Єва Райська. Зіграй з нами у петанк


Коли я була на резиденції, мені пощастило мешкати у віддаленому від центру районі Марселя. Ба більше, у міському секторі, який є одним із найбільш неблагополучних та горезвісних. І якби не французькі каракульні написи на обшарпаних стінах кварталів, відчуття того, що я у Франції, було би дуже непевним. Передовсім тому, що ми звикли думати про цю країну, як про обов’язково розкішну та благополучну, де щасливі і безтурботні французи та француженки неспішно п’ють вино, їдять круасани, читають свіжу пресу і ніжать свої порцелянові обличчя en plein air у затишних кнайпах. Можливо, ці мітичні мешканці десь та й існують на мапі Франції, але точно не у Марселі.

Йозеф Рот писав, що Марсель привносить Схід у Європу, а сам Марсель уже не європейський. «Він – немов місто, у заснуванні якого взяли участь нації всього світу. Ніде в Європі немає такого суголосся всіх мов світу, ніде немає такої п’янкої симфонії різнобарвності».

Виходиш до центральних бульварів і широких алей міста – стрімголов потрапляєш у шалену і несамовиту круговерть усієї розмаїтості міського організму, про яку писав австрійський письменник з Бродів. Отак собі йдеш навмання якоюсь вузенькою вуличкою і зір суттєво напружується, бо око приваблюють міцні та насичені кольори: помаранчеві, жовті, зелені, червоні, сині, білі. Жалюзі кіосків розфарбовані у гамму національних стягів Мексики, Колумбії, Бразилії чи Алжиру. З котрогось закапелку звучить музика банджо, джемби чи дудука, а під ногами ростуть пальми. Cпочатку я бралась фотографувати усе, що бачила: деталі на дверях, зелені дерева, квіткові кущі, глеки на вікнах, дерев’яні віконниці, стіни, сходи. Але моя камера так і не змогла відобразити несамовитого калейдоскопу забарвлень Марселя. Тому я відклала фотоапарат. Натомість зробила декілька чорно-білих знімків.

Старий порт Марселя. Тут торгують рибою.

Марсель можна поділити на три частини.

Перша – Марсель Східний. Розкішні і фантастичні будинки, в яких мешкають заможні алжирці, давні переселенці з Африки і Близького Сходу чи алжирські євреї. Їхні домівки зазвичай розфарбовані у помаранчевий, синій та жовтий кольори. У їхніх садах ростуть алепські сосни, оливні дерева та декоративні пальми. Брами тут низькі, на них кріпляться вазони з кактусами, трав’янистими африканськими алое і крихітними кущами троянд. У звивистих вулицях, як в уявних меандрах, можна легко загубитись, проте це одне з найприємніших відчуттів променаду. Інколи з контурів цих лабіринтів, ніби кораблі, виринають красиві засмаглі жінки, закутані у чорні й жовті хіджаби, залиті середземноморським золотим сонцем. Сильні вітри, що дмуть з моря, огортають своєю остудою нагріті і натомлені господи. Тут тихо і спокійно. Лише інколи це міське затишшя порушує цвірінькання екзотичних птахів, котрі купчаться на помаранчевих дахах будинків чи гілках вічнозелених дерев. Мозаїчні орнаменти дверей приватних садиб виблискують химерними арабесками у сонячних променях. Вони то зотлівають, то знову пломеняться в зеніті безкінечних горизонтів. У чайханах готують каву з джезве, а з кухонь ширяться пахощі шафранових спецій. У місцевих харчевнях їдять кус-кус та курятину. А на горизонті кутастих і кам’янистих гір світиться мечеть. Певним чиномцей край нагадує мені Крим. Своїми ландшафтами, рослинністю, кліматом, людьми, голосами, будинками.

Фасад римо-католицької базиліки Notre-Dame de la Garde.

Інший Марсель – більш євпропейський. Розлогі та широкі вулиці ведуть до головного католицького храму – собору Діви Марії. Давня базиліка, побудована у візантійсько-римському стилі створює ще один мікросвіт абсолютної тиші серед усього галасу міста. Треба лише зайти всередину і впіймати свій блаженний спокій. Розцяцьковані центральні крамниці намагаються всіляко привабити увагу незосереджених туристів. Вони майоріють та полискують штучними кольоровими світлами, відтак створюючи ілюзію прийдешніх Різдва й зими. Здоровенні, високі готичні будівлі із гострими та тонкими формами, круглими вікнами та дивними ліпнинами на фасаді досі нагадують про одну з минулих епох. Ліхтарі прикрашені новорічними гірляндами, а клішовані написи «Joyeux Noël» (Веселих свят) з’являються впродовж усього маршруту. Жінки, одягнені у строгі та класичні костюми чорних або пастельних кольорів, швидко і переконливо походжають вулицями як лускокрилі метелики. Запахи їхніх парфумів сильні та міцні. Такі, що вплітаються навіть в одяг. Потім ще довго можна ловити окремі ноти цих ароматів.

Ринок біля метро.

Третій, відділений невеликою горою шматок міста, наче застиг у своїй одноманітності і беззаперечній бідності. Кольорів тут майже немає, окрім бляклих відтінків сірого та чорного. Щоб зрозуміти усю сутність Марселя, потрібно сісти в автобус під номером 30 від станції метро Буганвіль. Маршрут пролягає крізь автомагістралі, закинуті заводи, сміттєзвалища. Крізь занедбані, убогі та злиденні будинки. Стомлені обличчя мешканців байдуже розглядають вікно автобуса, який очевидно везе їх додому після щоденної праці. Комусь пощастило – сьогодні у них була робота. Інші повертаються без нічого. Вони нагадують мені наших людей, що їздять електричками. І справа не у темному кольорі шкіри. Йдеться про якусь виняткову схожість у погляді – змореному і натрудженому. Безпорадному та закоренілому. Хтось тиняється порожніми вулицями, дехто продає на асфальті всілякий мотлох. Додати трохи кольору можуть лише рушники, котрі недбало звисають із старих балконів, вікон чи просто хвірток. Тут майже немає храмів: ані християнських, ані іудейських, ані мусульманських. І кнайп тут також не побачиш. Хіба де-не-де визирають якісь напіввідчинені генделики, лампове світло яких ледве тліє, ніби у власній скорботі доживаючи останні хвилини буття. Єдиною розвагою для людей тут служить гра в петанк. Чи не у кожному дворі, після полудня люди вилазять із крихітних халуп, щоб зіграти в петанк. Стоячи всередині кола і обома ногами торкаючись землі, вони намагаються кинути порожнисті металеві кулі якомога ближче до маленької дерев’яної, що знаходиться посередині площини. Такий принцип цієї гри.

Йду кварталом, вітаючись з мешканцями. Вони мені у відповідь:

– T’as joué avec nous au petanque ? (Зіграєш з нами у петанк?)

Потім знову застигають у непроглядній самоті, зосереджено споглядаючи кулі.

У Марселі будь-які вулиці, дороги, шляхи, квартали, закутки і закапелки ведуть до моря. Тоді все зливається в єдину палітру. В однорідний звукоряд музики та голосів. Усі пахощі парфумів та спецій переплітаються разом із запахом риби, котрі місцеві рибалки продають на портовому причалі, звісивши ноги до води. Їхнє тіло просякнуте морською сіллю. Тут біля моря кольори людської шкіри зливаються в єдине тіло міста, даючи можливість почувати себе «своїм».

Головне вміти грати у петанк.

Одна з мечетей у Марселі.

Редагування Юлії Куліш