з англійської переклав Дмитро Пащенко
З настанням похмурої другої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну може знадобитися доповнити геополітичні коментарі знавців та технічний аналіз військових експертів чимось значно менш звичним і, безумовно, більш загадковим із сучасної, секулярної перспективи. Я маю на увазі тепер уже повсюдні звернення до диявола в російському публічному дискурсивному полі.
Одразу ж варто зазначити, що російські ідеологи, пропагандисти та чиновники не першими в новітній історії порівнюють політичних ворогів із дияволом. Після ісламської революції 1979 року в Ірані аятола Хомейні розробив ретельно продуману сатанологію, систему класифікації різноманітних ворожих Ірану режимів з огляду на втілення ними образу диявола. Сполучені Штати проголосили “великим Сатаною” (Shaytân-e Bozorg), Радянський Союз назвали “Сатаною поменше”, а Державу Ізраїль охрестили “маленьким Сатаною”. Хоча такі терміни можна очікувати від радикально теократичного режиму, як-от Іран, вони також складали частину вокабуляру інших авторитарних політичних систем. Відомий випадок, коли, виступаючи на Генасамблеї ООН у вересні 2006 року, наступного дня після Джорджа Буша, Уго Чавес хрестячись проголосив: “Вчора сюди приходив диявол. Він прийшов сюди. Прямо сюди. І сіркою смердить досі.” Зі свого боку Джордж Буш назвав Іран, Ірак та Північну Корею “віссю зла”, виразивши політичну ворожнечу в етичних термінах, що межують із теологічними.
З 2022 року заявлені Росією цілі вторгнення в Україну постійно змінювалися, будучи неоднозначними з самого початку. Після перших закликів до демілітаризації та денацифікації сусідньої країни дискурс ставав дедалі більш релігійним: війна, яку в Росії досі не можна називати своїм ім’ям і яка відбувається під евфемізмом “спеціальної воєнної операції”, була оголошена “священною битвою” на вищих урядових рівнях. Хоч як абсурдно це звучить, священна спеціальна воєнна операція є гарним вираженням фактичної безглуздості всієї кампанії, що принесла страждання та смерть сотням тисяч людей. Тепер же Владімір Путін та Дмітрій Медведєв, патріарх РПЦ Кіріл та дедалі більше російських телепропагандистів перекваліфікували війну як “битву проти Сатани”, ба навіть у піснях.
Приміром, у січні 2024 року в Москві на офіційному концерті, присвяченому сторіччю з дня смерті Леніна, Ян Осін виконав пісню М. Лазарєва “Вставай, страна!”, яка містила рядки: “На смертный бой вставай, страна / Пред нами Сатана!” У цій же пісні Росію охрестили “святою силою” і запевнили – “твій Бог завжди з тобою”. Офіційне інформаційне агентство “РИА Новости” публікує статті на кшталт графоманії Кіріла Стрельнікова під назвою “Для перемоги над Росією Захід закликав на допомогу диявола”. Мало що в цьому тексті виправдовує таку назву, окрім розлогої цитати тезки автора, патріарха Кіріла, який трактує спеціальну воєнну операцію як “метафізичну боротьбу”. “Ми маємо пам’ятати”, – додає голова РПЦ, – “що нинішня наша битва не проти крові і плоті, але проти світоправителів темряви цього століття, проти піднебесних духів злоби”. В іншому місці він висловлюється більш відверто, проповідуючи: “Навчені сьогоднішнім словом Божим, ми повинні захищати свій внутрішній суверенітет від поневолення дияволом”.
Один із головних ідеологів путінського режиму Алєксандр Дугін спробував пов’язати Володимира Зеленського з дияволом через дрімучу середньовічну систему вірувань. Пригадуючи, що Зеленський починав свою кар’єру як актор та гуморист, Дугін заявив: “У середні віки актори вважалися «слугами диявола»”. Його висновок? “Гумор потрібно зупинити”. Хоча він іноді черпає натхнення з праць німецького юриста та політичного філософа XX століття Карла Шмітта, Дугін не зацікавлений у шміттівському аналізі політичної теології, а саме в тому, що секулярні політичні категорії, наприклад суверенітет, імовірно беруть свій початок у теологічних концепціях. Натомість він прагне запровадити теологічну політику в дусі іранського режиму, близького союзника путінської Росії. Посилання на диявола є частиною цього переходу, що прагне досягнути точки кипіння політичного протистояння шляхом прямої політизації релігійних представлень. Але найцікавіший аспект його коментаря пов’язаний із аспектом гумору.
У психоаналітичних термінах, гумор – це один із “королівських шляхів” доступу до несвідомого, поряд зі снами, обмовками та іншими “психопатологіями повсякденного життя”. Те, що зазвичай репресується, проглядає крізь жарти, особливо там, де витіснення має не лише психологічний, але й політичний характер: у авторитарних і тоталітарних режимах гумор є одним із небагатьох відносно терпимих засобів вираження накопиченого невдоволення. Нарікаючи на гумор та “гумористів”, Дугін насправді виступає проти несвідомого. Згадування диявола парадоксальним чином стають більш зрозумілими в цьому контексті.
Праця Фрейда “Поза принципом задоволення” 1920 року показує, що диявол або “демонічна сила” є уособленням самого несвідомого. Боротьба з дияволом – це умовна боротьба з несвідомими імпульсами та бажаннями; це моє протистояння між собою і мною, ніби між іншим і мною. У цьому ключі загадковий заклик патріарха Кирила “захищати свій внутрішній суверенітет від поневолення дияволом” стає досить прозорим: “внутрішній суверенітет” є повним егоїчним контролем, або самоконтролем, на відміну від “поневолення дияволом”, що означає виконання доручень несвідомого. Диявол – це відринутий аспект самого себе, найглибших частин власного психічного складу, який потім виходить назовні і проєктується на ненависного іншого. І ця проєкція, клінічним випадком якої є російська влада, поширюється не тільки на українського або західного іншого, але й на окремих осіб і цілі групи всередині російського суспільства, наприклад, нещодавно вбитого опозиційного лідера Олексія Навального та представників ЛГБТК+.
Уже протягом багатьох років путінський режим криміналізує кожного, хто практикує “нетрадиційні” сексуальні відносини, патологізує транс-персон і клеймить представників ЛГБТК+ “посланцями Сатани”. Ще задовго до повномасштабного вторгнення в Україну голова Чеченської республіки Рамзан Кадиров заявляв, що геї – це “нелюди”, “шайтани”, що мають бути виселені з регіону, “щоб очистити нашу кров”. Наразі ці геноцидні погляди отримали в Росії найширшу платформу. Хоча асоціювання будь-кого за межами гетеросексуальної норми із “загниваючим Заходом” було поширеною практикою в Радянському Союзі, де десятиліттями гомосексуальність була криміналізована, приписування сатанізму сексуальним меншинам там відносно нове. Це частина війни з несвідомим, із бажанням, разом з усіма і усім, що пов’язано з цими аспектами психічного життя.
Було б легко відкинути російські “диявольські розмови” як звичайні хитрощі, довільне виправдання неспровокованого вторгнення в Україну та придушення внутрішніх політичних опонентів. Втім, постійні згадування диявола є симптомами того, що відбувається в російській внутрішній та зовнішній політиці одночасно: найсуворіші репресії, часто відкрито зіставлювані зі сталінськими репресіями 1930-х років, але насправді більш схожі на вогнища Інквізиції, набирають обертів вздовж політичної, культурної та психологічної осей. Суворість цих утисків навряд чи можна недооцінити, бачачи, що вони спрямовані на придушення навіть непрямих каналів поширення заборонених матеріалів, як-от гумор. Несвідоме як явище вважається тут нечистим, а “повна перемога”, якої бажає собі режим, тягне за собою зачистку несвідомого в цілому, прямо як у Франції Робесп’єра “розбещення людського духу” матеріальним у цілому мало засуджуватися.
Парадоксально вдаючи з себе останній бастіон справжньої Європи, слідуючи дугінській доктрині євразійства, Росія бачить себе задіяною в одному проєкті зі старим європейським Просвітництвом, проте не в ім’я чистого розуму, а під егідою особливої російської духовності, або “русского мира”. Радикально секулярна гілка просвітницької раціональності та глибоко теологічні звернення до божественної істини об’єднані спільною безкомпромісною боротьбою проти несвідомого та неясного, підкріпленою вимогами абсолютної прозорості чи відповідності психо-політичному ідеалу. Старий гностицизм червоною ниткою проходить крізь обидві ці максималістські позиції, надаючи першість чистому духу над матерією.
Один із наслідків тих найвищих тонів, яких “диявольські розмови” досягають у Росії, пов’язаний із фреймінгом війни в Україні – фреймінгом, характерним для обох сторін. Коли нинішня війна представляється як боротьба світла проти темряви або як конфлікт добра з абсолютним злом, вона моралізується, теологізується, стає гностичною (і якоюсь мірою голівудською). Ці фреймінги війни дійсно можуть володіти певною мотиваційною силою, але зрештою і часто без свого відома вони підписуються під програмою зачистки несвідомого, якою симптоматично відмічена сучасна російська політика. Україна і справді опинилася між дияволом і глибоким синім морем, як мовиться у приказці, але потреби дивитися на цю ситуацію крізь призму теологічної політики немає. Насамперед тому, що в останній битві з несвідомим не буває переможців.
