Переклад з англійської Дмитра Вовка і Ростислава Іжевського
Джудіт Батлер – Максін Елліот професор порівняльної літератури Каліфорнійського університету в Берклі, а також член Асоціації факультету Берклі та Американської асоціації професорів університетів. Нижче наводиться текст зауважень, з якими вона виступила на форумі, організованому 4 грудня 2017 р. академічним сенатом Берклі, за темою: «Перспективи свободи слова на території кампусу»
Дякую за цю можливість окреслити деякі питання, що можуть виявитись корисними для нашої сьогоднішньої дискусії. У більшості курсів, присвячених вивченню конституційних принципів, є сенс розпочинати з випадків, які створюють проблему для законодавства. Що як ми також почнемо з визначення низки невідповідностей не тому, що це курс юридичної школи, а скоріше через те, що одна з причин, чому застосовність Першої поправки [до Конституції США] не завжди чітко розуміється, полягає саме у тому, що вона, як іноді виявляється, перебуває у конфлікті з іншими конституційними принципами чи юридичними актами. У таких випадках стає можливим запитати, чому один конституційний принцип переважає над іншим, або ж поставити питання, чи існують певні стійкі дилеми у законодавстві, що вимагають того чи іншого судження. Нам простіше пояснити, яким є законодавство, ніж належним чином вирішититу чи іншу справу у світлі цього законодавства. І оскільки ми є частиною ширшого суспільного бажання зрозуміти сенс вимоги Першої поправки, коли вона конфліктує з іншими конституційними принципами чи іншими фундаментальними цінностями, то знання, яким є законодавство, не дасть нам одразу відповіді, як найкраще міркувати у розглядуваній ситуації.
Я сформулювала проблему таким чином не для того, щоб релятивізувати Першу поправку, а лише щоб зауважити, що іноді її важливість стає нам зрозумілою тільки тоді, коли вона зіштовхується з іншими основними цінностями. Наприклад, ми можемо стверджувати, що всі ідеї можуть бути висловленні, і що будь-яке обмеження на висловлення ідей є конституційно неприйнятним, як це просить нас зробити декан [Школи права Берклі Ервін] Чемеринські. Ми можемо з цим загалом погодитись; одночасно ми бачимо, що певні форми висловлювання є неоднозначними. Чи є вони формами дії з висловлювання? Чи завдають вони шкоди? Чи є вони вербальною погрозою? Нам не оминути той факт, що ми маємо сформувати розуміння того, що ми вважаємо дією з висловлювання, якщо ми хочемо визначити цю дію напевно і послідовно дотримуватися нашого переконання, що будь-яка дія з висловлювання є дозволеною.
Можливо, всі ми були не згодні із запрошенням [студентської асоціації] “Республіканці коледжу” Майло Яннапулоса прочитати лекцію навесні 2017 р. Я приєдналась до листа викладачів щодо скасування цього виступу і попросила, щоб згадка про мову ненависті була вилучена з листа. На мій подив, вона залишилась, як і мій підпис. Моя проблема із запланованим виступом Яннапулоса полягала не у тому, що він висловлює консервативні ідеї; проблема була у тому, що він приносив камери у свій лекційний зал, виводив зображення своїх слухачів на екран всупереч їхньому бажанню і потім вдавався до паплюження і сваріння людей у тому, що вони товсті чи є трансгендерами і, звичайно, що вони є потворними з його точки зору. Яннапулос розмістив світлину Аделаїди Крамер – трансгендерної студентки з Університету Вісконсин-Мілуокі, як фон розташованого позаду нього екрану і не лише знущався з неї, але і заохочував інших робити те саме. Можливо паплюження і сваріння когось проти його чи її волі, хоч і образливе, є захищеним висловлюванням настільки, наскільки не створює фізичної загрози тому, кого паплюжать чи сварять. Проте ці дії безсумнівно становлять переслідування того різновиду, з яким викладачі та студентські наставники знайомі у зв’язку з проходженням обов’язкового навчання у відповідності з федеральним законом Title IX (чи того, що зараз лишилось від нього). За мить я перейду до цього питання.
Є принаймні два аспекти цієї історії, які варті уваги. Перший стосується використання камер або тригерних камер, які проектують зображення слухачів проти їхньої волі, і безпосередній заклик до тих, хто дивиться [он-лайн] чи присутній [в залі], глузувати, цькувати цю особу чи слати їй образи на електронну пошту. Тож постає питання: чи можна сказати, що Перша поправка вступає у конфлікт з протоколами проти переслідувань, що, як ми знаємо, мають поважитися у навчальних аудиторіях та у всіх формах соціальної взаємодії зі студентами. І другий аспект, яким чином посилання на Першу поправку також вступає у протиріччя з основними цінностям університету, адже вони постійно використовуються з метою заохотити нас приєднатися до поміркованого обговорення спірних питань.
Дозвольте розглянути кожне з цих питань окремо, а потім зробити остаточне зауваження. Проектування зображення Аделаїди Крамер робилось без її згоди; заклики до слухачів у залі та тих, хто дивився в онлайн, писати на поштову скриньку, оприлюднювати особисту інформацію та втручатися в особисте життя, здаються для багатьох із нас проблемою. Як ми називаємо те, що сталося з Аделаїдою Крамер в Мілуокі – трансгендерним студентом, що бачила своє зображення на стіні під час заходу, а згодом відчула «заморожений терор» – це її слова – бо спікер підбурював аудиторію до її переслідування. Тож я використовуватиму слово “переслідування” так само, як це зробив Президент Університету Вісконсин-Мілуокі Моун. Можливо, ми знизаємо плечима і скажемо, що це – дія з висловлювання, але вона, безсумнівно, перетинає межу між такою дією і загрозою; і цю межу перетнули у новий спосіб – її постійно тепер перетинають у новий спосіб – тому що технології зараз використовуються для підбурення людей займатися кібер-цькуванням, чого раніше не було. Тож юридичний понятійний апарат, що ми маємо для розмежування дій із висловлювання і реальних загроз чи підбурення до зайняття незаконною діяльністю (останні дві дії не захищаються Першою поправкою як свобода вираження) змінюється, коли нові технології чи новий спосіб використання нових технологій, створює нові можливості для втручання, переслідування та зайняття незаконною діяльністю. Ми маємо напрацювати нове розуміння усіх тих термінів, які загалом визнаються промовою, що не підлягає захисту [за Першою поправкою]. Я не певна, які консервативні точки зору висловлювались у той момент. Я могла б спробувати знайти спосіб обґрунтування цих дій, та чи теоретично могла б я неупереджено реконструювати такі дії саме як висловлювання ідей, і тим самим відвернути увагу від цієї дуже специфічної форми атакування, що включає демонстрацію чийогось зображення без згоди, вербальне до переслідування цієї особи і заклики до втручання в особисту сферу її життя?
Однією з причин чому на зустрічі із “Республіканцями коледжу” я та деякі інші, хто підписали цей лист, запитували чи не може їхня група запросити якусь іншу особу з тими самими поглядами, але яка не загрожуватиме ні тим, що почне показувати когось з аудиторії без його чи її згоди через тригерні камери, ні тим, що підбурюватиме переслідувати обраних осіб як мішень для атак слухачів чи членів громади кампусу. Хоча усі підписанти виступали проти консервативних ідей, лише деякі з нас були проти виступу на основі висловлених ідей, включаючи фашизм, расизм, трансфобію чи навіть гомофобію, – я ще повернусь до цього.
Однак вирізняльною ознакою цього випадку – і причиною того, що ніхто не поширював петицію проти [американського консервативного політичного коментатора і публіциста] Бена Шапіро – є використання втручальних візуальних технологій разом із явними закликами до втручання у приватну сферу життя особи. Дехто з нас попросили і студентів, і адміністрацію переконатися в тому, що ця технологія не буде використовуватися, зазначивши це як одну з умов контракту. Наскільки мені відомо, наші пропозиції так і не були взяті до уваги. Враховуючи, що університет може поважати принцип вільного висловлювання, і водночас регулювати час, місце, манеру дій з висловлювання, мабуть ми можемо розуміти названу форму технології як частину манери висловлювання і відповідно як предмет такого регулювання? Або ж це той випадок, коли така форма атакування та підбурювання виходить за межі дій з висловлювання і загалом, і в розрізі питання шкоди та/або незаконної діяльності?
Тоді здавалося, що єдиним можливим способом скасувати виступ, замовлений групою студентів, було показати, що питання громадської безпеки мають першочергове значення. Громадська безпека пов’язана з умовами безпеки в кампусі, але чи насправді вона охоплює форми підбурювання та атакування, що я їх коротко згадувала? Звісно, коли стало зрозуміло, що тільки загроза безпеці може зупинити виступ, деякі люди, що виступали проти проведення виступу, вжили заходів, щоб створити саме таку загрозу.
Ця загроза мала почати матеріалізовуватися, тобто мали б виникати пожежі і руйнуватися будівлі, перш ніж могло би бути вирішено, що безсумнівно існує реальна загроза громадській безпеці. Ті з нас, хто виступає проти застосування тактики насильницьких дій, ставили запитання, чи варто очікувати на початок насильства, перш ніж скасувати захід? Якщо ми знаємо (і багато з нас справді це знали і говорили про це), що насильство заплановано і що воно стає неминучим, та чому адміністрація отримує підстави діяти лише тоді, коли насильство вже відбувається? Тим, хто бажає скасування таких виступів, наразі стало зрозуміло, що насильство – найефективніший засіб. Якщо ми маємо чекати, доки певна спільнота опиниться під загрозою насильства з боку білих націоналістів чи їхніх опонентів, то чи не вимагаємо ми цього насильства, щоб отримати підставу для скасування заходу, який, на думку багатьох, і мав стати насильницьким?
Декан Ервін Чемеринські раніше нагадав нам про загальновизнані винятки зі свободи слова. Підбурювання є одним із них. Деякі захисники Першої поправки – я і себе вважаю її захисником – стурбовані тим, що викладачі Берклі, що підписали петицію, втратили зв’язок із ключовими конституційними принципами, що їх захищав Руху за свободу слова у 1964-1965 роках. Проте я хочу відмітити, що, по-перше, зараз ми маємо реальне і змістовне обговорення того, що утворює дію з висловлювання та її межі, зокрема, і з огляду на те, що характер дії з висловлювання змінився в зв’язку з використанням нових технологій; а, по-друге, у нас, як у спільноти, наявна проблема, бо нас вчать, що із жодним студентом не можна поводитися так, як поводились з Аделаїдою Крамер в Університеті Вісконсин-Мілуокі. Коли ми проходимо наш он-лайн курс проти переслідувань, ми дізнаємося про вимоги закону Title IX, тож ми дізнаємося і про положення, за якими кожен студент має рівний доступ до освіти та, зокрема, як сексуальне переслідування може створювати ворожий клімат, що підриває здатність студента виконати освітню програму.
Та ми дізнаємося ще більше, а саме, що quid pro quo є неприйнятним і що нашим обов’язком є створення середовища в аудиторії та режиму співробітництва зі студентами, що виключає будь-яку дискримінаційну поведінку. Хоча Title IX є ухваленим Конгресом законом, він не лише сумісний з конституційною вимогою рівного захисту, але з 2009 року і уповноважує скаржників подавати скарги на підставі обох цих положень. Я це кажу тому, що Чотирнадцята поправка [до Конституції США] зобов’язує нас протистояти усім формам дискримінації і утверджувати освітній заклад, що втілює ці цінності у своїх словах та справах.
Принципи спільноти, ухвалені Каліфорнійським університетом у Берклі, включають, як вам відомо, підтримку “створення безпечного, турботливого і гуманного середовища” задля утвердження зв’язку між різномантністю і досконалістю, а так само і гідністю усіх індивідів. Отже, що відбувається, коли через повагу до свободи висловлювань ми дозволяємо нападати на гідність деяких індивідів і груп у кампусі?
Здається, що якщо ми розташуємо Першу поправку вище всіх інших конституційних завдань, то посягання на гідність певних індивідів заслуговуватиме лише жалю і повинно буде сприйматися як ціна, що ми маємо платити за свободу слова. І якщо наявні форми переслідування, які повинні стати предметом дисциплінарного розгляду у випадку, коли вони сталися в аудиторії чи між двома членами спільноти Каліфорнійського університету у Берклі, але вони не стають предметом такого розгляду і не забороняються, бо, як публічне висловлювання, вони захищаються Першою поправкою, то як тоді ми зрозуміємо різницю між нормами, що регулюють відносини між членами спільноти, і нормами, що є обов’язковими для осіб, запрошених виступити перед цією спільнотою? Ми переходимо від однієї рамки законності до іншої, і вплив цього на наші уявлення шокує та засмучує. І ситуація не полягає у тому, що конкретні норми та правила зіштовхуються з конституційними положеннями, оскільки рівне поводження також користується конституційним захистом. “Зіткнення” між цими двома принципами можливе лише в тому випадку, коли йдеться про переслідування та підбурювання як захищені висловлювання, які, я певна, не є такими. Проте багато чого залежить від термінів, які ми використовуємо, визначаючи акти з висловлювання та їхні межі.
Якщо зобов’язання забезпечувати свободу слова відповідно до Першої поправки переважають Title IX, вимогу рівного захисту та Принципи спільноти Берклі, то я припускаю, що далі нас попросять зрозуміти, що в ім’я свободи слова ми будемо охоче дозволяти нашому середовищу піддаватися проявам ненависті, загрозам та насильству, і ми побачимо, що ті цінності, яких ми навчаємо та яким ми віддані, будуть зруйновані нашою відданістю свободі слова або ж скоріше відданістю дуже своєрідній (можливо надто роздутої) інтерпретації того, яка дія з висловлювання захищається цим конституційним принципом. Звісно, якщо ми визнаємо, що свобода слова є одним із установчих принципів і що існують також й інші установчі принципи, а також ті, які стали для нас очевидними протягом історії, коли скасували рабство або поставили поза законом дискримінацію, то тоді ми зобов’язанні долучитися до практики міркування, що дозволяє нам упорядкувати ці суперечливі і водночас імперативні вимоги.
Авжеж, у світі технологій, що змінюються, де підбурювання та переслідування набувають нових форм, нам доводиться зіштовхуватись із складними випадками, справжніми дилемами, потребою в інтерпретації у контексті конкретної справи та її наслідків, та в обґрунтованих рішеннях. Якщо ми абсолютизуємо свободу слова, то тоді принцип свободи слова не тільки матиме перевагу над будь-яким іншим конституційним принципом, але, як дехто стверджує, будь-який інший конституційний принцип буде вважатися структурно залежним від Першої поправки. Це одна з точок зору – свого роду теорія доміно – але не єдина, звичайно. Якщо свобода слова – не єдине конституційне право, яке ми зобов’язані захищати, то тоді ми, без сумніву, опиняємось перед складністю іншого штибу, з’ясовуючи, як краще захищати права, що інколи зіштовхуються одне з одним, коли такі зіткнення набувають нових форм на різних етапах історії і коли нові технології вираження змушують нас переглядати значення свободи вираження. Якщо свобода слова переважає будь-який інший конституційний принцип та будь-який принцип співжиття спільноти, то, можливо, нам далі не варто вимагати зважування чи балансування конкуруючих принципів чи цінностей.
Нам, можливо, слід відверто визнати, що ми наперед погодились з тим, що наша спільнота є розколотою, расові та сексуальні меншини приниженими, гідність транссексуалів відкинута, що ми, по суті, прагнемо бути зруйнованими через цей принцип свободи слова, що його вважають важливішим за будь-яку іншу цінність. Якщо так, то ми повинні бути чесними стосовно угоди, яку ми уклали: ми бажаємо бути зруйнованими цим принципом, і так, наша відданість гідності, рівності, ненасильству є більш-менш вторинними. Чи справді ми хочемо бути такими? Чи справді ми мусимо бути такими?
Переклад з англійської Дмитра Вовка і Ростислава Іжевського.
Переклад виконано виключно для використання у викладацькій, освітній та іншій некомерційній діяльності і не має на меті отримання прибутку. Оригінал тут
