Переклав з італійської Віктор Чорний
Розрізнення двох форм — корисної (або життєвої) та моральної — проливає світло на поняття миру і війни. Здавалося б, якщо реальність у кожну свою мить є нерозривним ритмом війни і миру, стан миру годі ідеально відрізнити від стану війни, позаяк один завжди міститься в іншому і навпаки. Це останнє твердження не викликає сумнівів. Проте завдяки покладеному нами в основу розрізненню двох форм ці два відмінні стани чи становища можна розрізнити в емпіричному вжитку, позаяк в одному — стані війни — панує життєвий принцип або принцип корисного, тоді як в іншому — стані миру — панує моральний принцип. А з цього випливає, що характер війни самої по собі є аморальним, а не неморальним, тож марно намагатися судити про її перебіг або ж реґулювати чи змінювати його за допомоги морального критерію. Адже навіть коли за часів воєн обмежують застосування певних сил чи дотримуються цих-таки обмежень, це відбувається не з огляду на мораль, як можна було б уявити чи як хочуть запевнити, а на підставі самої сили, яка утримується від певних вчинків, які хоч і дали б їй часткову й тимчасову перевагу, та викликали би проти неї репресалії чи навіть моральне обурення. Хай навіть духовній силі морального обурення й несила зворушити черстве серце того, хто стримить лише здолати супротивника, вона неминуче пробуджує страх. А втім, трибунали, процеси, вироки й кари, якими зазвичай погрожують ворогам, звинувачуючи тих у моральних і правових злочинах, мають той засадничий недолік, що закликають до відповідальності у стосунку, де немає місця моралі, а будь-який правовий порядок відсутній чи перепинений — де, отже, немає місця відповідній фігурі відповідальності. Ті погрози насправді не мають практичних дій, а якщо і здається, що мають, то ці дії набувають не морального чи правового характеру правосуддя, а пристрасного характеру спалаху гніву й помсти. Хай переможець і має право та обов’язок вдаватися до всіх технічних засобів, необхідних для утвердження власної перемоги та заснування нового ладу речей, проте лише якщо застосовуватиме їх із практичною розважністю і задля [досягнення] вищого щабля морального життя. Якщо він збочить із цього шляху, то, як відомо, неминуче посіє нові війни. Відповідно, принцип сили, який панує в умовах війни, не може виступати реґулятивом в умовах миру, позаяк у мирний час сила зобов’язана лише боронити чинний моральний лад. Звідси випливає критика — породжена самими речами — усіх так званих «режимів сили», які насправді не встановлюють мир, адже, як то кажуть, з багнетами можна робити що завгодно, окрім як сидіти на них. Навіть відомі нам з історії абсолютистські режими спиралися на якусь моральну силу (святий чи священицький характер [особи] короля, божественний культ імператора, шанування античної традиції, захоплення геніальною людиною тощо), а не лише на силі зброї, і тому їх підтримували. І щойно занепадала та моральна сила, ті вірування, те захоплення й та довіра, занепадали й самі ті режими. Згідно з тим-таки фундаментальним розрізненням, зайвим буде застерігати, що, мовляв, мир і війна, що вони властиві реальності, де одне породжує інше, виключають ідею «вічного миру» — суперечливу, як і всі схожі ідеї, за допомоги яких хочуть змінити чи порушити ритм життя. Людина, як і реальність світу, потребує і миру, і війни, а тому існує реальність та існує світ, як навчав іще старожитній Геракліт. Утім, тут значно важливіше визнати, що за суперечливими формулюваннями, провальною діяльністю пропаганди й міжнародних організацій за мир і рештою схожих проявів — поміж сентиментальностей і риторики — й надалі живе щире прагнення, яке заслуговує серйознішої теоретичної систематизації і продуктивнішої моделі політичного чину. В умовах миру моральна чи етико-політична сила і заповзятий ум загнуздують і приборкують війну, яка завжди жевріє в людському серці, проте не придушують і не пригнічують її. За допомоги найдієвішого й найнадійнішого методу — методу свободи — цей ум уможливлює перебіг латентних конфліктів під егідою державного авторитету, і дозволяє задовольняти різноманітні запити й ідеали, що їх у різноманітні історичні моменти випадає поступово задовольнити і здійснити. Так оминають труднощів громадянської війни. Цього ж методу дотримуються у міжнародній політиці мудрі правителі, кожен із яких, закликаючи до миру, хоч і прагне задовольнити потреби власного народу, проте піклується також про те, щоби не заступати шлях іншим народам. Під цим оглядом, збереження миру є справою міжнародної політики, яка мусить навчитися вивищуватися у своїх поняттях й утверджуватися у своєму чиненні, ставати дієвішою й далекосяжнішою, ніж у минулому, й утворювати довкола себе дедалі стабільніші інституції різного штибу. Певно, що для [здійснення] цієї великої справі, до якої наш час закликає [долучитися] Європу і весь світ, не вистачить лише прозаїчного добромисного розрахунку інтересів (який, утім, становить її вторинний аспект), натомість потрібна abundantia cordis[1], [повнота] людського і християнського серця. Вона дозволить відчути ницість і хибність колись поширеної настанови, згідно з якою одна держава, байдужа до інших довкола себе, вимагає для себе свободи й добробуту, залишаючи іншим народам свободу бути поневоленими чи загрузлими у злиднях. При цьому така держава дивним дивом претендує бути моральною стосовно власного народу й егоїстичною стосовно інших, цивілізованою і водночас терпимою — ба навіть прихильною — до нецивілізованості і байдужою до страждань інших. І в цьому своєму впертому егоїзмові вона не зважає навіть і на власне становище, яке вважає привілейованим і якому, втім, годі вціліти, коли на нього зусібіч чатують злидні, заколот і варварство. Так само й моральна людина не може бути моральною наодинці, плекаючи чесноту, яка [насправді] виявляється лише пихою чи обмеженою прихильністю до деяких груп людей. Адже моральності можна досягнути лише разом з усіма людьми, об’єднуючи зусилля в боротьбі за спільну людськість. Лише на цьому шляхові безупинного цивілізаційного поступу можливий тривалий мир, який щоразу відроджуватиметься з новою силою й дедалі глибше пускатиме своє коріння. Нехай цей мир і не вічний, зате він також не абстрактний чи нездійсненний, натомість [цілком] досяжний і конкретний, — лише на такий мир пристане дух світу й лише такого миру він воліє. Цей мир приручає війну, проте не ладен абсолютно завадити їй час від часу знову вибухати в нападі дикої люті, якщо на те воля Божа.
[1] Повнота серця (лат.).
Переклав з італійської Віктор Чорний
Перекладено з видання: Croce, B. La mia filosofia. Milano: Adelphi, 1993.
