Складно в Генічеську читати Бертрана Рассела. Якщо у 2010-х виростаєш на півдні України і захоплюєшся читанням, то замість Рассела неодмінно потрапиш у тенета мотиваційної літератури. А якщо живеш біля моря, як-от у Генічеську, тоді точно захопишся «позитивним мисленням». Голлівудське сонце, запах солоної води та натовпи курортників влітку подвоюють кількість населення міста. Що ж це, як не магія? Тим паче, філософський камінь — книжку про те, як думати і багатіти, — не складно знайти у єдиній книгарні в центрі, а помітки олівцем запевняють — попередній читач вже пройшов практикум алхіміка-початківця, тож і в тебе все вийде.
Батько хотів, щоб я став істориком. Може, навіть археологом. Хоч в Генічеську та околицях «археологія» мала вигляд викопування усілякого заліза, яке потім можна було здати за гроші, у батька було шляхетне бачення цієї професії — знаходити під землею старовинні речі і з’ясовувати, яким було життя раніше. Мабуть, чарівнішим, ніж 80-ті та 90-ті на Півдні. Кафедри «позитивного мислення» на той час жодний університет не мав, то ж я не був проти вступити на історичний. Завдяки археологічній практиці після першого курсу я потрапив у місцеву канівську газету та національне телебачення, але батька вже півроку як не було. І «позитивного мислення», як виявилося, також.
На Півдні складно уявити себе археологом, адже пересушена земля копається так, наче картопля добувається із пекла. І, хоч через постійні міграції населення Південь історично був секулярним простором, але інтуїтивно місцеві жителі були фанатичними послідовниками Камю — неначе Сізіф, кожен сезон саджали картоплю, а потім так само наполегливо викопували ледь не менше, ніж посадили. Оця тяга до апорій і привела мене до філософії. Тобто, можна любити археологію і не любити копати землю. Фуко ж якось давав собі раду?
У Києві під час прогулянок читати Рассела легко. Особливо електронний примірник, куплений і завантажений на смартфон. Прочитав абзац стилістично невагомого, але насиченого змістом тексту Рассела, подивився незнайомі слова (бо англійська ж!) і проходжуєшся парком, неначе перипатетик, розмірковуєш. Загляданням у телефон зараз нікого не здивуєш, навіть під час прогулянки. Загляданням у словник і радий би здивувати, але ж цього ніхто не бачить, адже словник також у телефоні.
Рассел, натомість, як і сама філософія, здивував. Багато хто чув і, може навіть читав «Історію західної філософії». Само собою зрозуміло, що у пана Бертрана є праці з логіки. Але ж не «Завоювання щастя»! Переклад мій, а в англійському оригіналі це звучить як «The Conquest of Happiness». Чому класик британської філософії і літератури написав книжку з назвою, що пасувала би мотиваційній літературі?
Гаразд-гаразд. Ми розуміємо, що Рассел успадкував легкий стиль письма та розмежування філософських пошуків і здорового глузду від, скажімо, Лока. Джон Лок може томами вибудовувати розвідку про людське розуміння і водночас це йому не заважає в цілком іншій площині розмірковувати про відповідальність правителя перед народом, або ж роздумувати над ефективним вихованням джентльмена.
У XX столітті стало складніше писати простішою мовою, але Расселу це вдавалося. Через це його читали не лише зацікавлені у філософії, а й шукачі щастя. Або ж ті, хто читав модне. Мода на Рассела доходить аж до Польської Республіки — у книжці Вітольда Ґомбровича «Фердидурке» 1938 року представниця сучасного покоління читає якраз Рассела.
«Завоювання щастя» — мотиваційна література від філософії — прийшла до мене в чудний час. Коли Рассел писав цю книжку, йому було стільки ж, скільки могло бути моєму батьку на той момент мого читання. Тож хоч не хоч, але це створювало додатковий зв’язок з книжкою. Звісно, я не сприймав і не сприймаю Рассела як батька, але ми ж не обираємо батьків від філософії, правда? Ніколи не знаєш, з якого рогу вийде Дарт Вейдер і скаже: «Люку, я твій батько».
Що б я сказав самому собі 13 років назад? Хлопче, почни читати англійською вже. Тим паче у тебе є читалка, одна з трьох, які можна було знайти у Сімферополі. Знайди книжку Рассела, постався до неї серйозно і читай її. Хай ти все одно маєш пройти ці уроки через власний досвід, але все одно читай. Хоч англійську раніше підтягнеш.
Що б я написав у соцмережах 13 років назад, якби прочитав тоді «Завоювання щастя» Рассела?
- Зачекай, коли закінчиш школу і знайдеш однодумців, з якими тобі буде цікаво. Світ широкий. Не всі мають внутрішню силу не зважати на середовище, як той Вільям Блейк.
- Зрозумій, що відчуття нещастя, нудьги, страху, заздрості, неприйняття себе помітно зменшаться, якщо цікавитися світом: фільмами, мистецтвом, людьми. Інтерес до світу нібито робить тебе меншим, але насправді — щасливішим!
- Коли виступаєш публічно — готуватися до виступу, але не надавати особливого значення тому, як будеш виглядати. Це зменшить напругу. Так Рассел знайшов шлях до публічних виступів.
- Намагайся знайти більше неперсональних інтересів (impersonal interests) – читання, футбол, мистецтво, фільми, музика. Якщо мати зацікавленості, не пов’язані лише з навчанням чи роботою, набагато легше відволіктися від стресу та рутини.
- Не бійся ставитися до себе з дрібкою іронії. Це дозволяє зберегти енергію для творчості і не відволікатися на підтримання образу «серйозної» людини.
- Якщо чогось боїшся — думай над цим багато, але не відволікайся. Продумай, що станеться у найгіршому випадку. Тоді страх буде відступати.
- Працюєш над чимось і не можеш знайти ключ для вирішення? Попрацюй наполегливо деякий час, а потім візьми паузу. Через декілька місяців шлях до вирішення буде очевидним. На думку Рассела, так працює несвідоме.
- Секрет щастя простий: дозволь інтересам бути настільки широкими, наскільки це можливо. Дозволь реакціям щодо речей і людей бути радше дружніми, аніж ворожими.
Звісно, усі ці поради і міркування стосуються мирного часу і не передбачають екстремальних досвідів, як-от війни. Рассел про це на початку пише.
У той же час місцями дивно читати цю книжку, адже вона написана у період, коли Гітлер ще не прийшов до влади, в Україні ще не було Голодомора, а Ленін сприймався Расселом ледь не з симпатією, майже як жителі Генічеська сприймали пам’ятник цьому діячу тринадцять років тому.
«Завоювання щастя» може стати в нагоді і нині. Рассел не обіцяє «чарівних пігулок»; радше це ненав’язлива дружня бесіда з розумною людиною, яка намагалася бути щасливою, спираючись на здоровий глузд.
