Христина дрогомирецька

«Ще словами не ситий, але уже в'язниця»

Слово для суб'єкта, який з'являється у поетичному циклі «Вільна людина не народилася» Юрія Завадського стає елементом, який здійснює експансію його свободи. Слово, а саме мовлення, що зупиняється та скасовується до моменту його появи, котре належить чомусь насадженому та прийнятому колись без вагань: «я за шкільною партою, готова до всього, не розуміючи зовсім нічого», враз стає нестерпним та неможливим для звичної декларації. Мовлення – з регістру символічного, не може себе повністю скасувати, тож продовжує звучати у його текстах закадровим шумом, який видає із себе вся ідеологічна структура та всі суб'єкти, які її реалізують, від яких центральна постать цієї поезії відхиляється: «Книжка, яку довелося купити, є наслідком незручної розмови, з якої не міг виборсатися». Ця постать випадає назовні із символічного, через те, що його внутрішній диктат викликає у нього тривогу та неможливість відбутись у його межах. Мовлення символічного скупе до насолоди та викликає ніщо не інше, як голод. Воно реалізується скромними дозами та водночас заточує суб'єктів у коло спільників, які стежать одні за одними – аби хтось не отримав надміру і слідував безумовності загального правила.

Своєрідне відсторонення центрального суб'єкта не передбачає заготовлених інструментів для дії, воно передбачає пошук, що має здійснюватись самотужки. Тож суб'єкту цього поетичного циклу не залишається нічого, окрім переосмислення тих речей, що становлять собою певні константи у вимірі символічного і для цього він користується витвореними власноруч інструментами та здійснює цей процес вкрай обережно. Відсторонившись ця постать не займає суто споглядальницького місця, вона існує у своєрідному двосвітті, навіть розривається між світами висловлюючи час від часу тривогу: «Голод веде мене спорожнілою гуцулкою, недосяжною гортанню, недосяжними п'ятами, клітором та ніздрями, котрих торкатися не насмілююся, наче гарячого хліба». «Голод» - фактор, який втримує його у символічному просторі, маркер цього простору, але потрібно зазначити, що цей голод не може себе вгамувати та ніяк реалізувати: «Я тут сам — читач. Палець до пальця». Бо суб'єкт не може визначити себе як діючу одиницю символічної системи. Він не приймає на себе образ героя, «не насмілюється», ця чітка структура – осоружна для його сприйняття.

Цей суб'єкт постійно коливатиметься та здійснює зворотню подорож – наближається до речей, яких розглядає та ніколи не стає з ними в один ряд, лише фокусує їх: «Шум наполягає: людина, яка має носа, людина, яка говорить і плюється, людина з двома ногами, людина гучна і неврівноважена, людина наодинці, людина голодна, людина гучна і вибухова. Коротун не сходить з милиць, інтерпретує письмо, виволікаючи дріб'язок значень і семпли для повторення. Сміх виповнює простір та тягне за собою» при тому дуже інтенсивно, змінюючи кадр за кадром – перевіряє наявність речей, а також незмінність порядку, таким чином означує їхнє буття і їхній вплив на нього. Адже їхні емоційні вияви вдираються у його сингулярність та викликають занепокоєння: він завжди видимий для них попри свої спроби відділитись.

Інший легітимізується цим суб'єктом лише тоді, коли існує перепона, своєрідне «між», яке передбачає таємне споглядання, марення та непевність: «Потемки ми вогнище розпалили поміж собою, дивилися один одному в червоні обличчя. Мій ніжний друже, я спав на твоїх грудях, непомітно пив росу слини з твого рота, і потай обіймав себе твоєю рукою, принаймні, мені так здавалося». Таким чином стає можливою його насолода, коли об'єкт – відчужений, на тому ж рівні, що і вся картина поетичної дійсності: «Я тобі поміж пальці…». На противагу цьому, трапляються епізоди зіткнення із травмуючим, тим, що намагається закріпити за ним певну роль у символічному порядку: «Ти кажеш, горло скляне? Пряма кишка, наче виточена з червоного дерева, наче птах, наче кісточка винограду, тепла та вдячна? Ти кажеш, не встоїш перед оголеним чолом чоловічої сили?» Його реакція на ці спроби ніщо не інше, як відхилення: «Вийшов посцяти». Інший намагається вписати його у простір, визначає можливі способи отримання задоволення, що втілюються опосередковано, пропонує механізм, за яким завжди «діяльним» є хтось «інший», який залучає його до задоволення, але центральний суб'єкт поетичного циклу відчуває виснаження: «Аби ти радів поступу довкола та сміливо витрачав гроші на власні зручності, хтось повинен перерізати комусь горло. Аби ділитися з коханцем ковдрою, хтось повинен перерізати комусь горло. Щоб ти роздивлявся напружені брови незнайомки, поки вона спить на сусідній полиці смердючого плацкарту, хтось повинен перерізати комусь горло…Уся моя любов виснажена, уся моя любов...» Також відчутна постійна негація загально правила та відхилення чи то зняття з себе певного визначення, своєрідна безособовість.

Прив'язка до матеріальної дійсності виправдовує себе лише у контексті її переосмислення, як необхідність структури як такої. Адже суб'єкт попри відмову бути діючим елементом у символічний системі, все ж витворює індивідуальну структуру. Доречним є твердження Мішеля Фуко про те, що лікує у лікарні сама лікарня: «її архітектурний устрій, організація простору, принцип розподілу індивідів у цьому просторі, принцип переміщення у ньому, принцип спостереження та бути спостереженим – всі ці речі володіють особливим терапевтичним значенням». Суб'єкт поетичних текстів знову ж таки наближається до матеріальних структур, що символізують колективну замученість, здебільшого : «церква», «магазин», «ринок», та не для того щоб приєднатися до загального процесу обміну, а для того щоб ще раз споглянути їх і бути/не бути поміченим кимось: «ніби ніхто і ніколи не впізнає мене посеред зчужілого ранку». У той же час для нього важливо – не перейти межі, не приєднатись, бо насолода для нього буде втрачена. Важливо і те, що його «адім» - аструктурний, не має ознак символічного «дому», який він полишає: «У сморід, у рибу та м'ясо, додому ніколи не повернуся. У товщі повітря ясно, безхмарно, лиш колеться блиском вода». Його «адім» - завжди на околицях, поза містом, де відступає межа і потреба відокремлення від структури: «І ми зупинилися, і цей уявний кінець дороги не був кінцем, як і небо з ріллею не були нам кордонами» а також: «Не сидітиму тут, ніколи не повернуся під цей дах, мій дім у холоді, де писати нема простору». Письмо – це частина символічного, знак, що впорядковує. У цьому випадку суб'єкт поетичного циклу говорить про відсутність простору для письма, а саме відсутність топологічного, того, що скріпляє суб'єктів і штовхає до взаємообміну. Знову ж таки нівелюється обов'язковість зв'язків із досвідом культури, і разом із тим нівелюється вписаність у процес її повторного та вічного відбуття. Натомість домінантна постать цих текстів намагається замістити собою, своєю тривогою пустку, що сформувалась на межі символічної системи та ним самим. Він відкидає будь-якого рятівника: «Ось він, розрахунок траєкторії від себе до себе. Як добрий виноградар, вирощую радість без води та землі, я викохую свою лозу, і вона — з усмішок, і я зрікаюсь тебе, рятівнику». Сам «рятівник» виступає у ролі об'єкта використання: «Іграшка на одну ніч, спаситель від порожнечі, пожежник у тіарі, причастя від людськості, зізнання в радості, покаяння за щастя й невимушеність, спокутування вірності й цноти», який, зрозуміло, повинен бути усунений, до нього не може бути прив'язки.

Суміжно до цього Віктор Мазін висловлює думку про те, що в об'єкті від самого початку закладена необхідність його заміни. Потяг огортає об'єкт використання, і важливо у цьому не об'єкт, а саме використання. Це представляє своєрідний потяговий капіталізм. З його появою не лише сором опиняється під сумнівом, але й істина, зміщується її розуміння. Тому активною є тривога, яка супроводжує суб'єкта цих текстів у розвінчанні констант та структур символычного, де він себе знову і знов віднаходить, коли робить крок у бік символічного. До того ж цей рух – концентричний, що не виходить за межі найбільшого «кола». Можна пригадати слова Фрідріха Ніцше про те, що культ, як конкретний текст постійно заново пояснюється, а поняття та сприйняття – це речовина, що переливається, звичай – тверда основа. Рух центральної постаті поетичного циклу відбувається довкола стійких структур, своєрідної стійкої основи, змінюється лише мовлення спрямоване супроти структури: «Руки впихають у нутрощі церкви свої кістяні осердя» чи «Церкво моя, оборонця ґвалтівників і шахраїв, убивця натруджених рук, під твою опіку стаю». Врешті у цій символіці він помічає брак: «У цій церкві з провислими нутрощами кольорова ікона з тріщиною на верхній губі ледь вище одвірок захристя, і ця церква — вчителька вже нежива», що знову провокує відмежування та пошук пояснення.

У поетичному циклі центральним є мотив «подорожі» як відмежування від структури та роботу над її осягненням, але в той же час «поділ» на відмежування та наближення до символічних структур, не є чітко прописаним. Вони - взаємоспровоковані та взаємозалежні: «Я був не сам, із кимось. Ми засвітла намірились кудись удвох між густим темним небом і чорною ріллею». У перших рядках суб'єкт декларує іншого, декларує початок подорожі та вкінці опиняється на одинці. Використовується при цьому традиційна схема – подорожі «героя», лише герой від початку - «псевдогерой»: «Приїду, коли зустрінеш», який неодмінно повернеться до висхідної точки, але уже іншим, тобто класична схема не може себе скасувати за умов варіативної ідентифікації, що свідчить про її амбівалентність та закритість системи. Його мандрівка у символічному передбачає демонстрацію смерті цього порядку: «Я не закінчуюся, за межею терпіння, - з мерцем у голові», але у той же час вона означується неможливістю позбутись цієї вимушеності. Шлях – обмежений та розгортається довкола єдиної мертвої осі, своєрідного «мерця». І як мандрівник, що здійснює роботу, а не шукач задоволень – він активний, він шукає досвіди або трансформує свій фокусуючись на поодиноких ситуаціях, що слугують для нього основою, до якої доштуковуються його афекти: «Чоловік, настромившись на сходи, поволі сповзає донизу, покашлюючи. Завтра немає, лише кашель сьогодні, мінімалізований до ритму бездіяльності, допоки сходи проходять стравоходом угору». Простір у його сприйнятті стає тілесним, він описується як фізичні процеси. Виникає думка, що цей суб'єкт делегує власну тілесність топосу. Він виформовує тіло там, де його нема і не мало би бути. За твердженням Жака Дерріда, щоби зберегти себе, зберегти тіло і мовлення, необхідно втримати витворення у собі, співпасти з ним, щоби у «злодія» не було між «нами» ніяких шансів, потрібно перешкодити його занепаду в далині від «мене» у вигляді письма. Себто те, що від «мене» відбирається, що розриває близькість з «самим собою», у той же час і бруднить «мене». Так і суб'єкт цих текстів – намагаючись відсторонитьсь, продукує текст, який чинить із ним протилежну дію – його тілесність не вимежується власним фізичним втіленням, а окреслюється та означується через артефакти символічної системи. Тому не можливо говорити про абсолютність враження цього суб'єкта, оскільки він, якби сказав Жак Дерріда, пише через внутрішню інстанцію, яка наглядає за внутрішнім та зовнішнім враженням.

Тривога, що сконцентрувалась на межі наближення та відсторонення для центрального суб'єкта цих текстів – є тривогою через неодмінну переадресацію особистої тілесності, її накладання та приміряння на зовнішні речі. Орган – своєрідне місце втрати та спустошення: «мій дім — розруйнована піхва». Поступово власне тіло для нього стає об'єктом відсторонення. Тіло – як категорія символічного ладу, яка схиляє до прийняття тих чи інших рішень, що визначаються корисністю для цього ладу: «З тих пір як я маю відношення до свого тіла, тобто зі свого народження, я вже не є моє тіло. З тих пір як я маю тіло, я ним не є, значить, я його не маю. Це позбавлення встановлює і визначає моє ставлення до мого життя. Отож моє тіло було у мене вкрадено назавжди» (Жак Дерріда «Письмо та розрізнення»). Разом з тим тіло суб'єкта поетичного циклу – інструмент для символічної системи, для Іншого, тому унеможливлює його свободу, що виражає себе у прокламації німоти, як відповіді на зовнішній запит: «Чужа мова, перевіряю на запах. Рука з поліетилену, що не вловлює перебігу тексту. Я нічого тобі не скажу». Все ж така реакція відбувається лише тоді, коли він вимушений зіткнутися із символічним, коли задається певний імператив. У той же час йому вдається здобути «себе». Раз за разом сприймаючи свою тілесність як стороннє, він наближається до речей, об'єктів та отримує при цьому насолоду, але ніколи не перетинає межу: «Дівча рудооке, — такою собі здаюся. Школяркою в руйнуванні, вмиранні й архівації витискаю усмішку постійних зубів і рожевого язика, і я ще не знаю, ким доведеться назватися». Цей суб'єкт не приймає остаточну ідентифікацію, яка б забезпечила його вписаність у символічне. Його наближення стає виразником того, що об'єктом не можна насолодитись, його можна лише розділити з іншим: «Прискорення, що розігріває запал моєї інвазії в чужі внутрішні органи, набирає несподіваного запаху. За те ненавиджу свою лють, що мушу впиватися виділеннями й не можу просто вимкнути цю вбивчу програму» у межах заданої системи координат.

Тілесність винесена та трансформована у зовнішнє виступає тим єдиним можливим засобом, який розкриває суть речей, та викриває мовлення символічного. Тому, суб'єкт поетичного циклу «Вільна людина не народилася» концентрує у собі, як би сказав Ролан Барт, хворобу суспільства, стикається з її невиліковністю, неминучістю та приреченістю.

Ознайомитись зі збіркою можна тут

Отримуй статті та новини про культуру
Щотижнева розсилка від Контур
Редакція може не поділяти погляди авторів, але вважає їх вартими уваги.