У Міжнародному центрі діалогу в Красногруді відбувся четвертий симпозіум «Читаючи іншого: Мілош, Достоєвський, Вейль, Шестов». У межах події відбулася низка дискусій, які провадили Кшиштоф Чижевський, Марсі Шор, Ярослав Грицак та Тімоті Снайдер. Після завершення наш редактор Олег Гринчук в дружній розмові з Кшиштофом Чижевським підвів підсумки симпозіуму.
Хотів би почати від узагальнення Льва Шестова, що всі метафізичні системи починаються зі свободи чи радше роздумів про свободу та, додам від себе, про буття, Бога, а закінчуються необхідністю, якимсь набором правил, домовленістю. Часто свободу врешті – свідомо чи ні – замінюють необхідністю. Приміром, коли релігійну традицію називають Богом. Або керуючись колись модною думкою – якщо не віриш у владу короля, то не віриш в Бога, якщо сумніваєшся у словах єпископа, значить, не розумієш, що хоче нам сказати Бог. Або вже зовсім актуально – якщо береш під сумнів менеджмент культури з його практиками, то не розумієш культури. І мене цікавить, як ти трактуєш цей перехід від свободи до необхідності діяти, адже, зрештою, діяти маємо, і не кожна дія, не кожна необхідність є поганою. Чи можеш відповісти на це, пам’ятаючи про Сімону Вейль, яка товаришила нам під час бесід.
Почну з того, що Шестов і Вейль розуміють необхідність по-різному. Шестов розглядає необхідність діяти, наче накинутий людям одвічний закон, який вони повинні автоматично прийняти, адже так наказує розум і традиція. На його думку, це поневолення. Адже, як він вважав, людина повинна мати право ставити питання і підважувати одвічні цінності. За Шестовим, приймаючи щось автоматично, без рефлексій, отримуєш якусь напівживу або мертву думку. Деколи цю “традиційну” думку не варто відкидати, якщо є нагода оживити її, проінтерпретувати заново. І тут можемо розпочинати розмову про Сімону Вейль – людину, яка пробуджує мислення, відкриває по-новому те, що, здавалось би, вже непорушне, закам’яніле. Шестов і Вейль – бунтівники, але його бунт – це крик, що розхитує системи. Він всіляко обстоював право людини кричати. Кричати, коли боляче. Не приховувати цього, не вбивати в собі правди болю – кричати, як Йов, щоб це почув Творець. Цей крик не слід направляти на тих, хто намагається тебе раціонально заспокоїти. Цього Йов не сприймає. Його крик спрямований безпосередньо до Бога, і так починаєтсья його розмова з Творцем. А вже у розмові незгода миритися з болем виливається у питання, на які розум, наука і люди не дають відповіді. Гадаю, це саме та свобода, яку Шестов показує людині. Анархістську й бунтівну. Натомість у Сімони Вейль крик стає послухом. Біль існує, він з тобою, це та скінченність, яку неможливо перемогти, це як сила тяжіння – людські благання її не здолають. Але послух відкидає гординю і, відповідно, прагнення більшого комфорту для себе, спокою, компромісу – всі ці речі насправді не заспокоюють. Тому Вейль, незважаючи на все, діє, працює, приймає свою долю й віднаходить повне, творче життя. Вона обирає працю з людьми, в якій відкриває своє покликання й необхідність. Саме тому вона йде до робітників на фабрику, разом з ними вона здобуває внутрішню силу. Часто ми зустрічаємо образ Сімони Вейль як зварйованої інтелектуалки, ще й до того хворобливої, яка ходить працювати на фабрику Рено. Дехто каже, що у такій її поставі є щось мазохістське.
З владикою Борисом Гудзяком
Йдучи на фабрику, Вейль намагалася переосмислити працю, але в який спосіб?
Для неї праця мала великий сенс. Її цікавила структура праці, вона писала пропозиції, як можна покращити фабричні умови праці, зробити їх більш людськими. Зрештою, на фабриках вона викладала робітникам Платона та Упанішади. В такий спосіб Вейль доносила думку, що в праці є щось духовне, що людина в сучасному світі позбавлена коріння, а ціль людської праці звелася виключно до зиску, коли людина працює тільки, щоб спродукувати авто, а єдиним сенсом такої праці є продаж товару. Вейль бунтувала проти цього і вважала, що власне на цьому тримається капіталізм. Вона була переконана, що праця робить людину вільною не тоді, коли опирається на зиску, а коли приносить духовну сатисфакцію. Праця як накинута нам необхідність поневолює людину – адже треба якось жити, заробляти гроші. Але не треба покладатися і на марксизм, який колись у майбутньому звільнить людину від праці, бо ж без праці людина здеградує. Вейль вірила, що потрібно повернути праці те, що та втратила, що існувало в старих культурах, коли праця була чимось святим, була пов’язана з ритуалом, була частиною релігійного життя. Пригадуєш, ми якось розмовляли з тобою про свято, коли культура і праця єднаються, і людина мусить наробитися для свого свята. Власне це є проблемою сучасних фестивалів – організатори наймають зірок, які мають робити свято людям, – й відвідувачі не сповнюються відчуттям, що вони доєдналися до творення спільного дійства.
Натомість Шестов ніколи не годився на поставу аmor fati – прийняття долі, необхідності. Він завжди бунтувався.
Ти описуєш два різні досвіди – крик і покору. Я розумію тут покору також як прагнення до спільноти, адже Вейль йшла до людей і хотіла бути з ними. Але повернімося до Шестова. Після твоїх слів про крик мені спала на думку певна антитеза до спільноти – відчуження від неї і, як наслідок, крик-та-розмова до Бога, але не до людей. Тобто свідоме чи несвідоме зречення спільноти. В Братах Карамазових один з героїв мав власне ту проблему, що не зрікався Бога, але не міг прийняти світ, що його створив Бог. І моє питання про людей, які не погодилися бути частиною спільноти – зреклися її. Чи бачиш якусь цінність, можливо, і для самих спільнот – мати поряд з собою таких людей? Гадаю, Шестов відкидає світ, в якому немає Бога з Книги Буття, Того, Хто каже людині – не будеш споживати з дерева знання, адже зможеш розрізняти добро і зло, а значить, станеш смертною. На думку Шестова, дії змія стали основою для європейської філософії (починаючи з греків), яка концентрується на пізнанні. Первородний гріх – в тому, що ми зірвали плід з дерева пізнання, і для Шестова очевидно, що в такий спосіб ми підпорядкували нашу культуру розумові, і саме проти цього він бунтує в ім’я дерева життя. Тому для нього був важливий Достоєвський як автор оповідання «Сон смішної людини» (Сон смешного человека), де сон був прикладом платонівської анамнези – способом, в який людина може пригадати собі стан до гріха. Для Шестова Книга Буття – це книга, що пам’ятає догріховний стан, а значить, її не могли написати пастухи, її передав сам Господь. Достоєвський описує людей, які не потребували науки, аби жити. І Шестов на цьому акцентує – в раю людина не мала науки, але знала, як жити. Бо, як думав Шестов, люди мали таку мудрість, яка не була пов’язана з пізнанням.
Чи правильно я розумію – тобі йдеться про пригадування, а не відкриття? Якщо глянути на наше життя через метафору печери Платона, то пригадування того, що було колись, може стати шляхом, який виводить з печери. Не відкриття нового, чого ніколи не існувало, а пригадування нашого досвіду може вивести нас назовні. В цьому контексті я маю на увазі традицію, яка говорить про Боголюдину, тобто про Бога, який став людиною і який є частиною дерева життя, і є протиставленням людинобогові – тій людині, яку, на думку Достоєвського, створила культура Просвітництва. Мілош в книзі «Земля Ульро» власне аналізує традиції Блейка, Сведенборґа, Міцкевича, Достоєвського й атакує Просвітництво за те, що воно з людини творить бога. Наче людина може запанувати над природою, наче наука може панувати над світом, наче можливо віднайти всі відповіді щодо майбутнього, і ми знайдемо шлях безперервного прогресу. Власне в такий спосіб діє розум й наука. Згадані мною герої Мілоша, і Шестов був одним з них, поставили прогрес під сумнів – цю утопічну просвітницьку віру, що завдяки науці нас очікує безграничний розвиток, з кожним поколінням дедалі стрімкіший. Але сьогодні маємо все більше доказів, що «прогрес» нищить нашу планету, нищить екологію, духовність – зрештою, ми вже бачимо драматичні наслідки. Власне тому згадані автори виглядають дуже сучасними. І сьогодні ми знову ставимо питання – якщо не раціональний прогрес, то якою повинна бути альтернатива? Чи втратили ми щось в нашій дорозі? І Шестов, і Вейль вчать нас: навіть якщо ми щось втратили, ми можемо це пригадати.
З Арво П’яртом
Якщо вже говоримо про просвітницький розум, чи міг би ти окреслити його місце на відрізку, який ми на початку означили як дорогу від свободи до необхідності. Можливо, слід розум усвідомити як один з наших інструментів? Так сталося, що розум і є нашим інструментом, і, йдучи вслід за філософією Сімони Вейль, можемо сказати: візьми те, що маєш, і використай для перемін. Неможливо відкинути розум, зрештою, це дуже небезпечно. На думку Шестова, Бог Старого Завіту є непередбачуваний, капризний, ірраціональний. Для Шестова все це є позитивною силою, яка нищить встановлені кордони, творить інший порядок, відмінний від того, що намагається встановити собі людина. Привести такого Бога до публічного життя це те саме, що принести хаос – це може виявитися нищівним. Але не варто бути наївним – яблуко було зірване, і немає чого тікати від того, ким ми є, до якогось стану, що передував гріху, – це би було великим фальшем…
Візьми те, що маєш, і не тікай від світу – так би могла звучати теперішня необхідність? Мілош і Вейль не втікають від світу. Вейль мала містичний досвід, і для мене є дуже важливим, що її містичне втаємничення трапилося серед людей. Вона потребує людей, отого португальського селища, рибаків, меси у бенедиктинському монастирі. Вейль прагне приязні і людей – тих, які діляться з нею метафізичною поезією Джорджа Герберта…
Модерна свята? Якщо мислити Вейль як модерну святу, то не тією, яка втікає до печери чи в монастир, – тікає від суспільства. Навпаки – вона вважала, що 20-те століття потребує іншого типу святості і що святими будуть ті, хто розмовлятиме з невіруючими. У постпросвітницькому, розчаклованому, як це окреслив Вебер, світі – дорога святості і релігійного життя, на думку Вейль, полягає не в тому, щоб замкнутися у світі тих, хто вірує, а навпаки – йти до невіруючих й приймати їхній досвід.
Приймати досвід невіруючих? Якщо хтось не має дару віри, як Ґомбрович, наприклад, і каже про це відкрито і чесно та творить свою vita activa на етиці чи моралі – то це є вкрай важливо і вимагає поваги. Це також дозволяє не називати Богом те, що є легкодоступним, кічовим, – те все, що пропонується дешевою релігійністю. Це дає відвагу відмовитися від неправдивої духовності, якої повно у сучасному світі. Можливо, так ти стаєш ближчим до Бога, аніж той, хто вважає себе віруючим і ходить на месу кожного дня. Бо в зустрічі з Богом йдеться про щось зовсім інше – про те, щоб перемогти самого себе, про трансценденцію, яка є в тобі. Перемога над собою також означає, що ти ідеш до іншого і стараєшся з ним розмовляти, бо ви є частинами одного світу. Ти питав про місце розуму (для Левінаса розум не знає множини) – розуму йдеться про те, щоб рано чи пізно інший мислив так, як він. Звісно, розум шанує різноманіття, але у ньому присутні асиміляційні тенденції – він використовує всю свою силу, все своє пізнання для творення вічних законів та принципів — для того, щоб все поверталося до однорідності. І важливо відкрити його на іншого, а з цим розум має проблеми, адже завжди буде хтось, хто залишається іншим.
Чи не здається тобі, що обставини й контекст часто мають значний вплив на відкриття іншого, врешті-решт час та простір часто мають вкрай важливий, хоча і не вирішальний ефект на наше сприйняття іншого? Коли я вперше читав тексти Шестова під час воєнного стану, для мене було важливим зламати тоталітаризм, в якому ми були, – зламати заради індивідуальної свободи, заради свого «я», яке не повинно бути поневоленим. Але діяльність на Пограниччі навчила мене, що замало індивідуальної свободи, що новий тоталітаризм, який нам загрожує, ми не подолаємо самим тільки «я». Наше «я» має бути відкритим на іншого – як у випадку з Сімоною Вейль, коли той Інший радикально й у містичний спосіб з’явився у її житті. Цей досвід збудив її, і пам’ять про нього не дозволяє йти на жоден компроміс, його неможливо інструменталізувати. Вейль затрималася на порозі християнської віри. Для її приятеля домініканського монаха Перрена видавалося нормальним, що після епіфанії і зустрічі з Ісусом Вейль має охреститися. Мусить стати християнкою. Натомість для Вейль цей досвід означав щось зовсім інше – вона, будучи вірною Ісусу, не приймає хрещення й вирішує затриматися на порозі відкритості на іншість – вирішує терпеливо боронити цей коридор. Вона боролася за те, щоб існувати на межі – а для цього потрібно дуже багато зусиль, щоб не дати жодній зі сторін повністю заволодіти тобою. Для неї це означало бути не тільки єврейкою, бути не тільки жінкою, не тільки належити до партії, але стояти на порозі – місці зустрічі з іншим. Вона відкриває простір, який я називаю простір пустої кімнати. Тобто місця, яке є вільним і не належить нікому. Ефектом містичного досвіду Сімони Вейль було те, що вона стала на сторожі пустого простору. Це дуже красивий вчинок – вона наче охороняє те, що нікому не належить. Звісно, це вимагає праці, вимагає поваги до всіх сторін і розуміння, що є різні погляди, що люди відчувають власну приналежність до різних нарацій.
А значить, можемо помістити Сімону Вейль на межі. Межовий стан буває небезпечним, бо вимагає, як ти вже сказав, великої праці над собою і розуміння свого місця задля того, щоб не зайняти жодну зі сторін. Мені пригадався опис таких станів у Чеслава Мілоша – пам’ятаєш його вірш «Або-або» (Albo-albo), де він описує досвід християнської віри і водночас стан безвір’я?.. ..так, у Мілоша є «Або-або», але я би це радше розумів як «і те, і те». В «Теологічному трактаті» ( Traktat Teologiczny) він пише про себе: «в один день я вірю, а в інший – ні». Він так і не став на стороні абсолютної віри, для нього світ перебував під владою Диявола, але разом з тим було те, що заперечувало владу Антихриста. Один досвід нам описує ситуацію, коли, попри будь-які благання, ти стоїш насупроти стіни й усвідомлюєш земну скінченність, яку неможливо подолати і яка працює як сила тяжіння, але з іншого боку, є щось, що існує, щось іншого порядку – воно також є справжнім досвідом Мілоша. Це досвід епіфанії – доторк до того, що існує і є абсолютно нераціональним – те, що годі пояснити. Ми, звісно, можемо розуміти, що епіфанія – це щось світле, позитивне, щасливе, але насправді епіфанія робить тебе іншим. Якщо ти маєш такий досвід, то носиш стигмат доторку іншого світу. З цим дуже важко віднайти себе в умовах нормального життя – тут ти стоїш на межі божевілля, іншості, стаєш юродивим. І це може приносити труднощі, адже заважає спокійному життю. Тому часто з нами стається так, що ми забуваємо про той короткий час епіфанії, забуваємо саме ті сни, все це посувається на маргінес. Мілош описує в «Землі Ульро», як він закопав скриню з тим скарбом – він не знав, що з ним зробити, адже це не дозволяло йому нормально жити. Вейль та Мілош відчували відповідальність за голос, який промовив до них, відчували, що мусять бути вірними цьому голосу. Навіть якщо весь світ буде сміятися з тебе. Я знаю багатьох, хто після прочитання «Теологічного трактату» брався за голову і говорив, що Мілош є таким поважним поетом, а пише дитячі бздури: «якийсь Сведенборґ та інші нісенітниці», казав про «Трактат» Тадеуш Ружевич. Але факт прийняття своєї долі є прийняттям епіфанії. Тоді ти приймаєш блискавку, що вдарила в тебе. В Шестова є образ людини, яка замість того, щоб жити в центрі, йде на периферію – туди, де немає світла і ламп – і єдине, що дає світло, це блискавка. Шестов закликає запам’ятати цю блискавку. Мені видається, що таких людей як Сімона Вейль – з об’явленням меншої чи більшої міри – є багато. Дуже часто ми маємо такий досвід в дитинстві, але згодом нам ніяк інтегрувати його в нормальне життя. Нам видається, що цей досвід є неадекватним, дитячим. І часто в нас немає мови, щоб його описати…
…тому Мілош стає поетом… …а Шестов мріє бути поетом – адже це справа, коли ти віднаходиш мову, якою ти виповідаєш й усправедливлюєш своє пережиття. Покидаючи Францію, Вейль передала свої течки домініканцю. Вона просить його використати її думки у своїх працях. Вейль має надію, що її роздуми розійдуться під іншим іменем. Вона не сподівалася, що буде жити як авторка думок, зрештою, вона не писала свої тексти, щоб бути авторкою чого-небудь. Вона так робила, щоб передати щось, залишаючись безіменною. Таку роль вона отримує завдяки зустрічі з Ісусом. Вейль працювала, щоб не зректися свого досвіду, щоб не стати нормальною, щоб не вдавати, що ти є такою самою, як і інші. Але навпаки – йти за світлом блискавки.
Вважаєш, це приносить користь людям? Подумаймо хоча би про важливість Сімони Вейль для Альбера Камю. Чому вона була такою важливою для нього? Для невіруючого агностика, який є тим сізіфом, який вважав, що немає іншої реальності, що другого берега не існує. Але для нього реально існувала Сімона Вейль, якій він вірив. Він не вірив в Бога, але щиро вірив у свідчення Сімони Вейль. І я вважаю, що було би трагедією для нашого життя, якби ми цей досвід цілком зраціоналізували. Якщо ми елімінуємо Сімону Вейль як іншу, як ту, яка пережила глибоку зустріч з Богом, – то в такий спосіб не залишимо в суспільстві місце для інших. Це вкрай нетолерантно відкидати подібні досвіди. Тому для мене дуже важливо сказати, що в етосі пограниччя важливо прийняти таких людей і їхні пережиття. Це не означає, що всі мають увірувати, але повага до таких людей і їхнього досвіду має бути.
Кшиштоф Чижевський (Krzysztof Czyżewski)
польський практик ідей, засновник (1990 р.) міжнародного центру діалогу в Красногруді. Ідея центру – на перетині культур творити місце для широкого діалогу і рефлексії про сучасний світ. Кожного року в місці, де колись проводив літні місяці польський поет Чеслав Мілош, Кшиштоф збирає людей з різним досвідом, політичними поглядами, релігійними переконаннями, для розмови про питання, які є в основі нашої культури. Що таке служіння, спільнота, культура – теми, які за одним столом обговорюють люди, які, можливо, ніколи би не зібралися разом. Разом сидять католицький монах й радикальна феміністка, ліберальний мислитель і поетка, що пише метафізичну поезію, історики й літературознавці, українці, американці, поляки, литовці. Пограниччя – це та межа, на якій Кшиштоф вже багато років збирає людей для співжиття і побудови спільних нарацій.
