Відгук на поетичну книгу Євгенія Півня « всегда хотел чтобы в конце огорода росло огромное дерево » (Дніпро, видавництво « Герда» _, 2020)_ — з перекладами віршів з російської Марти Мохнацької
Нова книга Євгенія Півня нагадує мені про два виміри.
Перший — пам’ять великої місцевості, що не застигла у окремих спогадах, речах чи подіях, а продовжує свій рух ніби паралельно до життя, тримаючи його за руку. У цій книзі первинні архе-сутності степового ландшафту — примари неокреслюваного, але місткого світу — стають звичними, побутовими, домашніми примарами, органічною частиною оселі: де стіни якщо й не зникають, то стають майже прозорими; двері — в їх буквальному та метафоричному значенні — сміхотворними; де саме розуміння дому та прихистку стає значно проникнішим та вразливішим до всього, що надходить ззовні.
Як і звідки вони приходять, зі своєю легкістю наповнювати обжиті нами місця — кімнати, веранду, подвір’я, сад, дороги — також і своєю пам’яттю?
кто в детстве не боялся призраков ну и где ты сейчас
в тишине загородной
убитой трассы Н11
одному не страшно
стоять здесь и петь
своим поганым голосом
утру напротив
я это так
признаться в не
значительном:
здесь я живу
клок диких цветов
блокнот с понедельником
шкатулка резная
с пуговицами
призрак с фонарём казался
неподвижным теперь приближается
разлетаясь огнями въезда
привычной обстановкой комнаты
ей предстоит в темноте
определить наощупь
кто сейчас коснётся выключателя
какое у него лицо
хто в дитинстві не боявся привидів ну і де ти зараз
в тиші позаміській
вбитої траси Н11
самому не страшно
тут стояти й співати
своїм паскудним голосом
ранку супроти
це я так
зізнáюся у не
значному:
тут я живу
жмут диких квіток
блокнот з понеділком
різьблена скринька
з ґудзиками
привид з ліхтарем здавався
непорушним тепер наближається
розлітаючись вогнями в’їзду
звичною обставою кімнати
вона має навпомацки
визначити за дотиком
хто зараз торкнеться до вимикача
яке у нього лице
Водночас цю пам’ять можна з легкістю назвати і сном, з його нелінійністю та розгалуженістю, що шукає точки дотику до дзеркально деформованої для нього реальності, аби врешті знайти спосіб прокинутися. Доречними тут були б слова Новаліса, які згадує в одному зі своїх есеїв Октавіо Пас: «Коли нам сниться, що спимо, ми близькі до пробудження». В цьому сенсі «всегда хотел чтобы в конце огорода росло огромное дерево» — книга двох суміжних осель присутності — онейричної та реальної, — розхристаних пообіч того, хто вибудовує між ними неперервний та тривкий перехід, намагаючись його оприявнити топологічними засобами мови.
Пошук автором такого переходу втримує сприйняття цієї книги, керуючись знаками безмежного ладншафту, в якому дерево у кінці городу стає гігантською рослиною свідомості, що на самому краю обжитого тягнеться у інший темпорально-просторовий вимір — туди, куди здатні простягнутись вже не ми з нашою чуйністю, а лиш растопыренные пальцы (розтопирені пальці), дырявые руки ореха (діряві руки горіха).
Примітно, що й на рівні форми Півень організовує своє письмо з ледь помітною незавершеністю наприкінці текстів, наче залишаючи їм місце для подальшого росту; наче ці вірші — як і гілля дерев — мають на своїх розгалужених кінчиках достатньо сил, щоб тягнутись в різні боки й надалі — вже поза нами й у якомусь іншому просторі. Мені це ще раз нагадує про те давньогрецьке розуміння «природи» як physis, що не охоплює законослухняну сукупність усіх речей чи сутностей, а на фонетичному та семантичному рівні вказує на їхній «ріст». Можливо, й саме місце походження текстів Півня — історичний простір античних міст-колоній Північного Причорномор’я, символ периферійного розгалуження у віддалі метрополій — схиляє до відповідних алюзій.
Массивные руки ореха крови нашей не удержат – взгляни:
светится небесный день
сквозь дырявые руки ореха. Ночь
придёт – сам что ли подвесит
достаточно ламп, чтобы разглядеть
ближние острова ночи сквозь
растопыренные пальцы? Да
и не подписывался он что-то
там удерживать. Жесты его
наливаются другими
соками – жаждой долголетия,
мы такую оплакивали,
когда держали его на руках –
долговязого тонкого малыша. Отступай
подальше от забора, говорил тебе,
крона потом такая
будет, что перехлестнёт к
соседям: прям вижу, как бросают
обратно зелёные плоды и ворчат:
себе под хату сади такие деревья.
Та не оплакивали
совсем – скорее страшно
представлять себя переполненными
головокружением, когда
много позже посмотрим в зенит
его столетних
рук, а костур высоты
пронзит мой
и твой мозг,
будто полдень пройдёт мимо,
впервые с места сдвинувшись.
Кажется, мы полднем назвали
дерево – закрываю руками уши
тебе – слышишь,
в крови моей заблудились плотные часы,
каждый день поднимаются
выше и выше?
Хотят на верхушку дерева.
Неуклюжи,
как-то пробьют русло и разбазарят
всю кровь. Пошли, здесь,
под орехом, кроме прохлады,
ничего расти не будет. А полдень –
то такая молния на самом деле, просто
шифруется хорошо
Масивні руки горіха крові нашої не втримають — глянь:
світиться небесний день
крізь діряві руки горіха. Ніч
прийде — чи то сам навішає
вдосталь ламп, щоби розгледіти
ближні острови ночі крізь
розтопирені пальці? Та
й не підписувався він щось там
втримувати. Жести його
наливаються іншими
соками — жагою довголіття,
ми таку оплакували,
коли тримали його на руках —
довгов’язого тонкого малюка. Відступай
чимдалі від паркану, казав тобі,
крона потім такою
буде, що переплюсне до
сусідів: геть бачу, як кидають
назад зелені плоди і бурмочуть:
собі під хатою сади такі дерева.
Но не оплакували
зовсім — радше страшно
уявляти себе переповненими
запаморокою, коли
значно пізніше подивимось у зеніт
його столітніх
рук, а костур висоти
прониже мій
і твій мозок,
ніби полудень пройде повз,
вперше рушачи з місця.
Здається, ми полуднем назвали
дерево — закриваю руками вуха
тобі — чуєш,
в крові моїй заблукали щільні години,
щодень піднімаються
вище й вище?
Хочуть на верхівку дерева.
Незграбні,
якось проб’ють русло й розтринькають
кров усю. Ходімо, тут,
під горіхом, крім прохолоди,
не ростиме нічого. А полудень —
то така блискавка насправді, просто
шифрується добре
Сон та пам’ять — як колективні знаменники цього простору — у книзі рухаються паралельно до плинності життя, з його докладністю та важливістю. З одного боку, це не дає їм до кінця міфологізуватися в письмі, перейти межу вигадки, — вони щораз підживлюються щоденними подіями, свідченнями та історіями очевидців. З іншого боку — вони, як і все живе, уражені глибокою раною переходу жить/посещать (жити/відвідувати), що впливає на ідентичність кожного, хто приналежний до спільної пам’яті та сну неохопної місцевості.
серое
приходящее на смену любому дню
тянет воду треснутыми губами
худая райская кошка округи
приникшая к больнице
горит глазами в земляном пироге
обещает восхождение на вершину
которую обычно видят только вороны
лежащие здесь повсюду коровы
в ярко-зелёной траве
откуда с вероятностью
в одну единственную единицу
появится характерный для округи
туман кое-где
подпаленный солнцем
кое-где в тёмно-зелёных глубинах
последнего адреса улицы
открывающий одну из возможных ран:
жить/посещать…
сіре
що приходить на зміну всякому дню
тягне воду тріснутими вустами
худа райська кицька округи
тулиться до лічниці
горить очима в пирогові земному
обіцяє сходження на вершину
яку звично бачать тільки ворони
і лежать тут усюди корови
в яскраво-зеленій траві
звідки з вірогідністю
в одну-однісіньку одиницю
з’явиться характерний для округи
туман де-не-де
підпалений сонцем
де-не-де в темно-зелених глибинах
останньої адреси вулиці
відкриває одну із можливих ран:
жити/відвідувати …
Антиномія жить/посещать (жити/відвідувати) провадить до ще одного виміру книги, про який мені йдеться — це спосіб навігації та відчуття місцевості, яка переживається на одному з її примарних країв. Наче високе дерево — її умовний рубіж — служить своєрідним «біноклем» подальшої подорожі, в яку ніколи не наважишся рушити; наче полишення цього простору неминуче залишить по собі шов, що постійно розходитиметься на величезному тілі місцевості, до якої ти був/є приналежний. Якщо ж залишитись тут, то й оком не змигнеш, як усі твої просторові відчуття організують своєрідну ментальну мапу — віддзеркалену мапу зоряного неба (яку геть не розгледіти у світловому шумі метрополій) та обжитого степового ландшафту, що підсвічують одне одного через особливу мовну топографію:
Читать карты и книги, словно так никогда ни карт, ни книг с тобой не читали, словно прежде
разматывали домотканый овощ,
среди тающей кожуры не обнаружив
зерна, или глубокой царапины
в собственной ладони
не обнаружив. Таким образом следовать
за сменой освещённости предложения:
покидая границы светодиодного столба
навстречу первым вечерним звёздам, пробующим
воду сомнения, каламутное дно
слабого зрения, ежевечерне являющим
чудо старинного урожая на утоптанной почве
для подражаний, достать бы настолько
мощный ночник-проектор и врубить у вершины
улицы, чтобы доставало по всему небосклону
и удваивало звёзды созвездий, таясь от посторонних
(ради такого дела можно свернуть с постамента
городской цилиндр-видоискатель
и отбросить в небесную толщу вторые наши
созвездия, дома´ нашего монстра,
живущего помимо живущих в наших домах),
покидая панораму с коттеджем, где обрела
спокойствие первая игра, озарившая путешествие
одной птицей и в радости погасшая на ладонном
сумраке, мы преодолевали вершину
холма улицы, я, держа руль велосипеда, и младшая –
на раме велосипеда, в пределах моих рук
(если сейчас провести ладонью по раскрытой
книге – видишь, как снимается тонкая плёнка
с чёрными буквами, обнажая
точно такие же чёрные буквы, слово в слово)
Читати карти й книжки, ніби так ще ніколи ні карт, ні книжок не читали з тобою, неначе колись
розмотували домотканий овоч,
між топкої шкірки не віднайшовши
зерна, чи глибокої подряпини
у своїй же долоні
не віднайшовши. Отак йти слідом
за зміною освітленості речення:
покидаючи межі світлодіодного стовпа
назустріч першим вечірнім зорям, що мацають
воду сумніву, каламутне дно
слабкого зору, який защовечір являє
диво стародавнього урожаю на втрамбованім ґрунті
для наслідувань, дістати б настільки
потужний нічник-проєктор й вгатити край верхівки
вулиці, щоби сягало всього небосхилу
й подвоювало зорі сузір’їв, криючись від сторонніх
(заради такої справи можна відвернути від постаменту
міський циліндр-видошукач
і відкинути в небесну товщу другі наші
сузір’я, хати́ нашого монстра,
він живе опріч пожильців у наших хатах),
покидаючи панораму з котеджем, де віднайшла
супокій щонайперша гра, яка осяйнула мандрівку
одним птахом і в радості згасла на долоннім
смерку, ми долали вершину
горба вулиці, я, тримаючи руль велосипеда, і молодша —
на рамі велосипеда, в межах моїх рук
(якщо зараз провести долонею по розгорнутій
книжці — бачиш, як знімається тонесенька плівка
з чорними буквами, світячи
тілом таких самих чорних букв, слово в слово)
Поезія Євгенія Півня в певному сенсі прокладає схожу стежину, що й тексти Олега Лишеги чи В’ячеслава Медвідя, чуйність яких більше звернена до переживань місцевості, того, що її наповнює і тривожить, аніж до самозаглиблень та саморефлексій. Цікаво, що для цього Півень часто у своїй книзі звертається до «чужих» голосів, які говорять у його текстах, а свій власний — навмисне не робить тим орієнтиром, який визначав би рух в певному заданому напрямку. Можливо, це тому, що периферійний простір, який віднаходить свій відбиток у книзі, не піддається сталості навіть найскладнішої організації, постійно розгалужуючись вусібіч разом з плинною примарністю його об’єктів. Такий підхід допомагає побачити у цих текстах не лише окремі ознаки та населення простору, фіктивно залучені у присутність автора-реципієнта й ним інтерпретовані, а й сам простір — зусібіч, зсередини; залишитись у ньому на певний час, щоб самостійно все розгледіти, чи про все докладно розпитати місцевих.
Я ли сотворила предметы, стоящие передо мной.
«Я ли сотворила предметы,
стоящие передо мной» – обращаюсь
к маленькому собранию.
Скольких из вас я, правда, помню, а скольких
увидела впервые (за много лет). Скольких
увижу, когда вечер сегодня придёт.
Парк потусторонен, праздничен и бесконечен,
я была однажды студенткой,
вернувшейся в родной город (к примеру, Мэй
Боровски), правда, оглянувшись,
прошлое бесконечно разматывается:
что первое помню, так это каким
словом называлось то – между мной
и экраном – воздух, пространство,
расстояние.
Нет, не помню на самом деле. Забвение
бесконечно и оно – парк сегодня ночью.
«Так вот, я думаю о пространстве игры,
и вещи сами вспыхивают передо мной,
как надпись на воротах входа ПАРК
БЕСКОНЕЧЕН ПРАЗДНИЧЕН ПОТУСТОРОНЕН,
становятся мимо игры, мимо ваших
мыслей, двигающих ветки дерева. Движимых
ветром».
Чи це я сотворила предмети, що стоять переді мною.
«Чи це я сотворила предмети,
що стоять переді мною» — звертаюся
до маленького зібрання.
Скількох з вас я справді пам’ятаю, а скількох
побачила вперше (за багато років). Скількох
побачу, коли вечір сьогодні надійде.
Парк потойбічний, празниковий й безкраїй,
я була якось студенткою,
яка вернула до рідного міста (наприклад, Мей
Боровскі), щоправда, озирнувшись,
минуле безкрайо розмотується:
що першим пам’ятаю, то це яким
словом називалося те — між мною
й екраном — повітря, простір,
відстань.
Ні, насправді не пам’ятаю. Забуток
безкраїй і він — парк сьогодні вночі.
«То й от, я думаю про простір гри,
і речі самі жахкають переді мною,
як напис на воротах входу ПАРК
БЕЗКРАЇЙ ПРАЗНИКОВИЙ ПОТОЙБІЧНИЙ,
стають, оминаючи гру, оминаючи ваші
думки, що рухають гілля дерева. Рухані
вітром».
Євгеній Півень — поет, інженер. Народився у 1987 році в місті Баштанка Миколаївської області. Учасник миколаївського поетичного об’єднання «Лига Эм». Працює інженером у конструкторському відділі турбінобудівного підприємства. Автор поетичних збірок «Первое приближение» («ПроLogos», 2014), «Продолжение» («Лоція», 2015); остання наразі книга «всегда хотел чтобы в конце огорода росло огромное дерево» вийшла друком наприкінці 2020-го року у серії «Тонкие линии» («Герда»). Учасник низки музично-поетичних перформансів. Вірші публікувались у поетичному щомісячнику «Листок», журналах «Воздух», «СП», «Helicopter» (в перекладі польською), антології «Солонеба». Адміністратор та редактор літературного порталу Litcentr.
