за “Fou de Vincent” Ерве Гібера
Короткі записи або ж портрет Венсана зроблений Ерве Гібером у «Безтями від Венсана» (1989) – це своєрідна спроба зіткнутися із видимим, із «тілом» іншого та показати його у протяжності, певній об’ємності, що можливо лише через транскрипцію фізіологічних виявів. Адже «тіло» як таке не передбачає розшифрування. Воно виступає відразу то нагромадженням образів, то характеризується абсолютною голизною ідентифікації, чимось, що випадає із дійсності. « Всегда счастлив вновь увидеть его там, где не ожидаю, увидеть его лицо, его несимметричные глаза, это тяжелое веко, опускающееся от усталости, его узкий и сочный потрескавшийся рот: на портрете Хорста кисти Берара, посреди страниц альбома, который листаю, в этих фотографиях Бастера Китона, вклеенных в его «Мемуары», которые я читаю, чтобы спастись от мрачной запутанности Фолкнера», пише оповідач згадуючи свого раптово померлого коханця.
Упродовж всіє оповіді, яку можна назвати оптичною через безперервну фіксацію дій та фізичних станів Венсана через слово-об’єктив наратора, безперервно дублюється цей образ, навіть більше – наратор намагається розтиражувати його, сам же трансформуючись у фотомеханізм, подібно до Ворголівського « I want to be a machine»: « Я вновь достал его фотографию, долго смотрел в изображенные на ней глаза, еще раз был очарован тем, как аккуратно расположена родинка с левой стороны его торса (я одолжил «Лейку» Т.: я навел резкость на глаза или на соски?). Сегодня вечером мне остается только сделать фотографию фотографии, возложенной словно на жертвенник, освещенной тремя лампочками миниатюрного светильника, купленного на распродаже. Фотография фотографии: способ отчасти утратить ясность переживания, отделить его самого от его ложного присутствия». Його дії спрямовуються на наближення або на віддалення від об’єкта, але жодним чином не на його усвідомлення, оскільки він від початку розуміє, що поза образом Венсана нема нічого невидимого. Сам персонаж, огляд якого здійснюється – непроникний. Перед нами по суті два тіла, які у жодному разі не можуть стати одночасними, попри те, що перебувають в одному матеріальному топосі . Один із персонажів завжди говоритиме із затримкою, якщо приймає умови і переходить на споглядальницьку позицію іншого: «… слова, непроницаемые друг для друга, а также для вещей. Таково и слово ТЕЛО, которое тут же прячет собственное вхождение, инкорпорируя его в свою непрозрачность. Corpus, тело и крик, душа и тело, очертя голову, вернее тело. У нас – у вас и у меня – нет никакого шанса коснуться друг друга, как нет и шанса коснуться вхождений тел» (Жан-Люк Нансі “Corpus”). Неможливість взаємопроникнення, вихоплення певної «єдності» з символічного поля знаків викристалізовує смисли у записах Ерве Гібера присвячених Венсану. За уже згаданим Жаном-Люком Нансі, тіло виступає суб’єктом темряви, а його «погляд» є слідом, залишком світла, знаком сонячного бачення. Тіло – це знак, тобто знак сенсу, інакше кажучи, не прихід сенсу, а повернення, відсилання до сенсу як чогось внутрішнього, як до якогось «всередині», тобто тіло – це зовнішнє посилання до певного «всередині». Замість того щоб бути протяжним, тіло відсилається в бік власного «нутра», досягаючи тієї межі, де знак скасовується в представленій через нього присутності. Його протяжність та об’ємність встановлюється лише задіюючи іншого, задіюючи його мовлення: « Отыскивая среди своих контактных снимков фотографии, которые составят подарочный альбом ко дню рождения Т. (хотя я уже сильно опаздываю), я натыкаюсь на несколько кадров Венсана, которые никогда еще не отдавал в печать. Я сталкиваюсь с таїнством неистовой насильственности этой любви – о чем столь интенсивно напоминают мне эти снимки – и говорю себе, что хотел бы рассказать об этом с торжественностью, подобающей чему-то священному, словно это одна из великих религиозных тайн. К примеру, язики пламени, нисходящие на апостолов».
Поруч із цим тіло – це і перепона для смислу, пастка, з якої починаються всі значення, в яку без сумніву з легкістю потрапляє суб’єкт, але не прагнучи розшифрування, а оптично стаючи заручником бажання: « Это и есть образ смерти в собственном и абсолютном смысле слова – абсолютное мистерийное желание, неспособное разрешиться, не поразив при этом тел (поражая тем самым и свой собственный взгляд…). Все здесь тяжко и болезненно, наподобие той формы эротизма, которая находит удовольствие в том, чтобы сосредоточиться на щели вульвы, наблюдая, как оттуда появляется голова Медузы. Метафизический эротизм разглядывания Медузы – неоспоримый свидетель отказа от тел. Медуза останавливает все черты, парализует протяженность: остается одна мастурбация глаза». Наратора паралізує ця застиглість погляду, який зусереджеється на Венсані, на його сприйнятті їхньої фізичної близькості, вона співмірна надлишковій насолоді та зводить взаємодію нанівець, адже взаємодія виформовується на стику топосів, де не можуть перетнутитися два образи.
Наратор, який водночас виступає персонажем рапортує ці відносини, їхнє буття, деталюючи фізіологічні вияви, як єдиний існуючий спосіб їх зафіксувати. Ця фіксація пов’язана із його насолодою, але жодним чином не з достовірністю відтворення іншого: « Писать о нем – значит получать удовлетворение». Зміст реєструється виключно тим і для того, хто насолоджується оповіддю, він не спрямований зовні, та відкидає будь-яку залученість у сферу розподілу суспільних задоволень. Поступово з’являються підозри, що об’єкт для оповідача, об’єкт його бажання – відсутній: « Если бы я не остановился на Венсане, я бы желал весь земной шар: непрерывная икота похоти, взгляд оборванца», важливим є процес дискурсу, який виформовуються врезультаті бажання як такого. Подібно до цього висловлюється Жан-Люк Нансі стверджуючи, що бажання бажає не з прив’язкою до якогось предмета, що знаходиться перед його очима, а є частиною самого бажання. Він також говорить про те, що бажана річ не підлягає ні об’єктивації, ні суб’єктивації. Вона взагалі не є ні об’єктом, ні підметом: і вона також не виступає втраченим предметом, тим, що підлягає пошуку, а є самим посилом, зверненням. Усе мовлення оповідача записок про Венсана виповнене цими зверненнями, які, звісно, реалізують себе однобічно, «вигуками», що підтверджує певну заангажованість або ж користування символічними суспільними механізмами «взаємодії» попри їхню ціннісну відмінність. Наратор здійснює раз за разом «кидок», зосереджуючись детально на певних епізодах, і кожен із них відіграє колосальну роль у його оповіді, у його бажанні: « Нужно иметь силы свидетельствовать об этой минуте, ибо то была минута великая, но нужно, чтобы рассказ о ней был таким же кристальным, как стихотворение Кавафиса: это священный бесплотный монумент человеческой любви». Ерогенним при тому стає все тіло Іншого, як означення еросу (наратор то виокремлює певні тілесні ознаки свого коханця, таким чином роздроблюючи їх, то поєднує їх воєдино), але раз за разом губиться фізіологічна прив’язка або ж відступає на користь безтілесності. Домінантна – сліпота, оповідач відмовляється бачити «об’єкт» у його реальному вияві, стає зрозуміло, що Венсан – каталізатор розгортання своєрідного дискурсу у свій бік, але жоден із них не може стати актантом стосовно одне одного.
Активність наратора пов’язана із розкриттям власного бажання, а самі відносини виступають напрямленістю від одного «ніщо» до іншого «ніщо». Цей пункт – нескінченність, і той, хто бере на себе функцію висловлювати його – наратор – всього лише залишає по собі словесний потік, який не підлягає вписанню у символічну результативність. Взаємодії як такої не передбачено, за твердженням Жака Лакана: « любовь – дар того, чего у тебя нет, тому, кто этого не хочет». Про бажання Венсана нічого не відомо, перед нами привідкривається тільки шляхи, яким чином реалізує свою насолоду інший персонаж, їхня близькість – особливість перебування одного з іншим, буття поряд. Це буття зосереджене не на об’єкті, а на тяжінні до топосу, з яким співвідносяться, зчіплюється два суб’єкти, і таким чином вступають у контакт, «поєднують задоволення», у цьому топосі обидва отримують доступ до «спільного викиду», хоча він не може характеризуватися однорідністю, через різноспрямованість бажання. Слово вираження відносин показаних у записках – це демонстрація наближення до основ насолоди, віддалення і зворотній шлях, у якого мета – не перетинати рамку, не опинятись цілковито перед голизною власного бажання: « Слово выставляет здесь напоказ то, что не показывается, подчеркивает, что по отношению к поддающемуся показу налицо некий избыток – парадоксальный избыток чувства над самой чувственностью, избыточное признание в его, признания, невозможности». Той, хто спостерігає, наратор завжди відхиляється вбік, фіксуючи мовленнєво свої спостереження, що дозволяє йому не перенасититись. «Говоріння» відкриває доступ до «тіла», розмикає символічну рамку, оповідач користується при цьому «дискурсом закоханого» (мовлення чітко відігрує типові вислови, відкриває та описує стадії, які властиві «закоханому») – водночас поєднує і насолоду і страждання: « Я всегда говорю себе: я не буду ему звонить, а потом звоню – вскоре после последней встречи. Я боюсь, что попаду на его начальника, я пытаюсь говорить решительным, безразличным голосом, но, когда я попадаю именно на начальника, мой голос срывается на имени Венсана, и то, как начальник говорит «Не вешайте трубку», дает понять, что он учу ял мою влюбленность, и от этого смішно», але попри це воно є місцем, де переламується смисл, тим, що відділяє від означника. Жан-Люк Нансі підкреслює, що тіло – не “означник” і не “означуване”. Тіло – протяжність злому. Протяжність місця злому, завдяки чому воно може прийти з цього світу. Рухома протяжність, зміщення, шви і тріщини архі-континентів сенсу, древніх тектонічних плит, що рухаються у нас під ногами і в основі нашої історії. Тіло – це архітектоніка сенсу. Акцентна, підкреслена фізіологія виформовує зміст записок, при тому тілу персонажа, який оповідає протиставлене тіло іншого, і саме через нього йому вдається вловити власну суть. Йому недоступне, як і будь-кому, знання власного тіла, але інший у вимірі його тіла – можливий для пізнання. Інший – це перед усім його тіло. Тому він не втрачає жодної нагоди висловити Венсана: « Если я так дорожу им, то это потому, что он единственный, кто позволяет мне сохранить связь с моей юностью; ее иллюзорное присутствие проявляется в сиянии, в возрастании, в избытке». Через Венсана він проривається до ядра смислу, його дії дещо повторні та механічні, це наближення виступає для нього джерелом насолоди. Центральний персонаж заміток – інший – абсолютно далекий від наратора і приходить з іншого віддаленого топосу, як правильний інший, який не може входити у коло близьких, до того ж він наділений рисами, які самі собою здаються чужорідними, такими, які він не впізнає, він уособлює у собі світ, який наповнений протиріччями, що породжує саме таке мовлення: з елементами безсилля, пошуком символічних прив’язок з боку оповідача. Наратор не здатен пояснити стосунки, які описує, оскільки вони транслюють його буттєвість, вони є його частиною та вираженням. Показане тіло у цьому випадку – це не демонстрація того, що було приховано, а існування у його абсолютному вияві, воно засвідчує буття того, хто оповідає, закріплює за ним певний вимір, сцену, де реалізується мовлення. Також варто вказати на те, що для оповідача особливу цінність має не безпосередня комбінація фізіології, а скоріше її слово вираження, саме ж переживання таким чином стає унісекс, що контрастує із фемінізованим мовленням наратора. Він приймає цей спосіб означення існування через те, що він не передбачає перепон наближення до насолоди.
Зрештою, про крихкість та хиткість такого механізму здобуття насолоди говорить завершення щоденника: « Я вновь слышу этот голос, по которому я справлял траур: средь пустынного утра он возрождает любовь к тому, в чьей гортани обитает». Голос передує письму. Перед нами знову ж таки розладнаність топосу, неможливість одночасного потрапляння у нього – котрийсь із персонажів «запізнюється», залишається вписаним у картині власного невиповненого бажання. Письмо перед усім виконує функцію скорботної роботи, йде слідом за голосом Венсана та виписує його ймовірності.