Ася Павленко. Динозаврячий слід. Ч.1. Нотатки

Пані відвідувачка, середньостатистична, не дуже зацікавлена в динозаврах, приходила на виставку від чотирьох до семи разів.
Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.
Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

У Львові, у місце-просторі Дім42 ЛКП «Львівське радіо» на площі Ринок, 42, відбулася серія лабораторних виставок «Оригіналом будемо милуватися після», зібрана куратором Борисом Філоненком. Культурологиня Ася Павленко зібрала нотатки за час проєкту і виклала їх нижче.

Пані відвідувачка, середньостатистична, не дуже зацікавлена в динозаврах, приходила на виставку від чотирьох до семи разів. Кураторські екскурсії, раз на декілька тижнів вішають нову частину, сьогодні читаємо про діорами. У нотатках записала:

палеоарт без наукової консультації

можливість передумати, не завершити

динозавр як питання

писати про виставку це знаходити частинку чогось іншого

речі не можна зібрати докупи. ми починаємо зі змирення

як звучить простір виставки коли з нього виходять? як звучать динозаври коли на них ніхто не дивиться?

Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

*

Я люблю нотатки більш за все, хоча це почуття не дуже чесне. Коли люблю більше, то створюю порядок, а нотатки — це множинний марґінес. Ними сперечаюся чи з собою, чи з текстом, вписую до центру речі, яких він не хоче бачити. Філософ/ки, куратор/ки, та люди, яких нічого з вищепереліченого не цікавить — якщо не купують Молескін, то ведуть телеграм-канал. Якщо з ним не склалося, то повернулися у твітер (і приречена на зустріч з метеоритом Земля розвернулася в часі). Ось — все, що я думаю про кольори. Ось — все, що я думаю про динозаврів. Їх так багато на три кімнати — у кістках, голубиному посліді, думках про «до» і «після».

*

Борис Філоненко починає жовту книгу з того, що «розклада[є] перед собою доволі різні тексти й зображення: горта[є] нотатник…». Зелену виставку починає як експеримент. Вона хвилюється, змінюється, росте від кожної розмови, яка довкола неї стається, збирає в ми/сткинь випадкових динозаврів. Ми врахуємо ваші побажання і роздуми, — так працюють нотатки і виставки, коли хтось об когось треться.

Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

*

«Ким ти хочеш стати?» — чомусь завжди питають в дітей. Обери собі книгу з полиці — риби чи космос, динозаври чи Давній Єгипет. Ще може бути Біблія. Іноді одне веде до іншого. Ти з дитинства оточен/а рештками – або на похоронах, або з книгою про кістки. Мері Еннінґ було дванадцять, коли череп іхтіозавра потрапив їй до рук. Вона не мала працювати на батьків, але мала отримати визнання. Певні речі називаєш лише через роки. Наприклад, «незаконна дитяча праця» чи «палеонтологиня». Це завжди про цікавість — зняти верхній шар. Під Деборою Фоґель — Каріна Синиця, під колажем — живопис, діти гойдаються на зелених шпалерах разом з землею і кістками. Деякі навприсядки споглядають скам’янілості, ніби досліджують крізь них співіснування. З іншими видами, з невідворотним кінцем, з кінцями, які були і ще настануть після нього, із безліччю слідів і шарів — на стіні і в землі. Подекуди воно вертикальне, подекуди — опукле, як набрякла щока на знимці Влодзімєжа Пухальського.

Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

*

Котимося текстом довкола виставки.

Нічим не об’єднані динозаври, нічим не об’єднані україн/ки.

*

І ти, яке десь самотньо закочується в я, а десь виливається у ми, шукаєш всюди сліди, аби подіти наступний крок. Піти за кимось чи по когось. Шукаєш сліди простору, де нічого не відбувається, в собі, спостерігаєш сліди від світу, який виліз у простір крізь шпарину і назавжди його змінив. Часто у фільмах уся серйозність ситуації вкорінюється в герой/ках, коли ті знаходять сліди. Більші за людські. Незрозумілі. Хочеться вступити білим конверсом у вирву від динозаврячої лапи. Це вже орієнтир. Чому такий сумний? Спитають в тебе, не спитають в динозавра. Динозаври стоять у Саках. Біля них фотографуються люди. Вдивляєшся — цікаво, чи вони знали? Чи знали ми? І коли дізналися, що живемо наприкінці світу? Як хтось до нас, чиїми слідами ми йдемо.

Ніхто нічого не знав і не передбачив. Навіть тоді, як Мунтян збирав солдаути в Палаці спорту. Цікаво, чи звинувачували динозаврів у вимиранні?

Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

*

Лія Достлєва у передмові до «Свідка жовтих хризантем» пише: «Війна забрала в нас український простір буденного, простір нудьги, простір, ще не заповнений болем». Думаю про динозаврів, чия видимість починається зі смерті і нею обумовлюється. Ними можна лякати, як костюмом на Геловін — костюмом метеорита, костюмом лави, костюмом тотальної зміни ландшафту (цікаво, як він виглядатиме?). Сортуйте сміття, уникайте пластику, користуйтеся громадським транспортом і, може, вам пробачать гріхи наприкінці світу. Але хто їх відпускатиме, коли лишаться одні гриби й земля, якій до наших звичок завжди було байдуже, — незрозуміло. 

Хочеться вибачитись перед кожним, бо я не змогла — рятувала якийсь примарний океан, сортувала стакани. Немає виправдань. Пише Анна Костенко. З мене досить сценаріїв. Пише Алекс Кірбі.

*

Можна закинути обіцянку, як кістку, згорнути її за сценарієм, як послання у пляшці — людство обов’язково розбереться. Пляшка має виплисти від минулого до майбутнього, від причини до наслідку, лінійно, як належить раціональному канону. Але здебільшого повз пропливають тільки наші факапи. Ми не повернемо втраченого раю з еоценовим морем на Житомирщині і навіть не дотримаємо ліміту змін у 1,5 градуса за Цельсієм. На майбутнє, ближче і найближче, я би поклала у пляшку аркуші Стаса Туріни. Від нас залишились би історія про створення світу на слонах і черепахах і намальовані олівцем динозаври. «Живи, Савадов, достойно» — і роби з цим слідом що хочеш.

Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

*

Деякі сценарії в мене запаяні. Помічаю вибиті вікна і втискаю голову в плечі — прилетіло чи ні? Чи постраждали від побутової сварки? Ніби насилля розчинилося у війні і жодна ракета не долетіла відтоді до космосу. «Уламки» в Максима Ходака однакові, що у 2021-му, що у 2025-му. Я боюся цих слідів. Бо ще трохи і між «до» і «після» не залишиться різниці.

Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

*

Для чого я заходжу в ці три з половиною кімнати? Збираюся посеред них з людьми?

Аби повернути простір повсякдення. Він виглядає як розставлені для розмови стільці і душна кімната. Я можу червоніти, говорячи вголос під час читань. А можу скептично слухати подкаст від спрілих чоловіків і уявляти їхні дитячі колекції касет, де в коробці з динозаврами лежить мультфільм про Ісуса. Я не спрілий чоловік і дивилася на 3D Крішну замість Ісуса. Щоправда, не знаю, як він ставиться до динозаврів і чи є в крішнаїзмі канон, несумісний з їхнім існуванням.

Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

*

І Біблія переливається рештками, переливається кінцем світу, переливається сценаріями.

Відчуття накочуються хвилями, коли все, що в тобі є і чим ти є, підступає знизу догори і розсіюється, знаходить спокій, як еоценове море. Я сиджу на підлозі в кутовій кімнаті. Дивлюся на полотно з великим пастельним динозавром. «Це єдиний живопис на виставці», — каже Борис. Здається, він пишається. Не-єдині не-живописи тут жартують, сперечаються про політику, подорожують. А Люся Іванова мовчить. Я теж мовчу. І хвилююся. Я б хотіла сидіти в цій кімнаті годинами. Згорнутися калачиком і гойдатися, як динозавр у зеленій рідині. Повернути собі нудьгу та спокій так само, як бабуся Каті Лібкінд, яка подібно ящірці сповзає назад у море, подалі від прапорів, впевненої протестної ходи чи історії.

Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

*

Діпеш Чакрабарті пише довкола цитати, яка йому не належить, але дивує його і вправляє у співчутті.

«Коли людство зникне… Чи може статися, що, замість видихнути з полегшенням, цей світ сумуватиме за нами?» — питає Алан Вайсман, за ним — Чакрабарті, цікавлюся я.

Ми ще не потому, але вже й не до. Неонове світло довкола знахідки Каті Бучацької нагадує вікна з розсадою. Донька Каті Лесів грається, її кулак міцно тримає іграшкового дракона. Медитація на кінець світу, один з багатьох. День по день, повсякдень, живемо й виживаємо.

Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

*

Ми — шосте масове вимирання. Шукаємо порад у п’ятого і готуємося відповідати перед сьомим. Я закручую час вузлом, викопую питання до нас і до динозаврів.

«Чи страшно вам було вмирати?».

У відповідь бабуся Каті Лібкінд сповзає у море. Її сліди змиває вода.

Вигляд експозиції «Оригіналом будемо милуватися після» в Домі42 ЛКП «Львівське радіо», 2025. Фото: Роман Шишак. Надано інституцією.

Дякую Іванці Козаченко за редагування тексту — у міцному плечі і грайливій співуяві.