Катеріна колозова

Короткий нарис про війну в Україні та проти неї

Передмова Альони Грузіної
"Партизани культури" продовжують цикл текстів, які присвячені стану війни рф з Україною. Західні та
українські інтелектуали обмінюються думками в єдиному проєкті, спрямованому на
підтримку українців та спробу осмислення воєнного та поствоєнного.
Сьома авторка: Катеріна Колозова – професорка філософії в Інституті соціальних та
гуманітарних наук (Скоп'є, Північна Македонія). Авторка книги «Cut of the Real: Subjectivity in Poststructuralist Philosophy» (Columbia University Press, 2014).
Переклад: Вадим Мірошниченко, Альона Грузіна.
Передмова: Альона Грузіна.
Редакторка: Юлія Куліш.
Проєкт реалізовано за підтримки Українського католицького університету та Харківської державної академії культури.
Текст надано авторкою, переклад публікується за її згоди.
Використане фото надано авторкою.
Альона Грузіна
Передмова
Ми звикли говорити про нашу війну як про щось унікальне, ігноруючи чужий досвід,
наголошуючи на втратах, яких ми зазнаємо. Ескалація війни змінила суспільні позиції.
Міста Сходу країни, які стали прихистком для переселенців з Донбасу, сьогодні самі
зазнають постійних обстрілів і руйнувань.

«Історія йде по спіралі», – завчено проголошує наукпоп. «Захід цинічно зраджує», –
парирує Катеріна Колозова. Досвід авторки складний, водночас – знайомий багатьом.
Питання нації і самоідентифікації, питання сучасного і поствоєнного, – все це ми
переживаємо і маємо (пере)осмислити. Стан очікування, розгубленості, нові реалії, до яких
ми входимо і в яких ми маємо перепроживати життя.

Певно, проблемою кожної країни поза межами ЄС є те, що він уявляється доктриною
розвитку та демократії. Європа – лицемірна і несправедлива, прагне володарювати, а не
допомагати. Специфіка загального імперіалістичного устрою світу така, що не дозволяє
відчути українські проблеми чи проблеми інших пост- (etc.) країн. Такі країни завжди за
крок до ЄС, за крок до омріяних цінностей, навіть якщо вони відповідають всім пунктам і
критеріям та суто формально перевиконують їх.

Війну можна відчути, лише знаходячись у ній. Тому ми вважаємо власний досвід таким
важливим і унікальним, хоча історія демонструє зворотне.

Україна насправді залишилась наодинці із зовнішніми і внутрішніми викликами. Безліч
волонтерів, активістів, публічних заяв і подій – все це нібито є вагомим для нас в середині
країни, але для західних медіа є одним із сотні сюжетів у вечірній новинній стрічці.
Україна – жовто-блакитний стяг на публічних подіях і суперечлива обкладинка Vogue.
Україна, якій йдуть видатки з європейських бюджетів заради миру на будь-яких умовах, а
не для однозначної перемоги і повернення до кордонів 1991 року. Україна вже не лякає і
не жахає.

В Києві не вимикається вуличне освітлення, бо війна – так далеко. В Харкові тотальна
темрява, адже війна – тут-і-зараз. Іронізуючи над фразою Бодрійяра про те, що війни у
Затоці не було, створюється власна «Затока». Настав час «мертвої війни», і питання
полягає в тому, чи вже сконструйовано «симулякр війни» і якщо «так», то в який спосіб
його подолати?
Катеріна Колозова
Короткий нарис про війну в Україні та проти неї
Коли у мене виникла потреба написати коротке есе про війну в Україні та проти неї, я
неминуче згадувала про власний досвід та про власне сприйняття воєн, які руйнували
пост-югославські країни у 90-х роках. Мені було трохи більше двадцяти років, мені
бракувало безпосереднього досвіду і, можливо, знань про те, як працюють європейські
демократії, а конкретніше – як працює ЄС.

Попри те, що у 80-х Югославія була значною мірою соціалістичною, відкритою для
Заходу, практично ліберальною країною, вступаючи до дорослого життя, я виявилася
абсолютно наївною у розумінні того, що являє собою демократичний Захід. Поступово я
почала розуміти, що ця «земля обітована» – Західна Європа або просто – Європа, до якої
ми вважали себе дотичними досить невимушено, оскільки ми дійсно знаходилися в центрі
Європи, континенту – лицемірна і несправедлива. Через, майже, десятиліття, яке минуло
після югославських воєн, я усвідомила, що вона є безсоромно (пост-)імперіалістичною. Я
спостерігала за тим, як вона контролює планету, разом з єдиною світовою наддержавою,
тобто США. Я бачила, як вона буквально управляла і безжально експлуатувала так зване
«глобальне село» (global village) вторгненнями, які вона вибірково проголошувала
необхідними операціями з «демократизації».

Моя країна десятиліттями залишалась за крок до ЄС, незважаючи на позитивну
рекомендацію Арбітражного комітету Бадінтера, створеного для консультування ЄС
стосовно того, які республіки колишньої Югославії варто визнати незалежними і,
відповідно, прискорити їхній вступ до ЄС. Словенія і (тоді ще просто) Македонія
отримали позитивні рекомендації [1]. Втім, Македонія і досі лишається за крок до ЄС.
Десятиліттями назва країни залишалась невизнаною на рівні ООН і ЄС (доки її не змінили
на Північну Македонію в 2018 році). Її ідентичність оскаржується дотепер, і все це
очолюється, імовірно, світочем демократії на цій планеті, ЄС (разом із США) – звичайно,
це ініційовано не всім ЄС, а, імовірніше, країнами-сусідами. Тим не менш, ЄС як такий
залишається співучасником недемократичного заперечення ідентичності новонародженої
суверенної нації, а також її права на існування як незалежної держави. Ба більше, слово,
яке ми вважали безсоромним, а саме «капіталізм», і мали надію на вдосконалення
соціалістичного ідеалу шляхом його демократизації і Європеїзації, стало нормою – ось до
чого явно зійшов наш, так званий, перехід. Тому його риторика здавалася нещадною та
примітивною порівняно з соціалістичним дискурсом (попри його лицемірство та
авторитарність), до якого я звикла.

Отже, я розглядаю ситуацію в Україні з позиції свого попереднього досвіду.
Україна залишилась наодинці протидіяти Росії, зраджена Заходом, який майже цинічно
відповідає якимись активістськими заходами: підсвічуванням знакових будівель у кольори
українського прапору, організацією благодійних акцій, пропозицією приймати біженців en
masse, хоча реальність емігрантів виглядає набагато гірше ніж те, що ці зобов'язання
продовжують зображати як образ того, що відбувається. Деяка кількість зброї
екпортується то з однієї, то з іншої країни. Але чи дійсно це саме те, що потрібно Україні
для перемоги в цій війні? Зеленський зі змішаними почуттями поставився до відсутності
реакції Заходу на руйнування. Його амбівалентна риторика варіюється від прихильності
до європейських цінностей та ідеалів ЄС (які матеріалізувалися в поданні заяви про вступ
до ЄС) до розчарування тим, що його країну підвів той самий Захід.

Що отримав Зеленський після всіх своїх закликів про втручання? Обкладинку в журналі
«Vogue» [2]. На що тепер очікує Україна або Зеленський? Здається, на належне втручання
НАТО. Після спустошення планети різноманітними впливами з метою «принести
демократію» в різні куточки світу, Захід раптово вирішує відмовитися від цього.
Звичайно, вони намагаються уникнути Третьої світової війни або, принаймні, так вони
говорили раніше. Тепер цей аргумент навіть не згадується, і вважається, що Україна –
сама по собі. Щораз війна видається все більш нереальною, все більш опосередкованою
реальністю (через мас-медіа), і це знову повертає нас в 90-ті роки до дискусій про
тогочасні «Симулякри і симуляції» Бодрійяра, що з'явилися, зокрема, у зв'язку із війнами
при розпаді Югославії.

А найбільше це мені нагадує збірку есеїв Бодрійяра «Війни в Затоці не було» (1991).
Україна залишається наодинці з безладним та невпорядкованим Реальним руйнування,
смерті, скорботи в їх нерепрезентативній матеріальності. Решта світу, з іншого боку, має
справу з опосередкованими образами припустимої реальності знищення України,
зображаючи жах і, відповідно, справжню солідаризацію менш реальною і менш
релевантною. Цинічне висвітлення журналом «Vogue», у якому війна та її лідери
виглядають стильними, глянцевими, а сама війна – «крутою штукою», фетишизованим
продуктом, своєрідним цінним товаром, – це той тип позбавленого смаку тавра, який
являє собою неосмислення страждання України, яке здійснюється міжнародними медіа і
дискурсом західних лідерів. Вона має почесний статус країни-кандидатки в членкині ЄС,
що є черговим порожнім жестом – Північна Македонія є кандидаткою з 2005 року, а
переговори щодо вступу почалися лише цього року.

Отже, жах від подій в Україні залишається неосмисленим, так само як це було з
Югославією та Іраком в 90-ті роки. Надзвичайний стан може стати постійним або тривати
десятиліттями, як в Афганістані. Спад суспільного інтересу до подій продовжується. Доля
України трагічна. Ті з нас, хто висловлюють солідарність з Україною, можуть допомогти
лише участю у скорботі, як безпосередній реальності, прийняттям амбівалентності
ситуації, відмовою від того, щоби міжнародні мейнстримні медіа формували реальність – і
тим самим, виконували, одночасно, жест її стирання – спустошеної країни та стражденної
нації.
A short essay on the war in and against Ukraine
Having to write a short essay on the war in and against Ukraine, I was inevitably reminded of my
own experiences and perceptions of the wars that ravaged the post-Yugoslav countries in the 90-
ties. I was in my 20ties with no direct experience and perhaps little knowledge as to how the
European democracies worked, and, more specifically, how the EU worked.

Even though Yugoslavia was, to a great extent, a socialist country that was open to the West,
virtually a liberal country in the 80's, I found myself, entering adulthood, with an utter naiveté as
to what the democratic West represented. Slowly, I began to learn that this «promised land» –
Western Europe, or simply – Europe, to which we thought we belonged quite spontaneously as
we are indeed in the middle of Europe, the continent – is duplicitous and unjust. After almost a
decade of Yugoslav wars, I also came to the realization that it was shamelessly (post-
)imperialist. I observed it controlling the planet, alongside the only world superpower, i.e., the
US. I saw it literally running and ruthlessly exploiting the so-called «global village», through
wars, invasions it selectively declared necessary operations of «democratization».

My country has been left at the doorsteps of the EU for decades, in spite of the positive
recommendation of the Badinter Arbitration Committee, established to advise the EU as to
which republics of former Yugoslavia should be recognized as independent and, consequently,
fast-tracked into the EU. Slovenia and (then, simply) Macedonia both received positive
recommendations [1]. However, Macedonia remains at the EU's doorstep to this day. For
decades the country's name has remained unrecognized on UN and EU level (until changed into
North Macedonia in 2018). Its identity is disputed to this day, and all of this is spearheaded by
presumably the beacons of democracy on this planet, the EU (in conjunction with the US) – it is
certainly not initiated by the entire EU, but rather by the EU neighboring countries. Nonetheless,
the EU as such has remained complicit with the undemocratic negation of the identity of a
nascent sovereign nation and its right to exist as an independent country. On top of it all, a word
we considered shameless, namely «capitalism», and hoped for an improvement of the socialist
ideal through its democratization and Europeanization, became the norm – that is what our so-
called transition explicitly came down to. Thus its rhetoric seemed ruthless and primitive
compared to the socialist discourse (in spite of its hypocrisy and authoritarianism) I was used to.
Thus, I witness Ukraine's situation from the position of these prior experiences.

Ukraine has been left alone to confront Russia, let down by the West which almost cynically
responds with some sort of activism styled measures: lighting its landmark buildings in the
colors of the Ukrainian flag, organizing charities, offering to receive refugees en masse even
though the reality of the emigrees looks far bleaker than what those commitments keep painting
as the image of what is going on. Some arms have been exported here and there. But is that what
Ukraine really needs to win this war? Zelensky has responded with mixed feelings toward the
Western non-response to the destruction. His ambivalent rhetoric has been ranging from
commitments to European values and the ideal of the EU (materialized in submitting an EU
membership application) to frustration that his country has been let down by that very same
West.

What did Zelensky receive after all his pleas for intervention? A cover in the Vogue magazine
[2]. Now, what do Ukraine or Zelensky expect? A proper NATO intervention, it seems. After
ravaging the planet with all sorts of interventions seeking to «bring democracy» to different
corners of the world, suddenly the West decides to be non-interventionist. Sure, they are
avoiding a WWIII, or, at least, that is what they used to say. Now they do even mention this
argument anymore, it is presumed that Ukraine is on its own. The war is starting to look ever
more unreal, ever more a mediated reality (through mass media), and it brings us one more time
to the 90-ies and the discussions of Baudrillard's Simulacra and Simulation in that era and, in
particular, in relation to the wars in dissolving Yugoslavia.

I am reminded even more directly to Baudrillard's essay collection The Gulf War Did Not Take
Place (1991). Ukraine is left alone with the messy and unorderly Real of destruction, death, grief
in their unrepresentable materiality. The rest of the world, on the other hand, deals with the
mediated images of the presumed reality of Ukraine's destruction, rendering the horror and thus
true solidarization less real and less relatable. The cynical coverage of the Vogue, rendering a
war and its leaders stylish, glossy, and a war a «cool thing», a fetishized product, a precious
commodity of sorts, is the type of a tasteless seal that the de-realization of Ukraine's suffering,
carried out by the international media and the discourse of Western leaders, represents. It carries
its badge of honor of an EU candidate country, which is another empty gesture – North
Macedonia has been a candidate since 2005, and it began its negotiations only this year.
In conclusion, the horror of the events of Ukraine remains de-realized, just as it was for
Yugoslavia and Iraq in the 90-ies. The state of exception may remain permanent or will last for
decades, just like in Afghanistan. Public numbness of interest will continue to grow. Ukraine's
fate is one of tragedy. The rest of us, those who state to be in solidarity with Ukraine, can help
only through participation in grief as unmediated reality, acceptance of the ambivalence of the
situation and refusal to allow international mainstream media shape the reality – and thus
execute the simultaneous gesture of its erasure too – of the ravaged country and the suffering
nation.

Примітки
1. Allain Pellet, «The Opinions of the Badinter Arbitration Committee: A Second Breath for the
Self-Determination of Peoples». European Journal of International Law (1992), 3 (1): 178–185.
2. Rachel Donadio and Annie Leibovitz, «Portrait of Bravery: Ukraine's First Lady, Olena
Zelenska», Vogue (July 26th, 2022), available at Zhttps://www.vogue.com/article/portrait-of-
bravery-ukraines-first-lady-olena-zelenska, accessed on 14 August 2022.
Редакція не поділяє погляд авторки.