців та древньополінезійської культури, яка розвивалися на Гавайських островах, їхній батьківщині. Потім ми обговоримо те, де була розташована ця батьківщина і як народи звідти потрапили на територію свого теперішнього проживання. Далі оглянемо ряд тематичних досліджень, що демонструють значні відмінності в полінезійській культурі, і пошукаємо чинники, які зіграли свою роль у розвитку цих розбіжностей. Згодом ми пов’яжемо відмінності в соціально-політичній організації з рівнем щільності населення на орних землях і очікуваним рівнем виробництва харчових продуктів. Для цього необхідний більш всеосяжний підхід до культур. Ми в номотетичних термінах (див. Harris 1969) пояснимо виникнення відмінностей в соціально-політичній організації на різних островах Полінезії, і, нарешті, представимо результати наших досліджень.
Батьківщина полінезійців
Думка про те, що всі полінезійці мають однакове коріння, як це сформулював Йоган Рейнгольд Форстер (Johann Reinhold Forster 1996:185), веде до питання: звідки ці народи все-таки походять. Місіонер Вільям Елліс приділяв багато уваги цьому питанню на початку XIX сторіччя. Ретельно зваживши наявні в його розпорядженні докази (Ellis 1831,1:115-24), він дійшов висновку, що вони, безумовно, свідчать на користь їхнього походження від малайських племен, що населяють азіатські острови. Його погляди нагадують судження Лаперуза (Lapérouse 1987:282-4), який заявив що полінезійці, можливо, прибули з Індонезії або Філіппін, емігрувавши в Тихий океан через Меланезію. Немає жодних ознак того, що Елліс знав про погляди Лаперуза. Поняття про азіатське походження цих народів також зустрічається у Пітера Бака (Peter Buck 1960:294), також відомого як Те Ранґі Гіроа (Te Rangi Hiroa), який обговорював цю ідею з деякими вождями Самоа в 1930-х роках.
Ілюстрація 1. Судна з Тонґи та Фіджі (Кук, 1777 рік, II:18)
Жителі Самоа ввічливо погоджуються з тим, що таке походження дійсно може бути характерним для інших полінезійців, проте твердо заявляють, що їхні пращури точно не прибули з таких віддалених районів; вони походять з Самоа, а не з Азії. Незабаром після цього Пітер Бак дізнався, що, на думку тонганців, перші люди з’явилися саме у цій місцевості (Buck 1960:299). Бак ніколи не знав наскільки близькі ці уявлення до правди, оскільки він помер в 1951 році, задовго до того, як питання про батьківщину полінезійців було вирішене.
Після короткого періоду, коли Геєрдал (Heyerdahl’s 1952) обстоював теорію про американську батьківщину полінезійців, увага знову була зосереджена на південно-східній Азії (Heeren Palm 1955). Однак проти цієї теорії висловлювалися серйозні заперечення, що стосувалися морської справи. Особливо вагомим був той факт, що морякам довелося би справлятися з сильним зустрічним вітром і течією. Це утрудняло подорожі із заходу на схід, тим самим суперечачи можливості південно-східного азіатського походження полінезійців. Крім того, Ендрю Шарп (Andrew Sharp 1957, 1963), який вказав на додаткові нюанси щодо можливостей пересування морем на цих територіях, стверджував, що хоч такі подорожі і здійснювалися, вони були радше випадковими, ніж навмисними. Ці провокативні заяви стимулювали інтенсивні дослідження полінезійського мореплавання (Golson 1962; Lewis 1972; Finney 1979, 1996; Irwin 1990, 1992). Незабаром з’ясувалося, що Шарп недооцінив якість полінезійських морських суден та майстерність їхніх мореплавців. Це стало очевидним в 1960-му році, коли археолог Роберт Саґґс (Robert Suggs 1960, 1963) встановив, що Маркізькі острови були колонізовані близько 2000 років тому полінезійськими каное, що прибули з району Тонґа-Самоа. Відтоді увага була зосереджена на цих островах, як на можливому регіоні, де зародилася полінезійська культура (Green 1967). Вожді Тонґа і Самоа, які близько тридцяти років тому суперечили Пітеру Баку, врешті-решт мали рацію, оскільки вони жили в Полінезії, де Бак (Buck 1960/1938:296), з цілком зрозумілих на те причин, не знаходив розповідей про тривалі морські подорожі.
Кілька років тому океанологи Патрик Кірх та Роджер Ґрін (Patrick Kirch та Roger Green 2001) представили працю, що може стати остаточним висновком про батьківщину полінезійців – Гавайські острови та Древню Полінезію (згідно зі статтею 1987 року). У праці показано, що полінезійська культура розвивалася в районі Тонґа-Самоа, до якого також належать острови Увеа та Футуна, тобто вийшла з ранньої культури Лапіта (відомої лише археологічно), що колись процвітала на островах східної Меланезії (Green 1979; Kirch 1997). Частина цього народу досягла району Тонґа-Самоа близько 3000 років тому та згодом опинилася в ізоляції від інших народів Лапіти. В новому оточенні вони поступово розвивали древню полінезійську культуру (ДПК). Кірх і Ґрін детально реконструюють ДПК, використовуючи так званий метод тріанґуляції, інтегруючи дані археології, антропології та лінгвістики. На їхню думку, подорожі між островами Тонга і Самоа були цілком можливими. Хоч між островами даних груп, без сумніву, було багато контактів, такі подорожі не були позбавлені ризиків.[2] Можливо, в цьому випадку йдеться про більшу ізоляцію, ніж припускають Кірх з Ґріном, яка сприяла розвитку незначної мовної/культурної диференціації між Тонґа з Самоа.
У другій частині книги дослідники конструюють характеристики древньої полінезійської культури. Риси цих народів було найлегше сконструювати на основі археологічних джерел: типи будинків, посуд, їжа, знаряддя для риболовлі та інші матеріальні цінності можна було описати досить точно. Проте реконструкція їхньої соціальної і політичної організації залежала головним чином від лінгвістичних і антропологічних даних (Kirch та Green 2001:201). Суспільна організація ДПК була заснована на концепції «Дому» Кірха і Ґріна, що стосувався не лише архітектоніки, але самих груп людей. «Дім» володів землею та іншим майном (каное, рибальські сітки), а також мав привілеї з титулами. Найбільш важливим є те, що Кірх з Ґріном (2001:204) встановили: «Доми» були організовані ієрархічно. Є археологічні дані, які свідчать про те, що тоді як загальна чисельність населення збільшилася, місцеві соціальні групи залишалися невеликими. Вони виділяють два типи соціальних груп — *kainanga та *kaainga. Перші, *kainanga, були великими і складалися з декількох *kaainga. Кірх з Ґріном (Kirch та Green 2001:214) припускають, що лідером або титулованим главою *kainanga був *qariki — жрець-вождь. До цього додають, що *kaainga були поділені на ранги. Найвищим серед кількох *kaainga вважався старший родовід, що походив безпосередньо від однойменного пращура. Відповідно, ймовірно, що з цього рангу обиралися лідери для більшої *kainanga (Kirch та Green 2001:217). Це вже є відмінною рисою соціально-політичної організації полінезійців, позначеної в доповідях етнографів як «ремедж» (ramage).[3] Що стосується уявлень про світ богів, предків і ритуалів, то археологічні дані про це майже відсутні. Є залишки будівель, які можна інтерпретувати як храми (marae) або могили, але чим керувалися народи, зводячи їх, — точно невідомо. Слідуючи за цими міркуваннями, Кірх та Ґрін повинні були покладатися лише на етнографічні та лінгвістичні дані для побудови (вірогідного) змісту духовності та культури древньої полінезійської культури. Вони стверджують, що такі поняття, як mana,tapu і noa, вже були відомими. Щодо концепції бога або богів у цій культурі, дослідники заявляють що єдиним богом древніх полінезійців, ймовірно, був Tangaloa. Боги Tane, Ru і Rongo виникли пізніше у східній Полінезії (Kirch та Green 2001:242). Двоє дослідників також виявили, що «обоження та ритуальне моління до предків» в Полінезії були практично універсальними. Так вони дійшли до висновку, що боги, як і пращури полінезійців, були ядром ритуальної системи. Саме з цим матеріальним та інтелектуальним багажем пращури полінезійців покинули Гавайські острови в пошуках нових земель.
Тонкощі полінезійського мореплавства не є темою даної статті. Ми посилаємося на наші попередні примітки, особливо на №2, і на нещодавні публікації Ірвіна (Irwin 1990, 1992). У нашій презентації кейс-стадіз, ми матимемо можливість повернутися до деяких аспектів мореплавства. Достатньо сказати, що хоч далекі мандри морем, безумовно, знаходяться в межах можливого, як це було нещодавно продемонстровано подорожами на реконструйованій Гокулії (Hokule’a) (Finney 1979, 1996; див. Cachola-Abad 1993 і Weisler 1998 — про контакти між Гавайськими островами та іншими Полінезійськими островами), але все-таки більшість полінезійських мореплавань відбувалися в невеликих районах — Тонґа/Самоа/Фіджі, Острови Товариства, Токелаус і Гавайський ланцюг, як заявив Ендрю Шарп (Andrew Sharp 1957) і нещодавно повторив Ірвін (Irwin 1990:92-3; разом з тим див. Lewis 1972:277-309).
Деякі методологічні зауваження
Для вивчення розвитку відмінностей у культурі пращурів полінезійців, що зустрічаються на різних островах, ми використовуємо модель комплексної взаємодії (МКВ), створену первісно для пояснення формування ранніх держав (Claessen, Smith і Van de Velde 1985; Claessen та Van de Velde 1987; Claessen 2000a). Ми вважаємо, що ця модель може бути використана для аналізу появи вождівств (chiefdoms), правлінь (headships) та подібних соціально-політичних утворень (Earle 1997). У ній виділяють три чинники чи радше набір чинників: ідеологія (домінування ідеології), що містить не лише ідеї про релігію, богів, духів і предків, але і структури спорідненості, концепції права, освіти (Claessen та Oosten 1996); економіку (панування економіки), включно із засобами для існування, системами обміну, торгівлею, ринками, організацією праці, управлінням (Claessen і Van de Velde 1991) та форматом суспільства (соціальним форматом), який розглядає співвідношення загальної чисельності людей відносно зайнятих в сільському господарстві, площу наявних земельних угідь і відсоткову частку придатних для обробки земель.
Ілюстрація 2. Дослідницька експедиція 1615—1617 років Вільяма Корнеліца Шутена і Якоба Ле Майра (Engelbrecht та Van Herwerden 1945,1:55)
Взаємодіючи, ці чинники створюють умови, за яких з’являються та ускладнюються соціально-політичні організації. Соціально-політична організація, що формується, у свою чергу, є четвертим чинником моделі, який взаємодіє з іншими трьома. Таким є нарис загальної моделі. Якщо ми захочемо застосувати її до реальних ситуацій, то наведені фактори є недостатньо конкретними, оскільки соціально-політичний розвиток відбувається не у вакуумі, а в певний час та у визначеному місці. Тому в аналіз слід включати дані про фізичне і соціальне середовище, у випадку Полінезії — острівне довкілля, навколишній океан і клімат (тропічний/субтропічний). До речі, чинники нашої моделі мають багато спільного з вимогами досліджень, сформульованими Кірхом (Kirch 1984:279-84) — явний випадок наукового зближення!
Оскільки, у випадку з Полінезією, первинні поселенці принесли з собою древню полінезійську культуру (поширену на Гаваях), тобто техніку, рослини, звичаї, соціальні та політичні ідеї, а також релігію, зрозумілим є те, що відмінності у фізичному середовищі островів, які вони колонізували, зіграли важливу роль в розвитку регіональних відмінностей. Розмір острова, топографія, родючість ґрунтів, кількість опадів, доступність, рифи, лагуни і наявні ресурси, — все це мало глибокий вплив на формування соціального формату й економіки, а також неминуче позначилось на ідеології (Van Bakel 1989). І хоча нове оточення сильно вплинуло на колонізаторів, вони, в свою чергу, значно вплинули на нове для себе середовище, через «знищення деяких ендемічних видів та полювання на інші, вирощування нових культур, вирубування лісів та обробку землі. Одним з побічних результатів підсічно-вогневої обробки схилів хребтів, наприклад, є їхня прискорена ерозія і просідання ґрунту» (Clark 1996:448). Хоч ця цитата стосується лише острова Самоа, описане вище було також зафіксовано і на інших островах.
Тут слід зазначити про два нюанси. Перший: модель зосереджена на тому, як розвиватимуться події, але не на питанні того, чому вони сталися. Щоб відповісти на це, можна почати з наступного: чого потребували люди, а саме: їжа, джерело води, оселя, одяг, інструменти, секс, притулок і так далі. У свою чергу, для отримання речей першої необхідності вони зобов’язані були займатися такими видами діяльності, як мисливство, риболовля, будівництво, ненавмисно створюючи нове для себе середовище. Всі жителі повинні були співіснувати з сусідніми групами, паралельно підшуковуючи ресурси для виживання у природному середовищі. Коли поселення збільшується, з’явилася потреба у певній формі лідерства (див. Johnson 1982 — про необхідність лідерства; Claessen 2000a:163-7). Всі ці зміни вимагали від жителів вибирати у кількох речах: щодо характеру стосунків з сусідніми групами, засобів для існування, а також місць для зведення нового житла. Прийняті рішення вели до наслідків, які могли бути непередбачуваними. Ван Парійс (Van Parijs 1981:47-50), досліджуючи цю проблематику, припускає, що люди, при виникненні каменів спотикання, прагнуть знайти рішення, яке, як їм здається, може дати хороший/приємний/позитивний результат. Ван Парійс пропонує використовувати загальніший термін – «оптимізація». Надалі він відзначає, що люди у пошуках рішень, як правило, не обирають зі всього діапазону теоретично можливих. З більшою вірогідністю вони звернуться до знайомих, випробуваних та гідних довіри рішень, які розроблені в їхньому поселенні, тобто оберуть «місцеву оптимізацію». Безсумнівно і те, що не всі рішення принесуть очікувані результати. Деякі навіть можуть виявитися з часом катастрофічними. Іншими словами, лише взірці переживуть випробування часом. Це такий собі варіант ідеї Дарвіна про виживання найсильніших.
Другий нюанс полягає в тому, що в наших тематичних дослідженнях ми робимо акцент на ситуації, яку виявили раніше мандрівники із Заходу. В більшості випадків мова йде про останню чверть XVIII сторіччя. Вони бачили і описували (з помилками, упередженнями тощо) завершальний етап еволюції корінних полінезійських суспільств. Їхнє прибуття потривожило та знищило цю традиційну культуру. На щастя, їхні недосконалі описи все ще існують і багаторазово були доповнені результатами пізніших антропологічних досліджень. В той же час, археологічні знахідки дають нові дані, які допомагають прослідкувати розвиток різних острівних культур у більш далекому минулому.
Тематичні дослідження
Належним буде почати дослідження з островів, на яких розвивалася древня полінезійська культура — Тонґа і Самоа. Оскільки природа встановлює певні обмеження для людських можливостей (Van der Grijp 1993:6), аналіз Тонґа почнеться з нарису природного середовища. Архіпелаг складається з 159 здебільшого невеликих островів, загальною площею 700 км². Найбільшими островами є Тонґатапу (256 км²) і Вавау (90 км²). Дані острови є кораловими – утворилися вони в результаті накопичення рифів та атолів (Burley 1998). Присутня вулканічна активність. Клімат (на відміну від Самоа) – субтропічний, а не тропічний. Середня температура коливається в районі 21-27°С. Опади випадають цілий рік, але є деяка різниця між сухим і вологим сезоном (Koch 1955:11). Кількість поселенців на момент первинного контакту з європейцями оцінюється в 43 000 осіб.[4] Площа орних земель займає 85% від загальної, що складає близько 600 км². У зв’язку з цим середня кількість жителів на 1 км² оброблюваних угідь складає 72 людини. Острови Тонґа — дуже родючі (Van der Grijp 1993:6; Kirch 1984:222; Burley 1998:340). Кук (Cook 1969:252, 261) високо оцінює якість тонґанського землеробства: «Тут не було і дюйма пустки, тому виникало відчуття, немов мене перенесло на одну з найродючіших рівнин Європи».
Колонізація островів Тонґа народом Лапіта відбулася близько 2800-2850 років тому (Burley 1998:351) або близько 900 року до н.е. Археологічний період Лапіта, «який характеризувався наявністю мальованої кераміки», на Тонґа завершився через два сторіччя». Втрата мальованих керамічних виробів не типова для Тонга, але мала місце в інших районах Західної Полінезії. Левова частина селищ Лапіта були невеликими: у кожному з них мешкало не більше, ніж 3-4 родинні групи. Часто вони залишаються заселеними і дотепер. Сільськогосподарська діяльність спочатку мала другорядне значення, але з плином часу стала важливішою (Kirch та Green 1987:451; Burley 1998:354-5).
Протягом наступних сторіч виробництво глиняного посуду скоротилося і було повністю закинуто в 1550 років тому (у 400-х роках н. е.; Burley 1998:359). Є ознаки того, що до кінця гончарного періоду більшість, якщо не всі, мешканців Тонґатапу були осілими (Spenneman, цитуючи Burley 1998:363). У той же проміжок часу розвиток сільського господарства на засушливих землях став ключовим у забезпеченні ресурсами для існування. Також допускається і таке, що саме в цей відрізок часу був закладений фундамент для розвитку вождівств. Археологічних залишків за даний етап виявлено не дуже багато. Найбільш великими знахідками є поховальні кургани: деякі — земляні, деякі — з кам’яних плит. При створенні кам’яних курганів, ймовірно, використовувалася примусова праця залежних земляків і залучалися фахівці з роботи по каменю. Це може вказувати і на зародження соціальної стратифікації. Кірх (Kirch 1984:222) пояснює ці події збільшенням щільності населення, вважаючи, що всі наявні землі вже використовувалися і знаходилися під певною формою місцевого контролю:
Таке становище з аграрними ресурсами створило повноцінні умови для міжгрупової конкуренції, ведучи до підкорення слабких поселень більшими. Найімовірніше, цей процес відбувався інтенсивніше на великих островах, таких як Тонґатапу і Вавау, де рання родова сегментація призвела до створення декількох незалежних, надалі конкуруючих вождівств. Якщо визнати можливим, що суперництво і зростання сили місцевої влади було у повному розпалі у І тисячоріччі нашої ери, то не дивно, що археологічні докази політичної ієрархії (у вигляді значних монументів) вперше з’являються приблизно в 1000-х роках н. е. (Kirch 1984:223)
Судячи з усього, на початок ІІ тисячоліття нашої ери, один із родів на острові Тонґатапу став гегемоном серед кількох раніше незалежних племен, між якими був поділений острів. Голова висхідної лінії родоводу прийняв титул tui tonga, Вождя Тонґи. Історія здобуття ним влади оповита міфами, хоча Асуані з Ґрейвзом (Aswani та Graves 1998:140) припускали, що це можна пояснити дарвінівською теорією відбору. Традиційна історія дає інше пояснення, а саме, що вродлива тонґанська дівчина народила сина Агоейту, задуманого богом Танґалоа (Gifford 1929:52; Campbell 1992:7; Douaire-Marsaudon 1998:246-52). Згодом він став першим Вождем Тонґи і завдяки своєму походженню вважався священним правителем.[5]
Протягом XI сторіччя вождь Тонґи звів вражаючу споруду Ha’amonga-а-maui, яка була фізичним доказом того, що він може керувати достатньо великим числом людей, необхідних для зведення такого монументу.
Ілюстрація 3. Трилітон ХІІ століття Ha’amonga-a-Maui, неподалік від королівської резиденції Лапаха (Фото: Simon Koojiman, 1965)
Також, приблизно в той же час, поряд з королівською резиденцією в Лапаха було зведено декілька великих гробниць, іменованих langi (Burley 1998:373). У подальші сторіччя вплив Тонґа досяг ряду островів Західної Полінезії. Деякі дослідники припускають, що ця могутність виправдовує розмови про Тонґанську морську імперію (Aswani та Graves 1998; Sand 1993; Gunson 1987:151; 1990; Goldman 1970:245). Однак існування такої імперії видається сумнівним (Campbell 1992:13; Claessen 1988; Burley 1998:375). Факт того, що вплив Тонґа дістався певних островів, — беззаперечний. Археологічні свідоцтва дій описаного гегемона на Увеа — очевидні (Sand 1993; разом з тим див. Bott 1982:95), в той час як багато посилань на стосунки Тонґа і Самоа є переважно легендами (Gunson 1990). Таке поширення влади може пояснюватися звичаєм «шлюбів з розрахунку«, тобто союзів, що укладалися між молодшими синами чи молодшими братами поважних діячів Тонґатапу, яких відправляли до віддалених поселень або островів та одружували з дочками місцевих старост. Син прибулого аристократа і дочка місцевого вождя, будучи fahu*[6] для нього, як правило, з часом набували лідерських титулів. Таким чином, тонґанський вплив розповсюдився без війн, окупацій та поразок (Kirch 1984:235; Bott 1981:42; Claessen 1988). Проте «ідея прямого управління і нагляду звіддаля, що й малося на увазі при слові «імперія«, — неправдоподібна. У традиції Тонґа це не зауважено, а припущення радше походить з факту, що тонґанці були відомі в інших місцях».[7]
Контакти між Тонґа і Самоа були відносно близькими, хоч і не завжди дружніми (Ella 1899). У той час, коли двадцять четвертий вождь Тонґа Kau’ulufonuafekai був вимушений втікати (або був вигнаний через свою політичну діяльність, яка викликала значний опір), він відправився на Самоа, де він і його найближчі спадкоємці залишалися протягом багатьох років. Його спроби відновити вплив на Вавау були неуспішними. Колишній правитель, врешті-решт, був змушений змиритися з втратою своєї політичної влади на користь дуже могутньої сім’ї Takalaua, нащадків його молодшого брата. Tui tonga було дозволено зберегти свій сакральний статус, але з часом політична влада перейшла до рук tui haa takalaua, які, у свою чергу, через деякий час також поступилися владою на користь іншої, молодшої лінії — tui kanokupolu (Campbell 1992:15-7). Складні шлюбні стосунки пов’язали три правлячі сім’ї.
Існує один аспект тонґанської культури, який здається досить унікальним для Полінезії. Це звичай, згідно з яким сестри мають вищий соціальний статус, ніж брати. Це відносне ранжування збереглося в сім’ях пізніше заснованих ними. Отже, всі діти сестри мали вищий соціальний статус, ніж діти брата. Старша сестра — mehekitanga — навіть мала певну владу над дітьми своїх братів. Між братом матері та дітьми сестри існували взаємовідносини fahu. Таким чином, ці діти були вільні самі вирішувати, як саме ставитися до свого дядька (Koch 1955:71; Kaeppler 1971:176; Bott 1981:217; Gailey 1987:60-2; Douaire-Marsaudon 1998:173-9). Стосунки формату fahu пронизували все соціальне життя Тонґа, але були особливо проблематичними для Вождя, адже в такому разі він був соціально нижчим, ніж його сестра та її діти, тим часом як політично залишався набагато вищим (Cook 1967:136; Dentrecasteaux 1808,1:290; Labillardière 1800,11:123, 125-6). Ця проблема вирішувалася, коли сестра Вождя одружувалася на знаменитому фіджійці (Bott 1981, 1982). Система fahu, однак, не належить до древньої полінезійської культури, вона зустрічається лише на островах Тонґа. Вплив Фіджі не можна виключати (Gifford 1929:22; Rogers 1977:166-8).
Острови Самоа є частиною відвічної батьківщини полінезійців. Архіпелаг знаходиться між 13-15° південної широти та 158-173° західної довготи, складаючись з дев’яти островів. Хоч вони і розташовані далеко в тропіках, лише простори Уполу мають масивний бар’єрний риф (на інших налічуються лише невеликі, місцеві) з великою лагуною (Turner 1884:2). Самі ж острови — вулканічного походження, з горами не вище 1,000 м. Незважаючи на те, що їхня географічна вісь більш-менш спрямована зі сходу на захід, а острови розташовані в районі південно-східних пасатів, немає помітного розділення на сухий і вологий бік, а також на сухий та вологий сезони. Подорожі в цих краях зазвичай здійснюються морем, оскільки внутрішні райони є важкодоступними через наявність тропічних лісів та гірських хребтів. Саме тому левова частка людей на великих островах живуть уздовж узбережжя (Davidson 1969:50; Holmes 1974:3; Krämer 1902-03, 1:63). Значний контакт з європейцями стався тут у 1830 році з візитом місіонера Джона Вільямса (Clark 1996:447), хоча про існування островів було відомо ще з часу подорожі Якоба Роґґевена (Jacob Roggeveen’s 1838:186-95). Так само можна згадати відкриття цих островів у 1721-1722 роках, в час подорожі Буґенвіля (Bougainville 1966:240), який охрестив їх Мореплавними островами. Крім усього іншого, мала місце і трагічна зустріч Лаперуза (Lapérouse 1987:268-73) з жителями Туруїла в 1788 році.
За Картером (Carter; 1981:46), лише 30% острова складається з орних земель. Оскільки архіпелаг має загальну площу близько 3,000 км², з яких Уполу і Савай складають близько 93% (Clark 1996:446), це означає, що близько 900 км² придатні для землеробства (садівництва). Використовуються ж ці території лише частково (Pirie 1972). Простори островів не були густонаселеними. Число жителів на кінець XVIII сторіччя оцінюється в 50,000 людей (Van Bakel 1989:57-9). Отже, на 1 км² оброблюваних земель припадало в середньому 56 осіб.
Припускають, що острови Самоа заселили приблизно в той же час, що і острови Тонґа. Археологічним дослідженням ранньої історії Самоа серйозно перешкоджають зміни берегових ліній і ландшафтів острова (Clark 1996:448). Найстарішим із знайдених до цих пір місць є затоплена ділянка Муліфануа 3,000-річної давнини на західному узбережжі Уполу, де було виявлено декілька гончарних черепків. Більшість ранніх ділянок, ймовірно, були поховані під колювіальними/алювіальними відкладеннями (Clark 1996:449). Черепки Муліфануа були приписані до культури Лапіта, які через декілька століть поступилися місцем самоанському варіанту полінезійської гладкостінної кераміки, як це було на островах Тонґа. Цей різновид кераміки був виготовлений у першій половині І тисячоліття нашої ери, але після 1000 року н. е. вироби почали зникати. Процес відбувався дещо пізніше, ніж на архіпелазі Тонґа.
Враховуючи характерні особливості культури пращурів полінезійців, можна припустити, що соціальна організація самоанців відповідає концепції «Дому». Кларк (Clark 1996:451) припустив, що кожен [член племені] жив у своєму домашньому господарстві, яке разом з кількома іншими господарствами утворювало ядро села — nu`u. Здається проблематичним, як територія таких селищ могла простягатися від узбережжя до внутрішніх районів. Для деяких із них характерні великі насипи біля будинку, кургани (т.наз. tia áve), майданчики для оборони, тераси і печі, що виступають над підлогою. Поселення Самоа спочатку розташувалося на березі, а з часом поширювалося вглиб острова. Археологічні знахідки свідчать про глибинні поселення, які з’явилися близько 2,000 років тому, тоді як деякі селища на Уполу датуються приблизно 700-ми роками н. е. Заселення внутрішнього простору островів продовжувалося до 1400-х років нашої ери (Clark 1996:452).
«Протягом останніх 800-900 років на узбережжі та в деяких долинах Уполу стали з’являтися великі кургани, хоч їхня кількість незначна» (Clark 1996:452). Ці великі насипи можуть вказувати на існування домогосподарств з високим статусом, чий вплив поширювався на значну територію. З ідеологічної точки зору, на Самоа мав бути якийсь соціально-політичний лідер, наприклад tui manua, який з острова Мануа управляв цими островами. За словами Черкесова (Tcherkézoff 1997:316), він вважався носієм вищого генеалогічного титулу, відповідно — був керівним matai всього поселення. Чи здійснювала обрана людина певною мірою описані вище повноваження — невідомо. На момент встановлення контакту з Європою такої особи не було виявлено. У той період існували лише певні вагомі місцеві вожді, що вели між собою нескінченні війни. Ця обставина детально обговорюється Гердріхом і Кларком (Herdrich та Clark 1993:60-1), які стверджують, що після 1000 року нашої ери…
«…війни і завоювання все більше використовувалися для здобування титулів і контролю. Таким чином, влада, яка раніше отримувалася через божественно зумовлені спадкові лінії, стала існувати в іншій формі — титулах, які могли встановлюватися за допомогою індивідуальних досягнень. Цей поштовх також спричинив слабшання влади конкретних могутніх божеств, і посилення акценту на особистих та селищних богах» (Herdrich та Clark 1993:60-1).
Це свідчило про значний розвиток та істотне віддалення від родової моделі. У суспільстві Самоа посилилася диференціація і децентралізація. Склалася ситуація, при якій влада здійснювалася на рівні селищ, чи радше на рівні сімей у поселенні. На чолі кожної родини стояв власник титулу — matai. Статус matai великий, але його влада була обмежена: він міг прийняти рішення лише за згодою всіх членів сім’ї (Tcherkézoff 1997:326-7; Bargatzky 1985). У поселеннях ситуація була аналогічною. Тут лідер найстаршого роду був сільським старостою, але насправді він не був більшим за голову сільських зборів — fono. Вердикт міг бути винесений лише після досягнення консенсусу (Van Bakel 1986, 1989:69-76; Ember 1962; Yamamoto 1987). Якщо людина не була згодна з думкою більшості, вона могла покинути поселення і шукати притулок в іншому, де у неї були родинні зв’язки. Новачка приймали з розпростертими обіймами, бо на островах Самоа у XVIII сторіччі бракувало людей. Тому керівники селищ робили все, що було в їхніх силах, аби запобігти втраті жителів. Однак їхні дії не сприяли ефективному керівництву.
Ван Бакел (Van Bakel 1989) та Баргацкі (Bargatzky 1988) описують розвиток Самоа, використовуючи терміни відмінностей між одночасною і послідовною ієрархією Ґреґорі Джонсона (Gregory Johnson’s 1982). У першому випадку, всі ланки управління функціонують одночасно: сільські, районні та острівні збори. Проте на Самоа, здається, переважала послідовна ієрархія: сільська установа функціонувала незалежно від окружної ради, яка майже ніколи не збиралася. Те саме стосувалося острівних зборів. Причиною цього, швидше за все, була щільність населення: завжди існувала вільна земля для невдоволених сільських жителів. Таким чином, жоден вождь не міг значно впливати на своїх підлеглих.
Виробництво продовольства на Самоа було добре налагодженим. За словами Холмса (Holmes 1974:24), 6-8 годин роботи на тиждень вистачало для забезпечення родини їжею на цей період часу. Так жителі забезпечували їжею свої сім’ї на весь тиждень. Таро і плоди хлібного дерева були основними продуктами харчування, їх доповнювали банани, ямс і кокоси (Turner 1874:107; Krämer 1902-03, 11:136). Інколи виникали періоди нестачі їжі. Очікувалося, що в таких випадках члени роду, які проживали в інших місцях, надаватимуть допомогу на основі взаємності (Van Bakel 1989:66-7).
С. Таїті
Таїті в районі Cхідної Полінезії є найбільшим з Островів Товариства. Він лежить у тропіках на 17° південної широти. Вісім островів у ланцюзі є вулканічними, два — атолами. Таїті — найбільший із них, має площу 1,040 км², а його найвища вершина — 2,240 м. Він розділений на головний острів — Таїті-Нуї, який, у свою чергу, сполучений вузьким перешийком з півостровом Тайарапу. Простори острова гористі, а чисельні вузькі долини висічені на схилах вулканічних конусів (Finney 1966; Oliver 1974). Потоки води швидко і безпосередньо впадають у болота, лагуни, море. Долини рідко сягають більше милі завширшки, а їхні схили – круті. Значну частину острова займає пояс плоских алювіальних ґрунтів, де проживала переважна більшість населення під час раннього контакту з європейцями. Олівер (Oliver 1974:26-34; див. також McАrthur 1968:240) оцінює число жителів на той проміжок часу в 35,000, тобто в середньому 35 осіб на км². Проте оскільки левова частка височин була незаселеною, число місцевих мешканців на км² орних земель була помітно вища. Дані про площу оброблюваних ділянок відсутні. Оцінка Кірха (Kirch 1984:98) про 30%, вочевидь, занижена. Ми ж вважаємо, що реалістичнішим показником оброблюваних земель є орієнтовно 40%, враховуючи доповідь Фінні (Finney 1966) про сільськогосподарський потенціал простору. Орієнтуючись на таке відсоткове співвідношення, середня кількість людей на км² орної землі склала би близько 84 людей. Ускладнюється все тим, що не всі ці області використовалися. Мешканці вбачали за краще жити поблизу узбережжя, нехтуючи родючими землями вглибині острова. Інколи ці народи навіть надавали перевагу життю в якості так званих орендарів землі у володіннях знаті неподалік від берега замість того, щоб обробляти власні ґрунти далеко від моря.[8] Щодо розподілу ділянок землі Олівер (Oliver 1974:254) зазначає:
«Кожне домашнє господарство в рамках певних вимог, використовувало стільки земель для виробництва продуктів харчування, скільки вважало за потрібне. Згадується, що ділянки не завжди підходили для вирощування всіх рослин у бажаних пропорціях. Проте, ймовірно, цього вистачало для задоволення біологічних потреб. У цьому контексті, не тільки родючі ґрунти забезпечували все населення, але і різні соціальні норми дозволяли забезпечити практично кожного мешканця доступом до землі» (Oliver 1974:254).
Поза сумнівами, під час перших європейських контактів Таїті був родючим, багатим островом, де від імені ari’i вироблявся надлишок продовольства і товарів, про що свідчать повідомлення перших відвідувачів, таких, як Бугенвіль, Кук, Бенкс і Блай (Bougainville, Cook, Banks, та Bligh).
Острів Таїті був колонізований народами древньої полінезійської культури. Час їхнього прибуття сюди невідомий. Найстаріші ознаки присутності людини на островах Товариства виявлені на прилеглому острові Муреа у вигляді залишків вирощування кокосів, датованих початком VII століття н.е. (Lepofsky, Harries та Kellum 1992). Беручи до уваги те, що це стосується всіх вищезазначених островів Товариства, колонізація [з Таїті] Гавайських островів в IV столітті н. е. вже не видається переконливою версією (Kirch 1994:251).
Традиційна історія свідчить, що перше поселення на Таїті виникло в районі Вайарі на півдні острова. Принаймні, тут проживає найстаріший родовід. Тому вбачається що ari’i rahi з Вайарі мав найвищий статус.[9] Родючі землі, дозволяючи вирощувати багато хлібного дерева, таро, ямсу та кокосових горіхів (Oliver 1974), зробили можливим зростання населення, і, як наслідок, поселення розширилось на великі площі (Claessen 1978:444). Найімовірніше, це зробили молодші сини старшої лінії, які разом зі своїми нащадками і послідовниками, що оселилися в іншому місці та через деякий час стали певною мірою незалежними. Між лідерами нових груп збереглися деякі ієрархічні родинні стосунки, внаслідок чого вища лінія у Вайарі вважалася найбільш статусною. Вони залишалися зв’язаними ритуалом, під час якого базальтовий камінь аху переносився з marae предків і вставлявся до marae нового поселення. Таким чином новий храм ставав наступником старого (Salmon 1910:43). З часом Вайарі, затиснутий між могутніми державними утвореннями Папара і Таутіра (на півострові), втратив свій колишній політичний вплив і церемоніальну перевагу (Oliver 1974:1203).
Поселенці Островів Товариства, що принесли з собою древню полінезійську культуру, організовувалися в місцеві групи відповідаючи концепції «Дому». Кан з Кірхом (Kahn та Kirch 2004:250) проаналізували [у Муреа] селище, яке, на їхню думку, чітко описує властивості організації «Дому», а саме «сукупність житлових структур, майно та інші матеріальні й нематеріальні активи» (‘un ensemble de structures domestiques et une propriete fonciere ainsi que d’autres biens tangibles et intangibles’). В поселенні вони знайшли залишки житла вождів, невеликого marae, декількох невеликих будинків, ознаки виготовлення кам’яних доліт, а також сільськогосподарські тераси, де культивувалися банани з хлібними деревами. Допускається, що через певний час такі поселення збільшились у розмірах та чисельності населення.
Вивчаючи родовід Вождя старшої лінії до нисхідної, можна дійти до перших людиноподібних божеств. Отже, першопредки були безпосередньо пов’язані з первородною вождівською лінією і лише побічно — з рештою суспільства (Thomas 1990:28). Як наслідок, вождь вищої лінії нащадків вважався священним і був оточений багаточисельними tapu (Thomas 1990:28-33; Claessen 2000b).
У процесі розростання груп нащадки старших і молодших родів відчували все більшу соціальну дистанцію між собою (Oliver 1974:782, 1098,1130). Це спричинило поступове послаблення впливу спорідненості на користь політичної [не родинної] лояльності. Відстань між старшою і молодшою лінією збільшилася настільки, що врешті-решт шлюби між їхніми членами надалі не вважалися можливими. Групи, що належали до однієї генеалогічної категорії, стали ендогамними. Соціальна структура Таїті складалася з наступних категорій:
— вища, ari’i; до них належали вожді;
— середня, ra’atira; у цей розряд входили дрібні землевласники;
— нижча, manahune, простолюд; вони часто вважалися безземельними людьми, бо навіть якщо і мали території, їх часто втрачали через претензії осіб вищого рангу. Отже, вони або володіли ділянками всередині острова, або працювали орендарями в маєтках на узбережжі [тобто орендували ділянку і займалися на ній землеробством].
Для нижчих класів знання про родовід не мали сенсу. Лише представники вищих рангів зберегли свій інтерес до питань походження і спадщини. Суперництво за статус, за Голдманом (Goldman 1970), визначало їхні соціальні відносини. Напруженість між ворожими сім’ями ari’i досягла свого піку на початку XVIII сторіччя, коли культ Oro був завезений з прилеглого острова Раіатеа. Запеклі бої велися за володіння оригінальним зображенням Oro і поясами з пір’я (maro), які надавали своєму володареві право на проведення людських жертвоприношень.[10] Зрештою, правитель північно-західної держави, Te Porionu’u, досяг успіху, проте не без допомоги деяких бунтівників Баунті, а потім місіонерів з корабля «Дафф«. Вони його підтримували аж до встановлення французького колоніального правління в 1842 році (Oliver 1974, III; Davies 1961).
D. Гаваї
Гавайський архіпелаг, названий на честь свого найбільшого острова, займає площу більше 16,600 км². Він розташований між 18-28° північної широти і 154-178° західної довготи. Острови складаються з височин вулканічного походження з горами заввишки 4,000 м. Відповідно до відомостей, наданих Кірхом (Kirch 1994:251), ці території були колонізовані в IV сторіччі нашої ери. Це означає, що колонізатори не були таїтянами, оскільки Острови Товариства не були заселені до 600-х років н. е. У зв’язку з цим, варіант прибуття з Маркізьких островів здається вірогіднішим. Гори утворюють центральний хребет на архіпелазі уздовж осі приблизно з південного сходу на північний захід. Таке положення хребта розділяє острови на вологі — західні, та посушливі — східні (Kirch 1994:254). Ця різниця негативно впливала на виробництво продовольства. Через схильність до засухи, на сході (Мауї та Гаваї) набули поширення польові системи посушливих земель з короткою змінною обробкою, які передбачали вирощування (за допомогою ретельного мульчування) батату, ямсу, таро, цукрової тростини і гарбузів (Ladefoged, Graves and Mccoy 2003:924). У західних регіонах (Кауаї, Оаху, західний Мауї) вирощування запасів їжі відбувалося переважно на зрошуваних полях таро (Kirch 1994:253). Також однією з відмінностей було те, що виробництво харчів на східних островах вимагало великих витрат праці, тоді як розширення господарства було утруднене. Інтенсифікація призвела до постійного скорочення розмірів полів (Ladefoged, Graves і Mccoy 2003:932-3; Kirch 1994:259) і потребувала постійно зростаючих витрат праці, а нарощування сільськогосподарських площ було можливе лише в тому випадку, якщо оброблялися землі низької якості. Західні острови, навпаки, могли відносно легко розширювати зрошувані райони і примножувати промисел (Spriggs та Kirch 1992:118-64). Ці розбіжності у виробництві між двома частинами архіпелагу лежать в основі багатьох політичних напруг, завойовницьких війн та пограбувань, в ході яких правителі бідніших східних народів неодноразово намагалися підпорядкувати собі сусідні, багатші території (для ознайомлення див. Kirch 1994; Sahlins 1972:141-8).
На момент контакту з європейцями чисельність населення архіпелагу оцінювалася в 300,000 чоловік (Sahlins 1992:4; Van Bakel 1989:87). Оцінки площі орних земель варіюються. Кірх (Kirch 1984:98) наводить цифру в 10%, інші дослідники допускають вищі цифри. Частка 20%, вказана Картером (Carter 1981:205), здається розумною, враховуючи велику кількість мешканців, які вирощували харчі не лише для себе, але і значні надлишки, щоб підтримувати вищу структуру – вождів, жерців, храми, армію та флот. Все це вказує на 3,200 км² оброблюваних земель, в середньому — 94 людини на км². Ці ділянки були ретельно засаджені, багато хто з перших відвідувачів свідчив про насиченість і якість Гавайського сільського господарства. Кук (Cook 1967:269) описує виробництво таро, Кінг (King 1967:521, 608) оповідає про зрошувані тераси, закриті греблями, на яких були насадження. Досить цікавий момент: Семвелл (Samwell 1967:1166), помічник хірурга Кука, писав, що таро було посаджено на сухому грунті. Ванкувер (Vancouver 1801,1:240), який прибув на Гавайський архіпелаг у 1792 році, детально окреслює зрошувані поля таро в Оаху. Кемпбелл, який, у свою чергу (Campbell 1818:95,106), жив там протягом декількох років, високо оцінює доглянуті поля таро. І російський мореплавець Коцебу (Kotzebue 1821,11:29) розписує майже ліричними словами оброблювані ділянки таро на острові. Хоч сільськогосподарське виробництво було на високому рівні, існують свідчення того, що у момент контакту існував деякий тиск на нього. Такого висновку можна дійти, спираючись на той факт, що на східних островах використовувалися ґрунти досить низької якості (Ladefoged, Graves та McCoy 2003:937; Kirch 1984:191). Збільшення кількості штучних водойм уздовж узбережжя (Tuggle 1979:172, 175; Ellis 1831, Iv:18; Kirch 1994:253, 264) також вказували на нестачу продовольства.
Основною одиницею виробництва було домашнє господарство, яке мало у своєму розпорядженні невеликий клаптик землі. Загалом, вона вміщала в собі всю екологічну різноманітність регіону від берега до внутрішніх районів, де гірський масив утворював свій кордон (Sahlins 1992:17-20). Така ділянка називалася ahupua’a, вона включала в себе широкий спектр природних ресурсів і сільськогосподарських можливостей (Sahlins 1992:19). Провідним продуктом харчування, окрім риб з молюсками, був таро, переважно зі зрошуваних терас, а також батат і ямс із сухих полів (Campbell 1818:106; Malo 1971:42-7).
На чолі широкої адміністративної ієрархії стояв ali’i nui, священний правитель. Він «вважався безпосереднім представником, а також прямим нащадком богів на землі« і «було природним, що він володів всією землею зі всіма живими істотами на ній« (Wichman 2003:54). Допомагав йому kalai moku, свого роду прем’єр-міністр, і безліч нижчих чинів — ali’i. Kalai moku поділив острів на округи [moku], доручивши управління ali’i. У свою чергу під ними знаходилась низка керівників konohiki, які відповідали за дрібніші райони. І, нарешті, були сім’ї, контрольовані їхніми главами. Обширний звід правил і положень приписував нерівний розподіл продуктів харчування і товарів, так що представники вищих рангів могли жити в розкоші (Campbell 1818:126-33; Sahlins 1972:145-7; Kirch 1994:265, 1984:191; Van Bakel 1991:265-75). Вся територія вважалася власністю ali’i nui, навіть якщо він був узурпатором. Ділянки перерозподіляли після приходу до влади нового правителя (Van Bakel 1994). Його послідовники, хоч вони і мали ранг ali’i, мали лише узуфруктуарні права на землю. Також посада була безпосередньо пов’язана з кількістю території, яка виділялася. Іншими словами, втрачаючи свій вплив, вони позбавлялися і відведених їм ділянок. Простолюд maka’ainana — не мав жодних прав на обійстя острова. Вони лише їх обробляли, взамін маючи третину врожаю. Решта стягувалася у вигляді податків. Окрім збору провізії, товарів, ці люди додатково повинні були працювати на благо вождів, жерців або храмів.
Як і у всій Полінезії, соціально-політична система була заснована на родовій ідеології, в якій первородство, відстань до найдавнішої родової лінії та старшинство визначали місце кожного в суспільстві. Структура, раніше звана ремедж (Davenport 1969) або конічний клан, (Kirch 1984:31-6), за словами Кірха з Ґріном (Kirch та Green 2001:201-5), сьогодні іменується «суспільством Дому». Від початку «Дім» кожного острова охоплював всіх його жителів, які складали єдину гілку сім’ї, але зі зростанням населення вони поділилися на декілька «під-Домів». Хоч у минулому існували родинні зв’язки між вищими рангами та простолюдом, але ці відносини врешті-решт, були розірвані, як трапилося на Тонґа і Таїті. Неодноразова заміна старих «аристократів« послідовниками нових вельмож обірвала всі взаємовідносини між двома категоріями. Надалі, міркування про ранг і статус більше не цікавили простих людей, лише сім’ї ari’i зберегли небайдужість у визначенні свого місця за ієрархією (Van Bakel 1989:97; Malo 1971:52-62).
Цей архіпелаг розташований у південній частині Тихого океану між 7°50′-10°35′ південної широти і 138°25′-149°50′ західної довготи. Група складається з десяти великих вулканічних земель та кількох менших. Найбільший острів — Nuku Hiva, займає площу близько 330 км². Достатньо відомим є Тахуата, згадуваний Куком і місіонерами корабля «Дафф« як острів Христини, де вони вставали на якір у Затоці Резолюції. Загальна площа території земельних ділянок оцінюється в 1,000 км² (Carter 1981:165; Rolett 1998:22). «Маркізькі долини характеризуються крутими схилами без прибережної рівнини і з дуже низьким рівнем ґрунту« (Rolett 1998:40). Відсутність узбережних коралових рифів призводить до того, що об берегову лінію з навітряного боку постійно вдаряють потужні хвилі, ускладнюючи соціальні контакти морем. Річні опади сильно варіюються, систематично викликаючи періоди тривалої засухи. Таким чином, острови важкодоступні, а високі гірські хребти серйозно перешкоджають взаємодії жителів окремих долин, про що завзято та детально писали Герман Мелвілл (Herman Melville 1959) і Едвард Робартс (Edward Robarts 1974). Існували різні оцінки чисельності населення під час візиту Кука в 1774 році. Оповідають, що Кук оцінював його в 100,000 осіб, але це твердження не прослідковується в його журналі. Проте такі думки мимоволі згадуються у спостереженнях Іоганна Рейнгольда Форстера (Johann Reinhold Forster 1996:151). Багато дослідників використовують цю необґрунтовану оцінку як вихідні дані при обговоренні демографічних аспектів Маркізьких островів (Suggs 1963:53; Kirch 1991:124; Rolett 1998:19). Сьогодні прийнята скромна оцінка в – 35,000 людей (Kirch 1984:98; Van Bakel 1989:114-8), але останні дослідження свідчать про більшу кількість людей (Kirch 1991:124). У нашому дослідженні ми використовуємо число 35,000 осіб, і середню щільність населення (у 1774 році) – 35 осіб на км². Разом з тим, оскільки за даними Вінкендонд-Думуліна і Десграца (Vincendon-Dumoulin та Desgraz 1843:198), орні землі займають близько 25%, виходить, що середнє число жителів на 1 км² складало близько 140 осіб, і це є досить високим показником.
На основі археологічних досліджень Роберт Саґґс (Robert Suggs 1960:112) стверджує, що давні полінезійці прибули сюди з Гаваїв одним довгим переходом близько 2,000 років тому. Це поклало початок Періоду Розселення (Settlement Period), який закінчився в 100-х роках н. е. Ролетт (Rolett 1998;250), який недавно провів розкопки в Ганаміай на Тахуаті (Hanamiai), неподалік від Затоки Резолюції, пропонує дещо іншу періодизацію та ставить під сумнів дані Саґґса. Проте таблиці, представлені Ролеттом (Rolett 1998:51, 54, 56), ясно показують, що рання дата колонізації запропонована Саґґсом знаходиться в межах вірогідності. З цієї причини немає жодних заперечень проти гіпотези раннього заселення. В даному випадку Маркізькі острови «є ймовірним осередком гавайської колонізації» (Irwin 1992:75).
Ролетт надав цікаві дані про зміни в первинній флорі та фауні островів після прибуття «хижаків». Вирубка лісів, у свою чергу, вплинула на ландшафт, піддавши ґрунти впливу дощової ерозії (Rolett 1998:8). Тодішнє середовище було значно змінене в результаті вирощування хлібного дерева та інших культур. Тим часом поширення сільського господарства у формі перелогового землеробства, яке передбачає неодноразове спалювання вторинної порослі, призвело до масштабної ерозії (Rolett 1998:9). Перетворення зумовили необхідність збільшення виробництва продовольства, у підсумку викликаючи подальше руйнування навколишнього середовища.
Усі ранні відвідувачі острова погоджувалися з тим, що мешканці маркізьких островів були старанними землеробами, які активно використовували всі доступні території. Можливість культивування таро була обмежена і, згідно з місіонером Томпсоном (Thompson 1980:17), воно «зростало у великих розмірах, але їли його лише в періоди голоду«. Робартс, описуючи декілька святкових обідів, лише одного разу згадує про таро. Основною їжею були плоди хлібного дерева. Левова частка плодів зберігалася в ямах, де вони ферментувалися. Ферментоване хлібне дерево можна було зберігати протягом декількох років. Робартс (Robarts 1974:246) також згадує про вирощування ямсу, бананів, кокосів і солодкої картоплі (в той же час див. Kirch 1991:128). Однією з проблем було те, що вирощування хлібного дерева було неможливо інтенсифікувати, оскільки кожне з них вимагало великої площі ґрунту без іншої рослинності, якого було порівняно небагато. Крім того, розчищена територія довкола кожного дерева неминуче створювала серйозну ерозію. Хлібні дерева вразливі до тривалих періодів засухи і під час війн вороги намагалися знищити їх, зрізаючи кору. Ситуація з продовольством на Маркізьких островах була нестабільною: орні землі були обмеженими, неодноразово траплялася засуха та пошкодження хлібних дерев ворогами. Все це призводило до періодів нестач і навіть голоду. Таке становище, зрештою, серйозно вплинуло на соціально-політичну структуру.
Спочатку керівництво островами знаходилося в руках спадкових вождів, які обіймали цю посаду, виходячи зі свого місця в системі спадкоємства: первісток первістка успадковував усе. На відміну від інших полінезійських суспільств, «ритуальні прерогативи вождів були узурповані натхненними і шаманічними жерцями — tau’a» (Kirch 1991:125). Томас (Thomas 1990:108) припускає, що сильні шамани знаходили слабких вождів і навпаки. Ван Бакел (Van Bakel 1989:202-4) пов’язує занепад і втрату влади вождів з труднощами виробництва надлишків продовольства. Вождь, без сумніву, не міг роздавати більше продуктів харчування або інших цінностей, ніж інші люди вищих рангів, які проживали на тій самій території. Розвиток інституту «другого чоловіка« — pekio, можливо, пов’язаний з цією ситуацією. В обмін на сексуальні послуги дружини землевласника можна було отримати додаткову робочу силу для домашнього господарства (Thomas 1990:79-82; порівнювати з Robarts 1974:269-71). Проте є й інші версії. Беззаперечно те, що вождь не міг виконати вселенські зобов’язання, які він успадкував як нащадок обожненого предка (Thomas 1990:29-31; Claessen 2000b). У перспективі, він повинен був використовувати свої священні сили для забезпечення родючості, достатку і безпеки. Тут вожді неминуче мали програвати, враховуючи ситуацію Маркізьких островів. Щоб виправдати надії послідовників, втручалися амбітні шамани, тому з часом вожді втратили свій ритуальний статус, поступившись tau’a (Kirch 1991; Thomas 1990:121). Крім того, видається, що вождь також втратив роль військового лідера через войовничих, досвідчених бійців — toa (Kirch 1991:126).
Таким чином, Маркізькі острови стали збіднілим архіпелагом з повсюдними військовими діями, які були виявлені та описані ранніми європейськими мандрівниками.
F. Атоли
Атоли — це невеликі низинні коралові острови. Більшість тихоокеанських атолів розташовані в Мікронезії, але і Полінезія також має деякі. Найбільшими є тут землі Туамоту, відкриті Шутеном з Ле Майром в 1616,[11] та Острови Кука, які були послідовно відкриті різними мандрівниками. Атоли Кука утворюють дві окремі групи – північну та південну (Kennedy 1968:26). Ми зосередимося тут на Пукапука (північ Островів Кука), він був відкритий іспанським мандрівником Менданьєю у 1595 році (Beaglehole 1966:68).
Пукапука складається з трьох невеликих островів загальною площею 5,06 км², розташованих довкола великої лагуни. Острови є родючими для сільського господарства, частково через опади, що налічують більше ніж 250 см на рік. Сезон з травня по вересень відносно сухий, сильні посухи рідкісні (Alkire 1978:86). Що стосується провізії, то жителі були залежні від декількох видів таро, кокосів і риби. У тих випадках, коли таро було замало, вони покладалися лише на кокоси і рибу (Alkire 1978:88; Barrau 1971). Населення було зосередженим у трьох селищах. Територія належала родовим групам («Домам») і керувалася головою сім’ї. Звичайна земельна ділянка являла собою смугу, що тяглася від лагуни до океанічної сторони острова. Так кожне сімейство мало доступ до всіх наявних типів ґрунту. Крім того, існували ряди общинних садів таро, які були ретельно огороджені й добре охоронялися. Оскільки таро потребував вологого ґрунту, його зазвичай садили на атолах у затоплених або залитих ямах, заповнювали рослинним матеріалом та підживлювали листям, папоротями (Barrau 1971:21, 26, 28; Alkire 1978:26-31).
Число жителів сильно варіювалося з часом. Інколи на острови находили сильні тропічні шторми або великі припливи, від чого гинула велика кількість людей. У нормальних умовах атол був густонаселеним. Оцінки різнилися від більш ніж 1,000 осіб у XVII столітті до 760 осіб у 1974 році, за Алкірою (Alkire 1978:86-8), і 800 осіб у 1964 році, за Кенеді (Kennedy 1968:26). Якщо виходити зі скромної оцінки в 750 людей, то це означає, що в середньому їх було 150 на 1 км². Таким чином, Пукапука був багатолюднішим, аніж багато інших атолів.[12]
За Салінсом (Sahlins 1958:92-6, 230-4, що базувався на етнографії Ернеста і Перля Біглегола 1938 років), система соціальної стратифікації Пукапука складалася з двох рівнів: вождів і заступників вождів, які очолювали роди — kainga. Ці роди ділилися на патрілокальні розширені сім’ї і домогосподарства, а на нижчому рівні перебував простолюд. Верхній рівень не контролював економічні і регулятивні процеси. Великим впливом володіли старійшини (tupele). До цієї групи приймали всіх чоловіків похилого віку. На практиці, всі дорослі чоловіки брали участь в упорядкуванні сільських справ (Sahlins 1958:92). Велика частина виробництва велася домашніми господарствами і ними ж регулювалася. Деякі заходи проводилися на рівні всього села, цілого острова або по різних вікових групах в межах общини (Sahlins 1958:93). Цікаво і те, що вожді не отримували підтримки з боку решти населення у вигляді податків чи зборів. Це не перешкоджало їм отримувати дарунки від інших сімей, але вони повинні були жити, в основному, за рахунок власних засобів (Lambert 1966).
За Ґолдманом (Goldman 1970:382-90), система статусів на Пукапука схожа до західнополінезійських порядків, а враховуючи просування полінезійців з заходу на схід, це не здається надто надуманою ідеєю. Титул вождя успадковувався по чоловічій лінії, первородство грало важливу роль у цьому. Формального ранжування родових ліній не існувало, хоча лише деякі патрилінійні гілки претендували на титули aliki (Goldman 1970:383). Aliki однієї з гілок вважалися вождями острова, але, за словами Салінса (Sahlins 1958:233), ця система повинна була розвинутися лише після того, як інші лінії спадкоємства були знищені, немов приливною хвилею. Після здобуття титулу aliki, вождь отримав певну владу і став асоціюватися із забезпеченням процвітання та довгого життя. З ним були пов’язані також декілька tapu.
В цілому, соціально-економічна система острова Пукапука багато в чому схожа з древньою полінезійською культурою, розвиненою в районі Тонґа-Самоа. Проте на атолі багато з цих ознак були виявлені в більш скромних масштабах, головним чином через обмеженість довкілля.
G. Манґарева
Цей невеликий архіпелаг складається з головного острова Манґарева і декількох невеликих земель навколо нього. Розташований він між 23°28′ південної широти і 134°35′ західної довготи, на околицях тропіків. Це чотири великі острови, оточені широкою лагуною, що мають постійне населення і господарство. Територія вперше була помічена й описана місіонерами з корабля «Дафф«, які назвали цю групу Гамб’єрськими островами.[13] За їхніми оцінками, острови були бідні та безлісі. Походження колонізаторів, що прибули в IX сторіччі нашої ери, археологічно не задокументоване. Деякі вчені (Buck, 1938) вважають, що ті могли бути вихідцями з Туамоту. Є також підстави вважати, що Манґарева була частиною «зовнішньої комунікаційної мережі протягом сотень років після її освоєння« (Weisler 1996:627). До цієї мережі належали землі Піткерн, проте контакти були припинені, коли вони втратили своє населення (Irwin 1990:93). «Ізоляція та бідність« здаються відповідними термінами для опису ситуації на Манґарева.
Першим європейцем, що зійшов на Манґарева в 1825 році, був капітан Бічі (Van Bakel 1989:25). Через деякий час, у 1834 році, прибули французькі місіонери, які згодом підпорядкували собі цей архіпелаг. Місіонер Оноре Лаваль (Honoré Laval, 1938), який жив тут більше 35 років, написав після свого вигнання на Таїті велику працю з етнографії Манґарева, а також історію його місії там. Його дослідження стали основою для відомої праці Бака «Етнологія Манґарева», що з’явилася того ж 1938 року. Після ретельного порівняння Ван Бакел приходить до висновку, що ці дві роботи схожі, і те ж стосується етнографічних записів, зроблених у 1935 році Жано (V.F. Janeau). Останній, фактично, просто зробив переклад Манґаревських текстів із праці Лаваля французькою мовою.[14] Таким чином, немає причин розглядати книгу Бака як свого роду «рятівну етнографію«, а книгу Жано — як оригінальну роботу (Van Bakel 1987).
Після серйозної епідемії Лаваль у 1835 році нарахував на архіпелазі близько 2,100 жителів. Сприймаючи це число як вихідну точку, населення кількістю 2,500 осіб на початку ХІХ сторіччя здається близькою до реальності оцінкою (Van Bakel 1989:28, 30). Архіпелаг займає площу близько 28 км², проте лише 10 км² можна обробляти. Ці цифри свідчать про досить високу щільність населення, яка становила 250 осіб на км² орних земель. Не дивно, що на Манґарева панувала бідність.
«Острови Манґарева демонструють крайній ступінь антропогенного знелісення, враховуючи, що вся його територія покрита саваною» (Kirch 1984:141, 1994:226). Найбільш важливою продовольчою культурою було хлібне дерево. Проте його виробництво не можна було інтенсифікувати. Воно потребувало багато відкритого простору довкола стовбуру, так що ґрунт під деревом не міг бути використаний для вирощування інших рослин. Велика частина плодів зберігалася у великих ямах, де відбувався процес ферментації. Утворена маса могла зберігатися роками. Весь процес контролювався вождями, які також розподіляли частину запасів в періоди голоду (Kirch 1984:134). Кірх (Kirch 1984:171) згадує, що таро не мав великої цінності, але були ознаки невеликих зрошуваних полів в алювіальних басейнах на дні долини (Kirch 1994:309). Натомість хлібне дерево було основним продуктом харчування знаті. Нижчі ранги повинні були торгуватися за нього, отримуючи взамін за рибу. Крім того, в долинах рясно росли кокоси. Кури на Манґарева були відносно рідкісними свійськими тваринами. Свиней не було, хоча у минулому вони тут жили, і здається, зникли або були в якийсь момент виключені з системи натурального господарства.
Як і всі інші полінезійські суспільства, мешканці Манґарева були організовані в ідеологічно патрилінійні «Доми». Вожді Домів — togo’iti — утворювали спадкову знать. Від неї був суворо відокремлений простолюд — urumanu, хоча спочатку суворого членування суспільства не існувало. Серед togo’iti точилася жорстка боротьба за владу, через що Ґолдман (Goldman 1970) у своїй класифікації відніс Манґарева до «відкритих суспільств« (Kirch 1994:309 використовує цю ж систему), в яких суперництво за статус є головною характеристикою. Всі ватажки змагалися, аби отримати високий титул akariki. До середини XVI сторіччя його власник був свого роду першим серед рівних (з лат. ‘primus inter pares’), але потім Апєїті, Вождю Рікітеа, вдалося об’єднати весь архіпелаг під своїм керівництвом. Відтоді існував лише один akariki, який правив всіма togо’iti (Laval 1938:138). Незважаючи на це «панування», становище togo’iti було достатньо незалежним, особливо стосовно urumanu, яких вони піддавали жорсткій експлуатації.
Через гірський рельєф островів з невеликими вузькими долинами без постійних потоків води, люди тут мешкали і господарювали здебільшого довкола маленьких бухт уздовж узбережжя (Laval 1938:285). Цей спосіб життя зумовлював ізоляцію, оскільки члени різних груп не могли легко контактувати одне з одним. Togo’iti були власниками землі, хоча інколи гідний чиновник, жрець, воїн або ремісник отримував невелику ділянку як винагороду (Laval 1938:121). Для простолюдинів, що не мали права на землю, існували лише обов’язки перед їхнім господарем. Вони готували йому їжу і ловили рибу. Також на практиці вони могли виміняти у нього їжу на надлишки риби. За Салінсом (Sahlins 1958:268), «риби там велика кількість, особливо у внутрішній лагуні. Коралові острівці використовувалися як табори для полегшення доступу до рибальських ділянок. Рифи забезпечують молюсками».
H. Рапа
Цей невеликий острів, разом із незначними, незаселеними скелями, розташований між 27°37′ південної широти і 144°20′ західної довготи, неподалік від тропіків. Його розміри становлять близько 6,5 км на 9 км, а площа суші сягає 39 км² (Hanson 1970:6). Острів є вулканічним кратером, східна сторона якого зруйнувалася, залишивши головну бухту як захищену гавань. Найвища вершина центрального гірського ланцюга — Пераху, висотою 633 м. З цього центру розгалужується багато хребтів, що закінчуються біля берегів океану, інколи в скелях заввишки декілька сотень метрів. Між ними лежать невеликі долини з крутими схилами, що омиваються безперервними потоками. За даними Гансона (Hanson 1970:16), близько 5-8 км² — відносно пласка земля, придатна для вирощування таро. Проте, оскільки число жителів на момент відкриття острова оцінюється Олівером (Oliver 2002:33) у 1,500 осіб, а Гансон (Hanson 1970:661) підкреслює відносно хорошу ситуацію з провізією, здається вельми вірогідним, що фактична кількість оброблюваних територій могла бути більшою. Можливо, це може бути близько половини площі острова, скажімо, 15 км². У цьому випадку середнє число людей на 1 км² сягало 100 осіб. Вирощування таро на «ставкових полях« було основною сільськогосподарською діяльністю, всі придатні місця використовувалися. Села будували на гірських хребтах, аби не втрачати орні землі. Важливий внесок до продовольчого постачання складало рибальство, а яйця птиць, знайдені на скелях, стали значним доповненням до раціону (Hanson 1970:80-1).
Острів був відкритий у 1791 році Ванкувером. Він дав острову короткий опис, але не висадився тут (Van Bakel 1989:141). За винятком декількох коротких візитів місіонерів і торговців, тут не було відвідувачів, які зупинялися протягом тривалого періоду часу. Тому знання про острів Рапа були досить фрагментарними до відвідин місіонера Кайллота (Caillot) на початку ХХ сторіччя, а також антропологів Стокса (Stokes; в 1921), Гансона (Hanson; у 1964) і археологів Норвезької археологічної експедиції (у 1956), які вивчали городище (Hanson 1970). Про ранню колонізацію острова відомо небагато, припущення варіюються від 850-х років до 1300-х років нашої ери (Van Bakel 1989:148).
Суспільно-політична структура Рапа була заснована на вищезгаданій ідеї «Дому» (названому «ремедж» Гансоном, 1970, та Стоксом, 1930). Було проведено розмежування між «племенами», «кланами» і «сім’ями». Термін «плем’я» використовувався для населення однієї затоки або долини. Це була також політична одиниця, яка охоплювала не більш ніж одне село на пагорбовому городищі, вершині гірського ланцюга (див. малюнок Kirch 1984:214). Налічується близько 25 поширених по острову городищ, що займають височини уздовж центрального гірського хребта (Kirch 1984:212; Hanson 1970:236). «Плем’я» було розділене на низку родів, місцевих союзів, які жили на землі засновника роду (Hanson 1970:21). Ідеологічно всі вони були нащадками цього родоначальника, але на практиці всі, хто був прийнятий в групу, вважалися її членами. Рід був поділений на декілька домогосподарств або великих сімей. Родовід був агамним: члени роду могли одружуватися як всередині нього, так і поза ним (Hanson 1970:19). Генеалогічне старшинство стало основою статусу і лідерства. Соціально населення Рапа було розділене на три рівні: ariki — головні сім’ї, hui ragatira — землевласники, kio — безземельні. Схема нагадувала таїтянську структуру. Соціальні розбіжності між різними рівнями головним чином залежали від статусу. Відмінності у владі були невеликі. Kiо були молодими людьми, які ще не володіли терасами з таро. Вони, звичайно, не були рабами, але їм додатково доводилося старанно працювати на благо сім’ї, до якої вони належали.
Незважаючи на ознаки посилення політичної централізації в доісторичні часи, під час відкриття (і довгий час після цього) села на пагорбових городищах були незалежними одиницями. Напруженість у відносинах між селищами була високою, часто відбувалися війни. Зіткнення ніколи не були досить успішними, оскільки ніяка з протиборчих сторін не могла захопити потужні форти. Збитки, які наносили народи такими битвами, як правило, обмежувалися знищенням полів таро іншої сторони, потраплянням військових до полону або просто привласненням продовольства. Все це було пов’язано з нестачею зручних земель. У 1887 році острів Рапа став французьким протекторатом (Van Bakel 1989:150-1).
I. Острів Пасхи
Острів Пасхи, або Рапа-Нуї, знаходиться на найдальшій відстані від первинної батьківщини полінезійців. Це — крихітна пляма у величезному океані, розташована на 27° південної широти, 109°25′ західної довготи. Перші поселенці прибули сюди раніше 1000 року нашої ери. Кірх (Kirch 1984:267) припускає, що це сталося після 600 року, а Ван Тілбург (Van Tilburg 1994:43) вважає, що до 800 року. Дата відкриття європейцями добре відома: Пасха, 5 квітня 1722 року (Roggeveen 1838:101). Незважаючи на вражаючі статуї, голландські гості вважали мешканців острова бідними. Вони визначили, що один з них був свого роду «королем« або «старостою» (Roggeveen 1838:109,118). Кук (Cook 1969:339-45), відвідавши острів Пасхи приблизно 50 років опісля, підтвердив, що люди були дуже погано забезпечені. Король/староста втратив залишки свого статусу і більшість статуй були знесені. Проте Лаперуз (Lapérouse 1987:49-64) у 1786 році описав більш благополучну картину жителів.
Ілюстрація 4. Гравюра, що зображає жителів (невідомий художник).
Острів Пасхи, кам’яні статуї і французькі відвідувачі (De Lapérouse 1987:54-5).
Острів має площу близько 160 км², включно з пагорбами та високими вулканічними конусами. Безперервні водні потоки відсутні, більшість опадів потрапляють прямо в пористі вулканічні ґрунти (Kirch 1984:264; Mccall 1994:36). Тут можна вирощувати таро, батат, ямс, банани і цукрову тростину. Хлібне дерево тут не зустрічається через кліматичні умови: острів лежить неподалік від тропіків. Відсутність рифу серйозно обмежувала рибальство. Оцінки чисельності населення на 1500 рік н. е. варіюються від 10,000 (Mccall 1994:17) до 7,000 і 9,000 осіб (Van Tilburg 1994:52). Таким чином, вважається справедливою оцінка в 8,000 осіб. Більшу кількість мешканців було б важко прогодувати і забезпечити житлом. Встановлено, що до 1500 року більше половини території або близько 100 км² використовувалися в сільському господарстві, що означає в середньому 80 людей на 1 км² орних земель (дані по Oliver 2002:32; трохи адаптовані). За даними археологів Маккоя (Mccoy 1979), Вана Тілбурґа (Van Tilburg 1994) та Макколла (Mccall 1994), після 1500 року сталося значне скорочення площ оброблюваних ділянок через надмірну експлуатацію і погіршення клімату, що призвело до помітного зменшення чисельності населення. Маккой стверджував (Mccoy 1979:142), що кількість мешканців на момент прибуття Роггевена, ймовірно, не перевищувала 3,000 осіб і навіть могла бути меншою. Як відзначив Томас (Thomas 2003:222), резюмуючи ситуацію, яку застав Кук: «Земля здавалася безплідною, людей було порівняльно мало, їхні сади були невеликими, а доми – примітивними, та й загалом місце потребувало продовольства». Важко визначити, якою була площа орних територій на той момент. У 1786 році Лаперуз (Lapérouse 1987:58) оцінив: лише 10 % земель (16 км²) були у використанні, інші були дуже бідними. Якщо це вірно, то це буде свідчити про не менше 187 людей на 1 км². Враховуючи низьку якість ґрунту, це число виглядає дуже великим. Можливо і таке, що землі використовували більше, ніж думав Лаперуз, або кількість жителів була менша.
Спочатку соціальна організація Рапа-Нуї була досить складною. Французький антрополог Метро (Métraux 1965) опублікував перші достовірні дані, засновані на інтерв’ю та аналізі традицій. На його думку, існували два великі племінні союзи родових груп (клани? ремеджі? доми?), кожен серед них займав один з країв острова (Métraux 1965:132-3). Ці погляди лягли в основу багатьох нещодавніх публікацій. Згідно Макколлу (Mccall 1994:33), дві групи, Tu’uaro та Hotuiti, були конкурентами, але в той же час мали і спільні шлюбні відносини. «Дружина чоловіка була сестрою його противника, а його власна сестра берегла будинок його ворога. «Ці делікатні стосунки характеризувалися війною, торгівлею і співпрацею, особливо колективними церемоніями. Найбільш вагомими були зведення великих статуй на платформі — ahu (Esen-bauer 1989:87-108), а враховуючи розміри острова з чисельністю населення, їхня кількість приголомшує. Ван Тілбурґ (Van Tilburg 1993:89) порахував у процесі дослідження 886 монолітних пам’ятників, з яких не менше 269 вийшло успішно перенести на платформи ahu. Саме їхнє зведення було згубним для довкілля. Все частіше відбувалась розчистка первісних лісів та чагарникової рослинності, внаслідок чого виникала ерозія ґрунтів і втрата дорогоцінного ґрунтового покриву. Одночасно з цим зменшувалася вологість ґрунту, збільшувалася швидкість випару, а існуючі поля таро піддавалися сильному вітру. Втрата лісів також знаменувала нестачу деревини. Так люди не могли будувати каное, що призвело до скорочення можливостей для рибальства.
У результаті погіршення демографічної й економічної ситуації, люди втратили віру у своїх священних лідерів, які через їхні очікувані стосунки з богами і предками повинні були забезпечити родючість і процвітання (Thomas 1990:28-33; зіставляється зі становищем Маркізьких островів). Через деякий час вони були замінені matatoa — військовими лідерами, які, як свого роду бігмени захопили владу (Van Tilburg 1994:87-90). «Міжплемінні конфлікти, захоплення земель та майна сильними групами в слабкіших, а також поневолення завойованих груп були результатом ситуації перенаселеної екосистеми, що дедалі погіршувалася».[15] Таким чином, з’явився на світ острів Пасхи, що страждав від бізності і який бачили та описували відвідувачі XVIII сторіччя. Проте не зрозуміло, які саме жителі були лідерами, з ким зустрічалися Роґґевен, Кук і Лаперуз. Вони, можливо, були бідними нащадками колишніх верховних правителів, або, либонь, деяких бігменів.
Обговорення
Тепер можна шукати відповіді на питання про те, як древня полінезійська культура (ДПК) розвинулася в різних формах, описаних у тематичних дослідженнях. Здається доцільним допустити, що первинні поселенці несли з собою культуру з острова чи островів, з яких виїздили. Тут слід підкреслити те, що поселенці, які залишили Тонґа або Самоа багато років тому, безумовно, узяли з собою ДПК в її первозданному вигляді. Проте ті, хто в подальші роки залишили колонізовані острови (Маркізькі або Таїті), ймовірно, взяли з собою культуру, яка вже була змінена новим оточенням, хоча неможливо точно сказати, якими були ці зміни. Той факт, що можна встановити різницю між культурами західної і східної Полінезії, свідчить про те, що відбулися перетворення. Барроуз (Burrows 1940:325) був одним з перших вчених, який виділив центральну і західну культури в Полінезії. Це розмежування прийняли і розвинули багато учених (Goldman 1970:581-4; Kirch 1984:25-8). Тут будуть згадані деякі з них. У переданнях Східної Полінезії розповідають про далеку батьківщину — Гаваї, звідки прийшли їхні предки. Ці перекази не зустрічаються в районі Тонґа-Самоа (див. стор. 227-32; див. також Buck 1960:296). Жерці були добре організовані в групи і грали велику роль у Східній Полінезії, тоді як у Західній Полінезії їхній вплив і об’єднання залишалися набагато менш розвинутими (Kirch 1984:64; Valeri 1985; Claessen 1995; Douaire-marsaudon 1998). На Гаваях і Таїті зводили великі храмові комплекси — marae (Oliver 1974; Kirch 1984; Kolb 1994), тоді як на Тонґа malae був лише зеленою галявиною, де проводилися збори (Gifford 1929; Douaire-marsaudon 1998). З іншого боку, в Полінезії всюди зустрічаються великі кам’яні споруди, такі як langi та faitoka, також H’amonga-а-maui на островах Тонґа (Burley, 1998 рік), кам’яні городища і платформи на Тонґа і Самоа (Mariner 1819; Herdrich та Clark 1993; Clark 1996), майданчики для будинків на Маркізьких островах (Thomas 1990), пагорбові городища на Рапа (Hanson 1970) і плити зі статуями на острові Пасхи (Esen-baur 1989; Van Tilburg 1993, 1994). Інша відмінність між Заходом і Сходом полягає в тому, що таємні спільноти, як-от таїтянські areoi і kaeoi на Маркізьких островах, трапляються лише в східній Полінезії, що стосується і церемоніальної ролі, яку грають пояси з пір’я на Гаваях і островах Товариства (Rose 1978; Claessen 1995). Ні пояси з пір’я, ні таємні спільноти не грали жодної ролі у Західній Полінезії. Ці розбіжності, можливо, викликані відмінностями серед груп ранніх мігрантів, які отримали подальший розвиток в їхньому новому оточенні на нововідкритих островах. Протягом деякого часу між островами існували регулярні контакти, хоча вони, мабуть, обмежувалися певними територіями (Claessen 1988; Sand 1993; Burley 1998; Cachola-abad 1993). Зв’язки значно скоротилися незадовго до моменту прибуття європейців (Sharp 1957; Irwin 1992).
Ілюстрація 5. Афіатукас Футофайхе на Муа в Тонґатабу. Тут знаходяться меморіальні камені для tui tonga, неподалік від резиденції Лапаха на Тонґатапу. В наш час вони називаються faitoka (‘Afiatookas of Futtafaihe at Mooa in Tongataboo’; Wilson 1779:284-5).
Тематичні дослідження показують, що культура полінезійців істотно не змінилася після колонізації віддалених островів. Дійсно, в перші роки після свого прибуття до нових районів поселенці безжалісно експлуатували їх. Археологічні знахідки свідчать, що місцева флора і фауна була знищена до такої міри, що жителям незабаром довелось повернутися до традиційних продуктів, які вони привезли з Гаваїв: таро, ямс, кокос і хлібне дерево, доповнені рибою, молюсками, курами і свиньми. Ще один нюанс: не скрізь можна було використовувати звичні рослини. У деяких місцях хлібного дерева не вистачало через несприятливі кліматичні умови, наприклад, на острові Пасхи. В інших місцях визріванню таро перешкоджала відсутність належної кількості води (Маркізькі острови). На атолах таро саджали в затоплені або залиті водою ями, і це вимагало великих затрат праці. Зрошувальні роботи на Гавайських островах значно збільшили простір для посадки таро. Разом з цим, в інших частинах даного архіпелагу площа для сухого вирощування таро була значно розширена (Kirch 1994; Ladefoged, Graves та Mccoy 2003). Сліди рибальства та збору молюсків були виявлені усюди, хоча на острові Пасхи ці види діяльності були обмеженими через відсутність лагуни і належних каное. В цілому, не можна не зробити висновок про те, що з урахуванням місцевих умов економічний стан полінезійців в їхніх нових місцях проживання був приблизно таким же, як на Гаваях.
Ключові ідеологічні поняття залишилися тими самими. Боги були знайдені скрізь, хоча в Західній Полінезії шанувався переважно бог Танґалоа, тим часом як у Східній Полінезії з’явилось багато інших богів, наприклад, Кейн, Лоно і Ку (у гавайській орфографії). Вони шанувалися на багатьох островах, маючи різного роду особливості (Kirch та Green 2001:213-5; Valeri 1985; Oliver 1974; зіставмо з Douaire-Marsaudon 1998). Останнім за часом виникнення, можливо, був Раїатеанський бог Оро, який перекочував до Таїті на початку XVIII сторіччя, де спроби зберегти оригінальний образ і пояси з пір’я, пов’язані з його ритуалом, призвели до нещадних війн (Claessen 1995). Поняття mana, tapu і noa, хоч і мали деякі відмінності, виявлені на всіх островах Полінезії. Те саме стосується і соціально-політичної організації. У всіх тематичних дослідженнях соціальна структура була заснована на «Домі» – концепції, що передбачає систему спорідненості, яка характеризується первородством і старшинством. Критерієм для стратифікації була відстань людини від старшої лінії походження. Це уявлення було знайдено в древній полінезійській культурі (Kirch та Green 2001:213-5). Походження старшої лінії простежувалось до перших людиноподібних божеств, а через них — до богів. Це пов’язувало главу старшої низхідної групи зі світом богів, і він ставав посередником між простими людьми і божествами (Thomas 1990:28-33). З часом структура спорідненості, особливо на більших, населеніших островах, адаптувалася до нової реальності. Колишні родинні зв’язки між вищими і нижчими гілками груп були розірвані, і, крім того, був розроблений нелінійний принцип, згідно з яким люди могли спробувати підвищити свій статус, використовуючи або батьківську, або материнську лінію походження (Goldman 1970:420-8). У деяких випадках верховні вожді — наприклад, тонганські tui tonga, таїтянські ari’i rahi та гавайські ali’i nui — майже вважалися богами. В той же час на Маркізьких островах і на острові Пасхи священні вожді втрачали своє високе становище внаслідок неможливості виправдати надії людей на забезпечення народжуваності і процвітання. Погіршення стану довкілля у поєднанні з надмірною чисельністю жителів зробило недосяжним виконання таких зобов’язань, унаслідок чого вожді втратили свою легітимність.
Таким чином, становище вождів було тісно пов’язане з народжуваністю і процвітанням. Достаток був необхідним для функціонування вождівської системи (як і всюди на землі). Такі родючі острови, як Тонґа, Таїті або Гаваї, можуть похизуватися багатими, вражаючими вождівствами. Є навіть вагомі причини вважати ці суспільства ранніми державами (Claessen та Skalnik 1978; Van Bakel 1989, 1996; Claessen 2005). Були суди, свята, церемонії, гарні костюми, складна система світи, і, звичайно, велика кількість простолюду, чия важка праця зробила всю розкіш можливою. Аби значна частина створюваної ними продукції доходила до урядових центрів, була створена складна система чиновників нижчої ланки, і, зрештою, силові структури, які допомагали податковим органам виконувати зобов’язання. Малі острови з невеликою чисельністю жителів та обмеженим виробництвом провізії та товарів неминуче не могли підтримати аналогічний стиль керівництва. Події на Маркізьких островах та острові Пасхи, де вожді втратили свої позиції через нестачу їжі і товарів, говорять багато про що. На Манґарева, де економічний стан також був незадовільним, лише з великими труднощами мале число видатних діячів змогли зберегти свій статус. Рапа мав бідну економіку та розділене населення. Жоден з амбітних військових вождів або старост не змогли узяти верх, оскільки пагорбові городища були неприступні. Таким чином зберігався статус-кво. Зрозумілим було і те, що жодна складна соціально-політична організація не могла розвиватися на атолах. Невелика популяція, обмежені ресурси і крихітні острівці перешкоджали будь-якій серйозній боротьбі за статус і владу. Збереглися лише сліди традиційної спорідненості. Чимало питань викликає ситуація із багатим, родючим і процвітаючим островом Самоа. Тут не було знайдено жодної складної соціально-політичної структури, хоча можна розпізнати сліди її існування в минулому (Clark 1996; Tcherkézoff 1997). На практиці вся влада знаходилася в руках сім’ї matai. Ця унікальна ситуація, швидше за все, пояснюється відносно низькою щільністю населення архіпелагу і тим фактом, що кожен самоанець міг претендувати на родинні стосунки з іншими сім’ями. Коли рішення приймалися всупереч бажанню тієї або іншої особи, він або вона могли виїхати в інше селище та об’єднатися з іншою сім’єю. Прийом людини був гарантований, оскільки в кожному поселенні не вистачало людей. Така можливість втечі перешкодила розвитку (або збереженню) сильного керівництва, незважаючи на наявність ідеологічних обґрунтувань ієрархічної структури.
Зростання населення сприяло і руйнуванню традиційних родинних зв’язків. Соціальна відстань між вищими і нижчими членами родової групи на деяких островах стала настільки великою, що колись спільні шлюбні стосунки між ними більш не вважалися бажаними. На Таїті таким чином відмінності розвинулися в ari’i, ra’atira і manahune. Для ari’i підтримка ідеології родового походження була важливою, оскільки саме властивості цієї системи визначали ранг, статус та владу. Можливо, високопоставлені ra’atira також зберегли певний інтерес до цих правил, оскільки були нащадками нижчих ari’i. Для manahune взагалі не було причин берегти ідеї рангу і статусу, бо цей клас їх не мав, як і влади (Claessen 1978). Аналогічна ситуація склалася на островах Тонґа, де первинні зв’язки між селянами і вождями були втрачені, оскільки знов і знов фаворити верховних вождів призначалися сільськими старостами, знаттю, які не мали жодних зобов’язань перед жителями селищ (Decktor Korn 1978). Події у такому ж дусі відбувалися і на Гавайських островах.
Для пояснення розвитку Полінезії в еволюційних термінах ми використовуватимемо модель комплексної взаємодії (вона пояснена в пункті «Острів Самоа»). Що стосується трьох чинників цієї моделі — ідеології, економіки і суспільного формату — можна відзначити наступні моменти:
1. Ідеологія полінезійців на їхній батьківщині і в нових селищах залишалася на диво схожою. Ставалися деякі незначні зміни і адаптації, такі як поява нових богів та розвиток храмових структур у Східній Полінезії, з супутнім розвитком духовенства. Поняття tapu, mana і noa були виявлені скрізь. Те саме стосується і системи спадкоємства, вираженої в концепції «Дому». Хоч і сталися деякі зміни, більшість з них були пов’язані з новими обставинами, як втрата інтересу до питань статусу серед простолюду, де нисхідні групи були дуже великими, а також зменшеною формою структури на атолах.
2. Економіка залишилася, в основному, такою ж, як і на Гаваях. Після періоду, протягом якого нове навколишнє середовище було серйозно пошкоджене (вирубка лісів, полювання на нові види), поселенцям довелося повернутися до традиційного виробництва продуктів харчування (таро, ямс, хлібне дерево, кокоси, свині, кури, риба). У деяких випадках довкілля було дуже бідним (атоли) або несприятливим (за межами тропіків) для збереження всіх традиційних культур. Тим не менш, у полінезійській економіці не сталося істотних змін до прибуття європейців (що виходить за рамки даної статті).
3. Тому здається, що відмінності в полінезійській культурі, і особливо в її соціально-політичних аспектах, пов’язані головним чином з відмінностями у суспільному форматі. Цим чинником визначається чисельність населення з точки зору засобів виробництва і площі наявних орних земель. Відповідні дані дев’яти випадків наводяться тут у порядку збільшення числа людей на квадратний кілометр оброблювальних ділянок (в кінці статті знаходиться посилання на діаграми). Острів Пасхи з’являється тут двічі через великі відмінності у місцевій ситуації станом на 1500 і 1800 роки. Слід підкреслити, що число жителів на 1 км² орних земель острова має вирішальне значення для нашої концепції.
З наведених вище даних можна зробити висновок, що Самоа мало найменше середнє число людей на 1 км² орних земель. Це дозволило людям оминути утисків. Наслідком цього була слабко розвинена суспільно-політична організація. У наступних чотирьох випадках (Тонґа, острів Пасхи I, Таїті, Гаваї) число жителів на 1 км² орних земель більше. Тут було менше шансів знайти вільні території для заселення, відшукати гостиннішого сільського старосту або здійснити інші форми втечі. На Гавайських островах відчувалася певна форма демографічного тиску, проте ресурси островів були достатньо великі, аби покрити витрати на широку ієрархію. Регіонами цієї категорії керували могутні вожді, і тут можна зафіксувати існування ранніх держав. Середня чисельність населення, як і раніше, складала менше 100 осіб на 1 км² оброблюваних ділянок. На островах, що відносилися до наступної категорії, спостерігалися значні відмінності у соціально-політичній організації. Пукапука мав лише невелику площу і невелике число жителів, що робило неможливим розвиток складнішої структури, описаної вище. На острові Рапа не виникло жодної складної організації через розділення уродженців острова на невеликі незалежні групи, де жодному з керівників не вдалося взяти верх над іншими. Число людей на квадратний кілометр оброблюваних земель було досить велике, тому значного достатку продовольства не могло бути вирощено. Соціальний формат не сприяв подальшому розвитку. Маркізькі острови, а також пізніша ситуація на острові Пасхи (II) свідчать про те, що дуже велике число жителів на й км² орних земель (значно більше 100 на км²) призвело до виснаження економіки і розвалу існуючої суспільно-політичної організації. Пропускна спроможність островів, з урахуванням наявних аграрних технологій, була недостатньою для виробництва надлишків продовольства і товарів, необхідних для підтримки складної соціально-політичної системи. Таким чином, здається, існують обмеження пов’язані з форматом суспільства. Якщо площа орних земель складає менше певного числа осіб на 1 квадратний кілометр, то формування сильного політичного керівництва не відбувається, як це мало місце в Самоа. Це можна назвати нижньою межею соціально-політичного розвитку. Також, схоже, існує також і верхня межа: коли число людей на 1 км² орних земель значно перевищує цю межу, соціально-політична організація скорочується або розпадається. Таке правило може бути порушеним лише у виняткових обставинах, як було в разі Манґареви. Тут добре організована система терору тримала населення під контролем.[16]
Той факт, що попередня соціально-політична організація зіграла важливу роль у розвитку подій на різних островах, чітко прослідковується в тематичних дослідженнях. З одного боку, авторитет лідерів (хай то будуть вожді або жерці) інколи був «позитивним«. Вони стимулювали виробництво, захищали людей, клопотали перед богами за них тощо. З іншого боку, їхній вплив інколи був «негативним» через велику кількість руйнівних війн, які вони вели внаслідок спадковості, статусу, честі, ідеології, а також через їхні утиски і експлуатацію простолюду. Таким чином, використання моделі комплексної взаємодії дозволяє встановити: еволюція полінезійської культури в багатьох її варіаціях зумовлена головним чином відмінностями в суспільному форматі. Дехто може заперечити, що відмінності в соціально-політичних системах зумовлені економічними відмінностями, оскільки обсяг виробництва на деяких островах був дуже низьким для розвитку і підтримки складної суспільно-політичної організації. Це зауваження є правильним саме по собі. Тоді виникає питання: за яких обставин острів був не в змозі прогодувати своє населення або виробити надлишки? Наведений вище аналіз показує, що економічний дефіцит був справжнім винуватцем, а зокрема рівновага/дисбаланс між чисельністю населення і наявними квадратними кілометрами орних земель (з урахуванням існуючих сільськогосподарських методів), або, як ми називаємо, — соціальний формат.
Думка про те, що полінезійські культури є варіаціями однієї і тієї ж теми, обґрунтовується висновками цієї статті. Наші висновки підтверджують погляди, сформульовані близько 200 років тому Куком, Форстером та Лаперузом (див. Thomas 2003:224-8).
[1] Наприклад, Buck 1960; Sahlins 1958; Goldman 1970; Kirch 1984; Kirch та Green 1987, 2001; Van Bakel 1989.
[2] Голандські мандрівники Шутен і Ле Майр (Shouten та Le Maire) у 1616 році зустріли коло Тонґатапу велике подвійне каное, екіпаж якого був виснажений через тривалу відсутність їжі та води (Engelbrecht та Van Herwerden 1945,1:51-3,178-80). Місіонер Вест (1865:64, 76271) згадує ряд подорожей у цьому регіоні в середині ХІХ століття, які закінчилися катастрофою. Ті ж погляди можна знайти в Сари Фармер (Sarah Farmer 1855:219, 233). Марінер (Mariner 1819:276-85, 513) детально описує подорож тонґанського вождя, який відправився з Ваву на Фіджі за сандаловим деревом і якому знадобилося декілька років, щоб завершити цей шлях. Немає підстав вважати, що у минулому мандрівки на даних землях були менш ризикованими.
[3] Концепція «Дому», мабуть, особливо популярна серед археологів, які за допомогою цієї ідеї можуть реконструювати структуру поселень. Див., наприклад, Kahn та Kirch 2004 (особливо 13 діаграма). Антропологи, які знаються на реальних соціальних відносинах, багато років працювали з поняттям «ремедж» (ramage), відповідно до визначень Sahlins 1958; Firth 1957,1963; і Davenport 1959. За допомогою концепції «ремедж«, можна досить добре описати властивості полінезійської соціально-політичної структури, як і завдяки концепції «Дому«. Олівер (Oliver 2002) у своєму нещодавньому огляді полінезійської культури уникає вибору між ними, використовуючи натомість термін «клан«. Цікавий і той момент, що Кірх з Ґріном (Kirch та Green 2001) у своїй гавайській книзі регулярно використовують термін «конічний клан« для опису полінезійських соціально-політичних структур.
[4] Існує невизначеність щодо чисельності населення у той час. Наприклад, Лейтенант Кінґ (Lieutenant King 1967:1364) згадував у своєму щоденнику наступне: «Не знаю жодного критерію, за яким можна було б зробити допустиме припущення». Марінер (Mariner 1819:165) вважає, що на островах Гаапай мешкало близько 5000 воїнів. Макартур (Mcartur 1968:68) узагальнює усі відомі дані, але не робить висновків. За оцінками Классена (Claessen 1970:34) – близько 50,000-60,000 жителів, хоч це число в наші дні здається завеликим. Запропонована в дослідженні чисельність 43,000, заснована на оцінці Гріна в 15,000-17,000 поселенців Тонґатапу (Green’s; цитується в Aswani та Graves 1998:142). Якщо узяти середнє число осіб – 16,000, то можна виявити, що на Тонґатапу, площа якого складає 256 км², щільність населення у той час була близько 62 чоловік на 1 км². Це свідчить про те, що на весь архіпелаг ділянкою 700 км² припадало близько 43,000 осіб (mutatis mutandis).
[5] Згідно з Кемпбеллом (Campbell; 1992), це піднесення відбулося в IX столітті нашої ери. Ґіффорд (Gifford; 1929) і Дуер-Марсудон (Douaire-Marsaudon 1998) стверджують, що це сталося в X столітті. Берлі (Burley 1998:368) пов’язує ці розрізнення з різними оцінками глибини генеалогічної глибини часу.
[6] *Fahu — старша сестра батька; найвищий статус у сім’ї.
[7] Campbell 1992:13; в той же час див. Pollock 1996:435. Асвані з Ґрейвсом (Aswani та Graves 1998:149-150) в таблиці репрезентують свої докази тонґанської територіальної експансії. Не всі випадки переконливі. Це особливо справедливо у зв’язку з їхніми посиланнями на Шутена і Ле Майра (Schouten; Le Maire), які згадуються як ті, хто зустрічався з тонґанцями, нібито віце-королями в Ніуатопутапу та Футуна (Niuatoputapu; Futuna). Формулювання в голландському оригіналі (Еngelbrecht і Van Herwerden 1945, 1:57-75) не припускають такого висновку. У тому числі Кірх (Kirch 1994:27-31), обговорюючи згадку Ле Майра про його візит на Футуна, не зачіпає даного тлумачення. Те ж саме торкається і згадки Коцебу, що начебто зустрічався з одним з верховних вождів Тонґа на Самоа. Коцебу (Kotzebue; 1830,1:208-10), однак, згадує лише вождя Самоа, який відвідав Тонґатапу. Яким чином Ґансон (Gunson 1990:181) міг витлумачити, що ця заява стосується Вождя Тонґа — незрозуміло.
[8] Ця точка зору заснована на обговоренні королевою Марау Таароа (Queen Marau Taaroa 1971:85) прав на землю. Вона заявляє, що таїтяни нижчих класів мали права на ділянки у внутрішніх районах острова. З погляду народу ці землі не були сприятливо розташовані. Найкращі ділянки поблизу узбережжя були зарезервовані для вождів (Panoff 1970:251). Олівер (Oliver 1974:766) підтверджує це бачення. Місіонери з корабля «Дафф« повідомляють нам, що нижчі верстви таїтян обробляли далекі гірські землі, аби уникнути великих податків. Таким чином, їхні сади були важкодоступними (Wilson 1799:194-6; див. також Oliver 1974:255-6).
[9] Taimai 1964; Marau Taaroa 1971. Нещодавно роботи Ari’i Taimai та Queen Marau були піддані критичній оцінці. Див. Langdon 1969; Gunson 1975; Gossler 2005. Порівнювати з Danielsson та Danielsson 1964.
[10] Про зв’язок між Oro, maro і людськими жертвопринесеннями див. Claessen 1995; Babadzan 1993. Свідками людських жертвоприношень були Cook 1967:198-204 та Bligh 1988:123. Про використання поясу з пір’я під час королівських інавгурацій див. Ellis 1831, 111:111; Moerenhout 1837, 11:27; Morrison 1966:91.
[11] Вони згадують, між інших, Honden Eylandt (Собачий острів) та острів Vlieghen (Рангіроа) (Engelbrecht і Van Herwerden 1945,1:47, 50, 173, 177). Роггевен (Roggeveen 1838:138) теж проходив тут у 1722 році. Експедиція Кон Тіки закінчилася на рифах Раро (Danielsson 1956).
[12] Наприклад, на Маніхікі (також на Oстровах Кука) проживало 550 людей, або 95 осіб на 1 км². Ракаханга (Острови Кука) — 330 жителів на 3,9 км², або 85 осіб на 1 км². Населення Тонгарева налічувало 15 км² і 610 людей, що в середньому складало 40 осіб на 1 км² (дані засновані на свідченнях Алкіри 1978). В інших місцях чисельність була неоднорідною. У 1950 році Раро (Tuamotu’s) населяло 109 душ на 21 км², з яких лише половину можна було залучати до роботи, в середньому 11 осіб на 1 км² (Danielsson 1956). Острови Токелау складаються з трьох атолів: Факаофо (4 км²), Атафу (3,5 км²) і Нукунону (4,7 км²). За оцінками, на початку XIX сторіччя, там мешкало 1,000 осіб, в середньому 82 людини на 1 км², тоді як в 1971 році було вже близько 1,600, в середньому 131 особа на 1 км² (Huntsman і Hooper 1996:19-20, 36-9).
[13] Wilson 1799:118. Ходять необґрунтовані чутки, що іспанський вояжер Де Кірос бачив Манґареву в 1606 році. Проте він ніколи не був поряд з цим архіпелагом (Van Bakel 1989:24).
[14] V.F. Janeau, «Гамбійський архіпелаг» (з франц. ‘Archipel des Gambiers’), 1935, в «Архівах Конгрегації Святого Серця Ісуса та Марії» (з лат. ‘Archives of Congregatio Sanctorum Cordium Jesu et Mariae’; SSCC), Рим.
[15] Kirch 1984:274, 1994:278; Mccoy 1979:159-61; див. також Mccall 1994:43, який вважає що «сильна ворожнеча була рідкістю».
[16] За межами Тихого океану можна знайти декілька випадків (ранніх) держав, які добре збереглися, не маючи обмеженого економічного виробництва. У цих випадках такі види діяльності як торгівля, бартер, пограбування або завоювання, були засобом того, щоб звести кінці з кінцями. Наприклад, таке було з вікінгами, ацтеками і королівством Карла Великого (Claessen 2000a).
