Олег Богун

Поезія ойкосу

Відгук на поетичну книгу Євгенія Півня «всегда хотел чтобы в конце огорода росло огромное дерево» (Дніпро, видавництво «Герда», 2020)з перекладами віршів з російської Марти Мохнацької
Нова книга Євгенія Півня нагадує мені про два виміри.

Перший — пам'ять великої місцевості, що не застигла у окремих спогадах, речах чи подіях, а продовжує свій рух ніби паралельно до життя, тримаючи його за руку. У цій книзі первинні архе-сутності степового ландшафту — примари неокреслюваного, але місткого світу — стають звичними, побутовими, домашніми примарами, органічною частиною оселі: де стіни якщо й не зникають, то стають майже прозорими; двері — в їх буквальному та метафоричному значенні — сміхотворними; де саме розуміння дому та прихистку стає значно проникнішим та вразливішим до всього, що надходить ззовні.

Як і звідки вони приходять, зі своєю легкістю наповнювати обжиті нами місця — кімнати, веранду, подвір'я, сад, дороги — також і своєю пам'яттю?
кто в детстве не боялся призраков
ну и где ты сейчас
в тишине загородной
убитой трассы Н11

одному не страшно
стоять здесь и петь
своим поганым голосом
утру напротив

я это так
признаться в не
значительном:
здесь я живу

клок диких цветов
блокнот с понедельником
шкатулка резная
с пуговицами

призрак с фонарём казался
неподвижным теперь приближается
разлетаясь огнями въезда
привычной обстановкой комнаты

ей предстоит в темноте
определить наощупь
кто сейчас коснётся выключателя
какое у него лицо
хто в дитинстві не боявся привидів
ну і де ти зараз
в тиші позаміській
вбитої траси Н11

самому не страшно
тут стояти й співати
своїм паскудним голосом
ранку супроти

це я так
зізнáюся у не
значному:
тут я живу

жмут диких квіток
блокнот з понеділком
різьблена скринька
з ґудзиками

привид з ліхтарем здавався
непорушним тепер наближається
розлітаючись вогнями в'їзду
звичною обставою кімнати

вона має навпомацки
визначити за дотиком
хто зараз торкнеться до вимикача
яке у нього лице
Водночас цю пам'ять можна з легкістю назвати і сном, з його нелінійністю та розгалуженістю, що шукає точки дотику до дзеркально деформованої для нього реальності, аби врешті знайти спосіб прокинутися. Доречними тут були б слова Новаліса, які згадує в одному зі своїх есеїв Октавіо Пас: «Коли нам сниться, що спимо, ми близькі до пробудження». В цьому сенсі «всегда хотел чтобы в конце огорода росло огромное дерево» — книга двох суміжних осель присутності — онейричної та реальної, — розхристаних пообіч того, хто вибудовує між ними неперервний та тривкий перехід, намагаючись його оприявнити топологічними засобами мови.

Пошук автором такого переходу втримує сприйняття цієї книги, керуючись знаками безмежного ладншафту, в якому дерево у кінці городу стає гігантською рослиною свідомості, що на самому краю обжитого тягнеться у інший темпорально-просторовий вимір — туди, куди здатні простягнутись вже не ми з нашою чуйністю, а лиш растопыренные пальцы (розтопирені пальці), дырявые руки ореха (діряві руки горіха).

Примітно, що й на рівні форми Півень організовує своє письмо з ледь помітною незавершеністю наприкінці текстів, наче залишаючи їм місце для подальшого росту; наче ці вірші — як і гілля дерев — мають на своїх розгалужених кінчиках достатньо сил, щоб тягнутись в різні боки й надалі — вже поза нами й у якомусь іншому просторі. Мені це ще раз нагадує про те давньогрецьке розуміння «природи» як physis, що не охоплює законослухняну сукупність усіх речей чи сутностей, а на фонетичному та семантичному рівні вказує на їхній «ріст». Можливо, й саме місце походження текстів Півня — історичний простір античних міст-колоній Північного Причорномор'я, символ периферійного розгалуження у віддалі метрополій — схиляє до відповідних алюзій.
Массивные руки ореха
крови нашей не удержат – взгляни:
светится небесный день
сквозь дырявые руки ореха. Ночь
придёт – сам что ли подвесит
достаточно ламп, чтобы разглядеть
ближние острова ночи сквозь
растопыренные пальцы? Да
и не подписывался он что-то
там удерживать. Жесты его
наливаются другими
соками – жаждой долголетия,
мы такую оплакивали,
когда держали его на руках –
долговязого тонкого малыша. Отступай
подальше от забора, говорил тебе,
крона потом такая
будет, что перехлестнёт к
соседям: прям вижу, как бросают
обратно зелёные плоды и ворчат:
себе под хату сади такие деревья.
Та не оплакивали
совсем – скорее страшно
представлять себя переполненными
головокружением, когда
много позже посмотрим в зенит
его столетних
рук, а костур высоты
пронзит мой
и твой мозг,

будто полдень пройдёт мимо,
впервые с места сдвинувшись.

Кажется, мы полднем назвали
дерево – закрываю руками уши
тебе – слышишь,
в крови моей заблудились плотные часы,
каждый день поднимаются
выше и выше?
Хотят на верхушку дерева.
Неуклюжи,
как-то пробьют русло и разбазарят
всю кровь. Пошли, здесь,
под орехом, кроме прохлады,
ничего расти не будет. А полдень –
то такая молния на самом деле, просто
шифруется хорошо
Масивні руки горіха
крові нашої не втримають — глянь:
світиться небесний день
крізь діряві руки горіха. Ніч
прийде — чи то сам навішає
вдосталь ламп, щоби розгледіти
ближні острови ночі крізь
розтопирені пальці? Та
й не підписувався він щось там
втримувати. Жести його
наливаються іншими
соками — жагою довголіття,
ми таку оплакували,
коли тримали його на руках —
довгов'язого тонкого малюка. Відступай
чимдалі від паркану, казав тобі,
крона потім такою
буде, що переплюсне до
сусідів: геть бачу, як кидають
назад зелені плоди і бурмочуть:
собі під хатою сади такі дерева.
Но не оплакували
зовсім — радше страшно
уявляти себе переповненими
запаморокою, коли
значно пізніше подивимось у зеніт
його столітніх
рук, а костур висоти
прониже мій
і твій мозок,

ніби полудень пройде повз,
вперше рушачи з місця.

Здається, ми полуднем назвали
дерево — закриваю руками вуха
тобі — чуєш,
в крові моїй заблукали щільні години,
щодень піднімаються
вище й вище?
Хочуть на верхівку дерева.
Незграбні,
якось проб'ють русло й розтринькають
кров усю. Ходімо, тут,
під горіхом, крім прохолоди,
не ростиме нічого. А полудень —
то така блискавка насправді, просто
шифрується добре
Сон та пам'ять — як колективні знаменники цього простору — у книзі рухаються паралельно до плинності життя, з його докладністю та важливістю. З одного боку, це не дає їм до кінця міфологізуватися в письмі, перейти межу вигадки, — вони щораз підживлюються щоденними подіями, свідченнями та історіями очевидців. З іншого боку — вони, як і все живе, уражені глибокою раною переходу жить/посещать (жити/відвідувати), що впливає на ідентичність кожного, хто приналежний до спільної пам'яті та сну неохопної місцевості.
серое
приходящее на смену любому дню
тянет воду треснутыми губами
худая райская кошка округи
приникшая к больнице
горит глазами в земляном пироге
обещает восхождение на вершину
которую обычно видят только вороны
лежащие здесь повсюду коровы
в ярко-зелёной траве
откуда с вероятностью
в одну единственную единицу
появится характерный для округи
туман кое-где
подпаленный солнцем
кое-где в тёмно-зелёных глубинах
последнего адреса улицы
открывающий одну из возможных ран:
жить/посещать...
сіре
що приходить на зміну всякому дню
тягне воду тріснутими вустами
худа райська кицька округи
тулиться до лічниці
горить очима в пирогові земному
обіцяє сходження на вершину
яку звично бачать тільки ворони
і лежать тут усюди корови
в яскраво-зеленій траві
звідки з вірогідністю
в одну-однісіньку одиницю
з'явиться характерний для округи
туман де-не-де
підпалений сонцем
де-не-де в темно-зелених глибинах
останньої адреси вулиці
відкриває одну із можливих ран:
жити/відвідувати...
Антиномія жить/посещать (жити/відвідувати) провадить до ще одного виміру книги, про який мені йдеться — це спосіб навігації та відчуття місцевості, яка переживається на одному з її примарних країв. Наче високе дерево — її умовний рубіж — служить своєрідним «біноклем» подальшої подорожі, в яку ніколи не наважишся рушити; наче полишення цього простору неминуче залишить по собі шов, що постійно розходитиметься на величезному тілі місцевості, до якої ти був/є приналежний. Якщо ж залишитись тут, то й оком не змигнеш, як усі твої просторові відчуття організують своєрідну ментальну мапу — віддзеркалену мапу зоряного неба (яку геть не розгледіти у світловому шумі метрополій) та обжитого степового ландшафту, що підсвічують одне одного через особливу мовну топографію:
Читать карты и книги, словно так никогда
ни карт, ни книг с тобой не читали, словно прежде
разматывали домотканый овощ,
среди тающей кожуры не обнаружив
зерна, или глубокой царапины
в собственной ладони
не обнаружив. Таким образом следовать
за сменой освещённости предложения:

покидая границы светодиодного столба
навстречу первым вечерним звёздам, пробующим
воду сомнения, каламутное дно
слабого зрения, ежевечерне являющим
чудо старинного урожая на утоптанной почве
для подражаний, достать бы настолько
мощный ночник-проектор и врубить у вершины
улицы, чтобы доставало по всему небосклону
и удваивало звёзды созвездий, таясь от посторонних

(ради такого дела можно свернуть с постамента
городской цилиндр-видоискатель
и отбросить в небесную толщу вторые наши
созвездия, дома´ нашего монстра,
живущего помимо живущих в наших домах),

покидая панораму с коттеджем, где обрела
спокойствие первая игра, озарившая путешествие
одной птицей и в радости погасшая на ладонном
сумраке, мы преодолевали вершину
холма улицы, я, держа руль велосипеда, и младшая –
на раме велосипеда, в пределах моих рук

(если сейчас провести ладонью по раскрытой
книге – видишь, как снимается тонкая плёнка
с чёрными буквами, обнажая
точно такие же чёрные буквы, слово в слово)
Читати карти й книжки, ніби так ще ніколи
ні карт, ні книжок не читали з тобою, неначе колись
розмотували домотканий овоч,
між топкої шкірки не віднайшовши
зерна, чи глибокої подряпини
у своїй же долоні
не віднайшовши. Отак йти слідом
за зміною освітленості речення:

покидаючи межі світлодіодного стовпа
назустріч першим вечірнім зорям, що мацають
воду сумніву, каламутне дно
слабкого зору, який защовечір являє
диво стародавнього урожаю на втрамбованім ґрунті
для наслідувань, дістати б настільки
потужний нічник-проєктор й вгатити край верхівки
вулиці, щоби сягало всього небосхилу
й подвоювало зорі сузір'їв, криючись від сторонніх

(заради такої справи можна відвернути від постаменту
міський циліндр-видошукач
і відкинути в небесну товщу другі наші
сузір'я, хати́ нашого монстра,
він живе опріч пожильців у наших хатах),

покидаючи панораму з котеджем, де віднайшла
супокій щонайперша гра, яка осяйнула мандрівку
одним птахом і в радості згасла на долоннім
смерку, ми долали вершину
горба вулиці, я, тримаючи руль велосипеда, і молодша —
на рамі велосипеда, в межах моїх рук

(якщо зараз провести долонею по розгорнутій
книжці — бачиш, як знімається тонесенька плівка
з чорними буквами, світячи
тілом таких самих чорних букв, слово в слово)
Поезія Євгенія Півня в певному сенсі прокладає схожу стежину, що й тексти Олега Лишеги чи В'ячеслава Медвідя, чуйність яких більше звернена до переживань місцевості, того, що її наповнює і тривожить, аніж до самозаглиблень та саморефлексій. Цікаво, що для цього Півень часто у своїй книзі звертається до «чужих» голосів, які говорять у його текстах, а свій власний — навмисне не робить тим орієнтиром, який визначав би рух в певному заданому напрямку. Можливо, це тому, що периферійний простір, який віднаходить свій відбиток у книзі, не піддається сталості навіть найскладнішої організації, постійно розгалужуючись вусібіч разом з плинною примарністю його об'єктів. Такий підхід допомагає побачити у цих текстах не лише окремі ознаки та населення простору, фіктивно залучені у присутність автора-реципієнта й ним інтерпретовані, а й сам простір — зусібіч, зсередини; залишитись у ньому на певний час, щоб самостійно все розгледіти, чи про все докладно розпитати місцевих.
Я ли сотворила предметы, стоящие передо мной.

«Я ли сотворила предметы,
стоящие передо мной» – обращаюсь
к маленькому собранию.

Скольких из вас я, правда, помню, а скольких
увидела впервые (за много лет). Скольких
увижу, когда вечер сегодня придёт.
Парк потусторонен, праздничен и бесконечен,
я была однажды студенткой,
вернувшейся в родной город (к примеру, Мэй
Боровски), правда, оглянувшись,
прошлое бесконечно разматывается:

что первое помню, так это каким
словом называлось то – между мной
и экраном – воздух, пространство,
расстояние.

Нет, не помню на самом деле. Забвение
бесконечно и оно – парк сегодня ночью.

«Так вот, я думаю о пространстве игры,
и вещи сами вспыхивают передо мной,
как надпись на воротах входа ПАРК
БЕСКОНЕЧЕН ПРАЗДНИЧЕН ПОТУСТОРОНЕН,
становятся мимо игры, мимо ваших
мыслей, двигающих ветки дерева. Движимых
ветром».
Чи це я сотворила предмети, що стоять переді мною.

«Чи це я сотворила предмети,
що стоять переді мною» — звертаюся
до маленького зібрання.

Скількох з вас я справді пам'ятаю, а скількох
побачила вперше (за багато років). Скількох
побачу, коли вечір сьогодні надійде.
Парк потойбічний, празниковий й безкраїй,
я була якось студенткою,
яка вернула до рідного міста (наприклад, Мей
Боровскі), щоправда, озирнувшись,
минуле безкрайо розмотується:

що першим пам'ятаю, то це яким
словом називалося те — між мною
й екраном — повітря, простір,
відстань.

Ні, насправді не пам'ятаю. Забуток
безкраїй і він — парк сьогодні вночі.

«То й от, я думаю про простір гри,
і речі самі жахкають переді мною,
як напис на воротах входу ПАРК
БЕЗКРАЇЙ ПРАЗНИКОВИЙ ПОТОЙБІЧНИЙ,
стають, оминаючи гру, оминаючи ваші
думки, що рухають гілля дерева. Рухані
вітром».
Євгеній Півень — поет, інженер. Народився у 1987 році в місті Баштанка Миколаївської області. Учасник миколаївського поетичного об'єднання «Лига Эм». Працює інженером у конструкторському відділі турбінобудівного підприємства. Автор поетичних збірок «Первое приближение» («ПроLogos», 2014), «Продолжение» («Лоція», 2015); остання наразі книга «всегда хотел чтобы в конце огорода росло огромное дерево» вийшла друком наприкінці 2020-го року у серії «Тонкие линии» («Герда»). Учасник низки музично-поетичних перформансів. Вірші публікувались у поетичному щомісячнику «Листок», журналах «Воздух», «СП», «Helicopter» (в перекладі польською), антології «Солонеба». Адміністратор та редактор літературного порталу Litcentr.
Підтримай Контур на Patreon
Close
Редакція може не поділяти погляди авторів, але вважає їх вартими уваги.