Як відомо, нинішня (пост)сучасна епоха насичена апокаліптичною симптоматикою. Здавалось би, немає жодної сфери культури, якій би не констатували смерть. Кінець історії, кінець політики, кінець економіки, кінець соціального, кінець еротичного – ось далеко неповний перелік діагнозів, що із завзяттям ставить думка, що претендує на статус критичної, ситуації постмодерну. Та й останньому дістається немало: досить лише згадати ідіосинкразію на дане поняття в «традиційно» орієнтованих культурах (що часто проявляється в наївних інтелектуальних дуелях програмних текстів на кшталт «Чому я не постмодерніст», яким дають відсіч прокламації «Чому я постмодерніст»), та підозру щодо самого поняття та статусу постмодерну.
Зазначений тренд апокаліптичності не оминув і філософію. Концепції її кінця гармонійно вписуються в модні нині песимістичні теми про присмерк Європи, провал проекту модерн, засилля симулякрів та гіперреальності та в іншу філософську та навколофілософську риторику. Науковці браво рапортують про вичерпання методологічної функції філософії (мовляв, наука більше не потребує філософської методології), гуманітарне знання констатує розподіл філософських проблем та ідей за різноманітними галузевими дисциплінами, а про філософію як спосіб життя і згадувати ніяково.
Проте, як здається, за цими песимістичними твердженнями криється принципова і навіть дивовижна незрозумілість самої сутності філософського знання та процесу його розгортання. Як слушно свого часу зазначив Ален Бадью, саме питання кінця філософії давно увійшло до кола філософських проблем, тобто, саме стало філософським. Отже, філософія сама рефлексує щодо свого кінця, і вже тому не може закінчитись. Адже, якщо звернутись до ґенези філософії, то виявиться, що вона завжди починається із підозри до замкнутих форм знання і не зупиняється в цій підозрі й перед собою. Апеляція до витоків, постійний заклик до переосмислення здобутків попередників (що і складає нерв історико-філософського процесу) – це операція профілактики філософії від репресивної міфологізації себе та культури, від впадання в комфортний «сон розуму». Ось чому Анатолій Ахутін свого часу визначив філософію як думку, що завжди починається знову.
У даному контексті чим тоді виступає постмодерна філософія, як не ще одним жестом «розкачлування» міфо- та ідеологем? Адже саме це, по суті, має на увазі Ліотар, коли визначає постмодерн як втрату віри в легітимність метанарацій. Втрата, яка повністю вписується в фундаментальний філософський механізм деструкції міфу – механізм, що уможливлює власне здійснення по той бік «традиції». Ось чому те, що називають кінцем філософії, насправді виступає її черговим (від)народженням – таким, що пориває із аутолегітимними, зарозумілими (анти)утопіями, що не терплять сумніву у власній істинності.
Філософія не може закінчитись ще з однієї причини. Як відомо, філософське запитування завжди приходить запізно (згадаймо знаменитий вислів Гегеля про сову Мінерви) – запізно по відношенню до природних і культурних подій для їх осмислення і засвідчення. Філософія ніколи не співпадає з фізичною, соціальною, історичною подієвістю, вона навмисно ставить себе після, або над подіями і явищами (позиція «мета») – не в останню чергу, щоб уникнути свого закінчення. Іншими словами, філософія завжди починається з кінця і закінчує розмірковуванням над власним початком. Те, що завжди несвоєчасне, закінчитись не може.
Photo by Roman Kraft on Unsplash
