Ігор Колесник. Що воно таке, філософія медитації?

Вступ 

Медитація у наш час — це ще одне гайпове слово. Величезна кількість інформації, вчителів, шкіл, організацій, традицій, медіа-контенту мали би давати нам чітку картину навколо поняття «медитація» і дотичних тем. Однак, щойно ми уважно розглянемо сам феномен, виявиться, що у ньому дуже багато плутанини. Термін може означати цілком різні речі, залежно від контексту (релігійного, духовного, світського), мети практики, колективної чи особистої інтерпретації. 

Якщо наше дослідження має на меті ввести хоч якусь «філософську» (абстрактну, логічну, структуровану, раціональну до певної міри) ясність у цій темі, то почнемо мабуть із робочого визначення: 

Медитація — це особиста практика (часом у групі), у якій застосовується певна методика, набір цінностей для досягнення конкретних ефектів у короткочасній перспективі і станів — у довготривалій.

Насамперед маю на увазі практики, які можуть бути непомітними зовнішньому спостерігачу (тим паче, якщо практик не дотримується «ритуалів» пози, мудр, заплющених очей тощо), але це теж можуть бути практики цілком втілені, перформативні. Йдеться про певну сукупність технік для різних людей із різними запитами (уважність, плекання емоційних станів, здатність краще усвідомлювати тощо). Медитація — це також певна культура навколо неї, спільнота людей, які узгоджують цінності, мету і ритуалістику (тут може бути навіть спосіб проведення групових подій, послідовність вітань, алгоритми етикету тощо). 

Існують різні підходи до визначення медитації. Наприклад конфесійні (у багатьох традиціях, які застосовують духовні практики) і світські (переважно у науковому середовищі). Світські підходи також поділяються за сферами застосування чи дослідження: прикладні науки (нейронауки, психіатрія-психотерапія) і гуманітаристика. У першій групі переважно акцентують на впливі медитативних практик на здоров’я людини, її тіло, нервову систему і мозок. У другій групі зосереджують увагу на культурі медитації, тобто на середовищі людей, їхніх цінностей, світогляді, традиціях. Їх об’єднує розуміння, що це дуже соціальна практика, де ми можемо отримати короткотривалі ефекти (покращення настрою, зменшення стресу тощо), а також тренувати довготривалі стани (тобто якісні зміни у світогляді та поведінці). 

Хоча термін «медитація» дещо прояснився, однак він залишається недосконалим для точнішого дослідження (залежно від теми, традиції і конкретного методу потрібно постійно уточнювати, деталізувати, проводити етимологічне «занурення»). Про труднощі у перекладах пише докторка Елізабет Гарріс: 

Терміни, які використовувалися західними сходознавцями для перекладу bhāvanā, jhāna, samādhi та kammaṭṭhāna, а саме споглядання та медитація, мали латинське коріння: contemplatio та contemplari (дієслово); meditatio та meditari (дієслово). Contemplatio спочатку означало інтелектуальне дослідження явищ, на відміну від активної залученості. Однак у християнстві цей термін став позначати життя, присвячене Богові в молитві та навчанні, і, зрештою, форму молитви, яка відрізнялася від усної чи розумової молитви тим, що вона характеризувалася «чеканням Бога». Термін meditatio також був пов’язаний з інтелектом і здебільшого зберіг цей відтінок. У християнстві воно могло позначати декламацію Святого Письма та роздуми над доктринами, але також іформу молитви, яка була інтелектуально активною. Наприклад, у Біблії короля Якова 1611 року досить вільно використовувався цей термін для перекладу єврейських слів, які єврейські вчені вважають за краще перекладати як «дослідження», «вивчення» або «молитва» (Harris, 2019, 3). 

Дослідники із контемплятивних студій (Harold Roth, Louis Komjathy) пропонують медитацію визначати у згоді із традицією. Тобто загальна парасолька «медитації» замінюється на «контемплятивні практики», де передбачено розуміння (і повагу до) традиції та її етосу. Завдяки цьому визначенню ми можемо побачити у переліку практик також тілесно-орієнтовані медитації, уважне спостереження, контемпляцію, медитацію із мантрою, візуальну концентрацію, афективно-центровані практики, медитацію у русі (Matko and Sedlmeier, 2019, 9). 

У такий спосіб можна уникнути звуження медитації лише винятково до бездумного сидіння із заплющеними очима, яке веде до досвіду екстазу або порожнечі. Ми також віддаляємося від небезпеки звуження медитації до лише якоїсь однієї традиції (наприклад буддійської). Даоські, буддійські, індуїстські, юдейські, християнські і практики Нью Ейдж отримують власне місце у багатоголоссі «медитативних практик». Також тут мають свої голоси науковці із різних галузей, засновники різних медитативних освітніх програм, світські автори тощо. 

Детальніший аналіз спроб визначити, дослідити і впорядкувати медитативні практики можна знайти у моїй лекції на youtube, де я розповідаю про галузеві, міжгалузеві визначення, історію досліджень та ключові тренди. А зараз зосередимо увагу на новій, дещо химерній і цікавій дисципліні – філософії медитації. 

Історія ідей філософії медитації

Зі значними застереженнями можу припустити, що генеза дисципліни розпочинається ще у XIX ст. У цій історії виокремлю кілька умовних етапів: 

1. у кінці XIX ст. пожвавлюється інтерес (переважно інтелектуальний) до східних вчень та релігій. Західні еліти створюють образ загадкового, містичного Сходу, який зберігає магічність, містицизм, духовність у давніх традиціях Китаю, Індії, Японії, Південно-Східної Азії тощо. Тоді ж з’являються перші спроби філософської рефлексії східних вчень у працях Шопенгавера, Ніцше, Мюллера та інших. 
2. у першій половині XX ст. «вибухає» дзен-буддизм в інтерпретації Дайсецу Судзукі, а бітники, Алан Вотс та бунтівна молодь у США підхоплюють цей вибух у післявоєнний період. Тоді переважає інтелектуальний інтерес, однак додається естетичний захват простотою, лаконічністю японської культури. 
3. у 1950-1960 рр. відбуваються молодіжні революції, які породжують бунт проти західних цінностей, штовхаючи багатьох людей у подорож на Схід. Ціле покоління «бумерів» (Джек Корнфілд, Джозеф Ґолдстейн, Річард Девідсон, Деніель Ґоулмен та багато-багато інших) вирішують шукати істину в ашрамах Індії, храмах Японії, Кореї. По суті, перші піонери наукових досліджень медитації належать саме до цього покоління. Цей період характерний практичним запитом до контемплятивних традицій, часто із відкиданням усіх попередніх спекуляцій щодо медитації, східних вчень і досвіду медитуючих. Буддизм, індуїзм (й генетично дотичні до індуїзму практики Ошо, ТМ-Магаріші), даосизм переживають новий етап зацікавлення. 
4. 1980-2000 рр. – період зростання інтересу до медитації як засобу зцілення людини. Науковці активно досліджують вплив практик із різних традицій на здоров’я, розум, психічні стани. При цьому є свої спади і піднесення. 
5. від 2010 р. формується середовище інтелектуалів навколо контемплятивних студій, які спершу зміщують акценти на гуманітарну сферу, а згодом формують ядро філософських запитів до медитативних практик. 

Кого можна вважати ключовими ідеологами цієї дисципліни? Точніше, хто ж сприяв формуванню філософії медитації? Серед найвідоміших філософів варто згадати чилійського нейрофеноменолога Франциско Варелу і нейрофілософа Евана Томпсона, у чиїх працях можна знайти кілька основних лейтмотивів для подальшого розвитку філософії медитації: студії свідомості на перетині нейронаук, еволюційної теорії, феноменології, аналітичної філософії; поворот до суб’єктивного досвіду; енактивізм, плекання креативності людини і її включеності у середовище (спільноту), втілене пізнання тощо. У цьому ж середовищі, яке сприяло появі серії важливих академічних публікацій, багато уваги приділяється новим епістемологіям суб’єктивного, інтерсуб’єктивного досвідів. Медитативні практики із магічних, екзотичних ритуалів перетворюються на важливі засоби самопізнання, яке можливо поєднувати із філософією. 

Ось  кілька книг, на які варто звернути увагу: 

• колективна монографія «Втілений розум» (Varela et al, 2017), де автори із різних вихідних позицій осмислюють теми філософії свідомості, тренди у нейронауках, людський досвід у розрізі міжкультурного діалогу, феноменологію і аналітичну філософію, медитативні практики як інструмент філософа, втілене пізнання, а також задають певні вектори екологічної проблематики. Центральною ідеєю книги є концепт «безґрунтя» (англ. groundlessness), який означає «феномен відсутності вродженої і незалежної істоти; вони окреслюються як “пусті від власної істоти”».

• колективна монографія «Погляд ізсередини» (Varela & Shear, 1999). Ключові тези: дослідження досвіду від першої особи жодним чином не означає, що цей формат пізнання має привілейований доступ до досвіду загалом; поверхневого огляду нашого досвіду недостатньо. Для науки і філософії є важливим уважний, детальний, методичний підхід; необхідним є формування тісного зв’язку між суб’єктивною і об’єктивною формами знання.

• розділ Евана Томпсона у «Оксфордському підручнику релігії і науки» (Thompson, 2006), де він аргументує необхідність звернення до буддійської традиції як найбільш систематизованої щодо медитативних практик та досвідів. Він також активно проводить аналогії між нейрофеноменологією та буддійським світоглядом. 

• колективна монографія «Філософія як терапія» (Carlisle (Ed.), 2010). Автори цієї монографії обґрунтовують важливість практичного повернення філософських традицій до їхньої первісної сфери застосування – світоглядної терапії, переосмислення цінностей, повернення глибшого зв’язку зі собою, іншими людьми і світом загалом.

• «Підручник із філософії медитації» за редакції Ріка Репетті. Згідно із задумом редактора: «Цей підручник досліджує три центральні гіпотези про зв’язок між медитацією і філософією. Кожна із цих гіпотез окремо може допускати слабшу, помірну та сильнішу версії себе, і кожна з цих гіпотез відносно одна одної також може відрізнятися залежно від (а) різних дефініцій “медитації” та “філософії”, що маються на увазі у конкретному випадку, і (б) сили доказів, наведених на користь цієї версії, а саме: 1. Медитація може значно сприяти філософському розумінню (гіпотеза “філософського внеску”). 2. Існує, може існувати або повинна існувати філософія медитації (гіпотеза “філософії медитації”). 3. Медитація є, може бути або повинна розглядатися як форма філософської активності, практики чи дослідження (гіпотеза “медитація – це філософія”)» (Repetti (Ed.), 2022, 1).

Ключові ідеї філософії медитації

У цій дисципліні збігаються інтереси багатьох сучасних філософів, які мають різний досвід медитації (переважно вони мають особистий досвід практики, що теж відрізняється від звичного «академічного дослідження»). Переважно йдеться про поглиблену, методичну увагу до особистого досвіду людини, а медитація дає засоби для структурування або принаймні протоколювання того хаотичного ментального процесу, в якому ми перебуваємо впродовж нашого життя. Медитація допомагає філософу спостерігати глибші засади, цінності та підґрунтя тої світоглядної картини, в якій ми створюємо тексти. Залежно від виду медитації, ми можемо також змінювати кути зору на внутрішній зміст свідомості: від базових чуттєвих досвідів, крізь афективні події до образного чи абстрактного мислення. 

Наступним кроком є інтерпретація, озвучення та практичне застосування результатів внутрішнього дослідження у спільноті. Інтелектуальне середовище, на думку авторів Підручника, яке має особистий досвід практики, отримує доступ до інтимнішої співучасті у створенні знання. Краще розуміючи глибинну мотивацію і природу цінностей, ми можемо створити інтерсуб’єктивне знання, яке не відчужує від себе людину і її особистий досвід. 

Подальші наміри філософів медитації можуть відрізнятися, виокремлюючись у різні сфери застосування: 

1. міждисциплінарні дослідження нейронаук і філософії (складні відповіді на питання щодо природи свідомості); 
2. філософія медитації як терапія (на межі психології, філософії і контемплятивних студій); 
3. побудова «екологічних» етосів (програми лідерства, тренування співчуття,  партисипативної освіти тощо); 
4. поглиблені дослідження засад інших дисциплін (естетики, релігієзнавства, правознавства, музикознавства тощо). Переважно йдеться про філософію медитації як експериментальну оптику для розуміння засад різних дисциплін, які ми нібито «очевидно» вже знаємо; 
5. набір інструментів для особистісного самопізнання (тут у більшості авторів Підручника є розуміння важливості саме цієї перспективи). 

Отже, філософія медитації є чимось новим і незвичним, що приваблює багатьох інноваторів від філософії. Спільним для них є інтерес до медитації (хоча ці практики можуть бути дуже із різних традицій і контекстів), розвитку здатності розповідати про досвіди споглядання, а також до зміни світу на кращий. Хоча останній пункт може кардинально відрізнятися у текстах авторів (який світ? що таке «краще»? хто є актором змін?), але йдеться про те, що медитація надає філософії можливість вийти із тенет винятково теоретичного спекулювання, натомість повернути у практичний вимір. Філософія може бути не лише світоглядною оптикою, але виконувати важливу функцію у змінах власного сприйняття людини, її психічних, інтелектуальних параметрів. Це теж веде до зміни у характері взаємодії із іншими людьми чи живими істотами (можливо й до екологічнішої етики). 

Досвіди, експерименти і ймовірні способи застосування 

Мені особисто цікава тема філософії медитації, бо це нагода поєднати досвід медитативної практики із філософською освітою. Думаю, у багатьох студентів філософії виникає природне питання щодо практичного застосування знань, яких ми набуваємо за роки бакалаврату, магістратури, згодом аспірантури. Загалом за роки моїх досліджень у цій галузі вдалося реалізувати кілька цікавих експериментів, про які розповім у загальних рисах. 

^{Фото із семінару втіленого сприйняття у Домі-42}

Першим таким проектом стала «Лабораторія секулярної медитації», де все розпочиналося із досліджень буддійської філософії, медитації і підготовки буддологічного курсу. Згодом з’явився «початковий курс медитації», де я не міг уникнути власної інтерпретації практик, які ми вивчали із дуже різними аудиторіями (переважно поза межами університету). 

Початковий курс структурно містить шість базових практик медитації, кожна із яких розрахована на різні параметри людини: 

1. повага до дихання. У цій практиці переважно йдеться про тренування здатності фіксувати увагу на певному предметі (у цьому випадку на диханні). Тут можна дізнатися більше про інтенціональність свідомості, збагнути краще метафору «потік свідомості», зауважити хаотичність думок і ментального процесу. Це корисна практика також для тих, хто потребує навичок зосередження при роботі зі складними текстами та ідеями. 
2. картографія тіла. Тут ми досліджуємо тіло як сенсорне, перцептивне середовище. Завданням є зауважити неочевидність того, що ми визначаємо як тіло і поступовий відхід від «абстрактної моделі», де наше особисте тіло як джерело досвідів має відповідати анатомічному атласу. 
3. інтенсивна релаксація. На цьому етапі йдеться про вивчення динамічної «мови» тіла, де акцентують дві найвідчутніші історії – напруга і розслаблення. Якщо на попередньому етапі тіло піддається доволі важко через його хаотичність у сенсориці, то у третій практиці ми набуваємо тіла як тепло, важкість, дискомфорт, біль, напругу тощо. По суті, нам йдеться про підсилення базових акцентів тілесності. 
4. візуалізація. Одна із улюблених практик для тих, хто не має філософського підгрунтя, бо йдеться про роботу уяви. Оскільки кожен має свої внутрішні історії, асоціативні ряди і ключові образи для рефлексії, ця практика навіть за спільного сюжету набуває неповторного розгортання. На цьому етапі ми вивчаємо спільно один сюжет із конкретними образами (вода, дерева, рослини, вогонь тощо), які за посередництва втіленої уяви і пам’яті перетворюються на глибший досвід знайомства із нерозривним зв’язком поміж елементами свідомості. Реальність втіленої пам’яті проявляється завдяки уяві і образному мисленню. 
5. полювання на звуки. У цій практиці ми досліджуємо вплив звуків на стани нашої психіки, на нашу свідомість, сприйняття, реакції, поведінку тощо. Змінюючи фокус спостереження (виділяючи різні діапазони), можна помітити також дорефлексивний характер досвіду вслухання. Спершу ми чуємо, реагуємо, а згодом осмислюємо. Для когось це нагода помітити реальності поза межами мисленнєвого потоку. 
6. культивування дружності. Це завершальна практика курсу, де ми досліджуємо природу емоцій та почуттєвих історій. За посередництва пригаданих людей, до яких у нас вже сформована певна установка (позитивна, нейтральна, негативна), споглядаємо власні почуття і підсилюємо «сприятливі» стани завдяки побажанням певних ключових властивостей цим людям (щастя, радість, безпека, здоров’я). Фактично, йдеться не про людей, а тим паче не про магічний вплив на їхнє життя, а про нашу особисту взаємодію із почуттями, які стали відбитками минулих досвідів. Для психіки ці досвіди є актуальними і відбуваються у теперішньому, навіть якщо розум співвідносить їх із минулим. 

Використовуючи цю базову заготовку, я також мав нагоду подальших експериментів у кількох проєктах неформальної освіти. Наприклад, разом із Богданом Шумиловичем (культуролог) і Наталкою Ільчишин (психологиня) у перші місяці повномасштабного вторгнення ми пропонували медитацію учасникам «Щоденників війни». Ключова ідея була повернути віру у власний досвід, дати можливість емоційним станам виразитися у різних артефактах (тексти, малюнки, музика). У нас вийшла навіть колективна монографія у дуже серйозному видавництві, із серйозними співавторами (Shumylovych and Zolkos, 2024) хоча, чесно кажучи, нам насамперед йшлося про підтримку одне одного як спільноти. 

Згодом експерименти продовжилися на проєкті «Втілого сприйняття», де ми поєднували практики медитації із спогляданням, досвідчуванням й інтепретацією мистецтва у різних формах (картини, відео, музика, фотографія). Окрім власне практик медитації із супроводом, ми споглядали важливі образи, фіксуючи при цьому власні реакції, тілесні реакції, почуттєву палітру. Тобто розширювали здатність до самопізнання ще кількома параметрами, які невід’ємні від нас як живих істот, однак непомітних для класичної філософської освіти. 

Існує доволі великий потенціал у тому, щоби поєднувати медитативні практики, особистий досвід у залученому дослідницькому середовищі. Загалом йдеться про практичну феноменологію, яка могла би гарно урізноманітнити навчальні курси. Можливо, тоді рефлексії Рене Декарта, Едмунда Гусерля, Мартіна Гайдеґґера стали би втіленішими для студентів і викладачів (викладачі також цього потребують!). Припускаю, що це дало би глибше розуміння тих змін, які принесли постмодерністи, метамодерністи і сучасні філософські експериментатори. Звісно, що сам процес експерименту не може бути протокольованим тією мірою, що у прикладних науках. Мені йдеться не про це, а радше про допомогу філософії віднайти живих людей, їхні особисті історії, вплести це у текст, що у ньому читачі-глядачі-слухачі зможуть віднайти для себе акценти, що резонуватимуть. 

Я щиро переконаний, що філософія медитації може бути середовищем для нових епістемологій, інтелектуальних проектів із залученням людей із різних галузей та сфер. Наразі найважливішим для мене потенціалом цієї молодої дисципліни є її здатність до міждисциплінарного експерименту, де наше людське багатоголосся (чи багатоокість) отримає можливість для резонансу. Навіть наша притлумлена і налякана здатність народжувати нові сенси у тиші (особливо у тривожні часи, коли постійно має щось онтологічно шуміти!) отримує нагоду відновитися. Мені виглядає на те, що відсутність остаточного «розуміння» для чого нам філософія медитації, відсутність гарантій щодо пізнавальної подорожі у невідоме є найбільш принадливим елементом пазлу. 

Література

• Carlisle, C. (Ed.). (2010). Philosophy as Therapeia: 66. Cambridge University Press.
• Harris, E. J. (2019). Buddhist Meditation and the British Colonial Gaze in Nineteenth Century Sri Lanka. Contemporary Buddhism, 20(1–2), 200–222. https://doi.org/10.1080/14639947.2018.1536850 
• Repetti, R. (Ed.). (2022). Routledge Handbook on the Philosophy of Meditation (1st edition). Routledge.
• Roth, H. (2006). Contemplative Studies: Prospects for a New Field. Teachers College Record – TEACH COLL REC, 108, 1787–1815. https://doi.org/10.1111/j.1467-9620.2006.00762.x 
• Shumylovych, B. and Zolkos, M. (eds) (2024) Psychosocial and Cultural Perspectives on the War in Ukraine: Imprints and Dreamscapes. London: Routledge. Available at: https://doi.org/10.4324/9781003449096. 
• Thompson, E. (2006). Neurophenomenology and Contemplative Experience. In P. C. & Z. Simpson (Ed.), Oxford Handbook of Religion and Science (pp. 226–235). Oxford University Press.
• Varela, F. (1996). Neurophenomenology: A Methodological Remedy for the Hard Problem. Journal of Consciousness Studies, 3(4), 330–349.
• Varela, F. J., & Shear, J. (Eds.). (1999). View from Within: First-person Approaches to the Study of Consciousness (Illustrated edition). Imprint Academic.
• Varela, F. J., Thompson, E., Rosch, E., & Kabat-Zinn, J. (2017). The Embodied Mind, revised edition: Cognitive Science and Human Experience (revised edition). The MIT Press.