передмова та переклад Павла Бартусяка
corps de ballet
(передмова до українського перекладу есе Ф. С. Фіцджеральда «Надлом»)
Павло Бартусяк
Вранці Зельда з квітами для вчительки балету. По обіді приватні уроки. Дотримувалася суворої дієти. Аби зробити тіло придатним для виконання стрибків entrechat та pas de bourrée _. Учасниця балетної трупи Філадельфійського театру опери та балету. Мріє потрапити до однієї знаменитої паризької трупи. Виснажливі тренування. З вітальні прибрали меблі. Все для відпрацювання_ entrechat _. Друзі Фіцджеральда спостерігали за тренуваннями Зельди. Вона одержима._
Тимчасом Фіцджеральд млів над кожним рядком роману «Дише ніжністю ніч». Це тривало 10 років. Обіцяв редактору не пити нічого, крім води. Буцім буде тільки працювати. Авжеж, просить редактора нічого не казати Гемінґвею, бо останній, мовляв, переконав себе у тім, що «я безнадійний пияк». Урешті-решт роман опубліковано. Провал. C orps de ballet .
Фіцджеральд у своїй квартирі на вулиці Вожірар снідав з друзями. Зельда готувалася. До занять у балетній школі ще кілька годин. Головне не спізнитися. З дому вилетіла наче куля. Працювала до знемоги. Одначе її максимум – c orps de ballet _. Згодом її госпіталізували до психіатричної лікарні._ Через к ілька тижнів вона покинула клініку. Знову відвідувала балетну студію. Танцювала до повного знесилення. Відтак інша клініка. Вона зупинилася. Усвідомила свою неспроможність стати примою. Одна клініка змінювалась іншою.
Наприкінці 1935 року Фіцджеральд зненацька все покинув – Зельду в клініці, дочку в школі, квартиру в Балтіморі. Взяв найнеобхідніше і вирушив до Північної Кароліни, в містечко Гендерсонвілл. Жив цілий місяць у задрипаному готелі. Там він написав есе «Надлом». Від Фіцджеральда залишились одні уламки.
Уламки, котрі залюбки підібрав Жиль Дельоз.
У восьмому розділі «Тисячі плато» «1874 – Три новели, або “Що відбулося?”» (1874 – Trois nouvelles, ou «qu’est-ce qui s’est passé?») Дельоз і Ґватарі починають розгляд есе «Надлом» з питання: «Що відбулося?», – питання, яке постійно гризло Фіцджеральда. У чому таємниця надлому? Есе починається зі слів: «Усе життя, авжеж, – процес розвалювання…» (Of course all life is a process of breaking down…). Розгадку філософи бачать у слові o f course.
У двадцять другій серії «Логіки сенсу» «Порцеляна і вулкан» Дельоз навіть пише, що уся творчість Фіцджеральда є розкриттям цього o f course. У Фіцджеральда і Зельди було все для щастя: краса, молодість, талант, гроші… І зненацька щось відбулося. Звідки вигулькнув надлом? Насправді багато чого відбулося. Зовні й всередині. Війна, фінансовий крах, депресія, алкоголізм, мордування над чистим аркушем, виснажливі тренування у порожній вітальні тощо. Але це зовнішні надломи, вони не дали б ефекту без прослизання в глибину. Туди, де мешкає те, що Дельоз називає мовчазним надломом (fêlure silencieuse), де мешкає o f course. Цей вид надлому проявляється тільки з часом. Коли вже занадто пізно цьому зарадити. Мовчазний надлом повільно циркулює на глибині допоки його не інтенсифікують зовнішні надломи, допоки зовнішня гучність і внутрішня тиша не злиються в одному танці.
Після публікації «Надлому» Дос Пасос казав: «це твоя особиста справа». Гемінґвей: «це безсоромні відвертості», «бідолаха Фіцджеральд». Щоби ще сказати, Дельоз пропонує варіанти: «Якщо на поверхні є надлом, то як зробити так, щоби внутрішнє життя не стало джерелом розвалювання?», щоби «воно не стало цим o f course», або «як врятуватися?». Дельоз, авжеж, знущався.
Коли Фіцджеральд усвідомлював свій мовчазний надлом, він про нього писав. Відчайдушно намагався завершити «Дише ніжністю ніч». Коли Зельда усвідомлювала мовчазний надлом, вона танцювала. Відчайдушно старалася стати примою. Невже не набридає теревенити всякчас про алкоголізм Фіцджеральда чи божевілля Зельди? Вони ризикували, йшли до кінця. Їхній c orps de ballet став тільки початком. Зельда здійснила свій entrechat, але у «вальсі». Фіцджеральд наситився ніжністю ночі, але як же поталанило йому, що вона була не одна. Це були довгі, дивовижні ночі в задрипаному готелі у Гендерсонвіллі.
НАДЛОМ
(The Crack-Up)
Усе життя, авжеж, – процес розвалювання, втім удари, відповідальні за драматичний бік роботи – сильні та раптові, наносяться, чи видається так, іззовні – удари, які ти пам’ятаєш і вважаєш причиною своїх негараздів, розповідаєш про них у мить слабкості друзям, проявляються не відразу. Існує ще один тип удару, котрий виринає зсередини – його ти не відчуваєш допоки не стане надто пізно цьому зарадити, допоки остаточно не усвідомиш, що вже у певному сенсі ніколи не будеш такою ж хорошою людиною як раніше. Перший тип розвалу, виглядає на те, трапляється швидко, другий – ти майже не знаєш про нього, втім зненацька розумієш, що він реальний.
Перед тим, як продовжити цю коротку історію, дозвольте поділюся загальним спостереженням: мірилом видатного розуму є здатність одночасно утримувати дві протилежні ідеї в умі й притому зберігати здатність діяти. Необхідно, приміром, уміти бачити, що ситуація безнадійна, але все-таки мати намір її виправити. Ця філософія придалася мені на ранньому етапі дорослого життя, коли я бачив як щось нечуване, неймовірне, часто «неможливе» ставало реальним. Ти міг контролювати життя, якщо був хоч на щось годен. Життя легко припасовувалось до розуму і зусилля чи принаймні до того, що вдавалося вилучити з одного та іншого. Бути успішним літератором видавалося романтичним – так, ти ніколи не станеш таким відомим як кінозірка, втім здобута тобою слава, либонь, житиме довше; ти ніколи не здобудеш владу людини з твердими політичними чи релігійними переконаннями, втім точно будеш більш незалежним. Авжеж, ти завжди будеш не задоволеним протіканням свого професійного процесу, втім, я не проміняв би цього на щось інше.
Коли двадцяті роки добігли кінця, а мої двадцяті трішки їх випереджали, два юнацькі шкодування – я не був достатньо міцним (чи достатньо справним), щоби грати у футбол у коледжі, й мені не вдалося потрапити за океан в роки війни – звелися до дитячих мріянь про уявний героїзм, чого було цілком досить для того, щоби заснути у мить неспокою вночі. Здавалося, що великі життєві проблеми розв’язуються самі собою, але ні, – впоратися з ними було не легко, і це надто втомлювало, аби думати ще і про більш загальні проблеми.
Десять років тому життя значною мірою було для мене чимось особистим. Я мав балансувати між відчуттям марності зусиль і відчуттям необхідності боротися; переконанням у неминучості провалу і налаштованістю на «досягнення успіху» – і, ба більше, розбіжністю між тягарем минулого й великими сподіваннями на майбутнє. Якби мені вдалося зреалізувати це попри буденні негаразди – домашні, професійні, особисті – тоді моє его продовжувало би свій рух наче стріла, випущена з ніщоти до ніщоти з такою силою, що тільки гравітація врешті-решт її приземлила би.
Сімнадцять років, окрім одного в самій середині цього періоду року свідомого байдикування і перепочинку, – все відбувалося саме так, а нова рутинна робота була тільки непоганим планом на завтра. Мені жилося тяжко, дуже, втім: «До сорока дев’яти все буде гаразд», казав я. «На це я можу розраховувати. Для людини, котра жила так, як я, це все, що ти міг попросити».
— І тоді, за десять років до сорока дев’яти, я зненацька зрозумів, що передчасно надламався.
Нині людина може надломлюватися по-різному – може бути надлам в голові, тоді твою спроможність приймати рішення відберуть інші; або у тілі, коли лишається тільки підкоритися білому лікарняному світу; або ж у нервах. Вільям Сібрук в одній своїй черствій книзі розповідає з певною гордістю й кіношним фіналом про те, як він став тягарем для суспільства. До алкоголізму його привів, або ж сильно на це вплинув, колапс нервової системи. Хоч автор цих рядків не був настільки спантеличеним – на час написання протягом останніх шести місяців не смикнув і келиха пива – його нервові рефлекси все-таки здали – забагато гніву та сліз.
Ба більше, повертаючись до моїх слів про те, що життя гамселить по-різному, усвідомлення надламу не було одночасним з ударом, а прийшло з певним спізненням.
Незадовго до того я був у кабінеті одного хорошого лікаря і почув невтішний висновок. Утім я спокійно, що усвідомив тільки тепер, продовжував займатися своїми справами у місті, де тоді жив, сильно не заморочуючись, не думаючи про те, як багато ще незавершеного, чи про те, що буде з тими чи тими моїми обов’язками, як це роблять люди у книгах; я був достатньо фінансово забезпечений, і, хай там як, доволі посередньо опікувався більшістю своїх справ, навіть своїм талантом.
У мене, втім, зненацька з’явився сильний інстинкт бути на одинці. Я взагалі нікого не хотів бачити. За усе життя я бачив багато людей – я був не надто компанійським, але мав схильність ототожнювати себе, свої ідеї, свою долю з усіма тими соціальними прошарками, з якими контактував. Завжди я когось рятував або рятували мене – за один ранок я міг пережити емоції, котрі ймовірно пережив Веллінгтон біля Ватерлоо. Я жив у світі неймовірно ворожих і вельми близьких друзів, прихильників.
Утім зараз я хотів бути цілковито на одинці, тому я певним чином ізолювався від щоденних турбот.
Це не була не щаслива пора. Я поїхав, і люду поменшало. Я зрозумів, що добряче втомився. Я міг вилежуватись і був цьому радий, міг спати чи дрімати іноді двадцять годин на день, а між цим твердо намагався не думати – натомість складав переліки – складав переліки, а потім рвав їх, сотні переліків; кавалерійських офіцерів і футболістів, міст, популярних мелодій, пітчерів, щасливих часів, різних хобі, будинків, в яких жив, костюмів, які носив з часу армійської служби, пар взуття (я не рахував ні купленого у Сорренто костюма з усадкою, ні туфель, ні сорочки з комірцем, які носив роками та ніколи не одягав, адже туфлі звогчіли та зморщились, а сорочка й комірець пожовтіли та зіпсувались від крохмалю). І переліки вподобаних мною жінок, митей, коли дозволяв себе зневажати людям, які не переважали мене характером чи здібностями.
— І тоді зненацька, неочікувано, мені стало ліпше.
— І надламався буцім стара тарілка допіру почув цю новину.
Ось реальний кінець цієї історії. Що треба було з нею зробити, має лишитись у тому, що раніше називали «лоном часу». Досить сказати, що після приблизно години обіймів з подушкою на самоті, до мене почало доходити, що протягом двох останніх років моє життя розігрувало ресурси, якими я не володів, що я геть повністю заклав себе фізично й духовно. Що таке, порівняно з цим, мізерний дарунок у вигляді повернутого назад життя? Раніше ж бо я гордувався обраним напрямком, був упевнений у довгій незалежності.
До мене дійшло, що за ці два роки, аби щось вберегти – може внутрішню тишу, а може ні – я відучив себе від усього, що раніше любив – кожна дія у житті, від ранкового чищення зубів до вечері з другом, стала потугою. Я зрозумів, що вже давно не любив людей і речі, натомість я лише слідував хисткому старому вдаванню любові. Я зрозумів, що навіть моя любов до найближчих людей стала тільки спробою любити, що мої звичні стосунки – з видавцем, з продавцем тютюну, дитиною приятеля, підтримувались тільки тому, що колись я запам’ятав, що мусив це робити. Протягом усього одного місяця мені почало віддавати гіркотою від таких речей як звук радіо, реклами в журналах, скрегіт рейок, мертва заміська тиша – зневага до піддатливості, пряма (хай і прихована) сварливість до рішучості – ненависть до ночі, коли я не міг спати й ненависть до дня, адже він йшов до ночі. Я спав тепер на тому боці, де серце, бо знав: що швидше я втомлюся від цього, навіть трохи, то швидше настане блаженна година кошмару, котрий, буцім катарсис, допоможе мені краще зустріти новий день.
Утім, були певні місцини, обличчя, на які я міг дивитись. Мені, як і більшості середньозахідників, були притаманні лишень найпоширеніші расові передсуди – я завжди мав прихований потяг до гарнесеньких скандинавських блондинок, що сиділи на ґанках у Сент-Полі, втім не були достатньо фінансово забезпеченими для того, щоби бути частиною тодішньої спільноти. Вони були занадто милими, щоби вважати їх «неопереними пташенятами», і занадто швидко покинули свої угіддя, щоби зайняти своє місце під сонцем, утім я пригадую як вештався кварталами, щоб упіймати хоч один блискіт сяйливого волосся – сліпучий удар дівчини, якої ніколи не знав. Це ж бо міська, непопулярна балаканина. Вона геть відходить від того факту, що цими останніми днями я не міг витримувати вигляду кельтів, англійців, політиків, незнайомців, вірджинців, негрів (світлих чи темних), вуличних торгашів, чи роздрібних клерків, посередників загалом, усіх писак (я ретельно уникав письменників, позаяк вони можуть утривалювати проблему як ніхто) – і всіх класів як класів, а більшість з них – як членів свого класу…
Намагаючись за щось зачепитися, я вподобав собі спілкування з лікарями, дівчатками приблизно тринадцяти років і гарно вихованими хлопчаками від восьми років. З цими кількома категоріями людей я міг мати мир і щастя. Забув додати, що подобалося спілкуватись теж з чоловіками за сімдесят, подеколи за шістдесят, якщо вони виглядали бувалими. Мені подобалось обличчя Кетрін Гепберн на екрані, хай там що говорили про її претензійність, й обличчя Міріам Гопкінс, і старі друзі, якщо бачив їх лишень раз на рік і міг запам’ятати їхні примари.
Якесь воно все нелюдське і захляле, хіба ні? Ну що ж, дітлахи, це справжня ознака надламу.
Це не чарівна картина. Її неминуче тягали туди-сюди, обрамленою, демонстрували різним критикам і критикиням. Одну з них можна описати лиш як людину, чиє життя робить життя інших людей схожим на смерть – навіть цього разу коли їй дісталася незвично неприваблива роль утішниці Йова. Попри той факт, що ця історія завершилася, дозвольте мені додати нашу бесіду як своєрідний постскриптум:
«Замість того, щоби себе жаліти, послухай» – сказала вона. (Вона завжди каже «Послухай», позаяк думає під час розмови – дійсно думає). Отож вона сказала: «Послухай. Припустимо цей надлам не був у тобі – припустимо, це був надлам у Великому Каньйоні».
«Надлам у мені», сказав я героїчно.
«Послухай! Світ існує тільки у твоїх очах – у твоєму про нього уявленні». Ти можеш зробити його таким великим чи таким малим як хочеш. А ти вдаєш з себе маленького нікчемного індивіда. Їй-богу, якби я коли-небудь надламалася, то намагалася би зробити так, щоби світ надламався разом зі мною. Послухай! Світ існує тільки тому, що ти його схоплюєш, а отже, ліпше сказати, що це надламався не ти, а Великий Каньйон».
«Крихітко, цим усім Спінозою ти ще не напхалася?
«Я нічого не знаю про Спінозу. Я знаю…» – тоді вона розповіла про свої старі біди, що здавалися з розповіді болючішими, ніж мої, і як вона стикнулася з ними, відкинула та поборола.
Розповідь мене трохи зачепила, однак я людина з повільним мисленням, і, коли вона розповідала, мені спало на гадку, що з усіх природних сил, одну живість (vitality) не можна передати. В ті часи, коли життєва енергія прибувала до когось буцім безплатна річ, її намагалися розподілити – втім усякчас марно; якщо і далі змішувати метафори, то скажу, що живість ніколи не «береться». Ти або її маєш, або ні, як і здоров’я, карі очі, честь чи баритон. Я міг би попросити щось з цього в неї, акуратно запакованого і готового для домашнього приготування та засвоєння, але я ніколи не отримав би цього – хай навіть чекав би тисячу годин з бляшаним горнятком саможалю. Я міг би вийти з її дверей, тримаючи себе вельми бережно буцім надламаний посуд, і піти у світ гіркоти, де я будував дім за допомоги тих матеріалів, які там можна було знайти – і процитував для себе після того, як вийшов від неї:
«Ви – сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її?» (Матвій 5:13 [пер. І. Огієнка]).
Переклад: Павло Бартусяк
Літературна редакторка: Юлія Куліш
