з французької переклала Діана Скрипка
Вічність шедеврів не вириває їх із часу.
Неусвідомлена та примхлива сучасність шукає свою причину і підґрунтя у творах минулого, які, попри завершеність, змінюють у такий спосіб свій сенс, оновлюються і живуть. Прустові, який більше не належить сьогоденню, бо вже здатний його спрямовувати, судилося зазнати незліченних перероджень.
Ким він був для читачів міжвоєнного періоду — близько 1933 року, — спокушених героїчною, діяльною та рідною літературою, які починали про нього забувати? Майстром диференційного обчислення душ, психологом нескінченно тонких її відтінків, чарівником невимовних ритмів; тим, хто віднаходить і відтворює — чудом слова — втрачені в розпорошеності моментів світ і час. Суперник Фройда і Бергсона — а це вже вважалося канонізацією — він ставив перед критиками марні питання про впливи. Просочена липовим чаєм мадленка вже наповнювала своїм ароматом пил підручників і служила духовним напуттям для школярів, які вирушали в подорож у невідомість випускних іспитів.
Пруст також був соціологом, новим Сен-Сімоном для аристократії без Версалю, аналітиком дорогоцінного і штучного світу, застиглого в історії, завислого у сфері умовностей, конкретніших за саму реальність. І — що дивовижно — він залучав мешканців цього світу самими своїми абстракціями у ті драматичні та глибокі ситуації, які ставили під питання людяність людини у письменників на кшталт Шекспіра чи Достоєвського.
Ми теж так його сприймаємо. Але скрупульозність аналізу, яка колись нас вражала, більше не має, на наш погляд, самостійної цінності; і «пояснення», які у творах Пруст часто додає до аналізу, не завжди нас переконують. Слова Сартра 1938 року, безсумнівно, стосуються цих «теорій» і міркувань щодо механізму душі, якими рясніє твір «У пошуках утраченого часу». Сартр пише: «Психологія Пруста? Це навіть не психологія Бергсона, а психологія Рібо[1]». Цей суворий осуд, у всякому разі, свідчить про зневагу, якої зазнала одна зі сторін прустівської творчості для покоління, що ним живилося.
Зневага, яка повертає до суті. Теорія вченого і філософа стосується, безперечно, об’єкта, який є її темою. Теорія поета — як усе, що він висловлює — містить у собі неоднозначність, оскільки йдеться не про вираження об’єкта, а про його створення. Як образи та символи, міркування покликане створювати певний ритм, у якому магічно з’являється розшукувана реальність. Стверджені істини або хиби не мають самостійної цінності. Це чари і заклинання. Розпізнати у психології Пруста механізми емпіричної психології означає не зруйнувати, а навпаки — дозволити проявитися чарівності його твору, для якої теорія є лише засобом.
Очевидно, що ця неоднозначність є тим світлом, що розлите Прустовою поезією. Контури подій, особистостей, речей — попри точність деталей та рельєфність характерів і типів — залишаються цілковито невизначеними. Ми так і не дізнаємося остаточно, що саме сталося у цьому світі, історично й географічно визначеному, навіть попри те, що він є нашим. Це світ, що ніколи не є остаточним, і де реалізація не жертвує можливостями. Ці можливості поспішають до дверей буття і, як привид Банко, влаштовуються на королівському місці.
Теодор Шассеріо. (1819–1856), Привид Банко, 1855
Як думки супроводжують «приховані думки», так дії супроводжують «приховані дії» з неочікуваними намірами, а речі — «приховані речі» в несподіваних перспективах і вимірах. У цьому і полягає справжня інтеріорізація прустівського світу. Вона не постає внаслідок суб’єктивного бачення реальності, ні навіть внутрішніх координат, до яких, нехтуючи всіма об’єктивними орієнтирами, відносять події, які, здається, з’являються нізвідки. Справжня інтеріоризація прустівського світу не постає внаслідок метафізичного підґрунтя, яке могло б інтуїтивно вгадуватися за алегоричними, символічними або загадковими видимостями. Вона постає крізь саму структуру видимостей, що є водночас тим, чим вони є, та нескінченністю того, що вони виключають. Так само й душа, яка в усесвіті, де можна формулювати закони і робити вибори, вічно повертається до стану «беззаконника», до можливості суміщати протилежності, до скасування самого вибору. Цікаво зауважити, якою мірою моральна нейтральність Пруста вводить у його всесвіт найшаленішу свободу, наділяє визначені предмети та істоти сяйвом можливостей, які визначення не змогло загасити. Видається, що моральні правила навіть суворіше, ніж природні закони, виключають феєрію світу — і що магія, наче фантастичний шабаш, починається там, де завершується етика. Метаморфози й розвиток персонажів — геть неправдоподібні — виявляються найприроднішими у світі, що повернувся до Содому й Гоморри; взаємозв’язки виникають між поняттями, які на позір суперечать одне одному. Усе до запаморочення можливо.
Такий рух визначеної реальності, яка тікає від свого визначення, — це таємниця, що пронизує прустівську реальність, таємниця, яка не має нічого загадкового. Вона не продовжує світ аж до невидимого. Сила буття бути чимось незрівнянно більшим за те, чим воно є, не полягає ані в якійсь функції символу, яку воно, здавалося б, виконує, ані в динамізмі, який нібито спричиняє його становлення. Однак ця сила міститься у своєму нескінченому сяйві, що розгортається в роздумах. Реальність отримує незлічену кількість відблисків цього сяйва. Вона успадковує від них усю свою гостроту. Радість, біль, емоції у Пруста ніколи не є фактами, що мають власну цінність. «Я» вже відділене від свого стану, у найглибшій інтимності, в якій воно зазвичай зберігає єдність із ним, як занурена у воду палиця здається зламаною, хоч і залишається цілою. Духовне зусилля рухається у вимірі, де «Я» мусить прийняти те, що, здавалося б, так природно йому вже належить. Справжня емоція у Пруста — це завжди емоція емоції. Перша передає другій увесь свій жар і водночас усе своє занепокоєння. Попри принцип Лашельє, який відрізняє біль, що справді відчувається, від роздумів про біль, що є лише істинними чи хибними, роздуми Пруста, зумовлені розривом між «Я» та станом «Я», унаслідок певного заломлення, наголошують саме на внутрішньому житті. Усе відбувається, неначе інше «Я» постійно супроводжує наше «Я» у незрівнянній дружбі, але й водночас у холодній чужості, яку життя прагне подолати. Таємниця у Пруста — це таємниця іншого.
Звідси неповторність і безпрецедентність творів Пруста в літературі. Його аналіз, навіть коли він нагадує Рібо — а це стається нечасто, попри слова Сартра, — розкриває лише цю чужість «Я» для «Я», яка виступає рушійною силою душі. Розріджена атмосфера, в якій звершуються події, справляє враження аристократизму навіть тоді, коли йдеться про найбуденніші аспекти реальності, і наповнює прості слова, як-от «я страждав» чи «я насолоджувався» нематеріальним звучанням, сповненим шляхетності рідкісного та цінного соціального зв’язку. Важливим є не внутрішня подія, а те, як «Я» її сприймає, як ця подія його перетворює, неначе «Я» зустрічається із нею в комусь іншому. Саме спосіб сприйняття події становить саму подію. До того ж психічне життя піддається неповторним хвилюванням. За рушіями душі — тремтіння, завдяки якому «Я» схоплює самого себе, у цьому тремтінні виникає внутрішній діалог з іншим — душа душі.
У цьому сенсі Пруст — поет соціального, а не живописець звичаїв. Емоція, викликана роздумами про емоцію, повністю перебуває всередині цих роздумів. Місця й предмети урухомлюють її через інших: через Альбертіну, його бабусю, його минуле «Я». Знання того, що робить Альбертіна, і того, що або кого вона бачить, не є цікавим як власне знання. Втім, воно є нескінченно захопливим внаслідок своєї фундаментальної чужості в Альбертіні, цієї чужості, яка вислизає від знання.
Історія ув’язненої та зниклої Альбертіни, у яку пірнає розлогий твір Пруста, і всі ці пошуки заплутаними стежками «Втраченого часу» — це розповідь про виникнення внутрішнього життя з невгамовної допитливості щодо іншості іншого, яка є одночасно порожньою і невичерпною. Реальність Альбертіни — це її розчинення у самому полоні, реальність, зроблена з небуття. Ув’язнена, хоча вже зникла, та зникла, хоч досі перебуває в ув’язненні, попри найсуворіший нагляд, вона має в собі простір внутрішнього усамітнення. Об’єктивні дані щодо неї, які Пруст зможе зібрати по її смерті, не розвіють сумнів, що її огортав, коли брехня маскувала її втечі. Коли її більше немає, щоб захистити свою відсутність, коли свідчень, що не лишають місця сумніву, більш ніж достатньо, цей сумнів нікуди не зникає. Небуття Альбертіни виявляє її тотальну іншість. Смерть є завжди смертю іншого, всупереч сучасній філософії, зосередженій на самотньої смерті «Я». Тільки смерть іншого розташовується на перехрестях пошуку втраченого часу. Та повсякденна смерть іншого, який замикається у собі, та смерть, яка трапляється щомиті, не занурює істот у непередавану самотність. Навпаки, саме вона живить любов. Це Ерос у своїй онтологічній чистоті, що не вимагає участі третього елементу: смаків, спільних інтересів, спорідненості душ. Це прямо стосується того, що самé віддається і при цьому себе заперечує, іншого у його чистій формі, таємниці.
Тема самотності, сутнісної непередаваності особи, постає перед модерною думкою та літературою як фундаментальна перешкода, з якою зіштовхується порив до всесвітнього братерства. Пафос соціалізму розбивається об вічну Бастилію, де кожен залишається власним полоненим і де знов опиняється, коли святкування скінчується, ліхтарі гаснуть і натовп розходиться. Відчай неможливості спілкування, що наповнює, скажімо, «Самотності» Естоньє[2] — доволі несправедливо забутий твір, — позначає межу всякої жалості, щедрості та любові. Колективізм загалом розділяє цей самий відчай. Він відшукує зовнішній щодо осіб термін, в якому кожна особа братиме участь від свого імені, для того щоби злитися в одній спільноті, неможливій як зустріч віч-на-віч. Ідеал, колективне уявлення, спільний ворог об’єднують осіб, які не можуть торкнутися одне одного, які не можуть терпіти одне одного.
Проте якщо спілкування позначене провалом і неавтентичністю, то це тому, що ми шукаємо в ньому злиття. Ми відштовхуємося від ідеї, що дуальність повинна перетворитися на єдність, що соціальні відносини мають завершитися єднанням. Це останні залишки концепції, яка ототожнює буття зі знанням, тобто, з подією, через яку множинність реальності зрештою зводиться до одного єдиного буття і де чудом ясності все, що я зустрічаю, існує як те, що походить від мене. Це останні залишки ідеалізму. Провал спілкування є провалом пізнання. Не те, щоби успіх пізнання дійсно скасував би сусідство, близькість іншого. Близькість, що аж ніяк не означає «менш ніж тотожність», навпаки, відкриває горизонти соціального існування, вивільняє весь надлишок нашого досвіду дружби, любові, вносить до визначеності нашого тотожного існування всі можливості невизначеності.
Марсель не любив Альбертіну, якщо любов є злиттям з іншим, захопленням досконалостями іншої істоти чи спокоєм володіння. Завтра він розійдеться з дівчиною, яка йому набридла, і нарешті вирушить у давно заплановану подорож. Любовну розповідь Марселя супроводжують зізнання, які, здається, мають на меті поставити під сумнів саму ґрунтовність цього кохання. Але саме ця нелюбов і є любов’ю — боротьбою з недосяжним: з володінням, з цією відсутністю Альбертіни — її присутністю.
Отже, тема самотності у Пруста набуває нового сенсу. Вона виявляється в його поверненні до спілкування. Його відчай є невичерпним джерелом надій. Це парадоксальна концепція для цивілізації, яка, попри досягнутий прогрес із часів Елеатів, вбачає в єдності апофеоз буття. Але найглибше повчання Пруста — якщо поезія взагалі може містити повчання — полягає в тому, щоби вписати реальне у стосунок із тим, що назавжди лишається іншим, з іншим як із відсутністю і таємницею; щоби віднайти його в самій інтимності «Я», щоби покласти початок діалектиці, яка остаточно відкине Парменіда.
[1] Теофіль Арман Рібо — французький психолог, педагог, член Французької академії, один із засновників наукової психології у Франції. Рібо запровадив суворі та натуралістичні підходи до вивчення людської психіки.
[2] «Самотності» («Solitudes») — збірка новел, опублікована 1917 року Едуаром Естоньє (1862-1942). Французький письменник, відомий своїми інтроспективними дослідженнями внутрішнього життя та людських емоцій. Ця збірка складається із трьох оповідань, що досліджують різні аспекти людської самотності: емоційної, соціальної та екзистенційної.
