Роберт Лісовський. Спомини про Нарбута

«Нарбутівський Збірник» мав бути опублікований ще за життя митця, але після його смерті у 34 роки справу постійно відкладали через брак коштів і цензуру. У 1933 році його таки надрукували, однак з друкарні тираж не вийшов — всі примірники знищили, бо на той час більшість авторів були репресовані.

У 2020 році з ініціативи Сергія Білоконя видавництву РОДОВІД вдалося відтворити « Нарбутівський Збірник», доповнивши його кількома текстами — спогадами друзів і колег.

Контур публікує фрагмент спогаду Роберта Лісовського – графіка, який ілюстрував збірку поезій Павла Тичини «Соняшні кларнети» (1922). Викладав у вчительській семінарії у Львові, був професором графіки Української студії пластичного мистецтва в Празі (1929–1945). Створив емблему ОУН «Тризуб із мечем» та емблему Пласту.

Великою його заслугою було створення майстерні ґрафіки рівночасно з повстанням української Академії Мистецтв, – створення цілої школи української ґрафіки.

Нарбута окружає малий гурток учнів, одні йшли до нього просто, як до великого майстра, а інші бачили ще в ньому головно творця нового національного мистецтва й обновителя української традиції. Майстерня його мала зовсім своєрідну атмосферу і своєю незвичайною обстановкою подібна була скоріше на музей. Зі стін дивилися на нас старі портрети гетьманів та інших діячів, мініятюри, силюети Нарбута, обрамовані дивними, старинними, ажурно вирізаними з паперу рамами, в кутку стояв фортеп’ян, застелений старим українським килимом, – з другого боку дві старовинні ґданські шафи, якими так спеціяльно любувався, на поличках стояло наше старовинне гутне скло і кераміка, а посеред салі тяжкий дубовий стіл для праці, на якому певно можна було тягнути тонку, «як грань на кришталі, лінію», – це слова Нарбута. З вікон нашої майстерні підносився Софійський Собор, а недалеко, теж пару кроків від Академії, пишалася своєю красою, – як найкращий взір барокової архітектури – брама Заборовського, якою так захоплювався Нарбут. І от серед такої обстановки ждали ми його кожного ранку, поки не відчиняться двері з сусідньої кімнати його приватного помешкання і не появиться усміхнена постать любимого учителя, одягненого в темно-синій жупан і чоботи, які м’якими кроками ступали по українському килиму. На кожному кроці видно було, з якою любовію мистець улаштував кімнату, де ми працювали, і це примушувало нас всіх ставитися до цілої обстановки з великим пієтизмом.

Нарбут пориває з тою звичайною академічною рутиною, з її сухими правилами внутрішнього життя, а вносить в майстерню атмосферу легку, а до праці – серйозну, при тім строгу й сконцентровану. Він не любив багатомовних лєкцій, його незвичайні й важні вказівки примушували учня вглублятися в зміст їх, розкопувати ріжного рода матеріяли нашого минулого, студіювати й читати, щоби остаточно дати повний твір, обґрунтований на певних підставах. На задану тему залишав він учня на кілька день зовсім самого, щоб він виявив себе, а потім тільки робив коректуру і по детальнім обговоренні обставляв учня цілим стосом ріжного рода матеріялів, книжок, стародруків, рукописів і т. і., так що учень вкінці виглядав, як антикварий або учений. Таким способом провадив Нарбут своїх учнів певним шляхом, бо примушував учнів контролювати самих себе і в контакті зі старовиною аналізувати свою працю. Він вимагав від своїх учнів дисципліни в праці, а саме чистоти лінії і строгости в композиції, бо сам був найкращим прикладом досягнення могутньої техніки наслідком довгої, упертої, продуманої праці. Нарбут приносив учням ріжні зразки нашої минулої мистецької культури, зразки старої друкарської і граверської штуки, яка так багата в останніх десятиліттях 16-го і в перших 17-го століття, – ціла візантійська українська традиція, далі водяні знаки, чудові оправи книжок (цебто інтроліґаторство), бо він знав яку вагу й значіння має старовина для сучасного національного життя. Нарбут водив своїх учнів по історичних музеях, Ханенка та ін., вишукуючи всюди якісь цінні речі, в чому так ревно помагали нам покійний Щербаківський, а також Модзалевський, які всюди йшли нам назустріч, глибоко розуміючи справи мистецькі, – а раз навіть завів нас зі свічкою в руках в темні підземні (неначе катакомби) архіви Печерської Лаври – друкарської школи, де перекинув з нами цінні для ґрафіки реліквії і переглядав усі плити і різблені дошки – віками ніким не займані. Він казав своїм учням: «Не забувайте історії свого народа, і не забувайте, хто ви такі, – живіть змістом старої минувшини і її формою та будьте сполучниками її з новими проявами – з новими ідеями. Цього богатства нашого, як теми, стане вам на ціле життя».

Роберт Лісовський. Заставка, виконана в майстерні Георгія Нарбута в Києві, 1920

Нарбут не любив самоти, шукав товариства музиків, мистців, учених, влаштовував у себе ориґінальні мистецькі вечірки, на яких відновлялись наші старі звичаї, – і я був свідком, як він бавився при тому, як дитина. Часто втікав зі своєї окремої майстерні і приходив до нашого стола спільно працювати, та своєю присутністю підбадьорював своїх учнів до творчости, приносив з собою ще якийсь особливий погідний гумор, оповідаючи свої спогади. Його серйозні навіть уваги не обходилися без гумору, і цей свіжий життьовий елемент виявляється у всій його творчості, наприклад, в його проєктах карт до гри: ось козак (валет) з одним усом довгим, закрученим угору, а другим – куцим, спущеним вниз, чого, може, навіть і не помічаємо в строгості його композиції, або, наприклад, коли мені треба було робити ілюстрації на тему «Було колись на Україні», то не обходилося без таких уваг: «А ну, закрутіть йому такого вуса, щоб тричі за вухо обмотав», або «надягніть тому козакові якусь турецьку феску або турбан паші, – ясно ж, що ограбували і кепкують з ворога».

Знаменним було, що Нарбут так умів показати всю красу української старовини своїм учням, так захопити їх тим, що, наприклад, мій товариш по праці покійний Лозовський, коли приїхав з Москви до Нарбута, перейнятий духом теремного стилю, що його так непоборимо защеплювала Строгановська школа, спочатку неприхильно відносився до всього українського і відповідно висловлювався, але все таки за якийсь час завдяки Нарбутові стає одним з найревніших прихильників українського мистецтва, полишаючи накінець свої праці виключно, як твори українські, підписані не Александр Лозовскій, як раніш, а Лесь Лозовський.

Нарбут кінчить з провінціялізмом, який виявлявся в прикрасах книжки не зовсім слушними елементами, як вишивки і мережки, і модернізує книжну ґрафіку. Він зручно використовує старий матеріял, щоб ужити його як скарбницю ґрафічно декоративних мотивів. Пам’ятки старовини українського народа є для Нарбута джерелом цілої його творчости, а захоплюється він головно нашим бароком, – його багатством орнаментики, який так пишно розвинувся особливо на Україні. Він бере якийсь відомий старий мотив, перетворює його на зовсім новий, живий і в зв’язку з його походженням дає сучасний твір. Також шрифт Нарбута не новий, а це наш старий шрифт українських рукописів та стародруків, тільки Нарбут більш строго обновив, утончив його і так би мовити, одшліфував. Шрифт у творах Нарбута не є щось окреме, або доповнюючи, але творить органічну єдність з цілою композицією, або ще більше підкреслює і оживлює саму річ.

Може декому дивним здавалося б те, що так часто зустрічаємо у Нарбута латинське N, але це і є характеристична буква в давніх українських документах, яка повстала під впливом Заходу. Нарбут воскрешує наше письмо і тим подає ідею правдиво українського національного шрифту, – а рівночасно він є теж великим реформатором взагалі цілої книжки. Із свого досвіду бачив Нарбут, як часто псували не до пізнання його власні твори в процесі зреалізування проєкту, і це наштовхнуло його на те, що він звернув більшу увагу на технічну сторону, бо розумів, що праця мистця і друкаря мусить бути тісно зв’язана. І тому він починає виховувати своїх учнів не лише в чистім мистецтві, але рівночасно хоче, щоб вони пізнали весь процес оформлення книжки. Нарбут знав, що при відродженні своєї держави потрібні мистці-фаховці-свої люде і тому останній рік власне присвятив найбільше уваги на це і добився вже навіть того, що дістав відповідне помешкання, друкарські машини до свого розпорядження і почав організувати спеціяльний технічно-друкарський відділ і тим способом направив своїх учнів на властивий шлях до відродження мистецтва книги.