Поезія — супутниця самотніх
столичних фланерів
і фланерів «гостей столиці».
передмова зіну «Київ поетичний»
Місто — це маршрути, місця і способи проведення часу. В уявленні кожної людини будь-яке місто — це викривлена мапа. Як-от туристична: на ній відсутні певні частини міста, а важливі, для туристичного ока об’єкти, збільшені. Це простір нерівності: щось підсвічене, щось у тіні. Щось пов’язане з приємними спогадами, а десь спрацьовують тригери. Мабуть, саме тому неможливо показати своє місто іншій людині — для тебе цей простір назавжди змінений, на ньому вчуваються шепоти й крики досвідів і спогадів. І він ніколи не промовить так до іншого.
Але місто, схоплене поетом, інше. Безперечно, це теж викривлена мапа. Але це простір, який можна почути, адже поет ділиться почутим там із тобою. Якщо все це скласти в одну збірку, то можна побачити зріз міста за останні роки: сходжені дороги, способи пересування, форми проведення дозвілля, групи людей, що найбільше впадають в око. Така збірка — це зін «Київ поетичний» видавництва Addenda Press. Після його прочитання в голові теж складається мапа Києва. Тільки на відміну від туристів, які обирають привабливі чи екзотичні об’єкти, поети — такі, як у цій збірці, можуть підсвітити будь-що. Наприклад, Святошинсько-Броварську лінію метро. Маршрутки. Сільпо. Графіті. Знесені пам’ятники. Утім, у таких об’єктах і є найбільша впізнаваність Києва для людей, які мешкають у ньому тривалий час — як і забудови, фотографії яких розміщені всередині зіну і на обкладинці. Так («)Київ поетичний(») створює зовсім інший, альтернативний Київ. Це двійник реального Києва з безперестанку мінливим обличчям — навіть більш мінливим, ніж у Києва географічного.
— Була задумка, яка вдалася частково, — згадками про певні об’єкти побудувати певну мапу, якийсь маршрут, яким ти рухаєшся через послідовність віршів. Частково це прочитується, але треба бути дуже уважним, — коментує відповідальна редакторка «Києва поетичного» Марія Пашкова. — Нам хотілося міської пам’яті, адже поети чутливі до того, до чого й активісти — до культурної пам’яті й узагалі до того, як змінюється місто, — так. Саме тому там загалом є багато ностальгічних творів: про «тарілку», про «Ярославну», про Рейтарську і її воронів. Це впізнавані образи, і приємно, що вони нарешті проговорені. З другого боку, у віршах зафіксовані новобудови, перехідний етап, будівничий дух. Поруч із ностальгією все руйнується — це болючий процес, травма.
Команда зіну «Київ поетичний» упорядкувала збірку і за тематичним принципом: Київ ностальгійний, Київ підземний, Київ еротичний. Адже ціль зіну — зафіксувати позицію не поета, а фланера, мандрівника містом, який переходить від місця до місця споглядаючи картини міського життя. Ось чому до збірки не обирали поезію першого ешелону — цим мають займатися видавництва, які видають художню літературу і поезію.
Постає питання, чим є Київ для кожних авторів і авторок. Гадаю, місто тут виконує три функції: є тлом; є фокусом поета, метою його оспівування; є образом, через який поет рефлексує себе, поєднуючи місто й емоції в контрапункті.
1. Хоча місто як тло могло би складати найбільшу кількість віршів, та в зіні «Київ поетичний» так не є. Навпаки, таких віршів досить небагато. У поетичному Києві локалізують читача згадки Голоcіївського повітря, проспекту і неба (Ігор Мітров); Виставковий Центр, бібліотека Вернадського і рейтарські ворони (Олеся Новик); Борщагівка, Шулявська і Троєщина, клуб «Бінґо» на Святошині (Михайло Жаржайло), Лук’янівська, Інтернаціональна площа й кафе «Каштан» на Золотих воротах (Ярослава Ковальчук), вулиця Ромена Роллана (Ігор Астапенко), Новопечерська вежа і станція «Видубичі» (Катерина Барановська), Житомирська траса (Вано Крюґер). Часом цю локалізацію можна замінити іншою — і у вірші суттєво нічого не зміниться, хоча він стане дещо безликішим. З другого боку, без знання, чому Троєщину названо Іст-сайдом, а Шулявську — Вест-сайдом, оповідаючи про гопніків, увесь сенс вірша зникне (Михайло Жаржайло). Часом у вірші Києву відводиться так багато місця, що не помітно, що цей вірш головним чином про пам’ять і минущість часу, а не про те, що «Хрест Володимира сьогодні якийсь не електричний» (Олег Коцарєв). Окрема роль, остання частина зіну, — це Київ для коханців, де локалізовано місця знайомств, флірту й сексу. В сукупності всі вірші справді створюють мапу міста, проговорюють його популярні сьогодні місця — хай навіть і завдяки особистим історіям.
2. Місто-як-об’єкт-оспівування. Якщо Київ — це сукупність подій і місць, то поет — той, що зупиняє свій погляд на певній речі, фокусується, описує її й обмірковує її суть. Тут поет є більше оповідачем чи, якщо бажаєте, оспівувачем, його особисте затерте або ж губиться в повсякденності. Його фокус може бути як найменшим — зосередженим на одному місці, як-от кафе «Ярославна» (Софія Корн), так і охоплювати максимально багато частин і шарів міста. Таким є вірш Дарія Лажневського з рядками:
ностальгією дихають назви вулиць зранені декомунізацією
незломлені крихтять голосом диктора в тролейбусах
ностальгією дихають мурали гордовито підставляючи
пролетарські плечі троєщини і заспані повіки дорогожичів
скручені в індустріальному безумстві пальці рибальського острова.
Про дива й несподіванки київської транспортної інфраструктури пише Софія Корн:
Київський метрополітен схожий на ініціацію
Коли їхати з лівого берега
На лівий.
Можеш просто доїхати маршруткою.
Маршруткою можеш просто доїхати. <…>
Лівий берег, на який, попри закони фізики й біології,
Видифузує тебе Київський метрополітен, —
Не той лівий берег, де ви пів години тому зустрілися.
Багато віршів присвячено темі переміщення й транспорту. Як коментує Пашкова:
— Середина й основа зіну — це метро. Настільки багато поезії пишеться в київському метро й про метро, що здається, що це і є квінтесенція, нерв міста. І підкладка, і зріз суспільних процесів. Поетів без оспівування громадського транспорту не буває — тому ми віддали данину цій справі.
Тема транспорту особливо гаряча для Києва ще і через незручність, його непристосованість для людей. В цьому сенсі вірші про транспорт у збірці «Київ поетичний» хочеться порівняти з книжкою «The Ukraine» Артема Чапая: некомфортні місця й об’єкти міської (чи ж ширше — української) інфраструктури стають такими близькими, а погляд на них — полишений обурення, заперечення чи гніву. Натомість вони стають об’єктом любові, дивної й приймаючої.
Оспівуванням міста може бути не лише зосередження на його об’єктах, а й на людях: троєщинських гопниках чи ж на чоловікові, який у метро продає «правила дорожнього руху / журнал “людина і право” / а в подарунок пропонує “конституцію”». Врешті, об’єктом може бути навіть «Сільпо» — ще одна значна частина київського життя, адже «без нього неповна любов до столиці / тим паче в чеку ось знов — / ваше бажання здійсниться» (Юлія Петрук).
Утім, у якийсь момент зосередження поета на об’єктах Києва може набути політичного виміру, де погляд з оспівування/прийняття/зачарування перетворюється на проблематизацію конкретного болючого питання. Марія Пашкова подібні почуття коментує так: «Навіть якщо поет лише кілька років живе в місті, воно все одно йому болить. Поет не виходить на протест — він свою незгоду переживає еротично, надто інтимно і метафоризує власні переживання». Але складно назвати поета активістом, якщо його вірш не має суспільного резонансу. Утім поет, як будь-який митець, рефлексує над найбільш актуальними й болючими проблемами міста. Як-от щодо ситуації з орендою кінотеатру «Київ» й ініціативою Occupy Kyiv Cinemas, що виникла як відповідь на непрозорий конкурс КМДА: про неї згадано у вірші Владислава Зарічнюка.
Тема забудови ж для Києва, який досить сильно змінює своє обличчя зараз, є такою значною й болючою, що їй у зіні присвячено кілька віршів, та й усі три фото у зіні зображають робочих чи процес будівництва. Поетам йдеться і про процес будівництва як такий («будівничі / цими руками складали ваші заводи / МІРРА! МАЙНА! / крани спалювали / збирали вежі з металевих уламків» — Дарина Гладун), і про анонімність робочих («споруду збудовано / анонімами / що не зазіхають на славу», — Олена Бодасюк), про замороження будівництва («стоїть будівництво / з 2008 року / птахи кубляться на сваєвих полях / і люди не маючи другого дому / лізуть у пташині гнізда», — Дарина Гладун ). Також — про інші проблемні точки київської архітектури, зокрема про Київ як шахтарське містечко, де териконами є багатоповерхівки, а шахтами — підземні паркінги (Андрій Безуглов); про не відкриту станцію метро «Львівська брама», де нема ані виходу, ані входу (Ігор Мітров), вірш Катерини Барановської про «тарілку», частину будівлі УІНТЕІ на Либідській:
Розбите й облуплене
Наше модерне майбутнє <…>
Тут могла бути світломузика
Та її заборонили
Тепер тут може бути реклама
На ваш смак і євро.
3. Місто-й-поет-як-контрапункт: у цих віршах складно побачити межу, де місця чи ж речі в Києві перестають бути собою й стають лише образом, через який поет намагається передати внутрішній стан. Таким є вірш Дарія Лажневського:
я пишу казку про маніфестора котрий наплакав дніпро і скам’янів у поета
я пишу казку про нескінченну ентропію самотності що переливатиметься через береги й затоплюватиме кролячі нори метро <…>
я написав казку про поета що наплакав дніпро і кам’яніє в підводній самотності києва
але насправді я ж ніколи не пишу про себе
Інший приклад — вірш Дарини Гладун, де поривання з батьком і родиною, що бовваніє над поеткою, немов велетенські пам’ятники, порожні, «як шоколадні діди морози», іде пліч-о-пліч із радістю від знесення тих-таки пам’ятників «в ім’я революції». Дві тематичні лінії — розрив із комуністичним минулим і поривання з пам’яттю про сім’ю — підсилюють одна одну.
Це найцікавіший приклад інтеграції міської теми у вірш, бо місто вже не стоїть осторонь, його не можна замінити чимось іншим — як у віршах, де київські простори є локалізаторами. Водночас і вірш перестає бути сфокусованим на певному міському об’єкті, як це в поезії, що оспівує місця/людей міста. Тут місто й поет поєднуються в одне ціле — часом аж настільки, що міський об’єкт перестає бути собою, вживлючись у тіло поета.
\\\*
Поети писали про Київ багато й давно: Микола Зеров наполягав на давній і славетній історії Києва, де «Тичина, голосний і юний, / Животворив душею давній міт» або ж де «Поважно гомонять старі каштани / І в небо зносять міріади свіч»; для Миколи Вінграновського Київ — «Слов’янства золота столице, / Вікно у світ стооке і столице»; в Атилли Могильного Київ — місто трамваїв й електричок, яке, втім, дуже камерне й тихе; коли ж для Наталки Білоцерківець становить загрозу, адже «Ти тут помреш / від підлого ножа, / ти тут з балкону, з неба, полетиш / в новому “Ауді” із закутків Татарки». Та сьогоднішні київські поети не вельми зацікавлені проводити лінії зв’язку між Києвом і Київською Руссю чи ж згадувати його славетну історію. Натомість вони пишуть про наркотики, рейви, декомунізацію, забудову, графіті, лінії метро, торгівлю в метро і переходи між станціями, маршрутки, супермаркети, психічні розлади. Тож через те що збірка «Київ поетичний» бере до уваги досвід молодих (і відносно молодих) поетів, їй справді вдається вловити сьогоднішній Zeitgeist.
«Київ поетичний» — один із серії зінів, запланований DIY-видавництвом Addenda Press. Ці зіни ставлять собі за мету зафіксувати культурний зріз Києва за 2019–2020 роки. Окрім «Києва поетичного», що став першим зіном, незабаром має вийти друком «Київ візуальний», також плануються випуски про театр і звуки Києва.
Відповідальна редакторка першого випуску — Марія Пашкова, дизайнерка — Ярослава Ковальчук. «Києву поетичному» також допоміг «Київ. Головпоштамт» — заморожений проект документального фільму про вірші поетів про Київ, організований Олегом Лимарчуком, а також Настя Кузьменко, Павло Рибарук і Вано Крюґер. Наклад — 300 примірників.
Photo by Annie Spratt on Unsplash
